Starodruk

20 серпня 1627 року вийшов друком перший словник української мови Памви (світське ім'я - Павло) Беринди – “Лексіконъ славенноросскій і именъ тълкованіє”. Майже 30 років вчений-лексикограф присвятив праці над словником, продовжуючи вносити корективи в свою роботу навіть під час друку. Словник Беринди містив 6982 слова і складався з двох розділів. Перший називався «Лексикон» (тобто, власне словник) і містив переклади близько п’яти тисяч слів церковно-слов’янської мови українською. У другому розділі під назвою «Имена свойственная» автор давав тлумачення двох тисяч імен і загальних назв, переважно неслов’янського походження. В основу створення словника було покладено поділ слів на такі групи: 1) специфічні церковнослов’янські – власного походження та запозичені; 2) спільнослов’янські, які поширилися в нашій мові від XVI-XVII століття; 3) власне, українські слова. У цій частині тлумачення мають енциклопедичний характер. Кожне слово автор аналізує за допомогою етимологічних відомостей. Також Беринда вказує й на образне вживання того чи іншого слова, вперше використовує значення “переносні”, “метафоричні”. У другій частині словника зібрані елементи неслов’янського походження, зокрема латинських та грецьких. Біля кожного слова – ремарки, що вказують на запозичення й українські відповідники з великою кількістю синонімів. Ця робота стала однією з найбільших зібрань української лексики кінця XVI початку XVII ст. Його поява стала своєрідною революцією в слов’янській лінгвістиці. Адже в ті часи на територіях Західної Європи письмовою мовою була латина. У Східній Європі, де мешкали православні – давньоболгарська-церковнослов’янська. Але мова, якою розмовляли українці, була абсолютно відмінною від книжкової. Таку розбіжність і взявся впорядковувати український мовознавець та лексикограф. Оцифрована книга доступна для перегляду на сайті

Тим часом на сайті проходить лагідна українізація 😁

Божечки, та шо ж це робиться 😆😆 Ну хоч навчилися писати в Україні 😁

Навесні 1632 року студенти заснованого Могилою колегіуму на базі братської школи та школи Києво-Печерської лаври склали і піднесли йому на Великдень панегірик "Євхаристія, албо Вдячность Петру Могилі", в якому прославляли його як першого, хто дав православній науці, "дотепер безплідній", справжню науку. 12-річний курс навчання базувався на "семи вільних науках". У 1-3 класах викладалися основи латини та граматики, а після 5 класу учні (спудеї) повинні були вільно володіти латиною аж до складання промов і віршів; у 8-12 класах вивчалися богословські науки. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику, географію, основи наук про Землю і космос. По суті, це була вища світська освіта. Твір складається з двох основних частин: віршованої подяки семи наукам і богослов'ю як "кореню всіх наук і вмінь" ("Гелікон") та дев'яти музам мистецтв ("Парнас"). Крім цих двох розділів, є окремі вірші, що виражають подяку митрополиту. Автор описує Гелікон так: граматика " учить слів і мови ", риторика, відповідно, "слів і вимові", діалектика - " розумному в речах пізнавання ", арифметика - лічбі, геометрія - "розрізнення землі", музика - " учить співам ", астрономія - руху небесних світил, а теологія - " боських речей ". Панагерік проілюстрований гравюрами, одна з яких зображує Петра Могилу на горі Гелікон, а інша - постать Муція Сцеволи, легендарного предка митрополита. Оцифрована книга вже доступна для перегляду на сайті

