Храм поезії (🖤)

/кращим із нас/ і ми казали, сховавши очі, немов під шорами: "та я пішов би, народ, ну чесно, клянусь, пішов же би! та жінка твердить, мовляв, без мене ніяк не бутиме, та й мама хвора. і в тата серце. усе заплутано. і ще робота, плачу податки. я тут кори‌сніший. ми теж тримаємо фронт, та просто усі – по-різному, комусь же слід затуляти собою в тилу провали ці..." ...і ще мільйони шляхів сказати, що ми злякалися. і поки ми намагались знайти, як себе пробачити, ви просто мовчки зробили єдине, що має значення, броню із душ позривавши, у неї міста закутали, закрили небо, і води, і землю незламним куполом. в сирих окопах, глухих лісах і степах запилених, ви стали вищі від слова "люди," зробившись Силою, яка повік не впаде під навалою зла ніякого… …і поки слово живе, то і слава про вас стоятиме, і це – один із мільйона шляхів, щоб сказати "дякую" Ніколассон

Мокре від сліз волосся шкрябає шкіру. Тріснуті капіляри, що каліграфічно вивели на обличчі слово "страх", пульсують під очима. Бажають втекти. Ти мене боїшся. Молишся. Просиш сили, наче щиро віриш, що востаннє мене бачиш. Справа звіра — тримати дистанцію. Кіготь — не залізо, загниє тільки як відрубиш пальці. Дивись на мене! Пам'ятай про мене! Це я тебе сюди затяг, Це я поставив босого на ікла з чорного скла! Душа твоя пуста, під яким кутом її не подай — дивитимусь косо! Дихай, дихай. Скільки не розбий ти вікон, не провітрюй розум, у легенях гратиме іржава скрипка. Мені потрібно лише повітря. Манія гнучка, розкута, жере все підряд, баракудно ласує кожною крапелькою крові, але нічого, ми стерпимо. Просто дихай і дивись у дзеркало. @kildun4ikchanel

пара 6, тур 3 🍒 учасник 1 Ти ба! В країні від будинків залишаються вогняні клапоті, Ними вкриті живі люди під завалами. А вона розкладною книжечкою світлини заморські викидає, вибрикує, чечітку вибиває, гупає, сорому не має. Сором… Сорок…днів від загибелі близької людини. Дорога далека пеленою-лелекою. Вона приречена, зібрала речі всі, в обіймах зі втечею, від домівки зруйнованої розпеченої, яка пахне пряним печивом. Сльози солоні, як повітря нової місцевості. Чайки, хвилі, вітер… вибиті вікна і двері, уламки дзеркал калейдоскопом подій, черги на митниці нудотною жувальною гумкою. З останніх сил надута бульбашка. Бац! Тріснув калейдоскоп. А вона залишилась під палючим сонцем, яке кусає і шшшипить: «Розкажи туристам кааазочку. Ти сама живеш у кааазці, як принцессса, як Попелюшшшка з сьомої ранку до восьмої вечора гірськими дорогами, печерами, прірвами, анальгетиками... Носиш парфуми «Грошшші не пахнуть». Тільки фея ніяк не приходить. Замість неї – маленький Принц, який нагадує, що «ми відповідальні за тих, кого приручили», навіть якщо безхатченки. Нате вам фото. А я бачила уламки її калейдоскопа…

хочеться простого людського: легкої праці, доброї кави і гарних вулиць, безлюдних кутків, щоб було де цілуватися. спати вночі частіше, ніж мучитись від безсоння, а як вже заснути вдалося, щоб снились хоча б не таргани. хочеться, щоб двері у церквах були відкриті, коли настрій глянути на вітражі. щоб спокій в душі й у тілі. вдень - сонця, ввечері - місяця, вночі - втомлених губ. хочеться простого людського: знайти свого янгола-охоронця і вдарити по обличчю, спитати: «коли мені стільки треба, де ти взагалі?» на дверях церкви табличка: «вийшов по каву, повернуся за п'ять хвилин» @anita_wirszi

червень червень їж похапцем, ти ж бо голодна до полуничних заграв солоних стікає по тілу бог прохолоди лягає на груди і лиже долоні місяць для милості й меду на тіло тоншає шкіра, зриваєш руками струпи кривавлять, море міліє ось тобі дівчино, на тобі камінь на тобі ночі для першого відліку повні трави надії на тобі літа черговий відтинок тільки збережи. З книги «Риби і птахи» @novakain_poetry #новакаїн

