Храм поезії (🖤)

Харківська квартира завитки́ комашиних шпалер поряд з килимом, риски меблів і гори дерев — від красивого до потворного сняться рухи старої квартири, її хруст у спіралях мівіни з паркетом квилить, арматурними звуками мовить і символами: «я з чужими зосталась, куди ж ти поїхала?» Барбі, Брітні та Баффі — три «б», тож не дивно, що у дев’ятому класі я стала блондинкою, конвенційна привабливосте, відійди-но, бо все одно недостатньо красива, годинами відображуй зловтішну образу, вгоди на мить: «ні, не боляче — смішно» (таке вже базікало) випускниця чи привид танцює між стінами? нашарований дощ на лакованих локонах… це туманна мана, лавка кленом отінена, а хрущовка обійме безліфтовим поверхом; закохатися в школі — як випити лонгеру «вальс під срібними краплями — пари розсіялись» дім болить, виливаюсь за комір у тріщини, цей балкон не засклили, чи зірвані постери? я б зайшла, та нікого немає — лиш дівчинка безнайдійно застрягла у тілі дорослої, рідне місто у мокрості лавочки моститься: «не прощаймось — це наша з тобою обітниця» © Олена Галунець Фото до вірша: https://www.instagram.com/p/DZnVq-KinJn/?img_index=1 @virshoplitkarka #олена_галунець

*** завари чай, лягай поруч, вкутавшись у ковдру — бановняну, теплу, мов гусениця в коконі, що висить на шовковиці. *** осінь впевнено стукає в ребра, раптовою прохолодою, три місяці літа промайнули, як комета над головою, задумайся — скільки коштувала твоя свобода? кухоль пива? ріжок морозива? цього літа петля минулого скинута з шиї Повішеного, що випав із колоди, і вказував на підвищення ефективності використання внутрішнього вектору абсолюту. *** спиш на моєму плечі, носиком торкаєшся підборіддя. теплим подихом лоскочеш шию, під повіками хмарками стеляться сни, наче солодка вата в парку, дарують радість і посмішку, на твоїх вустах поселилось щастя зі смаком фруктового чаю. *** під ковдрою спить моя любов, бачить дофамінові сни, приємні риси обличчя вкривають родимковим дощем — ти дійсно прекрасний. *** заварив чай, заснув поруч, закутаний в ковдру — спи міцно, коханий — я буду на сторожі твоїх сновидінь. #ольгакрейзі #віршіольгикрейзі

'''''''''''''''''''''''''''''''''''''""""""""""""""'''''""""""""""''""""""""""" Маркітна мжичка рясно дріботить, сповільнює зимову куряву туману та мимоволі вводить час в гірку оману. Нугою тягне сповіді блакить. Весь світ — пиріг, червоний оксамит. Ми — лише вишеньки на ласому шматочку, неначе пуп'янки Господньої сорочки. Візьмеш смаколик — й начеб не болить. © Оксана Лихогляд 18.12.2024

Дорогі друзі! До завершення першого етапу акції залишається лише півтора дні. Хто ще не встиг приєднатися - не втрачайте шанс! 🤗

Дорогі друзі, мій День народження відгримів, і я щиро дякую кожному за неймовірні привітання! На знак вдячності запускаю десятиденну безпрограшну акцію. Частина внесків піде на нагальні потреби наших захисників (у в/ч, госпіталь або волонтерам) — за результатом обов'язково відзвітую. Що на кону? 🎁 10 друкованих примірників моєї книги з автографом. 🔥 СУПЕРПРИЗ: Теплий вечір у моєму товаристві в затишному кафе у Вінниці 30.08.2026 (на переможця чекає сюрприз). 💎 Гарантований бонус кожному учаснику - електронна версія книги на e-mail. Як узяти участь: 1️⃣ Переходьте за посиланням в анкету та обирайте вільні номери. 2️⃣ Кожні 100 грн благодійного внеску у мою Банку +1 номер 3️⃣ Номери для оплати бронюються лише на 60 хвилин. Клієнтам не Монобанку прохання писати ПІБ у коментарі до платежу. 4️⃣ Після оплати надішліть мені в приватні (@ваш_нік) скріншот квитанції. 🏁 Фінал збору — 22.08.2026. Розіграш призів - 23. Суперприз тому, хто придбає найбільше квитків. Старт - https://forms.gle/RKqH4fbhwH56j4tP8

