✙ Передостання інстанція ✙

Публічний захист Сирського не припинився навіть після його відставки. Ба більше, він задає хибні рамки дискусії, бо, зокрема, говорить: не повинні солдати обирати генерала! Історія знає катастрофічні наслідки такої політики! Це, звісно ж, правда, історія дійсно про таке знає. Але у нас і близько не відбулося нічого подібного. У роки французької революції солдати почали обирати командирів — це одночасно об'єднало бійців новоствореної масової армії, якої не існувало раніше, і послугувало політичній меті, себто знищенню привілеїв дворянства, яке до того мало виключне право на офіцерську кар'єру. Однак військові результати були так собі, тож уже за Наполеона командирів почали знову призначати, але не по праву народження, а за заслуги. Республіка, звісно ж, розвалилася, але зовсім з інших причин. Солдатські комітети, створені в Російській Республіці після зречення імператора, прирекли армію на поразку, але не просто тому, що солдати дурні. Насправді ця війна імперій була простим селянам, що тримали фронт, ні до чого — їх не цікавили брусилівські прориви та зобов'язання перед Антантою. Зрозуміло, що вони прагнули не тріумфу російської зброї, а повернення додому й вирішення земельного питання. Більшовики ж, погравшись у демократію, зрозуміли, що вони за таких умов не дуже популярні, тож покінчили як з солдатськими комітетами, так і з вільними виборами та іншими принадами революції. Натомість у нас відбулося те, про що історія також дуже добре знає, і що зараз мало хто згадує, коли проклинає «картонну революцію»: публічний тиск на владу задля термінового вирішення військових проблем, серед яких і стратегія, і озброєння, і кадрові перестановки. Найсвіжіший приклад такого тиску стався в Британії під час Першої світової війни, коли застаріла система виробництва боєприпасів не відповідала нагальним потребам війська, а консервативний генералітет, що контролював замовлення, навіть не думав з цим щось робити. У 1915 році британські законотворці та журналісти буквально кричали, що держава зраджує своїх солдатів, які безглуздо гинуть через неадекватну тактику, страждають під вогневим валом німецької артилерії й не здатні відповісти. Тоді сформували новий уряд, відібрали в генералів контроль над військовим виробництвом і серйозно переглянули систему вищого військового управління, що в результаті врятувало британську армію. Заради справедливості варто зазначити, що громадський тиск на військове керівництво призводив і до ганебних результатів. Так, під час громадянської війни в США газети янкі вимагали жорсткіших наступів. Це збіглося з серією невдалих кадрових рішень і, як наслідок, жахливих поразок. Щоправда згодом такий самий тиск, але вже з іншого приводу — небажання військового керівництва думати над тим, як, власне, перемогти у війні — врятував становище Півночі й закінчив війну тріумфом. То що ж відбулося в Україні? Кілька днів поспіль проходили спонтанні, майже стихійні, масові акції протесту з вимогою повернення в уряд популярного міністра оборони Федорова, чиї здобутки, згідно з журналістськими розслідуваннями та інсайдами, похитнули нераціональну систему оборонних закупівель. Громадянське суспільство сприйняло відставку міністра, чиї неортодоксальні методи вже за півроку роботи дали відчутний воєнний ефект, як демонстративний ляпас. Дуже швидко виступи за повернення Федорова змінили наголос на відставку головнокомандувача — генерала Сирського. Чому так вийшло? Сирський ще до призначення на свою посаду мав суперечливу репутацію, а за два роки управління військом став предметом критики за повторюваний хаос на різних ділянках фронту, ревниве ставлення до талановитих колег, фаворитизм в управлінні, суперечливі кадрові рішення тощо. Поступово кількість претензій до головнокомандувача лише зростала. Про них говорили не лише за чашкою гарячого напою в бліндажах і тилових кав'ярнях. Повідомлення про військові злочини в підрозділах командирів, наближених до Сирського, абсурдні правила комплектування, гіперцентралізація прийняття рішень, штучні перепони для нелояльних стали предметом публічної дискусії. Фінальним акордом стали інтриги проти міністра оборони, частково підтверджені самим президентом, що й спонукало протестувальників розписувати картонки гаслами про «шкідливість сиру». Зрештою слово взяли й чинні військові, обурені вибором Сирського на користь політичної боротьби за вплив замість вирішення нагальних викликів. Проти них спробували застосувати дисциплінарні заходи — чи то з ініціативи самого Сирського, чи його найближчого оточення. До підрозділів надходили заборони на участь у мітингах і публічні висловлювання в соцмережах. Але було вже пізно, і це лише додало непримиренності протесту. Врешті мітинги стали настільки «антисирськими», що президент вирішив змінити головнокомандувача й призначив на цю посаду генерал-майора Драпатого, який користується високою репутацією в армії і якому, за свідченням інсайдерів, Сирський заважав ефективно працювати, побоюючись конкуренції. Отже, в історії є приклади, коли публічний тиск на військове керівництво рятував державу. Так само є приклади, коли він їй шкодив. Але критики сучасної «картонної революції» сперечаються не з тим історичним явищем. Вони чомусь полемізують не з британськими газетами 1915 року, а з російськими солдатськими комітетами 1917. Українці не вимагали обирати генералів голосуванням, а прагнули перегляду кадрових рішень цивільної влади на тлі масштабної суспільної дискусії щодо стану армії, корупції у закупівлях і невизначеності стратегії. Саме тому порівняння з солдатськими комітетами військ колишньої Російської Імперії або ж більшовицьких загонів ніяк не пояснює українських подій.

