Український поступ

По кому подзвін? Більшість європейських аналітиків і урядів заявляють, що Росія не нападе на Європейський Союз до підписання мирного договіру в Україні — Росія надто ослаблена і не зможе вести війну одночасно з Україною та Європою. Проте в схожих ситуаціях історія не завжди йшла по такому шляху. Автор аналізує приклад японського вторгнення в Китай, — як напад, який японці планували закінчити за декілька днів обернувся масовими втратами і затяжною війною. В розумінні японців, Китай був «маріонеткою Вашингтона», а поставки зброї і санкції як причину тупіка японської загарбницької війни. Для виходу з цього тупіка Японія вирішила напасти на Перл Харбор — американський порт — щоб примусити захід до зняття санкцій і припинення поставок. Автор порівнює риторику імперської Японії і сучасної Росії, і виводить логіку та уроки, які повинні бути враховані в плануванні політик на захист від Росії заходом. «Сполучені Штати та Велика Британія у змові з голландцями всіма силами заважають врегулюванню китайського інциденту. Вони посилюють економічну блокаду та затягують навколо нашої імперії кільце оточення ABCD. [...] Наша Армія вже чотири роки проливає кров на континенті, але через втручання Вашингтона, який використовує Чан Кайші як свій авангард, плоди наших перемог зводяться до нуля. Ми повинні розірвати це кільце» https://respublica.social/po-komu-podzvin-uroki-interbelumu-dlia-es/

Лівий поворот Френсіса Фукуями — як відомий філософ відійшов від ліберального консерватизму і тепер називає себе соціал-демократом — цитати з нещодавніх інтервʼю «Значна частина традиційного соціал-демократичного порядку денного була основою стабільності багатьох сучасних демократій». «Ринкові економіки потребують регулювання, причому доволі суворого». «Я насправді цілком підтримую багато традиційних соціал-демократичних політик. (…) Нам потрібно більше перерозподілу».

​​Реформатори 1930-х і їх важливість зараз Як зрозуміло, рух "Залізного фронту" та т. зв. "молодих правих," етичних соціалістів і соціалістів-республіканців, які наголошували на нових методах пропаганди, використання радіо і кіно, спорту, ритуалів, практичну адаптацію соціалізму і відхід від марксизму. Але на відміну від "старих лівих" ця група мала за собою концепцію радикального оновлення соціалізму, боротьби з централізмом і застоєм партії, її інтелектуальним посиленням, появою партії на вулицях, залучення середніх класів і реалізацію програму економічних змін і використання держави для здобуття соціально-економічних і демократичних свобод. Група Мірендорфа — яких ще називали як "бойові соціал-демократи" — була група інтелектуалів, екзистенціалістів, релігійних діячів і лідерів молодіжних організацій, які намагалися зробити СДПН справжньою організацією соціальних змін, і почали це робити з відходу від догматичного аналізу нацизму (класовий рух багатіїв, аномалія в марксистському баченні, яка пройде і відживе себе), і тим самим наголошували на серйозність ситуації. Своїм ветеранським досвідом, могли знайти нові шляхи для людей в тому числі в сферах, де старі соціал-демократи були слабкі, і створити коаліцію проти нацистів. Це малодосліджена, але вкрай важлива група. І я всім рекомендую прочитати книжку Генрі Де Мана "Психологія марксистського соціалізму" — бо вона все ще працює як важливий фікс і уточнення для більш догматичних, чи мейнстрімних лівих течій зараз, особливо щодо схематичних радикальних лівих. І ці матеріали ще важливіші, що вони створювалися в умовах кризи, війни і наростання ультраправих — ситуації хоч і не ідентичної, але подібної до нашої.

Соціал-демократи і республіканська вулична оборона — оновлення лівої політики (1930-і) Рейхсбаннер (Республіканська культурна і парамілітарна організація з соціалістів, християн і лібералів), однак, залишався важливим (...) Саме з його лав мала вийти наступна генерація політиків і керівників СДПН Якщо саму організацію СДПН не вдавалося переконати перейти до нових політичних методів, Рейхсбаннер міг продемонструвати майбутнім лідерам, як має здійснюватися сучасна політика: через використання прямої, емоційної пропаганди, організацію масових зібрань і демонстрацій та наголос на дії, а не на формальній ідеології. Рейхсбаннер, «Залізний фронт» і соціалістичний молодіжний рух також розглядалися Гаубахом і Мірендорфом як інструменти, за допомогою яких СДПН могла звертатися по безпосередню підтримку не лише до робітничого класу. Усі три структури свідомо створювалися за зразком надзвичайно успішних консервативних організацій.

