🏛Istorium ✙ || Історія України та світу

У 1343 році графа Олів’є IV де Кліссона заарештували в Парижі, звинувативши у змові з Англією проти французького короля Філіпа VI, і засудили до смертної кари через відсікання голови. Його вдова — Жанна де Бельвіль — поклялася помститися французькій короні за смерть чоловіка. Продавши все майно, коштовності та заклавши землі, Жанна оснастила військові кораблі й як капітан вийшла в море. Вона переслідувала й потоплювала французькі торгові судна, вбивала членів їхніх екіпажів і навіть нападала на прибережні поселення. Але в якийсь момент удача покинула Жанну: після аварії під час шторму вона втратила не тільки кораблі, а й одного зі своїх синів. Їй довелося втекти до Англії, де вона знайшла підтримку у короля Едуарда III. Через деякий час Жанна оснастила нові кораблі й продовжила мститися французам уже й після смерті Філіпа VI. Вгамувалася вона лише через кілька років, коли знову вийшла заміж, цього разу за капітана англійських військ. @istorium_ua

Перед вами унікальне пунічне намисто з поліхромного скла, яке датується IV-III століттям до н.е. Цей шедевр стародавнього мистецтва, що зберігається в Національному археологічному музеї Кальярі (Сардинія, Італія), є яскравим прикладом майстерності карфагенських ремісників. Кожна намистина тут — витвір мистецтва. Зверніть увагу на складні візерунки та, найголовніше, на намистини у формі стилізованих облич (деякі нагадують божество Таніт, інші мають зооморфні риси). Створення таких ефектів вимагало надзвичайного знання хімії — використання металевих оксидів для отримання кобальтового синього, яскраво-жовтого та білого кольорів. Техніка, схожа на «міллефіорі» (багатошарове скло), була відома фінікійцям і пунійцям, їхнім спадкоємцям у Карфагені, задовго до появи римських аналогів. Чому ці обличчя? Це не просто прикраса; це амулети-обереги. Їх носили, щоб захистити себе від «пристріту» та злих чар. Подібні витончені намиста мандрували по всьому Середземномор’ю на швидких карфагенських кораблях. Уявити таку розкіш у повсякденному житті під час Пунічних воєн може бути складно, але такі артефакти свідчать про те, що навіть у найтемніші часи люди прагнули краси та захисту. Такий тип скла був настільки популярний, що намистини з нього знаходили навіть у північних племен та в єгипетських гробницях. @istorium_ua

Ця пластина, що нині зберігається в паризькому Луврі, колись прикрашала оклад розкішного літургійного Євангелія. Найдивовижніше криється в самому матеріалі: це справжній бивень африканського слона. Уявіть собі логістику епохи: бивень долав Середземне море через арабські торговельні факторії, перетинав альпійські перевали й опинявся в монастирській майстерні на півночі Європи - і це в часи феодальної роздробленості та набігів вікінгів. Місто Мец за доби династій Каролінгів та Оттонів було потужним інтелектуальним центром, де розквітла знаменита школа різьбярів. Невідомий майстер працював тонкими різцями та голками при світлі тьмяних масляних свічок, створивши на дощечці розміром із блокнот справжній середньовічний «кінематограф». Композиція розгортається знизу вгору у п'ять ярусів: від зради Юди та суду Пілата — через величне Розп'яття та жінок біля Гробу Господнього - аж до тріумфального Вознесіння Христа на самій верхівці. У X столітті манускрипт у подібному окладі коштував дорожче за ціле феодальне помістя з млином, лісом і десятками кріпаків. Його не відкривали щодня: книгу виносили лише на головні свята, а решту часу тримали під замком у монастирській скарбниці поряд із королівськими реліквіями. Для більшості парафіян, які не знали латини, цей оклад слугував «німою проповіддю» - священні образи оживали перед очима просто на сяючій білій поверхні. @istorium_ua

