✙ Передостання інстанція ✙

Це ж яка має бути криза ідентичності народу, чиї політики будують свої виборчі кампанії на розчухуванні травм далекого минулого настільки завзято, що готові підло плювати в обличчя свого найближчого союзника, бо той веде війну на виживання й точно не відповість взаємністю?

Кожен день непідписання контракту збільшує строк служби на один день!

Є така думка, що круте піке російської економіки не призведе ні до яких політичних заворушень — адже росіяни колись жили набагато гірше, і не поставали, а теперішня криза й близько не дорівнює рівню життя періоду ДСВ. Але нещодавній приклад Ірану говорить, що це не зовсім так, і навіть банальна інфляція може призвести до тисяч трупів по найбільшим містам країни. Щоправда, перська революція не здійснилась, і навіть американські ракети не допомогли скинути зловісний клерикальний режим. Завдяки вбивству Хаменеї КВІР без жодних вагань узяв владу, і після цього контролювати державу не зміг навіть легітимний президент. Руйнація промисловості та ВПК при цьому ніяк не завадила Ірану воювати з усіма країнами Перської Затоки — он до сих пір огризаються. Тож Москву можуть очікувати ріки крові та гори відрубаних голів на Красній площі, однак воювати вона від цього точно не перестане, та й охочих до влади радикалів там цілком вистачає, якщо раптом Паллаіч переїбнеться на сходах і зламає собі шию. Таке от спостереження.

Перш ніж критикувати або підтримувати радикальні політичні виступи, поставте собі одне питання: вони говорять про реальні проблеми чи про гіпотетичні? Якщо перше, то є хоча б предмет для розмови. Якщо друге, то перед вами політтехнологія, мета якої — викликати емоційну реакцію. Також варто розібратися, ким є люди, які ці виступи просувають: чим вони займаються, де працюють, з ким водяться. Заяви, відірвані від мовців, самі по собі нічого не варті. Обговорювати на повному серйозі вкиди анонімів — означає не поважати самих себе.

Артилерійська батарея 47-ї ОМБр збирає кошти на ремонт корчів! Цього разу за пожертву від 1 000 грн даруємо великий 3D-патч із номером бригади, стилізований під прапор експедиції 47 з гри Clair Obscur: Expedition 33. Наприкінці червня також розіграємо бонусний приз — новенький лонгслів збірної України з номером 47, який отримає найбільший донатер. •🫙: Банка •💳 PayPal: dmrachnik@gmail.com •📃 Як отримати З вашою допомогою — у добру путь!

Я, звісно, кавалер УБД, і мені положено безкоштовний проїзд у громадському транспорті, але мушу зазначити, що ЗАДАЧА ГРОМАДСЬКОГО ТРАНСПОРТУ — ШВИДКО ТА КОМФОРТНО ДОСТАВЛЯТИ ЛЮДЕЙ З ДОМУ ДО РОБОТИ Й НАЗАД, А НЕ ОТРИМУВАТИ ПРИБУТОК! Якщо київський наземний транспорт і метрополітен не стягують утримувати себе в належному стані з поточними цінами за проїзд, то, може, пора врешті направити прибутки з реклами в їхні бюджети?