У 1675 році архієпископ Чернігівський Лазар Баранович звернувся до молодого чернігівського проповідника Данила Туптало ("Димитрія", митрополита Ростовського і Ярославського з 1702 року) з пропозицією укласти збірник чудес, які сталися від ікони Божої Матері, що належала Чернігівському Іллінському монастирю. У своїй історичній праці автор збирає всі відомі йому чудеса від Чернігівської ікони Божої Матері, яка зберігалася в Іллінському монастирі. У передмові до видання йдеться про те, що раніше монахи не записували чудеса, і вони жили тільки в пам'яті людей, але через це багато з них були втрачені. У своїй праці автор стверджує, що чудеса від ікони є природним продовженням чудес, пов'язаних з благочестивим життям ченців древньої обителі, заснованої преподобним Антонієм Печерським, який навіки прославив її своїм ім'ям. Згідно з традицією християнської Церкви, Данило трактує чудо як остаточну перемогу духовного над матеріальним, як особливий дар, яким Бог вшановує своїх обранців. Чудо завжди здійснюється в ім'я визволення нещасних і є "проявом неземного морального милосердя". "Чудеса Пресвятої і Преблагословенної Діви Марії" - видання першої книги Данила Туптало, яка вийшла друком староукраїнською мовою у 1677 році в Новгород-Сіверській друкарні. Оцифрована книга вже доступна для перегляду на сайті

Плач, або Лямент на зшестя з цього світу, був виданий Львівським братством у 1615 році на честь свого покровителя і мецената Григорія Желіборського і, як і більшість творів цього жанру, як цикл віршів-орацій, призначався для виголошення під час поховального ритуалу. Така пильна увага до події пояснюється тим, що у цей період – кінець XVI – початок XVII ст. – участь у справах братства, а також фінансову підтримку братству в його видавничій діяльності надавали православні шляхтичі – Адам Літинський і Григорій Желіборський, які намагалися «учених збирати», а також князь Михайло Вишневецький. Більшість шляхетських поховань поренесансної доби здійснювалося «вдома», тобто в межах родинного культу предків, в одному й тому самому родовому гнізді, яке символізувало своєрідну солідарність крові понад віросповідними різницями. Відбувається зміна уявлень про «добрий похорон». Якщо раніше він сприймався як акт покаяння та смирення, то власне в поренесансному XVI столітті поховальна церемонія почала обростати ритуалами, що спрямовувалися на підкреслення слави покійного – його доблесті та родовитості. У такому акті кров і сакральний аспект вже виступали як нерозривно поєднані, причому уявних предків заступали предки осяжного минулого – родова солідарність «людей великих». Загалом авторство твору залишається невстановленим, однак відомо, що серед його авторів – рогатинський пресвітер Петро. «Плач, альбо лемент…» складається з епіграфа та шести окремих поезій, що репрезентують фактично увесь спектр жанрів танатологічного циклу: 1) напис на церковній хоругві (елементи зорової поезії); 2) звертання «слуг богомольців іноців общаго житія» до Адама Літинського; 3) власне лямент; 4) «Пожегнаньє»; 5) Надгробок; 6) Епітафіон тощо Оцифрована книга вже доступна для перегляду на сайті

«Перло многоцінноє» - збірка повчань і віршів духовного й морально-дидиктичного змісту, в яких розвинено основні ідеї християнської етики. У передмові подаються рекомендації до використання книги. Вірші можуть бути основою для проповідей - і священика в церкві, і студентів у школі, їх можна співати як пісні й навіть використовувати замість молитви. При цьому, що дуже прикметно, спів і рецитування віршів рекомендується сполучати з медитаціями на побожні теми, насамперед визначені церковним календарем. Назву книги «Перло многоцінне» автор у передмові пояснює тим, що перла народжуються на глибині морській від блискавиці і «з трудністю на світ виносяться». Ця друкована пам’ятка стала першим виданням у Чернігові та Лівобережній Україні і одночасно останнім друком Кирила Транквіліона-Ставровецького, здійсненим при його житті. Чернігівський першодрук надрукований новим шрифтом і має орнаментальні оздоби, які відрізняються від попередніх видань автора. Оцифрована книга вже доступна для перегляду на сайті.