Самоповішення в ім'я науки. На початку 20 століття румунський судовий лікар Ніколає Міновічі вирішив дізнатися, що ж відбувається з людьми під час перебування в петлі. З цією метою він зробив кілька спроб самоповішення за допомогою асистентів. Описуючи свої відчуття, лікар констатував: "Щойно ноги відірвалися від опори, повіки мої судорожно стиснулися. Дихальні шляхи були перекриті настільки щільно, що я не міг зробити ні вдиху, ні видиху. У вухах пролунав якийсь свист. Я вже не чув голосу асистента, який натягував шнур і відмічав за секундоміром час. Зрештою біль і нестача повітря змусили мене зупинити дослід. Коли експеримент було закінчено, я спустився вниз і з очей моїх бризнули сльози". Після експерименту у Міновічі понад 10 днів відзначалися болі під час ковтання, мучила спрага, а слід від петлі був помітний протягом усього наступного тижня. @istorium_ua

Ця знаменита сатирична карта «Восьминіг» була вперше опублікована в березні 1877 року, через два місяці після того, як Росія напала на Османську імперію у відповідь на турецьку різанину болгарських християн @istorium_ua

Настінна фреска "Одіссей і сирени" з Помпей, I століття н.е. Одіссей прив'язаний до щогли свого корабля, а його товариші заткнули свої вуха, щоб не чути чарівних пісень сирен. Самі сирени сидять на високих каменях, оточені кістками своїх попередніх жертв. На картині зображено одну сирену, що грає на авлосі (подвійній сопілці), інша - на лірі, а третя співає. Розміри фрески: 48 х 48 см. Приблизне датування - 50-75 рр. н.е. Британський музей, Лондон @istorium_ua

«Вампір», який не бачив тепла У 1945 році німецький солдат міг прицільно стріляти в майже повній темряві. Звучить як фантастика - але не поспішаймо називати Zielgerät 1229 «Vampir» тепловізором: людського тепла він узагалі не бачив. Це був активний інфрачервоний приціл для штурмової гвинтівки StG 44. Систему розробляли AEG та дослідний інститут Німецької імперської пошти, а оптичну частину виготовляла фірма Ernst Leitz, відома камерами Leica. Принцип роботи нагадував невидимий ліхтар. Над прицілом стояла 35-ватна лампа з фільтром: вона освітлювала місцевість ближнім інфрачервоним світлом, а електронно-оптичний перетворювач робив відбитий промінь видимим. Без цього «ліхтаря» прилад майже сліпнув - місячного чи зоряного світла йому не вистачало. На фотографіях «Вампір» здається компактним дивом техніки. Насправді приціл із прожектором важив близько 2,25 кг, а блок живлення за спиною - ще приблизно 13,5 кг. Разом зі StG-44 солдат отримував громіздку систему з дротами, яку важко уявити в окопній штовханині чи під час атаки. Одна промовиста деталь: частину електроніки ховали в переробленому металевому футлярі для протигаза, а важку батарею кріпили на ранцевій рамі Tragegestell 39. Коли зображення починало згасати, стрілець мав натискати кнопку на блоці живлення - буквально «підживлювати» свій нічний зір. Дальність теж була скромною. Постать людини можна було розрізнити приблизно за 70–100 метрів — достатньо для засідки, оборони позиції або бою серед руїн, але не для далекої снайперської стрільби. Носіїв комплекту називали Nachtjäger — «нічними мисливцями». Наприкінці війни виготовили лише близько 200–310 таких систем; джерела розходяться навіть у точній кількості. Та популярні історії про масові загони «нічних мисливців» на Східному фронті перебільшені. Військові випробування датують лютим–березнем 1945 року, однак надійних документів, що безсумнівно підтверджують бойове застосування піхотного ZG 1229, дослідникам бракує. @istorium_ua

Урбан Емме, начальник поліції Лос-Анджелеса, розбиває стіл для пінболу, конфіскований після того, як законодавці штату ввели заборону на цю гру. Травень 1940 року, Лос-Анджелес, США. @istorium_ua

Одеса в 1870 році — це не курортне місто, а справжній економічний локомотив. Порт був переповнений суднами, які вивозили зерно з українських степів по всьому світу. На цьому фото, яке вважається одним із найдавніших пейзажних знімків міста, ми бачимо гавань, вщерть забиту вітрильниками та першими пароплавами. Сходи тоді називалися Рішельєвськими на честь засновника міста, герцога дю Рішельє, чий пам'ятник видно вгорі. Їхньою унікальністю була геніальна архітектурна хитрість. Сходи спеціально спроектували як оптичну ілюзію: знизу вони здаються набагато довшими, ніж є насправді, а зверху — короткими і широкими, створюючи величну перспективу на гавань. Придивіться уважніше до переднього плану. Окрім постаті самого Дюка, ми бачимо газові ліхтарі. Одеса була одним із перших міст у Європі, де запровадили таке сучасне освітлення. Вночі, коли вони запалювалися, це виглядало справді фантастично для тієї епохи. @istorium_ua