Нещодавно публікували результати соцопитувань стосовно того, за кого б українці проголосували на парламентських виборах. І от найбільші рейтинги були в неіснуючих партій Залужного, Буданова, Прокопенка й Білецького. Ймовірно, це свідчить про глобальний запит на військових у владі. Проте чіткої відповіді на питання — що саме мають робити військові у владі — немає. Тим більше немає жодних програм, які б відповідали інтересам військових. Є розрізнені думки та вимоги, але вони досі ніяк не сформовані та не проговорені. Користуючись нагодою, опишу свої ідеї та вимоги. Одразу зазначу: ніхто не знає, коли українці повернуться до мирного життя, а отже розбудовувати державу потрібно з урахуванням усіх воєнних ризиків. Тобто мілітаризована демократія, де військова служба є основою громадянства — наріжний камінь нашого виживання. 1. Підвищення рівня виплат для військовослужбовців, забезпечення їх житлом, встановлення реалістичного терміну служби за мобілізацією. Наділення командирів усіх рівнів не лише правом розпоряджатися життями підлеглих, а й домокловим мечем відповідальності. Солдати — не розхідний матеріал і мають отримати голос та додатковий захист. 2. Незалежна переатестація офіцерського складу з урахуванням знання воєнної справи, доброчесності та моральних якостей. Офіцер має бути взірцем з заслуженим авторитетом, а не представником недоторканої військової касти. 3. Перегляд економічного бронювання та посилення мобілізації. Працювати на оборону мають по черзі всі: і чоловіки, і жінки. Роботи в армії та ВПК багато, а добровольців — все менше. 4. Повернення строкової служби: всі випускники загальноосвітніх шкіл мають пройти БЗВП, отримати військову спеціальність і відслужити кілька місяців хоча б у тиловому забезпеченні бойових частин. Проходження військової служби в будь-якому вигляді — умова для бюджетного вступу до ВНЗ. 5. Загалом військова служба має бути спільною умовою для державної служби та пасивного виборчого права — можливості бути обраним в органи влади. Не обов'язково вже завтра — такий механізм можливий лише з часом, після ретельного планування. Право керувати Україною має ґрунтуватися на готовності за неї загинути. 6. Ефективна ветеранська політика: реабілітація демобілізованих, допомога з працевлаштуванням, розширені грантові програми для ветеранського бізнесу, медичний та психологічний супровід, обов'язкова пенсія з моменту відставки. 7. Розробка дієвих механізмів для віддаленого, цифрового проведення виборів — починаючи з реєстрації партій і закінчуючи голосуванням. Воєнний стан триватиме ще довго, але це не означає, що ми маємо жити в умовах беззмінності влади. 8. Наділення антикорупційних органів новими можливостями для ширшого моніторингу зловживань (в тому числі в армії), швидшого збору та аналізу даних, доступом до швидкої та незалежної експертизи. Ніхто не може наживатись на спільних благах, коли народ веде війну на виживання. Загалом це ні в якому разі не вичерпний список того, що треба змінити в державі, а лише те, що видається особисто мені першочерговим, критично необхідним. Дискутуймо, браття і сестри!

Останнім часом я все гірше реагую на вислови журналістів типу «наші хлопці», коли вони говорять про військових. Ніби задумано так, щоб це звучало підбадьорливо й із повагою, але особисто мені вже відчувається як знущання. Ніби це не такі ж самі люди цивільних професій, які просто взяли волю в кулак і пішли виконувати громадянський обов'язок із захисту нашого спільного простору, а саме ХЛОПЦІ. THE BOYS. Такі собі небезпечні диваки з суперсилами, корисні лише настільки, наскільки можуть знищувати ворогів. Але ж справа не в словах. Якщо замість «наших хлопців» — месників, гладіаторів, космодесантників — говоритимуть «наші захисники» чи сухе «військовослужбовці», нічого не зміниться. Чим довше триває війна і чим рідше люди переходять між цивільним життям і армією, тим більше розширюється прірва: на одному боці — люди, що виконують важливу й небезпечну роботу, а на іншому — такі ж самі люди, які просто чомусь вважають, що їх це не стосується.

У контексті нещодавньої справи проти двох київських поліцейських, які втекли, замість захищати громадян від божевільного стрільця, згадався випадок 2016 року, коли двоє поліцейських переслідували машину, а у спробах зупинити водія застрелили його пасажира. Виявляється, поліцейського, підозрюваного у вбивстві — Сергія Олійника — судячи з новин, так і не засудили. Його справу вже 10 років то розглядають, то відкладають, а сам він давно поновився на службі. Останні згадки про Олійника були аж у 2021 році. Цікаво, що він там зараз. Якщо поліцейських у свіжому кейсі все ж засудять за службову недбалість, що спричинила тяжкі наслідки, буде якось несправедливо відносно Олійника. Я, звісно, іронізую, але тим не менше. Ось зараз слухаю голову підкомітету ВР з питань правоохоронних органів Сергія Алєксєєва, і він говорить: «Ми маємо тримати тиловий фронт, тому треба перебудувати систему, переоснастити. [...] У нас поліцейські [...] недостатньо підготовлені, щоби там переслідувати когось. [...] Оснастити автівками, спецзасобами, електрошокреами, все інше. [...] Потрібен взагалі інший підхід до патрульної поліції воюючої країни. Це вартові тилу, тобто вони мають бути такі ж спритні як хлопці на фронті. [...] Вони мають бути такими ж потужними, спритними й оснащеними». Можна опустити той момент, що Алєксєєв вважає «хлопців на фронті» атлетами — це вже національна міфологія — але сам хід думки дуже цікавий: він пропонує мілітаризувати поліцію замість вирішити ворох всіх тих проблем, які ведуть до халатності чи безкарності. Я дуже сподіваюся, що підкомітету та й взагалі усім причетним вистачить клепки все ж не плутати поліцію, яка має чіткі правоохоронні функції, з потужними хлопцями на фронті. Проблема не в слабкості поліції, а в неправильному розумінні її функції як самими поліцейськими, так і посадовцями, що її формують. Це інституція, яка має контрольовано та пропорційно обмежувати насильство, а не відтворювати його за військовими правилами.

