🏛Istorium ✙ || Історія України та світу

Панове. Ніщо не мотивує мене так на плідну працю, як закриті збори багатьом товаришам. Цей пост, звісно, також був промотивований цим. Прошу читачів долучитися до цієї банки на поповнення автотранспорту роти НРК та роти управління ТГр «Реванш». Сумарно має бути відремонтовано 3 машин та придбано 3. Загальна сума збору: 1,2 млн гривень. Вірю в читачів, що зможемо зібрати якнайшвидше, та прошу допомогти у поширенні. Посилання на Банку: https://send.monobank.ua/jar/3AMZHuQkRh Номер картки Банки: 4874 1000 3847 5748

14 вересня 1812 року Велика армія Наполеона Бонапарта без бою увійшла до Москви. Імператор Франції чекав на ключі від міста та делегацію з пропозицією миру. Натомість він отримав порожній мегаполіс, який за кілька годин перетворився на найбільшу вогняну пастку в історії війн XIX століття. Десятиліттями офіційна імперська пропаганда списувала трагедію на "французьких варварів" та випадковості. Проте сучасна історична наука і свідчення очевидців вказують на інше: пожежа була ретельно спланованою спецоперацією, організованою російською владою за принципом «спаленої землі». Головним ідеологом та виконавцем диверсії став військовий губернатор Москви граф Федір Ростопчин. Ростопчин розумів: втримати місто армія Кутузова не зможе, але залишити Наполеону величезну логістичну базу з теплими квартирами, складами провіанту та зброєю напередодні зими — означало програти війну. Рішення було безпрецедентним за своєю жорстокістю до власного населення — столицю потрібно було знищити. Знищити величезне, хоч і переважно дерев'яне місто, лише силами мародерів чи випадкових іскор неможливо. Вогонь мав спалахнути одночасно в різних кінцях Москви. Ростопчин діяв як методичний диверсант. За день до вступу французів Ростопчин наказав вивезти з міста абсолютно всі пожежні труби (помпи) та інструменти. Коли пожежі почалися, солдатам Наполеона фізично не було чим качати воду. Містом залишилися діяти переодягнені поліцейські та спеціально звільнені з тюрем в'язні. За свідченнями французьких офіцерів, вони ловили паліїв, які мали при собі фосфорні сірники, губку, просочену смолою, та легкозаймисті речовини. Щоб подати приклад і показати невідворотність намірів, Ростопчин демонстративно спалив власну розкішну заміську садибу Вороново. На воротах він залишив французькою мовою табличку: "Я сам підпалив свій дім, щоб він не був осквернений вашою присутністю. Тут ви знайдете лише попіл". Коли вогонь охопив Китай-город та Замоскворіччя, французька військова поліція почала масові облави. За вироками військово-польових судів у Москві було розстріляно близько 400 осіб, спійманих на гарячому з факелами в руках. Але зупинити полум'я це вже не допомогло. З 14 по 18 вересня місто вигоріло на 80%. Були знищені тисячі будинків, склади з борошном та фуражем, торгові ряди. @istorium_ua

Солдат легіону СС «Вільна Індія» на Атлантичному валу поблизу Бордо, 1944 рік. @istorium_ua

Приголомшлива мозаїка «Ерос і Психея», що зображує момент остаточного возз’єднання закоханих. Знайдена на Віллі Посейдона, Зевгма (сучасна Туреччина), приблизно II–III століття н. е. @istorium_ua