Ще одним аспектом пізнішої програми групи Мірендорфа, контури якого простежувалися вже в її ранніх працях, була ідея про те, що створення інтегрованої європейської держави, до складу якої увійшли б усі країни континенту, могло стати метою, до якої мали б прагнути німецькі соціалісти. Такий європейський інтернаціоналізм був би цінним сам по собі, оскільки сприяв би запобіганню війнам і економічному розвитку. Однак його найважливіше значення для німецької соціал-демократії полягало б у тому, що він міг стати ідейним центром консолідації різнорідних груп німецького суспільства, здатним протистояти привабливості правого націоналізму.

​​Досвід війни і соціалізм Для самого Мірендорфа Kriegserlebnis («досвід війни», «переживання війни») було не лише емоційним орієнтиром, який можна було використати для здобуття політичних переваг. Воно також уособлювало наслідки глибоких змін у європейському суспільстві. Війна 1914–1918 років і поява сучасних технологій справді змінили суспільне світосприйняття цілого покоління. Перед лицем безпрецедентних криз, що зачепили всі верстви суспільства, застарілі класові відмінності — незалежно від того, ґрунтувалися вони на доходах, характері занять, освіті чи соціальній поведінці, — продемонстрували свою нерелевантність. Тепер відкривався шлях до того, щоб використати нові уявлення, сформовані війною, а також ті групи людей, які найохочіше їх сприймали — ветеранів і тих, хто досяг повноліття після 1918 року, — для створення суспільної структури нового типу. Ця нова соціальна структура, як і всі суспільні структури, частково мала б складатися з психологічних елементів, однак відрізнялася б від попереднього європейського досвіду тим, що психологічні складники в ній відкрито визнавалися б першорядними й свідомо використовувалися б як основний матеріал політичної дії. Оскільки в такій ситуації політичну ідеологію слід було осмислювати передусім у категоріях сприйняття та психології, цілі СДПН (SPD) також мали бути сформульовані в подібних термінах. Найкращим засобом для формулювання й поширення соціалістичних цілей стали б чітко проголошені моральні цінності, зокрема утвердження суспільного добробуту як однієї з функцій держави, наголос на самоцінності політичної участі, відмова від недемократичних методів у політиці та уявлення про загальне благо як критерій політичної дії.

​​«Кінець історії буде дуже сумним часом. Боротьбу за визнання, готовність ризикувати власним життям заради суто абстрактної мети, всесвітню ідеологічну боротьбу, що породжувала відвагу, мужність, уяву та ідеалізм, буде замінено економічним розрахунком, нескінченним розв’язанням технічних проблем, екологічними питаннями та задоволенням витончених споживчих потреб. (...) У постісторичний період не буде ані мистецтва, ані філософії — лише вічне доглядання музею людської історії. Я відчуваю в собі й бачу в інших довкола потужну ностальгію за тим часом, коли історія ще існувала».«Кінець історії буде дуже сумним часом. Боротьбу за визнання, готовність ризикувати власним життям заради суто абстрактної мети, всесвітню ідеологічну боротьбу, що породжувала відвагу, мужність, уяву та ідеалізм, буде замінено економічним розрахунком, нескінченним розв’язанням технічних проблем, екологічними питаннями та задоволенням витончених споживчих потреб. (...) У постісторичний період не буде ані мистецтва, ані філософії — лише вічне доглядання музею людської історії. Я відчуваю в собі й бачу в інших довкола потужну ностальгію за тим часом, коли історія ще існувала». — Френсіс Фукуяма, Кінець Історії