Якщо раптом дозволять цивільний короткоствол, то мій вибір — Mauser M712 C96 Schnellfeuer під патрон 9mm Parabellum.

Якщо біда з українською мобілізацією полягає в тому, що громадяни знають правду про війну і не бажають наражати себе на небезпеку попри незламний патріотизм, у російської мобілізації геть інший вимір. Вона набагато успішніша за українську, але є нюанс. Про все по порядку. Російська влада грубо зачистила медіаполе й свободу слова майже на всіх майданчиках, обмежила доступ до закордонних ЗМІ та соцмереж, обірвала соціальні зв'язки росіян із зовнішнім світом. Таким чином, в очах рядового росіянина війна виглядає майже виключно героїчно й успішно. А головне — вона десь далеко і не стосується його особисто. Репресивні тенденції підштовхують до дводумства: навіть якщо в росіян є підозри про справжню ситуацію на фронті, про дійсні причини війни, страх перед тюрмою змушує відсунути ці думки й повторювати офіційний наратив. Система винагороджує це, адже великодержавний шовінізм і мілітаризм високо цінуються й нібито відкривають шлях у вищі стани. До того ж в обмін на мобілізацію росіяни отримують чималі кошти, які б ніколи не змогли заробити за звичайних умов. Враховуючи колоніальний стан російських регіонів і концентрацію ресурсів у невеликій європейській частині РФ, мобілізація розглядається не лише як соціально схвальний вчинок, а й як крок до радикального покращення добробуту своєї родини. При цьому ризик загибелі у російській армії — надзвичайно високий. Не лише через погане навчання, екіпірування й командування, а й через політичні особливості війни. Щоб виснажити Україну, Росія діє одночасно в кількох напрямках, і один із них — постійний натиск піхоти, що з дня в день, метр за метром продавлює фронт ціною шалених втрат. Ворожі солдати гинуть за те, що у віддаленій перспективі дійдуть до тієї точки, коли Україна втратить можливості оборонятись. Офіційно ж російські війська щодня дістають блискучі перемоги, і потоки гробів не здатні перебити цей наратив. Значні втрати не стають трагедією національного масштабу — розмови про це всіляко придушують. Станом на зараз є підстави вважати, що російська мобілізаційна модель перестала «виходити в плюс». Заходи української оборони призводять до таких втрат серед росіян, що їх більше не можна перекрити потоком добровольців. Про це свідчать посилені спроби примусово залучити на фронт строковиків, студентів і просто випадкових людей. Досі російська мобілізація трималась не на мотивації, а на поєднанні ізоляції, страху та матеріального стимулу. Ймовірно, зараз війна доходить до моменту, коли цих заходів уже недостатньо. Що буде далі? Можливо, це буде масова мобілізація. Можливо, залучення збройних сил Білорусі. Можливо, і те, й інше разом. Що тут хорошого для нас? По-перше, гроші перестали визначати обсяги російської мобілізації. По-друге, цих грошей стало менше завдяки українській стратегії послаблення ключових експортних можливостей росіян, про що дедалі частіше відкрито говорять у Кремлі. Невідомо, чи захочуть росіяни воювати за менші кошти або взагалі безкоштовно. Наша перемога полягає у стратегічній поразці Росії. Тобто цей момент настане не тоді, коли ми всі підемо в героїчні атаки на відбиття кордонів 91-го року, а тоді, коли росіяни втратять можливість іти хоч кудись. Але для цього українському війську потрібно ще більше розумних та хитрих людей. Так переможемо.