Бачу загрозливу тінь у твоєму світлі. Хто ми? Ті, хто зів'яли, чи ті, хто розквітли? Хто ти? Той, хто лишається, той, хто тікає? Поруч з тобою, та зовсім тебе не знаю. Посмішка мила, фрази різкі та розкуті. Хочеш лишити чи хочеш скоріш забути? Нові дороги ваблять в безодню інтриги, Розум гарячий, хоч серце — морозна крига. Плюс "+" або мінус "-"? Це дві сторони медалі. Можеш чинити опір чи рухатись далі. Досить страждати і звати себе невинним. Що в тобі більше — світла чи вічної тіні? 21.08.2026 © Валерія Кропівна #авторськийвірш #ВалеріяКропівна

метушливо у проріз вишневої кістки увігнався липневий уламок і навспак спересердя скрушно тріснула дека ягіддя помережавши кірку галуззя світанкових плаїв барвники рідким золотом плюхаються дозрівають у пилястій верейці зеленого ще молочаю і дрімає кавун і яриться осине гніздо спіє зрілістю літо

instrumentalis 1 раною думкою, яка діє пілотником з шоколадним трюфелем у премолярній дірці глибоко каріозною згадкою між мембран деревом матріархом крон- циркулем листя точкою у вогні без лінії коліньми різноробітника цвинтаря узорішителькою в'язниці мізинцем серця і підшлункової сліпою на трасі священним оленем левіафаном з'їденим хробаком Лондон Лондон я їду в Лондон Київ Київ я їду в метро Я сумуватиму любий приречений Потримай фату Я зійду нарами під твоїм стегном рвотою в туалеті на квіти лови

#в_наявності ❤️

На додачу ще сплела гердан із соняхами🧡💛 *гердан забрали

місто, яке любити хотілось найбільше, стало лунким, як горло мертвого птаха, у якому звуки збираєш, немовби пакуєш речі, рушаючи у дорогу довгого рукостискання, а рух кайданіє, перекривлює завчену мову тіла, і мова і нерухомість стають вітром і полем, от тільки мак пам’яті спалахує на обличчі, коли говорити немає більше до кого місто, яке цілувати хотілось найбільше, стало порожнім, як серце мовчазної лисиці, б’ється об тебе – і сльози дзеркала б’ються об тебе, біжить навсібіч – і ти навсібіч котиш дорогу, як скатертину річки, що от-от пересохне, бо любов як вода – скільки не пий, не напитись, не затримати на язиці, не засилити у сильце слова, не замінити синонімом, не підкорити ім’ям чужинця, не переплутати з потом – хоч солі і там, і там не бракує місто, яке обіймати хотілось найбільше, стало зачиненим садом, від якого сторож уяви ключі загубив – і задзвеніли вони залізницею в кишенях у сміху, що ллється, як кров з відкритої рани скільки не ворожи на гербарії його стежок, скільки не видивляйся його обличчя обхідними шляхами – дерево смертне не стане повітрям безсмертної ночі, сила стиглого яблука не стане піснею, що кличуть народною @iyakiva #ія_ківа

