Храм поезії (🖤)

*** Хотілося б чогось простого й невимушеного – китиці вишень на вухах, мамине плаття з квітчастого штапелю (хай і не по розміру, зате не марке – в селі зноситься все). Молоко з пінкою, тільки-но здоєне, від корови, що паслася в спеку, розганяючи мух хвостом, мов думки про майбутнє. Татову “Чезету” кольору спадню в липні – запах бензину й вільності в голові (бо ж майже доросла) – поставити на дибки, ловити адреналін, наче малину на межі городу – трохи солодко, трохи колеться. А потім сісти в бур’яни, бо ще не полено, з книжкою без обкладинки, невідомого автора, в комариній хмарі, що гуде, як вулик… забутись у літі, у собі – простій і невимушеній, як усмішка баби Галі на ґанку і теплий вітер з поля. А десь за сусідською хатою, крізь кукурудзу і соняшники, кує зозуля – без ліку, без краю, і ти липнеш до цього медового світу, виверженого сонця, посміхаєшся солодко, бо знаєш: усе це в тобі НАЗАВЖДИ!

▪️ресурс▪️ ...а коли тиск понад норму, в моменті крутиться голова, чи стане запасу ресорі? вгамувати стрибки механізму, що списали, коли тричі вже як закінчився ресурс. цивільні форсунки впорскують паливну рідину, не розрізняючи допусків, обмеження, зносу: вал обертається з кожного голосу, для якого котел – це набір п'яти звуків. а вал провертає сни та думки, з подачі займистої суміші – стукіт. ротор зрушує спогади: де поклали болти, там розбиті гвинти, де для звіту метал у листах, на ділі – картонна обшивка. коліщаткам сансари стерли зубці, "треба вміти крутитися, щоб все як по маслу" – і приварили підшипник на передачу в кутку, для відкату. тільки положення важеля не вихідне, а щоразу безвихідне в результаті. вони кажуть: "ресурси обмежені, затягніть пояси", але натяг давно на рівні сталевих тросів, що ремінь впивається в жолоби шківів. вал провертає окалини жахів – "а от у Києві..." – ресора – дугою, як вудка, на гак магнітиться гнів: там стільки гвинтів несуться морозним локомотивом... голову стисло і закрутило. білборди говорять про силу, репостяться сталі й титани... ...іржа проступає на стягах, йде по незмінних, йде на незамінні деталі... 08.01.2026 Copyright: Чурков Максим #віршневий_сад

Знайди собі жінку для життя, для продовження роду, для праці, для збереження традицій і звичаїв. Жінку, яка відлипає, мов тісто від пальців, коли її достатньо вимісиш. Жінку, яка крохмалить постіль і сорочки, має маленьку родимку на верхній губі, знає дати народження всіх твоїх родичів, не забуває спитати, чим ти сьогодні обідав. Жінку, яка розуміє з півслова, з півпогляду, вранці незмінно наспівує щось веселе, вміє долати всі побутові клопоти, білим промінням наповнюючи оселю. Жінку, яка говорить з вазонами, з усіма сусідськими дітьми, жартує із зустрічними п'яницями - і нічого їй, ані тріщинки, ані оскоми, жодної крихти на блискучій стільниці. Усмішки її, витримки — всім, а тобі — з лихвою. Щоб не врекли, затисни зап'ястя червоною ниткою. Знайди жінку для життя — і живи з такою. Обіцяю більше тобі не снитись. Юлія Мусаковська #юлія_мусаковська

серпокрильцями падають тіні схололих людей на землю - перельоти між першим і другим домом занадто довгі. від землі і до неба - космічно надсадний поштовх, від небес до землі - скелепадно обтяжливий зрив матерій, невагомих, як білі качині пір'їни зі споду тіла; і міцних, ніби шкіри бізона, напнуті наметом. розмальовує час скороспішно - не стерти не здерти - вохрокров'ю на сажистих грудях насічки життя, мірила. і, здається, асфальт - то тривке і тверде найпевніше небо. щось жене неживих повертатись до розпачу втрати. так серпи розтинають мости у смертельному сальто, щоб розбитися тіням і світлом піднятися в тиху невідь.