Заходив до ТЦК відмітитись, а в черговій кабінці — знайоме обличчя. Виявляється, це товариш, з яким ми 10 років тому ходили на вишколи й бігали по лісам із дерев'яними калашами. Каже, ситуація з оповіщенням зараз — швах. Військовозобов'язані готові на будь-що, аби втекти. Один ускочив у машину й погнав по тротуару прямо на пішоходів. Інший перелазив паркан, лишив на ньому штани й побіг із голою сракою. І це не якесь глухе містечко, де в людей радіо нема, а, курва, КИЇВ. Дорослі чоловіки настільки бояться війська, що готові на будь-які приниження. Можна скільки завгодно ганьбити ухилянтів, але є факт: попри стрімкий підйом національно-визвольного духу частина суспільства живе буквально на узбіччі, відділена від громадського активу та війська невидимою стіною. Ці люди ходять поміж нас, але не розділяють наших думок та ідей. Якщо ми негайно не вживемо заходів, то втратимо цю частину суспільства й отримаємо «мертвий вантаж». Але як можна змусити цих людей прийняти громадянський обов'язок, якщо вони настільки бояться, що готові кидатись під потяг, аби тільки не у військо? Очевидно, що середня людина боїться армії як окремої держави зі своїми законами та звичаями. Місця, звідки немає виходу, і де є лише обов'язки. Дехто, нездатний вчасно втекти, врешті втягується й розуміє, що нічого страшного тут нема, і військо — хороша робота. Але їх небагато. Здебільшого ухилянти навіть не уявляють, що таке армія, як вона організована, чим у ньому зайняті люди, як вони там взагалі живуть. В популярному уявленні мобілізація — це коли тебе хапають на вулиці, дають форму, зброю, і без зайвих слів випускають в ліс на іншому кінці країни. Тобто у нас взагалі відсутній проміжний етап між цивільним і військовим життям. Сьогодні ти йшов за хлібом і думав про ремонт на дачі, а завтра ти вже повзеш у багні на БЗВП, не розуміючи, хто ти тепер, і що з тобою буде далі. Потім ти потрапляєш у бойову частину, і навіть не розумієш, кого слухати, на що звертати увагу й витрачати свій час. Розпач і розгублення — найстрашніший кошмар для людини, яка просто не знає, як жити інакше. Набагато кращим рішенням буде плавний, адаптивний перехід — спершу запрошення на семінари, де військовозобов'язаним розкажуть про основи військової організації: хто і що робить, хто над ким старший, яка буває зброя і для чого саме вона потрібна тощо. Далі — курси вихідного дня для підготовки базових навичок: поводження зі зброєю на прикладі макетів, реагування на різноманітні бойові ситуації, тактичне пересування, парамедична, психологічна підготовка тощо. Нічого кардинально нового. Ще бажано оплачувати ці дні, щоб у людей був бодай якийсь стимул не ухилятися, а також надавати рекомендації найбільш здібним курсантам у профільні підрозділи. Після такого досвіду БЗВП і подальше розподілення в бойові частини вже не здаватиметься таким страхітливим. Потрібно зруйнувати цю невидиму стіну між забитим від жаху цивілом та бувалим військовослужбовцем, побудувати міст, через який буде не так страшно іти. Адаптація — це, в першу чергу, відчуття плеча, боротьба зі страхами та усвідомлення, що ми подбаємо в бою одне про одного. Якщо традиційне оповіщення працює погано — потрібно знайти інший шлях, навіть якщо він здаватиметься несправедливим по відношенню до інших людей, яких мобілізували зовсім не так приязно. Хтось скаже, що це зайва витрата часу, але я вважаю, що це — неоціненна інвестиція. Це міцний фундамент для масової мобілізаційної армії, в якій буде менше дезертирства й втрат, більше згуртованості й мотивації. Ми вже вигадали строки служби — лишилося полегшити сприйняття шляху до неї.

