Цвіт мого серця

Історія Генріха Семирадського зберігає небагато згадок про те, як свою ідентичність визначав сам художник. Українець польського походження, він працював у різних куточках світу, а його доробок є надбанням одразу кількох країн. І все ж, ми маємо чуттєві спогади, якими хочеться поділитися.

«Попри світове визнання й численні нагороди, художник ніколи не забував України. Геній пензля не раз приїздив до Харкова. Уже маючи світове визнання, він прибув на ювілейний вечір до своєї вчительки Марії Іванової-Раєвської, яка на той час була вже сліпою й дуже старою, — і вклонився їй у ноги.

Зі своїм же наставником Дмитром Безперчим ніколи не переривав спілкування. В одному з листів писав: «Ставши на ноги, я мав можливість на кожному кроці впевнитися у розумності основ, які Ви мені дали... Уся моя подальша художня діяльність створювалася на цих, Вами посіяних, началах»».

Творчість українського художника Генріха Семирадського Як майстерно митець передає інтимні моменти спокою — наодинці з природою, у затінку дерев і променях жаркого літнього сонця. ~~~ Цвіт мого серця

У пошуках раю: Генріх Семирадський Історія кожного українського художника міцно вплетена в контекст світового живопису. Та зрідка це вдається простежити так чітко й натхненно, як у творчості Генріха Семирадського. Митець із Харкова підкорив не лише Батьківщину й тогочасну імперію, а й здобув визнання в академічних колах Італії, Франції та Великої Британії. Усе завдяки майстерному володінню принципами реалізму та глибокому зануренню в класичні сюжети. Генріх Семирадський працював у стилі «неогрек», звертаючись до часів античности та раннього християнства. Водночас по-справжньому унікальними його полотна робили акценти: на жіночій тілесності замість чоловічої звитяги, на спокої замість передвісників біди.

Генрих Семирадський. «Біля джерела» Мистецтвознавці часто стверджують, що «академічних» художників швидко забувають. Чи справедливо це? У випадку з українським митцем Генрихом Семирадським відповідь однозначна — ні. ~~~ Цвіт мого серця

Найбільш цінним у своєму доробку Микола Головань вважає барельєф на фронтоні «Будинку скульптора» із зображенням його родини. У композиції митець постає в образі Атланта, поруч із ним — дружина та двоє дітей.

«Творчість і родина — головне у моєму житті».

Водночас найважчим у кар’єрі для Миколи Голованя став пам’ятник власному синові, який трагічно загинув багато років тому. ~~~ На світлині – барельєф родини Миколи Голованя.

Будинок Скульптора — унікальний артобʼєкт Луцька, створений Миколою Голованем у власному домі. Проєкт налічує понад півсотні оздоблень, які митець виготовляв упродовж 40 років. ~~~ Нині, після його смерті, тут живе його родина, а всі охочі можуть помилуватися перлиною скульптури ззовні ✨

Луцькі химери: як Микола Головань створив містерію у реальності? Микола Головань обрав творчий шлях ще в юності, а поки вчився — підробляв вантажником, натурником і навіть артистом цирку.

«Сильний, м'язистий був – дали номер у цирку, виступав на брусах!» — з посмішкою згадує скульптор.

Усе змінилося, коли після навчання Головань повернувся до Луцька. Тут він створив свої перші шедеври, організував персональну виставку та отримав постійну роботу. А ще — придбав ділянку, на якій звів свій чудернацький «Будинок Скульптора». Микола Микитович оздобив дім понад пів сотнею скульптур: барокових ліпнин, готичних узорів та авторських фігур, які немов зійшли зі сторінок давнього роману. Так він назавжди зберіг власну творчість — вона живе разом із ним.

Про історію української скульптури говорять значно менше, порівняно з живописом чи літературою. Та це геть несправедливо. Чого вартий один лише доробок луцького скульптора Миколи Голованя, який перетворив власний дім на справжнісінький будинок із химерами! Про нього — розповім сьогодні 🤍

Микола Івасюк. Поцілунок Безмежно люблю цю картину! ~~~ Цвіт українського мистецтва

Чи знали ви, що Олена Пчілка фактично стала першою жінкою в Україні, яка «відправила» чоловіка в декретну відпустку? Річ у тім, що між народженням Михайла та Лариси минуло зовсім небагато часу. Олена мала проблеми зі здоров'ям і почувалася вкрай виснаженою, тож лікарі порадили їй поїхати на курорт. І чоловік без вагань погодився: узяв відпустку на службі, щоб доглядати за дітьми, і таким чином створив справжній прецедент. Звісно, допомагали й няні, але, за спогадами сучасників, навіть такий випадок в Україні тоді був безпрецедентним.

