Храм поезії (🖤)

Приречені (натхненний мюзиклом «Heathers») Хворе суспільство придушує будь-які спроби протесту, Чорна спідниця і біла сорочка – зі школи знайомий закон. Ми, наче равлики в мушлях, застрягли не в «зараз», а «дèсь там», Мертва планета народам пророчить загибель, грозить кулаком. Світ на занепад приречений, нам вже не вибратись з кліток, Грай проти правил – і станеш вигнанцем, покірність – найкраща із рис.  Часом здається, що втеча врятує від глуму еліти, Всі поголівно пізнають в сімнадцять, що люди – різновид тварин. Будь як усі, адаптуйся, щоб вижити, вписуйся в норми! Приязнь – це міт. Люди жалять, як оси, скоріш долучайся до шоу. Зламані світом, спокусами скорені, немічні гноми… Загнані коні несуться наосліп, не в змозі звільнитись від шор. синьоока #синьоока

Ну що тут казати — він мав всі шанси прожити спокійне життя із будиночком у передмісті, машиною, сином - відмінником. Це коли тебе турбує лиш твоя прибуткова стаття, а людей ти сортуєш за вартістю краватки й годинника. І сьогодні він їде із власним водієм через місто-мільйонник, по одній з головних вулиць, які зазвичай перекривають коли їде кортеж, або спецномери, а тут — п'ятитонник… Герой повернувся з війни! Героя ховають. @nemaNideNi4ogo

Сьогодні та завтра ще можна дописати свій шедевр)

Ми прокинемось разом о 7.15. В тихім затишку дому й обіймах весни. Нам не треба спішити, сьогодні в нас свято. Про цей день ми молились і бачили сни. Ти відкриєш повільно жаккардові штори. Вони знехотя світло запустять в наш рай. Я сховаюсь від нього в ковдряному морі, В його хвилях принишкну,  як в храмі лихвар. Ти котячими кроками підеш до кухні. Загуркоче щось з посуду — я не здригнусь. Всі причини боятися звуків відсутні. Лише пам'ять озветься тривожно чомусь. Я покину свій сховок й вгамую цікавість. Обережно, немов в кукурудзі байбак, Зазирну й милуватимусь таїнством кави, Причаститись яким ти так любо забаг. Я водитиму поглядом по твоїх рисах, Карбуватиму обриси вранішніх див. А ти будеш мене дратувати навмисно Наготою своєю, як завжди любив. Ти запросиш мене на прогулянку містом. Ніжно вручиш спаньку рятівний еліксир. Втаємничена в чудо, погоджуся, звісно. Ми ж так довго чекали цей сонячний мир. @zapyskyneofitky #ковтокперемоги

Боготворити людей за вроджену недосконалість, Любити за руки і рухи, часом невтішні Безумовно приймати, але ніколи – як даність Всі майбутні коханці, - завжди потенційні колишні.   Напиватись до скону. Воскресати в чужих деталях. Проростати фразами в ще невідомому ритмі, Любити, як вперше, прощатись, наче востаннє Шукати тілами дороги святі і грішні.   Малювати обриси, образи, - не образи Цілувати таємно крізь відстань глибокі скроні, І знати напевно: почались, а отже - закінчимось разом Сміятися всупереч хитким коливанням долі.   Боготворити людей, в яких превалює раціо, Необачно емоціям дати себе підкорити, У танці кохання завжди обирати грацію, щоб там, де був ти, там люди могли любити. @bloooming_ua