Я дуже люблю моменти, коли текст уже живе не в моїй голові, а в чиємусь уважному читанні. Цей відгук на «Правду в словах того, хто говорить» мене дуже зачепив. По-перше, бо Ян Авраам Хосебр – один із тих письменників, за якими я давно стежу з великою любов’ю й цікавістю. А по-друге, бо тут побачено все, що я вкладала в книжку: два крайні світи - теократію й технократію, переписані релігійні сюжети, Новий Єрусалим, страх перед свободою, страх перед вірою і те, як навіть блага ідея може перетворитися на тиранію. Окремо, звісно, гріє серце фраза про те, що з цієї історії можна було б зробити блокбастер або розгорнути її до епопеї типу «Дюни». Ну що ж, питання «to be continued?» офіційно прийнято до роздумів (ше не знаю). Дякую за таке уважне читання і перший відгук на Goodreads. Для авторки це дуже багато. https://abrahamhosebrlibrarium.wordpress.com/2026/07/28/%d1%96%d1%80%d0%b8%d0%bd%d0%b0-%d0%bb%d0%b0%d0%b7%d0%be%d1%80%d0%b5%d0%b2%d0%b8%d1%87%d0%bf%d1%80%d0%b0%d0%b2%d0%b4%d0%b0-%d0%b2-%d1%81%d0%bb%d0%be%d0%b2%d0%b0%d1%85-%d1%82%d0%be%d0%b3%d0%be-%d1%85/

🖤🤍

(мій дім - моя фортеця) Після того дня більше нікого немає. Немає дружини, немає собаки та інших неважливих людей, і важливих також. Є тільки скорбота. У неї жіноче лице. Після того дня я боюся спати. Було так димно, було так дивно і голосно, голосно, ніби небо стало зі сталі. А єдина жінка на небі - Матінка Божа - цю сталь кує. Після того дня квартира вціліла, дружина - ні. Тепер у квартирі дружиноподібна самотність.

∆ C i t i z e n s ∆ Надкушене літо зібрало в валізи капризи і взяло тайм-аут. Світ травами зшито. Підкинь трохи хмизу донизу почни другий раунд. Розтоплено серце на грилі. Дві милі. Дві гривні на решту. Думки перетерті манили безкрило на втрачену стежку. Автобусні вікна стікали зів'яло на спечені плечі і залишки світла ковтали вокзали аж до сльозотечі. Насаджу на вістря це місто без хисту, без захисту, без повноважень. Фабри́чне повітря повисло розкисло, розхристано в зашморгу вражень. Стираються люди насиньо за спину ховають сліди імпліцитних інтенцій. Серпневі етюди. Закину драбину... в нікуди. Зануди! Пілоти байдужих інерцій! Кладуть інгібітори мрій як каміння тремтінням на груди пророки утопій і сніг молодий так боїться падіння зотління ураном по ранах пече — так це ж попіл! Втомились від багів, застиглості кадрів розбавлено вставлених... Стоп симуляція! Підробленість фактів — тут сніг навіть пахне неправильно давить нас фальсифікація. Умовним рефлексом мовчання синдром невтручання вже в наших судинах як кисень. Світ став гіпертекстом де ми — посилання змагання ідей послідовність неправильних чисел, де автор новели герой одночасно. Завчасно... шукаю очима те свóє надкушене літо, що снігом мастило цей зойк ніби масло на хліб німі гасла — у світ мій, що травмами зшито… 🌇✨🌇✨🌇✨🌇 19.08.2021 © Лана д'Арк 🌇✨🌇✨🌇✨🌇

Серпень Серпень — це зовсім інша історія літа. Інший зелений, багато іржавого листя каштанів, Холод вночі, інакше блакитніє ранок. Дим над водою надвечір, і краще вже плечі накрити. Серпень — це час, коли падають зорі у морок. Коли стигнуть слова, наливаються соком осіннім. Час, коли треба обрати, що стале, що змінне І відкривати шампанське — та так, щоби вистрілив корок. Час говорити, що любиш і час готуватись до чогось нового. Шкіру міняти, позбутись морської засмаги. Цей серпень як ліки, як спосіб долання тривоги. Серпень — це місяць дороги і спраги. Дні — палітра Ван Гога. Стежка колеться, боляче босими В трави падають яблука, сукні спадають з плечей. І вже надто виразно чуються подихи осені. І ще зовсім по-літньому кожен твій дотик пече. Дні йдуть на спад, проявляється те, що на споді. Глибшають гирла, у горлі іржавіють перші застуди. І це літо так швидко мине, що про нього вже можна забути. Але серпень залишиться з нами назавжди, мов спогад. 2021 зі збірки «Світлочутливі»