Квадратні кулі для «невірних»: скорострільна зброя 1718 року Кулемети в сучасному розумінні з’явилися лише наприкінці XIX століття. Але експерименти зі скорострільною зброєю почалися раніше. У 1718 році англієць Джеймс Пакл запатентував систему під назвою «Defence». Її нерідко називають першим кулеметом, хоча точніше — попередницею автоматичної зброї. Пакл працював у Лондоні нотаріусом, писав книжки й займався винахідництвом. Зброю він задумав для захисту кораблів від абордажу. «Defence» нагадувала великий револьвер, установлений на тринозі. Вона мала один ствол, кременевий замок і знімний обертовий блок із зарядженими каморами. Після пострілу стрілець послаблював гвинт, повертав блок, установлюючи наступну камору навпроти ствола, знову притискав його і стріляв. Порожній блок можна було замінити спорядженим. У березні 1722 року «London Journal» повідомив про демонстрацію винаходу. За сім хвилин із нього нібито здійснили 63 постріли, причому випробування відбувалося під дощем. Це становило приблизно дев’ять пострілів за хвилину — у кілька разів більше, ніж міг зробити навчений мушкетер. Утім, це газетна звістка, а не технічний протокол. Найвідомішою особливістю проєкту були незвичайні боєприпаси. У патентних матеріалах зображено круглі кулі «проти християн» і квадратні — «проти турків». Такий поділ відбивав конфесійну риторику доби: на кресленні містився заклик захищати короля Георга, країну, закони та «протестантську справу». Популярні перекази стверджують, що квадратні кулі мали завдавати тяжчих ран і «переконувати турків у перевагах християнської цивілізації». Однак надійних свідчень про їх випробування чи бойове застосування немає. Їхнє реальне використання не підтверджене. Британські військові не прийняли систему на озброєння. Єдина документована закупівля — дві рушниці для карибської експедиції Джона Монтегю, 2-го герцога Монтегю. У маніфесті 1722 року їх назвали «двома машинами-рушницями Пакла». Експедиція висадилася на Сент-Люсії, але згодом евакуювалася під тиском французів. Доказів, що рушниці Пакла там стріляли, немає. @istorium_ua

Німецька балістична ракета "Фау-2" (V-2) Німеччина. Жовтень 1945 року. @istorium_ua

Коли у 79 році н.е. сталося катастрофічне виверження Везувію, вулканічний попіл надійно законсервував розкішний заміський маєток, який сьогодні відомий як Вілла Містерій. Головна загадка цього місця ховається у триклінії (кімнаті для бенкетів). Її стіни прикрашають неймовірні, напрочуд яскраві фрески, що безперервною стрічкою ілюструють таємний обряд ініціації. Більшість істориків сходиться на думці, що ми бачимо посвяту молодої жінки (ймовірно, нареченої) у культ Діоніса (Вакха) — бога вина, родючості та священного безумства. На стінах розгортається справжній містичний графічний роман античності: від читання священних текстів до ритуального бичування та танців вакханок. Офіційний Рим вважав такі оргіастичні зібрання загрозою для держави та моралі, тому їх часто проводили подалі від чужих очей. А тепер — кілька деталей, які змінять ваше сприйняття цього місця. Тло фресок написане знаменитим «помпейським червоним» кольором. Мало хто знає, що цей пігмент видобували з кіноварі (сульфіду ртуті) — він був не лише надзвичайно токсичним у роботі, але й коштував шалених грошей, підкреслюючи колосальні статки власників вілли. Крім того, невідомий художник використав дуже рідкісний для античності прийом — мегалографію (зображення людей у натуральну величину). Якщо стати в центрі цієї кімнати, виникає моторошна оптична ілюзія: персонажі дивляться одне на одного та взаємодіють крізь кути приміщення, створюючи психологічний ефект повного 3D-занурення. Завдяки цьому ти не просто турист чи глядач, ти — співучасник цього древнього таїнства. @istorium_ua