Переглядала життєпис дивовижної Олени Пчілки й натрапила на цікавинку з архівів Музею Косачів-Драгоманових. На світлині — Ольга Драгоманова та Петро Косач. У майбутньому їхня родина стане однією з найвідоміших в історії української літератури, виплекавши не один мистецький канон. ~~~ Цвіт мого серця

Знайшла красу, посміхнулася — й дарую цю посмішку вам крізь «Шахтарську любов» Федора Кричевського. ~~~ Цвіт українського мистецтва

Один із улюблених фактів про творчий шлях Івана Миколайчука На честь вступу до театрального вишу майбутня дружина митця Марічка подарувала йому дві книги —«Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського та збірку «Художник» Тараса Шевченка. Так-от, його найвідомішою роботою стала роль Івана Палійчука з «Тіней», а у своєму першому фільмі він зіграв Шевченка! (тут — цікавезне інтерв’ю Марічки Миколайчук) ~~~ На світлині — Іван і Марічка збирають ягоди.

Уявіть! Того дня костюм Івана Миколайчука з фільму «Тіні забутих предків» таки вцілів 🥹 Про це розповів генеральний директор кіностудії Андрій Дончик в етері «Радіо Культура». Оце справді символічно!

15 червня на Кіностудії імені Олександра Довженка до тла згоріли тисячі костюмів — матеріальних хранителів памʼяти про строкату історію українського кіна. Серед них були й знайомі кожному з нас убрання героїв зі стрічки «Тіні забутих предків». Символічно, що того ж дня народився виконавець головної ролі — Іван Миколайчук. ~~~ Тижнем раніше з кінооглядачем Юрієм Самусенком говорили про феномен Миколайчука та фільми, що допоможуть його зрозуміти. Гадаю, цей матеріал особливо актуальний тепер, коли вічними хранителями культурної спадщини залишаємося тільки ми з вами, а по тому — наші діти. Тож читайте, збирайте рекомендації фільмів — і гайда до перегляду!

Люблю Шевченка-художника й не втрачаю нагоди поділитися його роботами 🥰 ~~~ «Циганка-ворожка», Тарас Шевченко

«Ах, добре, коли сонце п’янить, як вино, а тобі нема ще й двадцяти років!» «Ми стрічаємось вперше, але яке се має значення? Він витяг важку кирку із землі і, не встигши розігнути ще спину, обтерти чоло, ділить зо мною своє вдоволення і радість». «Хіба ж може бути інакше? Стоїмо на тій самій землі — ледве десять кроків між нами, — одно сонце нас в’яже, ті ж краєвиди входять у нас, і навіть тіні наші зливаються разом. Ми купаємо очі у морі, то очі в очах. Тільки двоє на світі. Що нам до інших?» «Ах, як добре збирати усмішки і оддавать їх другим!» ~~~ «На острові», Михайло Коцюбинський

Хееей! Хочу частіше ділитися класними рекомендаціями, тож представляю нову рубрику: «Що нового в моїй бібліотеці: українська література edition». Буду показувати, що цікавого купую, а ви зможете надихнутися та щось собі обрати 🥰 • «Як це дивитися. Українське кіно незалежності» — вже читаю й паралельно складаю список фільмів до перегляду. So far — дуже раджу! • «На острові» — попри щонайменше п’ять книжок Коцюбинського вдома, я не можу пройти повз нові видання улюбленого автора. (однойменна новела зі збірки просто таки вкрала моє серденько). • «Мустафа Джемілєв. Незламний» — історія, яку довго відкладала, та, здається, нарешті готова до неї. Читали щось із цього? 🙌🏻

Просто красива ілюстрація Георгія Нарбута до поеми «Передвеликоднє» для вашого красивого настрою ❣️ ~~~ Цвіт мого серця

Навесні 1917 року Георгій Нарбут переїхав до Києва — і саме тут розпочався короткий, але визначальний етап його життя. Київський період — це співпраця з урядом незалежної України, оформлення перших коштів і державних паперів, розробка герба й печатки, а ще — створення унікальної «Української абетки». Пригадуючи шлях Георгія Нарбута, «ТиКиїв» розповідає історію митця, що глибоко усвідомлював свою ідентичність і до останнього плекав її у власній творчості. ~~~ «Я Московщину не люблю. Люблю Україну, і їй віддам усі сили!» — як Георгій Нарбут нас графічно українізував