Привіт, вітер стих, як мої сподівання. У мороці пальці застрягли так липко, так сліпо, що хочу знайти зорі Брайля, читати майбутнє чи вірші Калитко. Хрестами папіруси скотчу на вікнах приємно б зірвати безслідно й навіки. Шляхи не до Риму ведуть — у вітальню, засіяну фразами з культових фільмів, освячену спогадом — першим, останнім — і вірою в те, що думки — світловільні. Вони нас дістануть з холодного льоху побитих емоцій, повільно, потроху. «Химерні двадцяті», — колись про нас скажуть нові світлоносці в цій самій вітальні. Привіт, ми розтали, як масло у каші, та в пам’яті вашій ми наче зі сталі. Минуле читайте за зорями Брайля: ми дім збудували — ви стіни тримайте. Олена Галунець (@virshoplitkarka) #олена_галунець

| першебуття | Обернися до мене, сонце, променем білим небо надвоє розтни. Там, де з сухої землі проростає столиций стовбур — родиться брунька весни. Світ достигає, бубнявіє, повниться соком, тягнеться вгору, більшає вшир і углиб — вже із його розпашілих кордонів стікаються в соти хмари кулясті, медово-солодкі, і ти тягнеш долоні до квіту рожевого. Довго очі примружуєш в тіні світанку життя. Врóзтіч кидаються сплетені русла кроків, містом скрадаються стишені дні. Імла. Котиться долом шипóва твоя невагомість, цвіте, що гостро встрягаєш у шкірі, — сочить сік червонястий, крізь пальці скрапає на одяг, згіркло цілує коліна і стопи: мовчи! Там, де з сухої землі проростає столиций стовбур; там, де із бруньок зʼявляється світ-немовля; там, де урозтіч кидаються сплетені русла кроків — роджуся я. 2026 @reflexref #марина_горбатюк

кіно потребує темряви й тиші, а тому ми пишемо на полотнах статичні картини, вимащені і виплекані у багрянці, наче у стиглій вишні. вище і вище здіймається крик над землею - всевишні з Олімпу схиляються до померлих, аби сповістити про місце їх поховання. марно благати милості, коли потрапляєш в моря Посейдона під небом Зевса. лезо розсікає тіло твого опонента на шматки для бенкету звірства. звісно літо приходить за графіком, плоди розсипаючи попід ноги. світло не згасає, навіть якщо перемога належить смерті. і я обираю яблуко кольору крові, і віддаю його як і говориться у стародавніх текстах і суперечках найкрасивішій вроді, відчиняючи брами Трої в ім'я, яке називаю своєю зброєю. ти кличеш мене рушати за обрій світу, відомого мореплавцям і картам, а я повторюю, що невчасно, доки молюся Фетіді, як дитина благає матір про втіху надвечір. меч у руках відчувається втечею серед бою, і я повторюю знову: хай хоча б імена на чужоземній скелі залишаться поряд 24.07.2026 P.S. трошки на основі переглянутої Одіссеї вчора, а також "Пісні Ахілла" Медлін Міллер #вірші

Той, хто прийшов убивати мене, лежить. Аж в узголів'ї терен гіркий поспів. Горлиці поперек горла - ножі, ножі: висне кривавим місяцем піснеспів. Хрестик на полотнищі - і меч мій, і щит. Довго його в приціл розглядав, і от - той, хто хотів розстріляти мене, мовчить: чорним червивим яблуком стався рот. Той, хто мою погибель, мов торбу, носив, раптом упав, не втримавши тягаря. Темне нутро його виїли дикі пси. Зимні зірки, що люстри, над ним горять. Грім понад ним наростає, як Божий гнів. Руки його і ноги його - трава. Той, хто прийшов убивати мене, зогнив. А я - жива. @aliahuliieva