Шуанґоу: китайські мечі-гаки між боєм і видовищем Уявіть зброю, що поєднує прямий меч, серп, гак і кастет. Саме так виглядають шуанґоу (雙鉤) — «парні гаки», відомі також як «гаки тигрячої голови». Кіно й відеоігри перетворили їх на зброю давніх імператорських воїнів. Історичні свідчення, однак, розповідають іншу історію. Шуанґоу часто приписують мало не добі Воюючих царств. Але надійно датованих мечів, зображень чи військових трактатів, які підтверджували б таке походження, немає. Більшість відомих старовинних зразків належить до кінця XIX — початку XX століття — періоду пізньої династії Цін. Імовірно, знайома нам форма виникла серед майстрів Північного Китаю. У переліках штатної зброї імператорської армії парні гаки не трапляються. Для війська спис, шабля або рушниця були простішими в опануванні й кориснішими у строю. Конструкція зброї справді незвичайна. Прямий клинок використовували для рубання й різання, кінцевий гак — для перехоплення та відведення зброї, півмісяцева гарда захищала кисть і могла діяти зблизька, а загострений кінець руків’я давав змогу колоти назад. Зазвичай гаки застосовували парою. Одним клинком можна було контролювати зброю суперника, другим — атакувати. У комплексах ушу існує видовищний прийом: два мечі зчіплюють гаками й розгойдують, збільшуючи радіус удару. Але доказів його регулярного застосування в справжніх сутичках немає — це могла бути передусім демонстраційна техніка. Не підтверджена й популярна версія, ніби шуанґоу були типовою зброєю караванних охоронців або спеціально слугували для стягування вершників із сідел. Найкраще засвідчене їхнє середовище — цивільні школи бойових мистецтв і публічні виступи. На початку XX століття мечі-гаки увійшли до практики окремих шкіл, зокрема північного Шаоліня, Семизіркового богомола, а згодом і Чой Лі Фут. Отже, шуанґоу — не загублена суперзброя імператорських спецпризначенців, а рідкісний витвір пізньої китайської збройової культури. Вони постали на межі практичного бою, складної майстерності та видовища й стали одним із найупізнаваніших символів ушу. @istorium_ua

Це найперше відео з кішкою 1899 року, зняте Луї Люм'єром. Відео розфарбували і відрегулювали швидкість відтворення. @istorium_ua

Чи можна створити абсолютний шедевр архітектури в момент, коли твоя держава буквально летить у прірву під ударами завойовників? Більшість упевнена, що культура розквітає лише в епоху миру та багатства, проте анатолійський Сівас спростовує цей міф одним поглядом на свій головний фасад. На дворі — 1271 рік. Сельджуцький султанат Руму переживає глибокий занепад і вже платить принизливу данину монгольським ханам. Але саме в цей кризовий момент могутній візир Сахіб Ата Фахр ад-Дін Алі розпочинає грандіозне будівництво Гьок Медресе («Блакитного медресе») — вищої школи, де мали вивчати богослов’я, астрономію та право. Будівничим цієї споруди став зодчий Калоян із Коньї — майстер грецького походження на службі в мусульманського володаря. Цей дивовижний середньовічний синкретизм перетворив будівлю на справжнє кам'яне диво, де анатолійські традиції переплелися з перськими та візантійськими мотивами. Головна перлина комплексу — монументальний портал, або тач-капи («коронна брама»). Важкий білий мармур під різцем майстра перетворився на невагоме мереживо, а склепіння брами заповнили мукарнаси — сталактитові комірки, що створюють приголомшливу гру світла й тіні. Придивіться до різьблення: серед витонченої в’язі та листя захована рідкісна деталь — священне Дерево життя, птахи та ледь помітні голови тварин, що символізують східні знаки зодіаку. Для ісламського мистецтва того часу така прихована анімалістична космологія була сміливим кроком, що відсилав до давніх доісламських тюркських вірувань. Вінчають портал величні мінарети, викладені рельєфною цеглою та кобальтово-бірюзовою глазурованою керамікою. Саме цей сяючий відтінок подарував будівлі назву «Гьок» (старотюркською — «небо» або «блакить»). @istorium_ua