Галятовський Іоаникій - Скарбница потребная, Новгород-Сіверський, 1676 рік Скарбниця потребная складається з хронології чернігівських архімандритів, присвяти гетьману Івану Самойловичу та розповідей про чудеса Єлецької Божої Матері, у свою чергу, дослідники визначають триярусну структуру твору. На першому ярусі - козаки, що символізують козацьку державу. Ця збірка оповідань починається з присвяти гетьману Івану Самойловичу, далі йде вступна частина, в якій подаються відомості з історії козацтва. У присвяті автор дякує йому за кошти на "керівництво монастирем" і бажає здоров'я, довголіття, доблесті, чеснот і перемог за матеріальні скарби, які він пожертвував на скарбницю-храм Божої Матері. Другий ярус - це історія Єлецького монастиря. Висвітлюючи історію будівництва та відновлення Єлецького монастиря, автор майстерно створює спадкоємний зв'язок між Києвом, київськими князями та Києво-Печерською лаврою, Черніговом та Чернігівським Єлецьким монастирем. Третій ярус - це сама чудотворна святиня - ікона Богородиці та історії, пов'язані з нею, що підкреслює святість самого монастиря. Тут розповідається про образ, знайдений на дереві, про будівництво церкви на цьому місці онуком Володимира, князем Святославом Ярославичем. А також про освячення цього храму через перебування в печері на Болдиних горах під Черніговом преподобного Антонія, який приніс сюди Божу благодать не лише з Київської Лаври, а й з самого Афону. Оцифрована книга вже доступна для перегляду на сайті

Після вчорашньої маленької публікації на «Детектор медіа» про наш проєкт, у яскравих представників мокшанської народності почало підгорати😆 Вкотре наголошуєм – церковно(старо)слов’янська, староукраїнська мова – не російська... Тому наступний місяць будемо викладати твори виключно староукраїнською мовою за авторством Дем'яна Наливайко, Йоаникія Ґалятовського, Димитрій Туптало (Ростовського), Теодосія Софоновича, Кирила Транквіліон-Ставровецького, Памво Беринди, Захарія Копистенського та інших видатних діячів української писемності. Далі буде😘

У 1745 р. Майнуло Козачинський видав твір під назвою “Філософія Аристотелева”, де поряд із визначенням поділу філософії на види у віршовій формі викладено генеалогію Розумовських. Власне, в тексті викладено зміст чотирьох важливих, на думку автора, науково обґрунтованих, відповідно до вимог арістотелевої філософії, переконливих доказів щодо походження роду. Латинські тексти видання складені шрифтами друкарні Львівського єзуїтського колегіуму, кириличні — шрифтом друкарні Львівського братства, вміщено мідерити львів'янина Івана Филиповича і славетного київського гравера Григорія Левицького. Характерно, що навіть префект Київської академії при друкуванні своїх праць не зміг обійти указів про заборону Київській друкарні публікувати будь-що, крім передруків церковних книг. Видані на замовлення Мануїла Козачинського книжки були призначені для розповсюдження насамперед на Лівобережжі, однак частина примірників залишалася в руках західноукраїнських читачів, сприяючи залученню їх до кола літературних інтересів київського культурного центру. Оцифрована книга вже доступна для перегляду на сайті

Театр вічної слави, Чернігів, 1699 рік Латиномовний панагенрік "Theatrum perenis gloria", за авторством поета Петра Армашенка на честь гетьмана Івана Мазепи, написаний віршем і прозою. Твір починається з оспівування герба гетьмана. «Поки тривожить поля чи серця кам`яні Кітва Мазепи, є він тірський за вдачею вождь». На гербі Мазепи поряд із зіркою та місяцем була кітвиця – розщеплений хрест у формі якоря. Як бачимо, численні і різноманітні джерела свідчать про одне - головний символ у гербі українського гетьмана є поєднанням двох християнських символів хреста і якоря. «Звідси хрест, – пише П. Армашенко, – непогрішний символ перемог і тріумфів, з подвійною головою, який несе загибель тиранам. Образ Івана Мазепи є уособленням ідеалізованого образу лицаря-сармата, модель якого сформувалася ще в колі острозьких книжників. Визначальними лицарськими цнотами проголошуються стародавність роду, вірність православній вірі. Відповідно прототипом українського ідеалу лицаря-сармата постає князь Костянтин Острозький, а найяскравішим втіленням – гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький та Іван Мазепа. До речі, сьогодні 385 років з дня народження Івана Мазепи. Оцифрована книга вже доступна для перегляду на сайті