Перед нами — один із найвидатніших і найуспішніших обманів в історії інженерії. Задовго до появи перших справжніх ЕОМ, у 1770 році, угорський винахідник Вольфганг фон Кемпелен представив європейській публіці неймовірний апарат: шаховий «комп'ютер», який нібито вмів самостійно грати та перемагати людей. На зображенні чудово видно анатомію цієї хитромудрої конструкції. Вона складалася з масивної дерев'яної шафки та манекена в традиційному османському вбранні з тюрбаном і люлькою (саме тому апарат прозвали «Турком»). Щоб переконати глядачів у тому, що всередині немає живої людини, Кемпелен перед кожною грою проводив показовий ритуал — він відчиняв дверцята столу. Зліва публіка бачила щільно упакований механізм із десятків шестерень, циліндрів та пружин (це добре видно на гравюрі). Справа демонструвався нібито вільний простір із кількома тягами. Коли дверцята зачинялися, механізм заводили ключем. Манекен плавно піднімав руку, брав фігуру і робив свій хід під гучний брязкіт шестерень. «Турок» викликав абсолютний фурор. Машина грала феноменально швидко і сильно, розбиваючи вщент більшість суперників. Під час гастролей Європою та Америкою апарат встиг обіграти багатьох видатних діячів епохи, серед яких були Наполеон Бонапарт та Бенджамін Франклін. Найкращі наукові уми того часу десятиліттями ламали голову над кресленнями, намагаючись розгадати принцип роботи цього механічного дива. Секрет розкрили лише через 50 років. Ніякого механічного мозку, звісно ж, не існувало. Усередині столу ховався живий оператор — компактний, але надзвичайно талановитий шахіст. Внутрішній простір шафи був обладнаний рухомим сидінням на рейках та складними перегородками. Коли винахідник відчиняв ліві дверцята, шахіст непомітно перекочувався в праву частину, ховаючись за фальшивими панелями, і навпаки. Під час самої партії людина всередині стежила за ходами суперника через систему сильних магнітів, прикріплених до низу шахівниці, та керувала рукою манекена за допомогою системи важелів і пантографа (при цьому при світлі свічки, дим від якої виводився через люльку «Турка»). Сьогодні цей винахід залишається символом геніальної інженерної винахідливості, а сам термін «Механічний турок» досі використовують в ІТ-індустрії для позначення процесів, які здаються автоматизованими, але насправді виконуються людьми. @istorium_ua

Френк Оз і Йода на зйомках фільму «Зоряні війни. Епізод VI: Повернення джедая», 1982 рік. @istorium_ua

Здається, ніби дах будівлі розкрився, відкриваючи вир хмар, античних богів та небесних істот, що летять просто на вас. Перед нами — знаменита фреска «Тріумф Божественного Провидіння», розташована в головному залі Палаццо Барберіні в Римі. Цей шедевр, створений художником П'єтро да Кортоною у 1632–1639 роках, є не просто красивою картинкою. Це один із найвидатніших і найзухваліших прикладів політичної пропаганди епохи бароко. Головна магія цієї стелі — техніка, яка називається квадратура (ілюзорний архітектурний живопис). Насправді склепіння залу має цілком звичайну форму, але художник намалював на ньому масивний «мармуровий» карниз так майстерно, що мозок відмовляється вірити у його двовимірність. Ця намальована рамка слугує межею між реальним світом глядача та божественним світом, який нібито вривається в кімнату. Замовляючи цей розпис, могутня родина Барберіні (представником якої був тодішній Папа Римський Урбан VIII) мала чітку мету: довести всьому світу своє божественне право на владу. У центрі композиції фігура Божественного Провидіння наказує увінчати славою герб родини Барберіні. Якщо придивитися до оригінальної фрески, у її центрі, у вінку з лаврових гілок, летять три гігантські бджоли — родовий герб Барберіні. Художник буквально зобразив, що сам Бог обрав цю сім'ю для управління католицьким світом. П'єтро да Кортона зробив справжню революцію в живописі. Замість того, щоб ділити стелю на окремі акуратні картини (як це робили в епоху Відродження), він створив єдиний, хаотичний, вируючий простір. Фігури навмисно перекривають намальовані карнизи, ніби випадаючи в реальний простір залу. Ця фреска встановила новий стандарт для європейського мистецтва: відтепер палаци монархів по всій Європі намагалися скопіювати цей приголомшливий ефект театральності, динаміки та безкінечного простору. @istorium_ua