Якщо розібратися в проблемах поповнення війська спокійно й без надмірних емоцій, виходить доволі сумна, але зрозуміла картина. Почнемо з бази. Звичайним людям природно боятися за своє життя й ховатись подалі від небезпеки, особливо якщо цим вже хтось опікується. Коли ворог був на підступах до серця України, до зброї добровільно ставали десятки тисяч людей на день. Чотири роки потому, коли ворог опинився десь на околицях, мотивації поменшало, адже бойові дії — десь далеко, та й армія у нас чимала, тож бажання розлучатися з комфортом нема. Також варто врахувати, що українське суспільство має широкий доступ до інформації про стан справ на фронті. Пропаганда м'яка, цензура умовна, а військові проблеми відкрито обговорюються в найбільших медіа. Тобто люди чудово розуміють, що війна — це не легка прогулянка. Довіра до інституцій слабка, тож коли розумієш, що армії бракує справедливості, мотивації ставати солдатом більше не стає. Філософські роздуми про громадянський обов'язок тощо звичайних людей особливо не мотивують — цим серйозно переймаються лише нечисленні ідейні та відчайдушні. Для звичайної людини цілком нормально жити, усвідомлюючи, що її комфорт і безпека забезпечуються за рахунок когось іншого. Тому для поповнення війська цих звичайних людей треба залучати примусово. Щоправда, успіх не гарантований: поки одні звикають і втягуються, інші тікають. Тобто ключ до посилення мобілізації — у військових реформах. Вони не забезпечать потоки сотень тисяч людей, але знизять рівень тривоги новобранців, а відтак — і рівень дезертирства, що наближається за масштабом до проблеми ухильництва. Ймовірно, збільшення виплат, покращення якості військового управління, поява термінів служби або хоча б перебування на позиціях розрідять опір мобілізації, проте люди навряд чи припинять сахатися груп оповіщення чи плакати на полігонах. Бо мобілізація — невідомість, що лякає. Вимагати передбачуваності служби — утопічно, але це не означає, що ми не мусимо старатись. Кожен мобілізований має заздалегідь розуміти, що на нього очікує, хоча б в загальних рисах. Він також має бути впевнений, що про нього подбають і захистять від несправедливого ставлення. Кожен оборонець має бути впевнений, що він, вдягаючи форму, перестає бути ніким, і отримує ясні перспективи для подальшої кар'єри й добробуту. Всього цього можна добитись, аби була політична воля. Ну і розуміння з боку тилу, який раптово втратить частину свого комфорту.

Артилеристи 47-ї ОМБр продовжують збирати на ремонт техніки. З вас — пожертва від тисячі гривень, з нас за це, як завжди — фірмовий патч у подарунок! Цього разу дизайн натхнений естетикою чудової гри Clair Obscur: Expedition 33. Дякуємо студії Sandfall Interactive за цю ідею в стилі ар деко! 🫙Банка 💳 PayPal: dmrachnik@gmail.com 📃 Для отримання

For those who come after!

Про злободенне. Висловлюйся в поетичний манер: Війна — це не табличка у Екселі Це не документ у Ворд, І не карта на папері І не стрім в Діскорд.

Оце Нетаньягу звернувся до України по допомогу для захисту від «Шахедів». А раніше чогось морозився від співпраці, так, ніби Україна — не єдина крім Ізраїлю держава, на чолі якої стоїть одноплемінник. Не розумію я їхню політику.

Пишаюся українськими жінками, особливо тими, хто у війську та для війська

Чотири роки тому я прокинувся в цей час від вибухів і зрозумів, що почалося. Дуже невчасно, бо я не завершив роботу, не зрозумів, що у мене з однією чарівною особою, не встиг довести до ладу майже нічого. Але в глибині душі зрадів, що нарешті цей гнійний нарив, який роками отруював нам усім життя, нарешті прорвався. Маски зірвані, ножі оголені! Тому я швиденько поснідав, зібрав баули з військовим барахлом, одягнув новенький піксель, куплений на OLX, і пішов у військомат. Так почалась моя довга прогулянка по краю леза — і вона триває досі. Це на півроку максимум, наївно думав тоді на чотири роки молодший я. Це надовго, а може навіть — назавжди, думаю пошматований абсурдом я сьогодні. І ні про що не жалкую.

Мовчання поросят