Коли Залужного змінили на Сирського, мені не було чого сказати, бо на той момент я майже нічого не знав про організацію армії, і верхом мого уявлення про військо була робота на КП батальйону. Було дуже гірко, але аргументів я не мав, бо що я, старший лейтенант, взагалі розумію? Коли прибрали Федорова, я знав уже набагато більше. Дещо, може, краще б і не знав — душа б так сильно не боліла. Але це знання привело мене до конкретного висновку: відбувається реакція та скочування в чобітний авторитаризм старої гвардії з її застарілими самовбивчими ідеями. Себто, старий казарменний стиль управління, неадекватний сучасній війні, бере гору. Ми готуємось до масової мобілізації в Росії, але симетричні відповіді на неї та застосування класичних загальновійськових рішень тільки призведуть до зайвих втрат і болісних поразок. Варіант «набрати побільше людей і відправити їх як найскоріше в атаку» — НЕ РОБЕ. Чим страшніший, численніший і тупіший є ворог, тим більш винахідливою має бути оборона від нього. Шагістика, відбивання ліжок, філософія підготовки a la «безобразно, но однообразно» не можуть і не мають бути відповіддю на нову загрозу. Нам потрібна свіжа візія, позбавлена тяглості військових традицій, що тхнуть просякнутими потом портянками й тупою злобою начальників, які не бачили життя за межами казарми. І чинне військове керівництво, посилене звільненням свого головного ідеологічного супротивника з міністерства, забезпечити нічого подібного не здатне.

Такі справи

28 месідора Луї Бонапарта

Інколи я дивуюся, що ми віддали армію в руки людей, які ніколи не мали нормального життя і десятиліттями сиділи в казармах з думками про списання покришок. А сьогодні їхній зірковий час — вони, можна сказати, готувались до цього всю свою кар'єру.

16.07.2026 Мітинг проти відставки міністра оборони Федорова

Можна скільки завгодно жертвувати нервами та здоров'ям, робити добрі справи, демонструвати відвагу та воєнну кмітливість, але все це — не більше ніж засіб особистого самовдосконалення, досягнення незначних тактичних успіхів та збереження життя підлеглих. Негативна селекція на вищих щаблях військового управління методично вичавлює нелояльних, якими б талановитими та людяними командирами вони не були, і закріплює владу тих, хто, крім лояльності, не має жодних інших чеснот. І поки це триватиме, армія у кращий бік не поворухнеться.