Ти прокинешся зранку і скажеш: знаєш, Ти, типу, письменник, архітектор людських душ, Представник культурної інтелігенції, ну і всяке таке, Що ти в мені знайшов, я ж навіть не розумію про що ти пишеш, Я ж навіть не знала, шо ти – поет, мені просто очі сподобалися. І зачіска. Я лежатиму поруч, буде холодна пізня осінь, я навіть подумаю: Блін, я постійно пишу про осінь, листя, і ось вона тут, коханка смерті, Пізня осінь, блін. Повернуся і скажу: Я кинув курити учора вночі, Прочитав есемеску, дістав ключі, Відчинив замок, зайшов у кімнату, Увімкнув світло, сорочку зім’яту Підібрав із крісла, налив собі рому, І подумав: нарешті вдома. Скільки всього і скільки я мандрував! Стежку смерті тричі вночі минав. Довго жив без тебе, набрався пороків, Написав дві книжки, мені двадцять років. І за те, що я дихаю, бачу, за те, що я тут, Хоча наше життя – вокзал і фастфуд, За те, що живу, і за те, що пишу, За хороші фільми, нормальну траву, За тебе включно, за наше життя, За всю цю музику без кінця, За цю от сцену і за цей мікрофон, За мій розряджений телефон, За твою смс: скоро прийду, Боже, дякую! Ти посміхнешся і скажеш: за це я тебе й люблю, дурнику. Я скажу: вже потрібно вставати, десята ранку, мені на роботу. А ти знову посміхнешся і скажеш: ні, ще раз, хоч один раз. І я відповім: Для тебе, кохана, я здатен на все, Аби лише бачити твоє лице, Аби лиш тримати за руку тебе, Для тебе, рідна, я здатен на все. А потім в лікарні, як божий знак, Медсестра мені скаже: у тебе рак. І ти закричиш, а я промовчу, Через вісім місяців ляжу в труну, І голосно й гулко, як серцебиття, Будуть мовчати земля й небеса. І не мине навіть року, можливо, пів, Як тебе поцілує якийсь дебіл. Ти йому розкажеш якось вночі: У мене був хлопець, писав вірші, Помер у двадцять, у нього був рак, Жаль, звісно, але рак – це рак. І якщо після смерті існує життя, Якщо далі тече ця нестримна ріка, Якщо  осінь триває, якщо гріє тепло, Якщо поезія вічна, я всім назло Далі дивитимусь в твоє лице, Далі кохатиму тебе. Андрій Любка

я гадаю собі кого б почитати: Симоненка Стуса чи може Вакуленка я гадаю собі як багато майбутніх віршів книг премій і нагород розстріляли закатували заморили голодом оті у яких на гербі страшна двоголова курка стоячи на кістках нашої літератури вони звуть нас «братами» і тягнуть до нас руки: в одній - пістолет зведений курок в іншій - томик Пушкіна триста років нічого нового заради Бога заради кожного шістдесятника кожного розстріляного у Сандармосі кожного цивільного і солдата пов‘язані кров‘ю і мовою ми маємо писати @anita_wirszi під час окупації Харківської області росіяни вбили Володимира Вакуленка — дитячого письменника, поета і лауреата численних літературних премій

Сьогодні та завтра можна здати вірш

Сонцестояння Стіною із чорних колон мовчали ліси, бачили візії духів і віщі сни, хвоєю упиралися в небеса, звідки за ними глядів молодий Асґард. Листям гіркої шавлії заплелись, І потягнулись кронами в синю вись, Плем'я ставало жадібним і в крові, Тушки жертовних коней на вівтарі. танець в козиній шкурі як ритуал, зуби потроху шкірить рудий шакал. конунг здіймає келих і чути "Скол!" Громом озветься з неба патлатий Тор. рветься сукно жіночого рукава, пальці змією повзуть до грудей і стегна, шепіт лісів колискою захитав, з лисячого виття голосних октав. в вогнищі біля тіней стояла Фрігг, попіл купав у сріблі її косу, перед світанком жрець засурмив у ріг, пісню кричали яструби голосну. круки чорним крилом, як ядуча смоль, гучно вітали зимовий кривавий Йоль, Локі, тихенько вкравши сліпе ягня, тягне в кущі, а там його роздира. сонце спинило рух і забувся лік, ель оп'янив плем'ян і стежками стік в вогнище, де шматками лежить зола, вогнище вже потроху та й догора. ранок приніс всю мудрість старих лісів, Фрея почула знедолені голоси, що попросили в богині собі покаяння, в ніч перед днем зимового сонцестояння. @saturnovemore

Збір нашої сім'ї для нашого близького родича. Прошу долучитися як коштами так і репостами. Реквізити: На РЕБ 168бат 120бр Потрібно закрити збір на РЕБ антидронову установку 🎯 Ціль: 150 000 ₴ 🔗Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/ZbXju4mnV 💳Номер картки банки 5375 4112 1836 7790 Посилання на оригінальний допис