Коли говорять про мінойську цивілізацію, перед очима одразу постають яскраві фрески з акробатами та бугаями, витончені богині зі зміями, пишні палаци без захисних мурів. Довгий час дослідники охоче малювали мінойців «мирним народом», далеким від ратних справ. Але що кажуть знахідки? Виявляється — набагато більше, ніж нам хотілося б вірити. Найвидовищніший зразок мінойського захисного спорядження — шолом із іклів дикого кабана. Цей тип є однією з найхарактерніших ознак егейської бронзової доби загалом. Конструкція виглядає так: до шкіряної або фетрової основи в кілька концентричних рядів прикріплювалися пластини з вепрових іклів, розколотих уздовж і просвердлених з обох кінців. Зовні шолом мав характерну смугасту поверхню з чергуванням іклів, загнутих то вправо, то вліво — це не лише декор, а й конструктивний прийом, що не лишав прогалин для удару. Твердість іклячого дентину порівнянна з твердістю олов'яної бронзи, тому захист виявлявся цілком реальним. На виготовлення одного шолома йшли ікла від 12 до 50 кабанів залежно від розміру виробу — за різними оцінками. Одне лише це робило шолом символом статусу: полювання на дикого вепра вимагало часу, мисливців, ризику. Такий шолом зберігся у похованні некрополя Зафер Папура біля Кносса — він складався з понад 80 цілих іклів. Ще один, із 59 іклами, знайдений у некрополі Армені поблизу Ретимно — в гробниці 167. Фрагменти подібних шоломів виявили також на кладовищах Порос і Армені. Гомерова «Іліада» (X, 261–265) описує такий шолом як речі Одіссея, де герой Меріон з Криту передає його перед нічним рейдом — непряме підтвердження критського походження цієї традиції. Ще важливішою є знахідка бронзового конічного шолома з некрополя Санаторіо поблизу Кносса. Цей предмет вважається першим відомим бронзовим шоломом пізньої бронзової доби на Криті — і як такий фіксує початок виробництва цього типу на острові. Шолом виготовлено з єдиного тонкого аркуша бронзи; зверху окремою деталлю на заклепках кріпиться катушкоподібна муфта — гніздо для гребеня або пір'я. Зсередини кріпилася підкладка з органічного матеріалу — шкіри або тканини, прибита заклепками через отвори в металі. Ширший тип мав вісім деталей: чотири для конічної тулії з кріпленням для пір'яного султана, дві нащічники, що звисали перед вухами, і дві захисні пластини для потилиці. Такий шолом із нащічниками і виступом під гребінь датується 1400–1300 рр. до н. е. (Кносс-Венізелейо). Особливий тип мінойського щита — так звана «вісімка» (figure-of-eight shield) — відомий передусім із зображень. Фреска зі Сходового крила Кноського палацу (LM II, бл. 1450–1400 рр. до н. е.) зберігає зображення двох таких щитів, підвішених вертикально: вони зроблені з воловичої шкіри, покритої жовтими та рудими плямами на кремовому тлі. Дослідники вважають, що фреска відображала реальні щити, розвішані в парадному залі. Характерно, що саме ця фреска датується часом, коли Кносс уже перетворився на мікенський палац — щит-«вісімка» став одним із символів перехідної мілітаризованої культури пізнього бронзового віку. Кісткові та слонокісткові моделі щита-«вісімки» зустрічаються у всіх мінойських палацах. Бойова функціональність таких щитів дискутується: вони були дуже великими й масивними, але, можливо, ефективно захищали від стрілецьких атак. @istorium_ua

Вітання від концерну Daimler-Benz. Німеччина, 1930-ті роки. @istorium_ua

Це зенітна вежа Люфтваффе — Flakturm (флактурм) — одна з шести, що досі стоять просто посеред сучасного Відня. Всі шість пережили Другу світову, десятиліття холодної війни і перетворення міста — і нікуди не ділися. Перші флактурми з'явилися у Берліні ще 1940–1941 років — після нальоту британської авіації на Берлін у жовтні 1940 р. Гітлер особисто наказав будувати їх негайно. Для Відня наказ надійшов у вересні 1942 р., будівництво тривало з грудня 1942 по січень 1945 р. Проектував усі споруди один архітектор — Фрідріх Таммс. Вежі мали продуману подвійну функцію. На масивних дахах встановлювалися важкі зенітні гармати (128-мм FlaK 40) та радіолокаційні системи. Кожна пара «бойова вежа — вежа наведення» формувала автономний зенітний вузол. Всередині могло укриватися до 10 000 осіб за проектом — хоча в найважчі нальоти туди набивалося значно більше. Вежі були справді автономними: власні шпиталі, системи очищення повітря, електрогенератори та запаси води. Відповідь криється в їхній інженерній міцності. Товщина зовнішніх стін — ~2,5–3,5 метри суцільного армованого бетону; дах витримував пряме влучання звичайної авіабомби. Ці параметри — не перебільшення, а проектні вимоги: вежа мала гарантовано функціонувати навіть після прямих влучань. Після завершення війни союзники та австрійська влада зіткнулися з простою проблемою: знищити ці споруди без катастрофічних наслідків для сусідніх кварталів не вдавалося. Один контрольний підрив 1946 р. лише підтвердив: обсяг необхідної вибухівки і руйнування навколишньої забудови є неприйнятними. @istorium_ua