І коли тебе запитають: навіщо? – не матимеш відповіді. А одначе час писати нові вірші: від старих віршів уже ніхто не плаче. Бо старі вірші стали старими, і ось уже підлітки, немов арештанти, стоять і чекають на свіжі рими, щоби дорослішати і страждати. Бо зі старих віршів лишилась тиша. І в тиші цій не ступиш і кроку. І немає поетів, які б мали вірша, аби пояснити печаль цього року. І підлітки – нарвані, загадкові, не можуть домовитися поміж собою. І як їм назвати цей згусток у мові, який вони звикли називати любов’ю? Як їм назвати це затемнення в серці і відчути це звучання в тиші? Зірки цьогоріч немилосердні. Час писати нові вірші. Бо старі вірші вже не мають сили, і старі поети вже не мусять вмирати. Вони забули, про що їх просили. Кому потрібні їхні поради. Ритміка, юна сестра милосердя, приходить без докору і потреби. Але кому потрібен вірш про безсмертя, якщо там немає нічого про тебе. Давай знову римувати предмети. Давай озвучувати таємниці. Всім потрібні нові поети, потрібен хтось, хто говорить дурниці. Наша глибока віра в звучання. Наша мова – тиха, звичайна. Залежність від дихання і піднебіння. Неповернення. Нетерпіння. Сергій Жадан

Існує стереотип: поети — то витончений соціальний бур'ян, що виріс із квітів розумних дітей; мов, поети не здатні до чогось рішучого, вони боязкі та тендітні, мов ті самі квіти. Проте наразі реальність така, що ці квіти, зростаючи морально, пробивать асфальт, бетон та позиції. Ніщо їх не може спинити, окрім смерті. Мені на згадку приходять чотири з них: двох я знаю особисто і з двома з них не встиг познайомитись. ___ Раніше казали, що зброя поета — це слово. Час прийшов і поети матеріалізували зброю в своїх руках. Мало хто про це міг би раніше подумати. А тепер усі думають, щоб думки матеріалізувалися і зброя в руках поетів знов розчинилась в етері та стала духовною. ___ І коли час прийде повертатись додому, це буде перемога — перемога над думками, що поезія нецікава, що поети тендітні. І зрештою поезія та її люди-квіти розквітнуть яскравими кольорами. І якщо уява про потойбічне життя — не лише примара, то ті, з ким ми не встигли познайомитись, зрозуміють, що все це було не марно. @defirtonpoetry

Якось воно… все окутано димкою. В тумані кожна клітина. Жодної підказки: що по горизонталі, що по вертикалі. Ти – мій найзагадковіший кросворд. Треба вгадати слово по центру з шести букв. Під першим номером «секста» – інтимна ступінь гами, яка крокує слідом за квінтою – квінт- есенцією променів, що призводять до «Сонячного удару». Чи намалював би Альфред Кубін диявола, якби той не існував насправді? Дияволе мій, грішний янголе… Якщо докопатися до суті, роздряпати її, розрізати на шматки, розплющити під ТАБУ, то це – одне й те саме. Ми вже на «ти»? Ображаєшся? Ось що! Так я ж наосліп. В глухий кут, Майже розкута, Тепер спокутувати… Але було круто! Чому ж не можу заснути? Синім полум‘ям твої Бермуди! Ми ще на «Ви». Сутінки. Сумніви. Сумні Ви. Сум? Ні. – Ви! Суміш чотирьох стихій: води, вогню, землі, повітря. І п’ятий елемент. Бездоганний. Чи повинна? Хіба винна? You are the winner. Виноградники граційними градами під гримом гордовитих градусів – Malbech. Червоними краплями ДОВІРИ... Краплями слова з шести букв. Довіку. А поки дихай у вибиті вікна… Оксана Мовчан Верлібр на конкурс «Чорна перлина»

поки дивилась на сльози — кожна про біль великий — хіба ти не бачила скільки ненависті може вмістити зіниця те що напишеш зітреться те що зітреш проступатиме знову і знову — так воно з іменами; так воно і з теплом на твоєму лобі — ось воно знов перестало бути відчутним хіба ти не знаєш як це вигадувати нову назву для себе коли буква за буквою чуються жовчю на язиці невже не думала що це: в неспокої прокидатись в неспокої засинати невже не було так невже не було ніколи: все що говорить говорить про біль великий @fen_met

князі живуть на Золотих, спускаються на каву на Поділ якщо не зміг, якщо не встиг спіймати світломить у решето — зникає тінь, зникаєш ти у водокрутиві подій, як ворон Крум із дворику на Рейтарській князі живуть на Золотих, ганяють на електросамокатах бруківка задає мотив церковні дзвони відбивають біт трек від Unknown Artist в кадрі зведи усі доріжки — це тобі зведи усі дороги — буде Київ князі жують на велотреці паффіни леді-консьєржка трусить килим говорить: тейк іт ізі — сім разів леді-консьєржка трусить, з неба падають забуті речі та розгублені князі 2.07.24 Колись давно я проводила лоторею для збору Ola 🖤 , у цій лотореї виграв мій друг музикант і фотограф @fryziuk, і ось нарешті я написала вірш, присвячений йому