Польський історик і лівий активіст Збігнєв Марчін Ковалевський написав статтю французькою про УПА і ОУН. Згадую, така стаття, ще декілька років назад, була б неможлива в лівому русі. Тим паче на сайті з назвою Маркс21 і Розою Люксембург як одною з фігур. Ба більше, мені здається така стаття все ще була б занадто для сучасних українських лівих організацій, які в опозиції до мейнстріму, як мінімум рік назад, говорили б що це все "фашистське" і "не можна про таке говорити." Я радий, що є такий тренд. Я бачу в статті, що дещо Ковалевський взяв з моїх матеріалів. Я ж свої матеріали багато на чому маю, бо він більше тридцяти років назад був першопроходцем дослідження демократичних фракцій в ОУН і УПА, разом з такими людьми як Шкандрій. Читається добре з автоперекладачем. Там нема такого, що значний контекст випадає. Але матеріал великий. Проте того вартий: https://marx21.ch/loun-en-ukraine-des-lueurs-dans-les-tenebres/

27 квітня 1942 року президент Франклін Д. Рузвельт звернувся до Конгресу з пропозицією обмежити розмір доходу, який будь-який американець міг би отримувати й залишати собі. За словами Рузвельта, у той час, коли Сполучені Штати перебували в умовах «серйозної загрози для національної безпеки», «жоден американський громадянин не повинен мати чистий дохід після сплати податків у розмірі понад 25 000 доларів на рік». У сучасному еквіваленті це становило б трохи більше ніж 200 000 доларів на рік. Загалом громадськість позитивно сприйняла пропозицію Рузвельта. Пересічні американці, схоже, були в захваті. Акторка Енн Шерідан, яка на той час заробляла значно більше ніж 100 000 доларів на рік — тобто понад 800 000 доларів у сучасному еквіваленті, — пожартувала: «Шкодую лише про те, що маю тільки одну зарплату, яку можу віддати своїй країні». Закон на жаль не пройшов через конгрес. https://www.latimes.com/archives/la-xpm-1992-04-08-me-457-story.html

«Класичний лібералізм часто розуміє політичну свободу насамперед як захист індивідуальної та приватної сфери від втручання держави. Соціалістична демократія не може на цьому зупинитися, оскільки концентрована приватна економічна влада сама по собі обмежує свободу. Демократична держава повинна мати достатні повноваження для регулювання та управління економічними процесами, які в іншому випадку виходять з-під контролю громадськості. Тому «сильна держава» не означає виконавчу владу, звільнену від демократичної підзвітності; вона означає демократичні політичні інституції, здатні ефективно діяти проти приватної концентрації влади. Слабка державна влада не створює нейтрального поля. Вона дозволяє економічно потужним суб'єктам керувати суспільним життям без демократичної відповідальності. Отже, соціалістична демократія вимагає як свободи, так і більшої громадської спроможності» — Карло Мірендорф, герой німецького антифашистського спротиву

«Дозволити ринковому механізму бути єдиним розпорядником долі людей та їхнього природного середовища… означало б призвести до руйнування суспільства». «У межах окремих [повоєнних] держав ми спостерігаємо процес, за якого економічна система перестає диктувати суспільству свої закони, а верховенство суспільства над цією системою утверджується». — Карл Поланьї, ліберальний і лівий мислитель

Іван Франко був молодим, коли відкрив, що слова можуть бути зброєю, а покоління можуть відмовитися приймати світ таким, яким його їм передали. Приклад Франка має особливе значення: він нагадує, що вільні люди не повинні миритися з несправедливістю і що кожне покоління відповідає за те, щоб надавати рухові імпульсу у світі застою. Тепер, у рік його 170-річчя, приклад Франка — що патріотизм має означати більше, ніж символи чи історичну пам’ять — він має передбачати зобов’язання поліпшувати якість життя людей і розширювати їхню здатність брати участь у житті суспільства. Матеріал Юрія Кимйотика до 170-річчя Івана Франка і про пошуки політичної ідеї, а не тільки аполітичної функції для громадських організацій: Ода Франкові — для якого суспільства? На журналі Республіка Журнал Республіка — малий волонтерський проєкт, який не може дозволити собі велику рекламу — розповсюдьте матеріал серед друзів і знайомих, пишіть для нас матеріали і поширюйте журнал серед інших. Ми сподіваємося що саме так зможемо потрохи створювати велику і продуктивну спільноту!