Мої відгуки на 20 прочитаних книг за перше півріччя 2024: «Криза середнього всього» Ірина Пасько Ірина — моє поетичне відкриття року. Вона — геній іронічної поезії, що б‘є влучно, різко, і в саме серденько. Журливі, щемливі тексти проймають теж, тут і легкість і глибина, що відлунює, і нашарування сенсів, що хочеться розпаковувати, як подарунки під ялинкою. Збираюся ще купити і прочитати її фентезі-оповідання. «Моя УПА» Любов Загоровська Це must-read української документалістики. Свідчення воїнів і воїтельок Української Повстанської Армії. Безцінно. Можливо, найважливіша книга у всьому моєму житті. «Колонія» Макс Кідрук Не могла відірватися. 900 сторінок як один подих. Раджу дуже. Багато науково-цікового, українці-агрокоролі Марсу у 22 сторіччі😍 Єдине що є хорорні розділи через які я погано спала. Але їх мало. «Фріда» Марина Гримич Я читала книгу Марини Гримич «Клавка», і вона мені сподобалась набагато більше, ніж «Фріда». «Фріда» детективно-цікаво, історично-потужна, але для мене була затягнута. Плюс не сподобалось мені певне крайнощі щодо шляху жінки — чи самотня акула бізнесу, чи хранителька домашнього вогнища. Про баланс тут не чули. «Есенціалізм» Ґреґ Маккеон Нон-фікшн про те, як відділяти важливе з-поміж неважливого. Цікаво, але згодиться скоріше для бізнесу, аніж для життя. Бо про життя там було - виберіть одне з чотирьох - здоров‘я/друзі/сім‘я/кар‘єра, інакше не досягнете успіху ні в чому. Про баланс тут також не чули. З іншого боку, вміти розславляти приорітети в житті критично важливо. Тому добре хоча б іноді себе запитувати, чи не забули ви зробити найважливіше. «І грянув грім» Рей Бредбері кінематографічно-захоплююче фантастичне оповідання про динозаврів та ефект метелика. «Печера» Дяченки Дяченки - мої улюблені українські фантасти, підлітком я прочитала книг 30 їх авторства, якщо не 50. На жаль, Сергій Дяченко уже покійний. Печера, як і інші їх книги, гостросоціальна, захоплююча, емоційно-пронизлива настільки, що зносить дах. «Міо, мій Міо» Астрід Ліндгрен Чмтала за порадою Андрія Мальви. Обожнюю Астрід Ліндгрен, і з задоволенням прочитала дитячу, але по дорослому-сумну, повість. Хеппі енд, втім, як у дитячих книгах. І нагадало мені моїх вічноулюблених, тремтливо-пронизливих, Братів Лев‘яче Серце. «Мальована історія України» брати Капранови Боже, як мені шкода, що помер один з братів Капранових. Обожнюю їх ютуб-канал, і книга чудова - легка, але ґрунтовна, дає відчуття тяглості боротьби за українську незалежність і самої України крізь віки. «Меланхолійний вальс» Кобилянська Читала, бо послухала цікавий подкаст Суспільне Культура про це оповідання. Напрочуд вишукана мова, після прочитання отримуєте плюс 80 до інтелігентності ахах) Попри екзальтованість героїнь, викликає захоплення усе — ідеї раннього фемінізму, вільне володіння п‘ятьма (а яи більше?) мовами, відданість мистецтву, неймовірна чутливість. «Між красою і правдою» Тетяна Удод Я чекала на Таніну збірку років 15❤️ ну, років 5 точно. Презентувала її у Вінниці і дуже щаслива за Таню. Щира, тепла, по-вінницьки домашня, по-українськи пряма, по-європейськи красива поезія. «Радіохвилі» Олена Галунець Ще одна збірка поезій моєї подруги, яку я навіть теж презентувала. Олена виграла крутий конкурс, де призом була видача збірки. Олена пише по-львівському вишукано, по-харківському проникливо. Тут неймовірні образи і глибока щемлива рефлексія про війну і про вас самих. Книга присвячується батьку Олени, який загинув на фронті. «Драбина» Євгенія Кузнєцова Я всім купую і раджу книги Євгенії Кузнєцової, бо це ковток світлого гумору на тлі загальної травмованості війною. Ми ходили з Олею Ритик на її вечір у театрі і були в захваті. Зал був набитий вщент. «Воля» : Денис Фадєєв, Олексій Бондаренко, Олександр Філіпович, Комікс про те, як УНР перемогла і продовжила боротись за незалежність. З елементами магії і фантастики. Мальовка абсолютно шикарна. «Стресостійкість» Міту Стороні Цікавий нон-фікшн, але практичних порад я для себе не змогла винести. Спортом і медитаціями я займаюсь давно. Музику з певними частотами слухала, ефекту нема. Далі в коментах:

В окремі пóстелі, чи не вперше, горнусь до холоду ковдри і майже не відчуваю різниці. Тільки обом не спиться, Міжкімнатна стіна всіяна спицями, гострими на язик. Куштую самість на смак, дізнаю́ся з якого тіста. Чому, ніби пазл, вписалося в пусте місце тремоло під грудиною? На віскозному полі темнію дрібною цяткою. Осад образи в сонячному сплетінні контрастно видимий на тлі простирадла, під прозорим шифоном шкіри. На стоншеннім пальці не втримується кільце Досить. Вдіяли, що могли. Прозова затерта драма. Кода виведена червоним, бездоганною каліграфією. Нами. Стискається в крапку прикутий до стелі простір, хвилинна стрілка накручує нерв на лопать. Десь тут мав початися край землі, до нього і в гóрі, і в радості, до ста... Досить. Пізно. Світає, смолою в чашці в'язне ранкова кава, розмочує ком у горлі Доброго ранку, коханий.

мій адмірале, штиль — це можливість замислитись. ні, не шукати фарватер десь в океані висновків, а просто заповнити тишею місця, де, здавалось, порожньо. хай вона обпікає, як сіль із морів навколишніх. хай вона розповість про усі твої попередні звершення, про гострощоглі фрегати, що шлях знаходили першими. згадає порти, що вабили дарами своїми та галасом, і звісно ж, про рідну гавань, з якої все починалося. скільки разів ти казав, що флот безнадійно приречений? скільки разів ми йшли проти вітру, губилися поміж течій, коли ти не міг напнути вітрила хильнувши побільше грогу? скільки флотилій ти затопив до першої перемоги? давай, розбивай їх об скелі, топи в найтемніших жолобах спочатку свій флагман “Мрію” та каравелу “Молодість”, плюй у обличчя Полярній зірці, навмисне змінюй фарватер. на рідній верфі усе пробачать і ще набудують фрегатів. мій адмірале, за більшість штурвалів ти ставиш погані звички. в каютах-клапанах скніє повільно тобою ув’язнений мічман. кожен твій корабель втомився і ледве тримає стрій непереможна армада зникає, ще не вступивши у бій. штиль розплітає свої тенета і відміняє всі правила, він відпускає твій флот назад у кругосвітнє плавання. та мій адмірал розпускає його і поки льоди розтанули. маленький баркас подяки вертає до рідної гавані. @virshok

▪️вогники▪️ Як гідри, меандри джерел надривають дороги, здирають ґрунти з пунктиром маршрутів, заводять марудно на манівці, відбираючи напрямок, орієнтири та ціль. Тому топчешся на одному й тому ж, на мохом порослому біотопі, допоки гостре листя осоту не починає вростати у стопи. Свідомість – у повені болю, і морок виходить на волю, вологою падає в ноги і тванню впивається в рани. Живопліт чорноти тільки кріпне та стигне, встигаєш зібрати щось, подібне до смолоскипа, зі скіпок смолистих і світоча віри. Гаснути вкрай небезпечно, світитиму далі-то більше!.. Сперте повітря все повнить, марева смикають повід, ловить мій погляд крихітні пломені з надр і ущелин, в густому тумані яких ніби щезла важка безнадія, крізь тріщини хмар визирає вервечка лісних саламандр: ведуть до знайомої ватри, додому. Гаснути вкрай небезпечно, світитиму далі, то – біль… Вогні мандрівні супроводжують в лісі, як добре, що вивели: стежини знайшлись, і не страшно втрачати запас похіднí, забувши про біль, на звіриний манір біжиш на вогні. Гаснути вкрай небезпечно, світитиму далі тобі… Навчила мене цінувати дрібниці вогню, кожну вуглинку світила, звертати увагу свою на внутрішнє сяйво, яке, щоб не згасло, ти вчила найкращому гаслу, яке я повторюю в мандрах, як твою найскральнішу мантру. Гаснути вкрай небезпечно, світитиму… Як крихітні рідні примари, міріади вогнів мене звільнять від марев. Та ближче і ближче відсвіт домів, до тебе бреду, хоч вгрузаю, прийду і скажу, що зумів. Гаснути вкрай небезпечно… Дарма хвилюватися нині, вогкість, гриби, ну, попахує гниллю, чим далі, тим просто осоки трапляються ще більш високі. Гаснути вкрай не… До тебе, кохана, опівніч вернусь! Вийду із заростів вчасно! Гаснути вкрай... Гасну… 2024 Copyright: Чурков Максим #літературне_горнило