Вечоріє. Насичений день на дні чашки блищить, Мов духмяний бульйон —  зігріває натомлену душу. Сонце сушить намоклу одежу. Спалахує дужче Перша зірочка-родимка десь на засмаглім плечі. Слабнуть чари зими, із останніх тримаються сил, І весна прокрадається у сновидіння частіше, Щоб залишити згадку яскраву про себе в час тиші, Пробудити бажання тепла, доброти і краси. Золотим кривим рогом виблискує зоряна ніч, Із-під срібних копит вибиває морозні іскрини. Я із скрині дістану світлину (де літо їсть дині) І вигадливу мушлю, даровану морем мені. Обійнявши подушку, ти дивишся сонячні сни. Що тобі ніч зимова? Вона неодмінно розтане. І світанок наш обрій забарвить у біле востаннє, Щоб на білому тлі розлилася веселка весни. Таланна

5-7 хв і відбудеться жеребкування на сторінці і інстаграм

сірію без тебе і блякну всотую струджену мряку гейби зчорніла гадюка: твоя любов — дражлива сука тьмарюсь болію та млію вимолюю як терапію тебе на пів торкання тебе би хоч до травня щоб не сказитись чисто й не подавитись свистом самотности ручної що має запах хвої тьмуся айстровим криком живо істотно та дико лиш би втонути у тóбі — людині у божій подобі бо змеркну в нуль неждано розточуся туманом і тлінно ледь вловимо в обіймах архідиму розлию сонний щебет [дурію тут без тебе] @lilovovirshno

Тепер поховання молодих хлопців та дівчат у селах і містечках це звична частина життя як подія яка неодмінно відбудеться на котру щоразу приходить менше і менше відвідувачів. «Сьогодні ми прощаємось із відданим нашій країні та своїм батькам хлопцем він міг би косити бурʼян у подвірʼї навесні обмащувати стовбури яблунь вапном наповнювати мішки щойно змеленим зерном обводити всіх захисників на футбольному полі та забивати феноменальний гол у ліву девʼятку смакувати булочкою з абрикосовим варенням ходити бігати дихати дивитись він 18ий хлопець з нашої громади з тих хто спочине назавжди під палаючим сонцем під розлюченим вітром та дощем кладовища яке розростається як гриби після дощу наврядчи хтось тут залишається далі у санаторій «Легкої хмаринки». Закінчує свою промову голова громади люди підходять до закритої труни розміщеною на площі села прощаються небо сіре наче порох важке як хмарочоси. Тоді слово переходить до священника він говорить про те щоб ми обтерли сльози він практично кричить на нас каже діставайте носовички ненависті і помсти потрібно виймати як скалки з долоні шкідливі занозини минулого буде боляче що ж ви хотіли відповідальність каже він важча за сльози. «Звенит январская вьюга И ливни хлещут упруг И звёзды мчатся по кругу И шумят города Не видят люди друг друга Проходят мимо друг друга Теряют люди друг друга….» На цьому слова пісні з радянського безтурботного фільму обриваються жіночка бере слухавку я на похоронах говорить жіночка я не можу говорить наберу пізніше кидає телефон на дно чорної сумочки із шкірзаму долонею витирає піт на обличчі продовжує слухати отця. Хлопці по формі яких залучили до процесії щоб нести труну прапор стріляти в небо час від часу беруть слухавку самі ж комусь телефонують за годину до цього ракета прилетіла на територію їхньої військової частини а хто хто 200 запитує один з них що брати Романенки кидає слухавку опускає голову додолу земля встелена яблуками. Ми сідаємо в старий обдертий автобус який довезе нас до кладовища частина стелі з фанери звисає та бʼється об скло пліснява на стінах здається ось-ось поглине усе хтось сидить хтось стоїть поруч з труною ми оглядаємося із хлопцями впізнаємо цей солодкаво-терпкий трупний запах який ледь пробивається як світло крізь шпаринки бліндажа ей водій повільніше гукають йому ти куди несешся вістря прапору на довгій палиці визирає з відчинених дверей бʼється об гілки дерев падає паперівка та ще зелені сливи. Найважче це кидати три жменьки землі наче це пудові гирі останнє що ти можеш віддати людині це ж точно не найкращий подарунок наврчяд чи проводжаючи близьку людину у дорогу ти насиплеш їй вогкої землі у кишені можливо подаруєш книгу пакет з круасанами листівку обіймеш. Схилившись перед труною кажеш слова вони вириваються слабкі та невпевнені як пташенята у перший політ наприклад: пробач пробач що прапор збив яблука пробач, за ту жіночку з телефоном пробач, що сливи досі зелені пробач… Три жменьки землі найменше і найбільше що ти можеш сьогодні віддати важкі як підвісні мости. Максим Кривцов