Під час виконання бойового завдання загинув Ігор Ходжаніязов, @anonimny_avtor. Дослідник кримськотатарської музики, надзвичайно ерудована і добра людина. Ось допис дружини з реквізитами для допомоги їй і їхнім трьом маленьким дітям.

Честь

Копаємо бліндаж. Компанія — чоловіки за сорок, і я серед них — наймолодший. Уже про все пожартували й все обговорили, тож робота якийсь час іде тихо, під акомпанемент вітру в гілках лісу й віддалених вибухів. Раптом один чолов'яга відкидає лопату й промовляє: — Як заїбали ці геї. Він підпалює цигарку й гнівно продовжує: — Підараси. Оці всі лесбіянки, педики, гомосеки. Заїбали. Компанія здивовано переглядається, але ніхто не заперечує. Я намагаюсь підтримати розмову: — І жиди теж, да? Заїбали? Чолов'яга задумливо плює на землю й знизує плечима. Земля тверда, руки втомлюються швидко, зате місцевість — дай бог кожному таку зайняти під позицію. Дрон не пролетить, снаряд не влучить. Ще якийсь час працюємо мовчки, аж раптом той самий чолов'яга знову видає: — А я нещодавно бачив відос, як мужик собі в дупу огірки засовує! Він намагається щось додати, але загальний регіт глушить всі його слова. Мужики кричать так, що не чутно власних думок. Лопати летять в яму, хтось від сміху падає слідом за ними. Певно, роботу на сьогодні вже закінчили. Пора поїсти й викликати таксі в розташування.

Це ж яка має бути криза ідентичності народу, чиї політики будують свої виборчі кампанії на розчухуванні травм далекого минулого настільки завзято, що готові підло плювати в обличчя свого найближчого союзника, бо той веде війну на виживання й точно не відповість взаємністю?

Кожен день непідписання контракту збільшує строк служби на один день!

Є така думка, що круте піке російської економіки не призведе ні до яких політичних заворушень — адже росіяни колись жили набагато гірше, і не поставали, а теперішня криза й близько не дорівнює рівню життя періоду ДСВ. Але нещодавній приклад Ірану говорить, що це не зовсім так, і навіть банальна інфляція може призвести до тисяч трупів по найбільшим містам країни. Щоправда, перська революція не здійснилась, і навіть американські ракети не допомогли скинути зловісний клерикальний режим. Завдяки вбивству Хаменеї КВІР без жодних вагань узяв владу, і після цього контролювати державу не зміг навіть легітимний президент. Руйнація промисловості та ВПК при цьому ніяк не завадила Ірану воювати з усіма країнами Перської Затоки — он до сих пір огризаються. Тож Москву можуть очікувати ріки крові та гори відрубаних голів на Красній площі, однак воювати вона від цього точно не перестане, та й охочих до влади радикалів там цілком вистачає, якщо раптом Паллаіч переїбнеться на сходах і зламає собі шию. Таке от спостереження.

Перш ніж критикувати або підтримувати радикальні політичні виступи, поставте собі одне питання: вони говорять про реальні проблеми чи про гіпотетичні? Якщо перше, то є хоча б предмет для розмови. Якщо друге, то перед вами політтехнологія, мета якої — викликати емоційну реакцію. Також варто розібратися, ким є люди, які ці виступи просувають: чим вони займаються, де працюють, з ким водяться. Заяви, відірвані від мовців, самі по собі нічого не варті. Обговорювати на повному серйозі вкиди анонімів — означає не поважати самих себе.

Артилерійська батарея 47-ї ОМБр збирає кошти на ремонт корчів! Цього разу за пожертву від 1 000 грн даруємо великий 3D-патч із номером бригади, стилізований під прапор експедиції 47 з гри Clair Obscur: Expedition 33. Наприкінці червня також розіграємо бонусний приз — новенький лонгслів збірної України з номером 47, який отримає найбільший донатер. •🫙: Банка •💳 PayPal: dmrachnik@gmail.com •📃 Як отримати З вашою допомогою — у добру путь!

