східний поліщук

Цього року традиційний народний календар підкинув нам дещо несподівану історію: Свято Трійці, ще не адаптоване до нової системи християнського календаря, а разом із ним і Зелена Неділя, що відзначається цього року чи не найпізніше із можливих дат, наклалося на святкування Купала, що у народній системі річних ритуалів приурочене до дня літнього сонцестояння. Таке чудернацьке співпадіння нагадало, що ці два свята мають спільне коріння, обидва пов'язані із бурхливим розвоєм природи, вшануванням зелені і культом предків. Одним із давніх ритуалів, які здійснювалися на Великдень або на Трійцю на теренах Східного Полісся, був обряд водіння "Стріли". Дослідники пов'язують його із замовлянням блискавки й дощу, необхідного у період активної вегетації, із можливим принесенням ритуальної жертви. Стрілу вели через усе село жіночою громадою. Пропонуємо версію пісні, записану Валентином Дубравіним у с. Каліївка Шосткинського району, на землях давньої Сіверщини. Текст взято з Facebook-сторінки гурту «Серпанок» https://youtu.be/gMVTev6Xyl4?si=sAl6cIGDaMfnUdMX

Фото одного з небагатьох дворищ Чернігова, котре ще прикрашено по-колишньому. Бо окрім двору обовʼязково заносилося по гілочці до кожного хліва та кошари, де жило господарство. Всю клечінь в основному спалювали після перших трьох днів після Трійці, або після цілого тижня, коли починався Петрівський піст. Але цілющі трави могли залишати для ліків або народних гігієнічних засобів.

Сьогодні Трійця, а завтра почнеться Троїцький тиждень (Зелені свята). На сході Полісся це було дуже вагоме свято. Раніше всі три троїцькі дні нічого не робили. «Хоч і гарод у травє стаїть, вседно гуляли!» Особливою традицією є прикрашання домівки, а колись ще й дворищ, «клечінню» – травами та гілками дерев. В принципі, сьогодні й досі ця традиція жива, але вже прикрашають люди мінімалістичніше, чим колись. На приклад, у с.Вихвостів обов’язково прикрашали хату татарʼям (місцева назва аїру, назва походить від того, що начебто цю рослину занесли сюди татари під час навали), чебрецем, любистком, мʼятою. А також вирубували гілки зростом зі стіну та ставили по кутах хати. Це клен, липа, ясен і граб. Дуб і осику не брали, бо дуб для мертвих, а осика, попри використання в інших районах як захист проти відьом, тут була навпаки саме відьомським деревом. У багатьох районах вкопували берізку коло порога, аби русалки качались, хоча зараз мало хто про це згадує. Здебільшого все робиться, бо «так положено».

Зі Святом! Минулорічний пост про Трійцю, за рік нічого не змінилось, традиція продовжує плинути й далі)

Шановні підписники, останнім часом канал атакують різні боти, надсилаючи усілякі посилання у коментарях. Задля вашої безпеки: ‼️НІ В ЯКОМУ РАЗІ НЕ ПЕРЕХОДЬТЕ ЗА ЦИМИ ПОСИЛАННЯМИ‼️ Наслідки переходу за цими посиланнями достеменно невідомі, але й перевіряти не раджу. Я стараюсь реагувати оперативно та блокувати їх. Звісно, канал можна закрити та поки цього не хочу. Будьте уважні у віртуальному світі також!

Українські дівчата-остарбайтерки з села Зазимʼє (Броварський район, Київщина) у окупованій Чехії, 1943 рік. Фото з допису Лариси Купріянської у Facebook-спільноті «Скарби Придесення: Історичні фото» (посилання у коментарях).

с. Дніпровське (колишня назва Навóзи) Чернігівського району, 50-ті рр. На світлині зображено типове дівоче вбрання середини 20 століття. Фото Михайла Крижановського з Facebook-спільноти «Історія Чернігово-Сіверщини» (посилання у коментарях)

До Дня вишитої сорочки. Відео про особливості традиційних вишитих сорочок Чернігівського краю: https://youtu.be/1eeg-HxqvDU?si=hpF10QQXhg8o6a5t

Ще один приклад того, як раніше поминали під час «дідів». Все село сідало на цвинтарі за одним обідом, поминаючи своїх предків разом, що я вважаю дуже символічним. Столики вже прийшли на цвинтарі значно пізніше. Фото з села Новосілки, Вишгородського району (його лівобережна частина), Київщина. Взято зі сторінки Влада Висоцького у Facebook (посилання у коментарях)

«Діди» у місті Мена, Корюківський район, Чернігівщина. Світлина від Катерини Нікитенко.