Розливала себе по келихам ніби безмежні запаси мала в діжках поки сама не відчула сухість у роті ... Сонце велике величне дай винограду набратися щедрим будь не шкодуй своїх променів як не жаліла своїх молитов я щоби ти сходило й шло на спочинок щодень ... Келих найважливіший маю наповнити келих з якого напитися має той хто під сонцем мене трима @veronda_djokonda

коли ми були дітьми ми не боялися падати падало листя з дерев падала злива із неба ми любили дощі сонце спілі черешні ми бігали по паркету ми лазили по деревах коли ми були дітьми світ не здавався скінченним світ тягнувся парканом, а потім вилазив у поле світ тягнувся дорогами світ був дуже маленьким а потім, бувало, ми їхали аж до моря коли ми були дітьми усе здавалось яскравим кожні щасливі миті, кожні удари болю ми вбирали їх в себе, вбирали мов фарби, і тепер всі ті фарби вирішують нашу долю @k2920pm

Коли-небудь настане травень. І в ньому нічого не станеться Всі люди прийдуть додому, всі поїзди доїдуть до станцій Час буде лінивим. Він буде іти повільно і буде ногами човгати Чорними будуть ночі – і більше нічого не буде чорного Буде багато веселок, а ще – чотирилистної конюшини Ми будемо безтурботними, дріб'язковими і смішними Ніхто не вслухатиметься у тишу і в тремтіння землі під ногами Коли-небудь настане травень. І в ньому не станеться нічого поганого Марина Пономаренко

Напевно, так мало статись. Ти завжди тягнувся до неба. А мрії долають стазис, а дії шматують тенета. В родині, де тато — скальпель, в родині, де мама — отрута, Іскристе дитяче серце зуміло не згаснути в грудях. Чуприна руда блистіла — під сонцем дивився на "Мрію": "Не хочу коритись долі. Навчуся літати. Зумію!" Омріяний фах пілота здобув і поринув у хмари. Волів би літати вільно, та втрутився ворог зухвалий... Небога стояла поряд, волосся її ти голубив: "Ельвіро, подбай про маму". А в мене здригалися губи... Багряні троянди рясно цвітуть на Алеї Героїв. Елегія тиха грає. Це місце тужливих гармоній. Світлину небога бачить: "А дядько кружляє над нами. А дядько навіки вільний, назавжди у небі з птахами." Холоне потроху. Вечір. Луганськ обіймає за плечі.

Привіт, мандрівники! Я підготувала дві електронні збірки. Це антології римованих віршів "Скрипторій" та верлібрів "Вір Лірі". Ви можете здобути їх простим способом. Написати тут в коментарях своє "о, хочу" або щось таке. Або в приватні повідомлення @alldoroga. Я відправлю вам два PDF-файли із віршами та верлібрами. В них є працюючий в читалках зміст та ілюстрації, але в основному – тільки вірші та верлібри. Кілька сотень віршів та верлібрів. Донат за кропітку щасливу працю у абсолютно вільному форматі, що підбадьорить мене та дасть наснаги, вітається з усіма силами та підтверджується номером картки, який я відправлю разом з файлами. #до_читача