роздягатися кажеш? добре дивись як знімаю одяг ні ні не ховайся не відходь у іншу кімнату чи на балкон курити поклади свій їбучий айкос і не біси мене дивись надумав мене до стіни притиснути заради бога як то кажуть заради бога заради тебе самого - єдиного і найкращого - несвята небогиня ніяка тобі не наставниця розстібає застібки на сорочці я не граюся не морочу тобі юному і здуріти якому красивому голову залишається у білизні напівоголена продовжувати? дати води? горілки? чи заспокійливих? виїбати мене на кухні? та виїби вже хоч де! тільки виїби врешті най очі твої лукаві не бігають най руки твої не тремтять най тверднуть усі твої ...кгм... таланти і всі неприйняті рішення махає рукою - добре прикурюй тут люблю коли дим твій навколо стегон ну то що притиснешся упритул? ти питаєш як це роблю? дуже просто - не думаю не вийобуюсь не шукаю образів просто я вмирала вже бісову купу разів! бісову купу разів морозилась і студила усе довкола поснутим полум'ям вулкани мої дзвенять і розходяться і якось похуй на все      хто втоне              хто виживе ти тільки от по лаві цій ходиш як по воді годуєш мене із рук хлібом і рибою знаєш на тисячу кроків вперед що візьму що віддамся і що ти мене виїбеш      єдина планета яку ти крутиш - моя планета             моя одна додаєш до хліба вина запалюєш німб вінок терновий ми ділимо на обох і так ти граєш мене неперевершено ти граєш мене як бог! ти граєш і груди твої диханням ходять оголені збуджені піт твій - солодкий мед я сидітиму в першому з величезним букетом квітів ти дивитимешся уперед понад голови глядачів софітами сонце твоє освічене і освячене моїм розхвильовано-теплим освідченням пошепки під ніс собі          це немає ніякого значення ти стався         не дивися в глядацьку залу богиня своє зіграла -        крісло її пусте @malskamira #міра_мальська

Хустка стримить на вітрі, мов стяг трикутний. В мене для тебе нічого нема, хіба що яблука у подолі старої куртки, висохлі чайні троянди в надпитій пляшці. Я відпускаю хустку - летить голубка. Пальців торкнешся - струною живою скрикну. В мене нема нічого, що ти-бо любиш. Я відпускаю голубку - злітає скрипка. Бачу твоє обличчя в тривожних віщих, наче у річці з черленими берегами. Не принесла нічого тобі, крім віршів. Та й ті - погані. @aliahuliieva #гулієва

Друзі! 🙌🏻 Прийшла нагадати вам, що моя перша збірка "Уламки" з чудовими ілюстраціями Василини Брень доступна до продажу. Залишилось не так багато примірників насправді. Вартість книги: 200 грн. Всі кошти від продажу книги будуть спрямовані на потреби ЗСУ (тому купівля збірки – це донат). https://send.monobank.ua/jar/2jLwmg2CRV Для замовлення пишіть мені в пп: @verondadjokonda Також буду вдячна за відгуки тим, хто вже отримав збірку. 💙

якщо я вже на колінах, то наврядчи молюся хоча, молитися це взагалі як? присягатись у вірності ідеалізованому образу і подобі? тоді я досить часто займаюсь цим, так стирати ті самі коліна в кров від любові? це відбувається зі всіма, хто буває у мене вдома і якби сам господь до мене навідався, це також відбулось би, а може таке вже ставалось просто що він забув в той момент подати знак тому я пригубила вина, з’їла з чужих рук скибку святого хлібу, запалила церковні свічки і навіть запросила когось їх притримати а на ранок забула події вечора і от знову розповідаю всім, що атеїстка хоча якоїсь ночі мого життя я все-таки увірувала і відчула господа досить глибоко в серці, в серці звісно так от, якщо я вже на колінах (навіть, якщо в церкві) то скоріше всього я там з кимось і наврядчи молюся просто заробляю нові гріхи і знаєте, якщо мене за цей вірш посадять хтось візьме ще один гріх на душу але це вже на їхній совісті думаю зможемо відмолити його разом, щоб це не значило  амінь @artyleriya #домрачова

Буря в пустелі Голосно, лагідно, пошепки В дюни мінливі занурені. Марно влаштовані пошуки З вітром навшпиньки та бурями. Зникли зі світу буденного, Стали піщаними грудами. Вишиті стежки катренами, Вкриті рядками безлюдними. Подихом, поглядом, подумки, Звуком таємним дельфінячим, Кольором кожної родимки Зв’язані міцно віднині ми. Соком зелених оазисів, Вже наближається марево. Стислими повними фразами Велич Сахари розбавимо. Комами, знаками, числами Спокій одвічний порушимо, Сонце жонглює замріяно Стертими з простору душами. Лине піском у годиннику Час. У пророцтвах між пальцями Спогади, в дюнах розчинені. Нащо туди повертатися? Пахне обіймами теплими, З глуздом борюся в дуелі я. Спалахом, імпульсом, нервами Дотик лунає пустелею. @sarahwatsonrhymes #мовчан