Стану тобі дверима, котрі ведуть у Небо, Всі голосні і рими буду складать для тебе! Виведу тебе в Божі хмари і світлі зорі, Ляжу мостом крізь кожну чорну твою безодню. Буду як ніжна квітка, з тонким стеблом зеленим, А як нагряне вітер стану стіна сталева, Танком я стану й танго, стану тендітним вальсом, Всім, чим завгодно стану, навіть не сумнівайся. Хочу лише з тобою щастя! А всякий біль ще – Не розіб’є на частки – буду любить ще більше, В горі давать надії, в ночі холодні – снитись, Буду тобі за мрію, котра прийшла здійснитись! Всім ворогам на заздрість, чуєш, моя любове! Буду тобі назавжди, інше – пусті розмови! Буду весільні квіти, поряд плече у втрати. Буду для тебе жити! І – раптом що – вмирати. Марія Лелека

Літо в зеніті Падає липовий цвіт на повернхю води Липень востаннє стрибає у воду - і вирине молодим серпнем; листя тонке, просвічені сонцем прожилки Ми дожили аж до серпня - бачиш, як нам пощастило Ти ж пам‘ятаєш про всіх, кому пощастило менше? Ти ж тепер замість них маєш берегти межі Ти ж тепер замість них маєш сміятись любити дивитись у небо Кожна новина - гострою скалкою в нерви Місяць в повні червоний від крові і жару Навіть він у жалобі, але ті, хто стріляють, безжальні Де твоя легкість, де все, що тебе тримало? Носиш війну із собою усюди як носять помаду Ти забагато говориш про смерть, ти це знаєш? Ось тобі пісня в машині і вікна відкриті навстіж Ось тобі теплий пісок і мокре коротке волосся Ось тобі все, щоб тільки забути вдалося Щоб тільки забути місто, в яке прилетіли ракети Щоб не пам‘ятати, хто ти Щоб не пам‘ятати, де ти @buryanpoetry

Привіт, друзі! 👋 Цього разу ми для вас приготували заходи, на які ми з вами давно чекали, це еротичні читання, авангардна поезія, прозова частина і вкінці вечора вільні читання, де ви можете поділитись будь-яким проявом вашої творчості. В перерві між тематичними заходами, звучатиме музика і пісні у живому виконані цікавих українських гуртів та проектів. Чекаємо вас 13 липня з 14:00 в прохолодному дворику бару Мораліст в серці Подолу на Локальному фестивалі, що проводиться для закриття волонтерського збору нашої подруги і поетки Вероніки Мовчан: https://send.monobank.ua/jar/ALBYceGGwj Хто бажає виступити, звертайтеся до Анґи Зеленої або до Андрія Буремного. Вхід та участь від 149 грн на збір.

вітаю, наші переможці Саша Хопта та Мар'я Терція, дві талановиті авторки результати вірші коментарі Яни Мороз коментарі Оксани Приходченко #вірші #поезія #конкурс

"не нарікай, ти в усьому сама ж і винна". клятий пост-панк вже давно обрид остаточно так само, як кава, дешеві цигарки, пиво, так само, як знову і знову безсонні ночі. кровоточить іще незагоєна стара рана, та сама, яка, здавалося, більш не тривожить. а я зовсім не сильна, як якось казала мама, і бути сильною вже ніколи, мабуть, не захочу. @crofdr

Приречені (натхненний мюзиклом «Heathers») Хворе суспільство придушує будь-які спроби протесту, Чорна спідниця і біла сорочка – зі школи знайомий закон. Ми, наче равлики в мушлях, застрягли не в «зараз», а «дèсь там», Мертва планета народам пророчить загибель, грозить кулаком. Світ на занепад приречений, нам вже не вибратись з кліток, Грай проти правил – і станеш вигнанцем, покірність – найкраща із рис.  Часом здається, що втеча врятує від глуму еліти, Всі поголівно пізнають в сімнадцять, що люди – різновид тварин. Будь як усі, адаптуйся, щоб вижити, вписуйся в норми! Приязнь – це міт. Люди жалять, як оси, скоріш долучайся до шоу. Зламані світом, спокусами скорені, немічні гноми… Загнані коні несуться наосліп, не в змозі звільнитись від шор. синьоока #синьоока