«Все, що ми можемо як Верховна Рада — це допомогти українцям та країні в цілому комфортніше горіти в пеклі» Це цитата Олександра Колтуновича декілька днів назад щодо ВРУ. І це не обмовка. Ось така крилата фраза нам на 2026 щодо політичної кризи в країні і того тупіка, в який політична еліта сама себе загнала.

«Будь-яка політична партія, яка надто боягузлива, щоб вимагати від Нації жертв, необхідних для збереження її життя та свобод, заслуговує лише на презирство й не може вижити». — Жан Жорес, видатний французький соціаліст, 1907 рік

«Забезпечити мир простою політикою мудрості, поміркованості й правоти, остаточною відмовою від усіх агресивних задумів, чесним прийняттям і застосуванням нових методів міжнародного права, здатних розв’язувати конфлікти без насильства; з іншого боку — забезпечити мир мужньо, створивши настільки нездоланну оборонну організацію, щоб сама думка про агресію зникла б навіть у найзухваліших і найхижіших умів: ось найвищі цілі Соціалістичної партії. Ми повинні переконати всю країну, всю демократію в щирості й силі наших намірів. Бо як можемо ми закликати Націю й переконувати її провадити сміливу політику соціальних реформ, якщо вона матиме підстави вважати, що саме її існування поставлене під загрозу нашими доктринами? Щоб виконати завдання вищої справедливості, до якого прагне соціалізм, Франції потрібне все її життя, тобто вся її свобода; і як соки дерева зможуть піднятися до плодів, якщо пошкоджене його коріння? — Жан Жорес, «Нова армія»

​​Пацифізм як анти-антифашизм — лівий рух у Франції і 1939 р. «Справді, поділ між пацифістами та прихильниками війни проходив упоперек традиційного поділу на лівих і правих. На лівому фланзі антифашизм і пацифізм, які раніше йшли пліч-о-пліч, почали розмежовуватися, а пацифізм став перебудовуватися у своєрідний “анти-антифашизм”. (…) Пацифісти в LICP Міжнародній лізі борців за мир дедалі більше обмежували свій антифашизм внутрішньополітичним контекстом, водночас виступаючи за політику умиротворення на міжнародній арені. (…) Це зближувало їх із пацифістами правого спрямування, які — з інших причин, а подекуди й через симпатії до фашистських режимів — також підтримували політику умиротворення. (…) Уряд Блюма (соціалістичний уряд Франції) неохоче зупинився на політиці невтручання в Іспанії, однак, оскільки нацистський експансіонізм продовжував стрімко набирати обертів, він розпочав кампанію національного переозброєння. (…) Прибічники Поля Фора, зі свого боку, були схильні применшувати специфічний характер нацизму й натомість розглядали будь-яку потенційну війну між фашистськими та демократичними державами як міжімперіалістичний конфлікт, у якому єдиним інтересом соціалістів було не допустити континентальної кривавої бійні. (…) Фор писав, що запобігання війні — це “очевидно, найнагальніше завдання”, що пошук сталого миру в Європі є “священним завданням” і “людським обов’язком” — а це, звісно, означало, що нацистські претензії щодо Чехословаччини слід було задовольнити. (…) У міру того як ситуація ставала дедалі відчайдушнішою, пацифісти із SFIO почали навіть простягати руку пацифістам правого спрямування. Справді, як зазначає Марк Садун, до 1939 року соціалістичний пацифізм утратив усю свою специфіку й був поглинутий неоднорідним блоком прихильників умиротворення, цілковито зосередженим на тому, щоб не допустити війни проти Німеччини». «Порядок, авторитет, нація»: неосоціалізм і фашистська доля антифашистського дискурсу, Матьє Хікару Дезан (“Order, Authority, Nation”: Neo-Socialism and the Fascist Destiny of an Anti-Fascist Discourse by Mathieu Hikaru Desan).

До річниці поета революційного-демократа — Івана Багряного Продовжуємо нашу рубрику анімованих ознайомлень з коючовими фігурами українського соціального і демократичного рухів. Цього разу — до памʼяті Івана Багряного, видатного письменника і публіциста, а також політичного діяча, засновника Української Революційно-Демократичної Партії. Ким був Багряний, і якою була його доктрина «революційної демократії»? Як жила і мислила людина, що була близька до демократичної фракції ОУН, назвала свою дитину на честь українського анархіста Нестора Махна, а більшість повоєнного життя провела за організацією лівої демократичної діаспорської партії? Нове відео від журналу «Республіка» на: Ютубі; Тіктоці.