Автор: Ольга Далабожак (Helga) Ніч штовхнула день у погріб. Затулила чорною тканиною камери спостереження. Тепер ніхто не різатиме осудливим поглядом кохання, яке таємно вимальовується. Пристрасть вибила двері закинутої будівлі — нарешті стало вільно дихати. Розтріпане шоколадне волосся граціозно повзе по моїх гострих ключицях. Спітніла шовкова білизна драматично спадає з тендітного тіла. Ми трохи придуркуваті, сп'янілі. Пахнемо ванільним морозивом, першою літньою зливою, малиновим вином, юнацькими капризами. Наші рельєфи видозмінюються від гарячих дотиків. Ліжко всмоктує стогони голодно й різко, наче самотність мучила його роками. Нестримні поцілунки. Стишені тремтіння. Нірвана. За сплячими вікнами зоряне сяйво втомлено розтікається по чубчиках дерев. "Люблю" стрибає шепотом від твоїх вуст до мого вушка. Ще стрибатиме довго, доки ніжноперсикові світанкові промені не бризнуть на нашу шкіру, доки світ не повірить в нас. 14.03.26

без назви (імпровізація) вплітаю в тишу твоє ім’я маленькими знаками оклику, вшиваю циганською голкою стібок за стібком під ребра. в тенета сонця мене спіймай, аби розчинити у дотиках есенцію зоряну потайки, а більшого і не треба. коротка близькість – і знову яв, і знову самотня й закохана. присутність твоя – наче опіки погожого дня у січні. а нині ми поряд лиш подумки. не знаю сама, навіщо я вшила в пам’ять твоє ім’я, під ребра – циганською голкою.

Якщо ви не розумієте, що тут відбувається, Мемотворець вам пояснить. І це дуже миле пояснення 🫶 #меми_й_плітки

Звісно, ти маєш ставати вампіркою! З пісні не викинеш слів. Ти не підлітка вже. Безуспішно п’єш анти-ейдж еліксири, цупиш Жар-Птицю із підліска сьомого сина, смикаєш пір’я і яблука молодильні, щоки треш мазями з піною дивною. Викинь і вилий! І з пупка вийми пірсинг. Старість не грає у піжмурки. Тільки вампірка — відповідь на ентропію клітин під склепінням вигнутих зморшок на лобі у стилі ампіру. Підлі дієти тебе доведуть до Шекспіра. Їсти і спати не треба, коли ти — вампірка! Порція крові — і ти сексапільно струнка! Скільки роботи по хаті встигатимеш, кайф! Що? Ти не хочеш? Звучить кровожерливо? Хочеш тоді, щоби кликали «женщіна»? Хочеш сиві волосини терпіти? А МЕ-НО-ПА-У-ЗУ хочеш ЕПІЧНУ? Кров пити гидко? Ага, які ніжні ми, бач! А чоловіку своєму кровицю не п’єш хіба? В тебе-вампірки не заболить голова, між іншим! Зваж усі пільги і бонуси, зваж! Белка, Оленка і Мінка — давно вже, а ти? Стати вампіркою прийнято до тридцяти. Поки не пізно. Годинничок цокає. Північ. Після тридцятки ти — старовампірка. 👻🧛‍♀️👻🧛‍♀️👻🧛‍♀️👻🧛‍♀️👻🧛‍♀️👻🧛‍♀️👻🧛‍♀️👻 писала на цьогорічний Аль Мор🥰

Запрошуємо на перед-презентацію антології «Цвях» за підтримки онлайн фестивалю Національний тиждень читання "Золотий гомін" від Українського інституту книги📚 Усі, хто бажає виступити з доробком на теми, що стосуються різних видів і проявів насильства, нерівності, залежностей та соціальних наслідків війни, заповніть, будь ласка, реєстраційну форму https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSfEn_s1LMHvE_VbhvXxLUXxnLx6wvurdzJ3iA0x8hZO9VKgGQ/viewform?usp=publish-editor Захід відбудеться: 📎 22 березня, початок о 16:00, заклад «Остання барикада» (ТЦ Globus). Вхід на захід вільний донат на збірку та комплектуючі для fpv-дронів MAZEPA для комʼюніті SocialDroneUA. Нагадуємо👇🏻 Передзамовити «Цвях» можна за посиланням https://forms.gle/s7v1LWRnA57VZWdc9 Проєкт є повністю некомерційним. Кошти від реалізації будуть передані на потреби Сил Оборони України! Наша антологія фіксує біль, спротив і чесну розмову з реальністю. Трансляція відбудеться з фейсбук-сторінки Aнґи Зеленої Наша команда: Анґа Зелена Роніка Пожарська Юлія Рахно