Але тепер хочу сказати пару слів щодо ситуації, яка щорічно виникає в українському суспільстві перед та під час «дідів», а саме палких дискусій до теми, чи потрібно все те нам. Зрозуміло, що противники цих поминальних діляться на два основні типи – ті, хто схиляється до церковних правил, та вважає це відвертим язичництвом та тих, хто вбачає у цьому щось живе і старе, порівнюючи це чомусь з якось «совєтчиною». Хоча ці твердження мене як людину, яка цілком нормально ставилась до цього все життя, трохи підбурюють, що є трохи зрозумілим, бо наші люди любителі ставити тільки своє бачення традиційного за один шаблон для всієї країни, але зрештою я можу в дечому погодитись. Так, для ревних вірян це є чимось ненормальним, розумію. Але вже так склалася наша народна культура, поєднуючи дохристиянське та християнське. Дехто може це відкидати, але вже як склалось. Та й поки мені ще важко сформувати якісь аргументи , аби пояснити таким людям, які вважають це поганим, що треба терпимо ставитись до цієї традиції. Щодо постійних посилань до «совєтчини», то тут теж досить цікаво. Ніякого стосунку совєтська влада до цих поминальних днів не має. Як відомо, елементи цих поминань мають дохристиянське походження. Так, те, що певна «деградація» цієї традиція у вигляді, насамперед, збільшення кількості людей, які зловживають алкоголем та тих, хто перетворює це на фестиваль, має свої початки у совєтську добу, то це правда. Але ж це не дозволяє казати нам, що ця традиція дика та не варта на існування сьогодні. Згідно досліджень людству було завжди легше комунікувати між собою та паралельно вживати їжу. Під час поминання покійних це працювало так само, як і з живими. Та й традиційне сприйняття наших пращурів ти же цвинтарів та смерті було простішим, аніж наше, яке вже сформувалося під випливли сучасних зображень цих явищ. Тому раніше це не було чимось дивним, коли люди приходили на цвинтар, обідали прямо на могилах, згадували та говорили з покійними. І це ж не означає, що вони всі поголовно вірили, що саме на цвинтарі тільки й можна поминати, просто цвинтар був останнім місцем зустрічі, де ще залишилась могила, яка могла символічно поєднувати живих та душі, які, як то кажуть, на «тому світі» були. Всі ці думки до того, що вже досить нам свої особисті регіональні бачення традиції та загальні, які лунали з офіційних джерел, висміюючи перекладати на інші, таким чином роблячи регіональну різноманітність та красу традицій нашої нації одноманітною. А поки несемо далі правду та адекватність в маси, кожен про своє рідне.

Фото «проводів» з хутора Тимки, села Стара Басань, Ніжинського району. З Вікіпедії.

Сьогодні та завтра (понеділок), а також у деяких місцевостях у вівторок на сході Полісся, як і у багатьох інших українських регіонах, поминальні дні. Одні з найбільших, які ще досі «живуть» серед українців. Поминальні дні через тиждень після Великодня мають багато назв на Чернігівщині: ді(іе)ди, прово(а)ди, моги(і)лки, гро(а)бки, радавніца тощо. І це тільки те, що я чув особисто. У моїй родині найчастіше вживалась назва «діди», тому я й досі вживаю саме її. Найцікавішим явищем «дідів», з яким я був знайомий з дитинства та сприймав за щось зовсім звичайне, було христосування з покійними на їх могилі. Перед початком обіду на могилі розстеляли рушники та катали крашанкою три рази хрест, промовляючи великоднє привітання. Вже значно пізніше я дізнався, що цей невеликий звичай характерний тільки для сходу та центру Полісся. У перехідній зоні (південь Ніжинщини) був вже поширений типовий для багатьох регіонів України звичай, коли діти після «проводів» збирали їжу, яку клали на могили.

Нове відео на YouTube. Це спогад моєї бабусі про те, як діти на півдні Ніжинщини (село Яхнівка) ходили «христавать» на перший день Великодня. https://youtu.be/bM2oJVfsiks?si=CRY4XiLslXtNvqHc

Всіх з Великоднем! Одним із важливих символів цього свята для всіх регіонів України традиційно були писанки. Схід Полісся не був винятком. Тому автор каналу спробував відтворити деякі взори з Новгород-Сіверщини, а саме з сіл Кудлаївка та Дігтярівка, передивляючись журналістські репортажі з цих сіл, де й дотепер традиція писанкарства продовжує жити. Наявні назви взорів були теж взяті з цих матеріалів.

Троїцька церква у селі Новий Білоус, Чернігівський район. Світлина зі сторінки «Храми Чернігово-Сіверщини» (посилання у коментарях)

🌊 Розлив Десни між селами Радичів та Деснянське, що на Чернігівщині. Відео: з Facebook-сторінки Crazy badger.

Сіверське море)❤️

Дівчата з с. Вороніж (Шосткинський р-н, Сумська обл.) Світлина 1905 року з матеріалів експедицій етнографа Івана Абрамова.

Чернігівські переселенці на Далекому Сході. Фото авторства Аркадія Зарембського, уродженця Чернігова, який і зазнимкував ці світлини під час однієї експедиції по Далекому Сходу у 1929 році. Світлини 1 та 2 з села Спаське, а третя з села Абражіївка, яке заснували переселенці з Ображіївки, що у сучасній Сумській області.