По першому заклику бути готовими до Всеукраїнської акції громадянської непокори: як робітничий рух здобував незалежність України Зараз ми дивимося на події ГКЧП з певної далі. Втім, ті дні становили справжню загрозу демократичним реформам і національним процесам. Активістам, політикам, революціонерам приходилося визначати, які приймати рішення в ці визначальні дні. Епізод, який дедалі рідше згадується, але став одним з ключових в подіях серпневих днів в Україні — масови виступи на Східній Україні шахтарів, організації страйкових комітетів, виступів, мобілізації суспільства захищати досягнені зміни навіть під все більшою загрозою військової диктатури. Всеукраїнське об’єднання солідарності трудівників (ВОСТ) тоді звернулася до населення республіки: «По першому заклику бути готовими до Всеукраїнської акції громадянської непокори» (...) Тільки об’єднані зусилля українського народу спроможні не допустити розв’язання громадянської війни, встановлення військової диктатури, захистити законні права людини, волю і незалежність України» Читати за посиланням на сайті Республіка: https://respublica.social/shakhti-proti-khunti-iak-robitniki-zdobuvali-nezalezhnist-ukrayini/

Коли в січні 1900 року французький поет, соціаліст-республіканець Шарль Пеґі заснував Cahiers de la Quinzaine він пообіцяв собі "скажи правду, всю правду, нічого, крім правди, тупо скажи дурну правду, нудно нудну правду, сумно сумну правду"

Моє інтерв'ю для анархістського журналу "Артіль" "Як казав мій знайомий, в Україні існує замість української лівиці, гурток західної лівиці в Україні. «Український Поступ» — це одночасно і мій персональний блог, де я пишу те, чим цікавлюся, що хочу сказати, чи що знаходжу в той чи інакший момент — і в чомусь моя відповідь на поставлену в минулому реченні проблематику (...)" "Читати художню літературу. От справді. Це вчить і більшій кількості перспектив, і розумінню історій (а ми всі мислимо історіями, і наші очікування часто формуються від образів і історій в поп-культурі). Також професійну літературу, організаційні мануали і офіцерські посібники. Українську історію, особливо історію революції, мемуари от такі як Ісаака Мазепи, і історичні монографії (...)" "Є думка про те, що «легше уявити кінець світу ніж кінець капіталізму», але вона часто існує, розглядаючи капіталізм як щось монолітне і тотальне, як якусь щільну систему. Тоді як на мою думку ми повинні думати більш точково, про конкретні проблеми і їх вирішення. Для мене капіталізм це в першу чергу проблема концентрації влади і бідності. Проведення політик, які обмежують багатство, створюють інституціі контролю і обмежень, альтернативні організації, і одночасно займатися створенням ініціатив, як на державному, так і на локальному рівні, які займаються перерозподілом, допомогою чи контролем. (...)" "Ось це вміння бачити в іншому громадянинові рівну гідну людину, воно у більшості лівих відсутнє. Відсутня також культура громадської співпраці. Ті бачать в більшості «бидло», інші бояться на одну площу вийти з «лібералами», нібито відразу вся внутрішня «лівість» буде зраджена. (...)" "Ліві знаходяться в своїй бульбашці, і часто через це мають самоізолюючу поведінку. Одночасно з тим різні соціальні групи вкрай ізольовані самі по собі. На мою думку, нам вкрай важливо налагодити діалог між середнім та інтелектуальним класами з одного боку, та всіма іншими. Також я б хотів, щоб на Республіці публікувалися не лише люди зі звичних «лівих» кіл, а і інші політичні культури, націонал-демократичні та демократично-орієнтовані націоналістичні спільноти, соціально орієнтовані ліберальні спільноти, ітд. На мою думку, в процесі таких взаємодій буде знайдено багато відповідей, придумано багато нових підходів і сенсів. (...)" До ознайомлення! https://artill.info/anarhizm-i-teoriya/ukrayinskyj-postup-yakoyu-mozhe-buty-liva-polityka-pislya-kapitalizmu.html