Погляньте на цю агітаційну листівку. Це класичний зразок радянської пропаганди часів радянсько-фінської (Зимової) війни. Напис фінською мовою закликає: «Переходьте на бік Народного уряду на чолі з Куусіненом! Вступайте до лав Народної армії Фінської Демократичної Республіки!» Сценарій, який Радянський Союз розіграв у Фінляндії взимку 1939 року, став класичною методичкою для створення фейкових державних утворень. Після початку відкритої збройної агресії проти Фінляндії, 1 грудня 1939 року, у першому ж захопленому прикордонному містечку Терійокі (нині територія РФ) СРСР урочисто проголосив створення так званої «Фінської Демократичної Республіки» (ФДР). Керувати цією маріонетковою структурою Москва поставила Отто Куусінена — фінського комуніста та діяча Комінтерну, який уже багато років проживав у Радянському Союзі і був повністю підконтрольний Кремлю. Створення кишенькового уряду мало кілька цинічних цілей. Москва офіційно заявила Лізі Націй, що СРСР не веде війну з Фінляндією, а лише відгукнувся на прохання «законного Народного уряду» і допомагає йому звільнити країну від капіталістів. Потім Радянський Союз відмовився вести будь-які переговори зі справжнім легітимним урядом у Гельсінкі, стверджуючи, що він більше не представляє фінський народ. За допомогою таких листівок (як на фото) радянське командування сподівалося спровокувати громадянську війну — повстання фінських робітників та солдатів проти своєї влади. План Москви з тріском провалився. Жодного повстання чи розколу не сталося — фіни, незалежно від політичних поглядів, безпрецедентно згуртувалися проти загарбників і завдали Червоній армії колосальних втрат. Коли швидкий наступ захлинувся, Сталін усвідомив, що доведеться домовлятися зі справжнім урядом Фінляндії. А що ж маріонеткова ФДР? Її просто списали за непотрібністю. Після підписання мирного договору, вже 29 березня 1940 року, В'ячеслав Молотов буденно оголосив, що «фінський народний уряд» вирішив... саморозпуститися. Захоплені фінські території просто увійшли до складу СРСР як частина новоствореної Карело-Фінської РСР. @istorium_ua

Жіноча опіумна курильня, кінець XIX століття. Щорічне споживання опіуму в Англії у 1859 році становило приблизно 27 з половиною тонн. За деякими оцінками, у той час опій регулярно вживали близько 5 % населення Англії. @istorium_ua

На цих фото зафіксовані жахливі наслідки вибуху 3 листопада 1941 року, який перетворив головний храм Києво-Печерської лаври на гору каміння. Довгий час радянська пропаганда звинувачувала в цьому нацистів, проте сьогодні більшість істориків схиляються до того, що знищення багатовікової святині було спланованою диверсією радянських спецслужб. Коли радянському командуванню стало зрозуміло, що Київ не втримати, Ставка наказала застосувати безжальну тактику «випаленої землі». До міста прибули спеціальні інженерні підрозділи та мінери НКВС. Вони таємно заклали десятки тонн вибухівки під урядові будівлі, мости, електростанції, водогін та історичні пам'ятки. Київ став полігоном для застосування надсучасної на той час зброї — радіокерованих фугасів Ф-10. Їх ховали глибоко в підвалах та фундаментах будівель, маскуючи під купи сміття. Саме ці міни наприкінці вересня перетворили на вогняне пекло центральну вулицю міста — Хрещатик. Успенський собор, чиї глибокі підземелля ідеально підходили для прихованого закладання вибухівки, також потрапив до цього смертельного списку. Радянське командування розуміло, що на території Лаври, яка домінувала над правим берегом Дніпра, німці неодмінно розмістять свої штаби, склади або артилерійські позиції. 3 листопада 1941 року територію Лаври відвідав поважний гість Третього рейху — президент союзної Словаччини Йозеф Тісо. Разом із ним була велика свита високопоставлених німецьких офіцерів. Щойно делегація завершила екскурсію і залишила територію монастиря, пролунав катастрофічний вибух. Історики вважають, що за візитом Тісо пильно стежили радянські підпільники, які передали інформацію «на велику землю». Детонація відбулася завдяки закодованому радіосигналу, який надійшов з радянського тилу (за деякими даними, передавач знаходився аж у Воронежі, за сотні кілометрів від лінії фронту). Успенський собор, збудований у ХІ столітті, розлетівся на друзки. Мета диверсії так і не була досягнута — Тісо залишився неушкодженим, але Київ назавжди втратив одну зі своїх найголовніших архітектурних і духовних перлин. Довгі десятиліття після війни офіційна радянська історіографія стверджувала, що Лавру підірвали відступаючі німці у 1943 році, попри те, що руїни собору німці фотографували ще восени 1941-го. Проте кияни, які пережили окупацію, знали правду. Після визволення міста видатний український режисер Олександр Довженко особисто спілкувався з очевидцями тих подій. Згодом у своєму «Щоденнику» він залишив гіркий, але дуже показовий запис, який руйнував радянські міфи: «Не німці знищили центр нашої знівеченої столиці… І Лавру висадили в повітря». @istorium_ua