Я, звісно, кавалер УБД, і мені положено безкоштовний проїзд у громадському транспорті, але мушу зазначити, що ЗАДАЧА ГРОМАДСЬКОГО ТРАНСПОРТУ — ШВИДКО ТА КОМФОРТНО ДОСТАВЛЯТИ ЛЮДЕЙ З ДОМУ ДО РОБОТИ Й НАЗАД, А НЕ ОТРИМУВАТИ ПРИБУТОК! Якщо київський наземний транспорт і метрополітен не стягують утримувати себе в належному стані з поточними цінами за проїзд, то, може, пора врешті направити прибутки з реклами в їхні бюджети?

Нещодавно публікували результати соцопитувань стосовно того, за кого б українці проголосували на парламентських виборах. І от найбільші рейтинги були в неіснуючих партій Залужного, Буданова, Прокопенка й Білецького. Ймовірно, це свідчить про глобальний запит на військових у владі. Проте чіткої відповіді на питання — що саме мають робити військові у владі — немає. Тим більше немає жодних програм, які б відповідали інтересам військових. Є розрізнені думки та вимоги, але вони досі ніяк не сформовані та не проговорені. Користуючись нагодою, опишу свої ідеї та вимоги. Одразу зазначу: ніхто не знає, коли українці повернуться до мирного життя, а отже розбудовувати державу потрібно з урахуванням усіх воєнних ризиків. Тобто мілітаризована демократія, де військова служба є основою громадянства — наріжний камінь нашого виживання. 1. Підвищення рівня виплат для військовослужбовців, забезпечення їх житлом, встановлення реалістичного терміну служби за мобілізацією. Наділення командирів усіх рівнів не лише правом розпоряджатися життями підлеглих, а й домокловим мечем відповідальності. Солдати — не розхідний матеріал і мають отримати голос та додатковий захист. 2. Незалежна переатестація офіцерського складу з урахуванням знання воєнної справи, доброчесності та моральних якостей. Офіцер має бути взірцем з заслуженим авторитетом, а не представником недоторканої військової касти. 3. Перегляд економічного бронювання та посилення мобілізації. Працювати на оборону мають по черзі всі: і чоловіки, і жінки. Роботи в армії та ВПК багато, а добровольців — все менше. 4. Повернення строкової служби: всі випускники загальноосвітніх шкіл мають пройти БЗВП, отримати військову спеціальність і відслужити кілька місяців хоча б у тиловому забезпеченні бойових частин. Проходження військової служби в будь-якому вигляді — умова для бюджетного вступу до ВНЗ. 5. Загалом військова служба має бути спільною умовою для державної служби та пасивного виборчого права — можливості бути обраним в органи влади. Не обов'язково вже завтра — такий механізм можливий лише з часом, після ретельного планування. Право керувати Україною має ґрунтуватися на готовності за неї загинути. 6. Ефективна ветеранська політика: реабілітація демобілізованих, допомога з працевлаштуванням, розширені грантові програми для ветеранського бізнесу, медичний та психологічний супровід, обов'язкова пенсія з моменту відставки. 7. Розробка дієвих механізмів для віддаленого, цифрового проведення виборів — починаючи з реєстрації партій і закінчуючи голосуванням. Воєнний стан триватиме ще довго, але це не означає, що ми маємо жити в умовах беззмінності влади. 8. Наділення антикорупційних органів новими можливостями для ширшого моніторингу зловживань (в тому числі в армії), швидшого збору та аналізу даних, доступом до швидкої та незалежної експертизи. Ніхто не може наживатись на спільних благах, коли народ веде війну на виживання. Загалом це ні в якому разі не вичерпний список того, що треба змінити в державі, а лише те, що видається особисто мені першочерговим, критично необхідним. Дискутуймо, браття і сестри!