якщо я вже на колінах, то наврядчи молюся хоча, молитися це взагалі як? присягатись у вірності ідеалізованому образу і подобі? тоді я досить часто займаюсь цим, так стирати ті самі коліна в кров від любові? це відбувається зі всіма, хто буває у мене вдома і якби сам господь до мене навідався, це також відбулось би, а може таке вже ставалось просто що він забув в той момент подати знак тому я пригубила вина, з’їла з чужих рук скибку святого хлібу, запалила церковні свічки і навіть запросила когось їх притримати а на ранок забула події вечора і от знову розповідаю всім, що атеїстка хоча якоїсь ночі мого життя я все-таки увірувала і відчула господа досить глибоко в серці, в серці звісно так от, якщо я вже на колінах (навіть, якщо в церкві) то скоріше всього я там з кимось і наврядчи молюся просто заробляю нові гріхи і знаєте, якщо мене за цей вірш посадять хтось візьме ще один гріх на душу але це вже на їхній совісті думаю зможемо відмолити його разом, щоб це не значило  амінь @artyleriya #домрачова

Краплі дощу торохтять по тугому намету. Вкриті навісом, потріскують дрова в багатті.  Казка сплітається пошепки, тіні химерні, ти засинаєш згорнувшись, немов орігамі. …І підкрадається О‌ле-Луко‌є.  Потяг старий запускає по колу. Хай тобі сниться мереживо колій  і деренчливий вагон іграшковий — слухай розмірений стукіт.  Станція буде твоя ще не скоро,  там рипить сніг, там живе білий колір,  там якщо ти, наче Кай, щось накоїв, Герда завжди‌ порятує. Хтось тобі ніжно розчісує пасма волосся.  Гарне, говорить, густе. Де ми робимо про‌діл? Гребінь торкається шкіри, мурашковий лоскіт,  м’яко і добре. Заснути так просто.    Оле-Лукоє розкрив парасолю, в очі сипну‌в дрібку сонної солі.  Хай тобі сняться обпалені сонцем теплі пісочні фортеці.  Вежі захищені, шпилі високі, з моря злітаються літні мусони,  мушлі шкребуться боками і сохнуть, ти, наче мушля, шорсткий — сотні  хвиль не затерли.    Ти засинаєш на дачі, у затінку яблуні. За‌тишна вовняна ковдра. Солодко пахне люпи‌н. Здалеку — дідовий голос у саджанцях ягідних. І розкладушка іржаво порипує —  спи, мій калачику, спи.    Оле-Лукоє будує із лего  човник для тебе. Каркас металевий, біле вітрило; під ча‌йковий легіт  стрімко пливи, і далеко-далеко буде твій острів і дім.  Там Нангія‌ла і там твої леви, клени шепочуть зелений молебен,  човник гойдається, спи, мій маленький, ти — найцінніший дарунок лелеки.  Гарних тобі сновидінь.   * О‌ле-Луко‌є — персонаж казки Андерсена, який показує дітям сни.  * Нангія‌ла — казкова країна (рай) з повісті «Брати Лев’яче Серце» Астрід Ліндгрен * Леви снились рибалці з повісті Хемінгуея «Старий і море» Олександра Хопта (@buryanpoetry) #хопта

Шляхи відомії, прокладені асфальтом І часу плин тепер вже не помітний. Стою на перехресті ніби з транспорантом А успіх таким чином маловірогідний. Шляхи незвідані, протоптано ногами І там ходити важко й небезпечно Бо ці шляхи зарослі бур'янами Й сподіванка на щастя недоречна. Шляхи ж мої прокладено бруківкою Щось посереднє серед двох тих інших. Жене мене життя нібито гілкою Здається, що той шлях найліпший. І я біжу тим шляхом безоглядно У паспорті доросла та сама ж мала. На шляху цім доволі малолюдно І вже настала ранняя весна. #Татка_вірші

Презентацію книжки "Птаходім" провели, кіт Кім допомагав 😺 Дивитися в записі можна тут: https://www.instagram.com/p/DWJyrKnCmwS/

Авторизація в чаті життя о четвертій хвилині на першу. Інтоксикація в інших місцях на п'ятнадцять відсотків дешевше. Почистити кеш в голові кожен раз не доходили руки. Ще три пересадки у Львів, — і нерви здали тест на пружність. Заховані коди в книжках знов гербарієм шрами натерли, та біль переходить в сарказм — я пройшла всі п'ять стадій екстерном. Я бачила битви у снах, я творила своє альтер-его. Розкрилила серце навзнак, та впіймала у сіті бентегу. Немає моєї вини, велика малу доганяє, та очі рефлексом униз, на шкірі зміїна броня є. Покоцані вкотре нитки — порізів кривих екібана. Щось ґрунт під ногами розкис… Мій ґрунт став піском. Та хіба не лишилося в резерві ще сил?? Зима ця не скоро минеться! Спогади — вуличні пси, що виють в їдку порожнечу. Здалéку доноситься сміх — як кавер на страчене щастя, та як із десятків замін знайти те, що сенс дасть речам цим?! 🪢🪢🪢🪢🪢🪢🪢 © Лана д'Арк 🪢🪢🪢🪢🪢🪢🪢