Може здатися, що перед нами поважний східний вельможа або африканський принц. Але насправді це справжня легенда британського епатажу — аристократ та ексцентрик Горацій де Вір Коул. Він увійшов в історію як геній грандіозних розіграшів, які змушували червоніти найповажніших людей імперії. Свій найвідоміший жарт, костюм з якого ви бачите на фотографії, Коул провернув у 1910 році. Це була знаменита «Абіссинська містифікація». Коул разом із групою друзів (серед яких була майбутня видатна письменниця Вірджинія Вулф) загримувалися під делегацію королівської родини з Абіссинії (Ефіопії). Вони надіслали фальшиву телеграму керівництву британського флоту і домоглися офіційної екскурсії з усіма військовими почестями на найсучасніший та найсекретніший на той час лінкор — HMS Dreadnought. Офіцери флоту так і не розпізнали підступу, а преса потім тижнями висміювала довірливість британських військових. Проте найзухвалішим і найкреативнішим його пранком стала витівка в одному з лондонських театрів. Коул вирішив використати живих людей як полотно для повідомлення. Коул викупив вісім чітко визначених крісел у партері (нижньому залі театру), які ідеально проглядалися з верхніх ярусів та балкона. Він безкоштовно роздав ці квитки вісьмом абсолютно лисим чоловікам. Перед виставою жартівник хитрощами або за домовленістю намалював на лисині кожного чоловіка по одній великій літері. Коли чоловіки одночасно сіли на свої місця, глядачі з балкона побачили, як на їхніх головах чітко склалося слово «Bollocks» (популярна британська лайка, що перекладається як «яєчка» або «нісенітниця»). Театральна постановка була миттєво зірвана реготом публіки. @istorium_ua

На перший погляд може здатися, ніби група велетнів захопила античне місто. Але насправді перед нами — унікальний кадр процесу створення магії кіно (близько 2000 року). Майстри-декоратори працюють над моделлю Мінас Тіріта — величної Білої фортеці та столиці Ґондору для трилогії Пітера Джексона «Володар перснів». Під час підготовки до зйомок команда новозеландської студії спецефектів Weta Workshop зіткнулася з проблемою: звичайні мініатюри не давали потрібного рівня деталізації для масштабних прольотів камери. Тому вони винайшли власний термін і формат — «бігатюра» (від поєднання англійських слів big — великий та miniature — мініатюра). Ці макети були настільки гігантськими, що для роботи над ними інженерам та художникам доводилося використовувати високі будівельні драбини (що чудово видно на фото) і навіть спеціальні альпіністські підвісні системи. Модель Мінас Тіріта стала одним із найскладніших інженерних та художніх викликів проєкту. Кожна будівля, вікно, арка і навіть фактура кам'яної кладки створювалися вручну з абсолютною скрупульозністю. Місто органічно «вписане» у масивну скелю, текстура якої також ліпилася і фарбувалася вручну, щоб імітувати справжній гірський розлом. На зламі тисячоліть комп'ютерна графіка вже активно розвивалася, але Пітер Джексон наполягав на максимальному використанні практичних (фізичних) ефектів. Річ у тім, що при зйомці такої масштабної «бігатюри» оператори могли використовувати справжнє освітлення. Природні тіні, відблиски на фактурних поверхнях та реальна фізична глибина різкості створювали ілюзію абсолютної реальності, яку тодішні комп'ютери просто не могли згенерувати. Саме завдяки такому «ламповому» підходу до декорацій світ Середзем'я виглядає переконливо та не втрачає своєї магії навіть через чверть століття. @istorium_ua