Accreditation accepted

Жодного разу не дивилась "Колір Граната" на великому екрані, і заздрю тим хто зараз може зробити це в Україні.  В тексті трохи розбираю як Параджанов будує кадр, працюючи з щільністю мізансцени навпроти статичної камери. Абсолютно геніальна одиниця кіномови. Була є і буде.

А мені дуже сподобався Джокер, і нічого іншого чути навіть не хочу. Тодд Філіпс прото зняв чуттєвий кліп на тюремну лірику. Написала про це.

Написала second look рецензію на МегаЛОЛполіс.

Над "Піснями землі, що повільно горять" працювали одні з найкрутіших операторів нашої індустрії. Поговорила з Володимиром Усиком («Ля Палісіада»), Михайлом Любарським («Люксембург, Люксембург», «Будинок “Слово”») і В’ячеславом Цвєтковим («Земля блакитна, ніби апельсин», «Я і Фелікс»). Про обсерваційну документалістику, етику/дистанцію та на які камери знімають війну.

Дуже багато отримую запитів на коментарі по "росіянам на війні", і погоджуюсь лише на те, що охопить найбільшу траєкторію.  Kyiv Independent зробили матеріал з міні оглядами, а я ще раз висловила свої думки разом з відважними українськими й міжнародними колегами, які також подивились цей фільм.

Нарешті вийшов головний текст. Мій гран-фічер на 2к слів про все що я думаю по 81й Венеції. Пишу про те що показували та що нагородили, окремо про «Бруталіста», нацистський міраж та чи врятувало фестиваль документальне кіно?

Топ було скласти дуже не просто, але я спробувала. Власне, зі звичайної цифри у 10, він стрибнув на 7.  Зокрема, якщо розпочати ретроспективну рефлексію, то можу сказати що я вперше повною мірою зрозуміла цю філософію справжньої кінокритичної роботи на фестивалях – "ти або дивишся багато або пишеш багато. І ніяк інакше". Я подивилась всього 21 фільм (летербоксд ліст наявний теж), третину – на скрінерах. Ніколи не дивилась так мало протягом всього фестивалю, але приємно мати хороші для цього причини.

А я думаю, що зняти повнометражний дебют суто за грантівські гроші Biennale College Cinema під час вторгнення – це капець як круто. Ще й зробити це чуттєво, і винахідливо. Розказую трішки про фільм та приводжу коментарі Жанни.

Фестиваль – DONE, а матеріали ще пруть. Написала про "Квіра", якого дуже чекала, але склалось як склалось. Всередині – купа CGI, візок алюзій з Жаном Кокто посередині, героїн і текіла, яка запивається ромом. Енівей – низький уклін Деніелу Крейгу.

І давайте трішки про погане перед церемонією закриття. Дала свій коментар для стейтмента Docudays: Кінокритикиня Соня Вселюбська мала змогу подивитися фільм на Венеційському фестивалі й відверто поділилася своєю думкою: «Я відвідала чимало міжнародних фестивалів за останній рік, і, на жаль, такий програмний шаблон, який ми побачили у Венеції, — часте явище. Поставити в одну секцію два фільми з країн, між якими йде війна — це просто лінива програмерська методологія (прим. ред. — ми щиро сподіваємося, що цей прикрий випадок не стався зумисно). Але ситуація з фільмом Журби і Трофімової (прим. ред. — української та російської режисерок) досягла апогею. ”Росіяни на війні” трактують пропагандистський наратив, у якому російські військові гуманізуються, і ці співчуття направлені на погані умови їхньої служби й ні на що більше. Оскільки раніше програмер(к)и фестивалю пропускали ”хороші” російські роботи, в певний момент кордони дозволеного почали ”розмиватись”. І ось ми бачимо в програмі Венеції фільм від людини, яка підтримує абсолютно проросійські наративи. Але ще гірше — це розуміння, що цей документальний фільм взяли не за видатні художні якості, а просто як спекулятивне тематичне протиставлення. Чи треба говорити, що художні й технічні якості ”Росіян на війні” перебувають на найнижчих рівнях низькопробних ютубних роликів? Водночас щиро вважаю, що наше документальне кіно є найпотужнішим на сьогоднішній фестивальній арені, і воно здатне гідно вистояти такі кризи у фестивальних конкурсах. Оскільки етична, художня, і, нарешті, політична сила українського документального кіно тільки посилюється».

Альмодовар зняв фільм, який захейтили його фанати, і полюбили ті, кого дратує його авторська експресивність. Я відношусь до другої категорії. «Сусідня кімната» — це серйозна стрічка про смерть і дружбу, в стриманій візуальній естетиці і кількості іронії властивої режисеру. Про це і написала. Upd: GOLDEN LION

А мені ще дуже сподобались «Wolfs». Така скажена зіркова навантаженність в обличчі Пітта і Клуні робить це дурне й неоригінальне кіно прекрасним. Гомоеротика і мето-гумор теж присутні. Написала тут.

Вчора була премʼєра найсильнішого фільму на 81й Венеції – “Пісні землі, що повільно горить”. І я не кажу це з боку своєї професійної солідарності, ні. Також, це кажуть іноземні колеги, які теж втомились від слабкої програми, і запитують "а чому цей фільм не в конкурсі?" Ольга Журба просто зняла неймовірний документальний фільм, про який я випущу низку матеріалів. Починаємо з рецензії, де я написала про монтажну поетику та те, як фільм вирішив кризу репрезентації початку вторгнення на екрані.

Попросила розповісти мені «knock knock joke»

Поки я кінцево не овердрзнулась аперолєм й текстами під кінець фестивалю, зобов’язана вставити пару слів про «Бруталіста».  Ласло Тот - угорський єврей, який пережив Голокост. Він архітектор-прихильник Бахуса. Він іммігрує в штати й починає дружбу з заможним підприємцем, який заохочує його взятись за скажений проєкт — побудувати масштабний пантеон. 215 хвилин поступово набираючи обертів фільм, повторює акт спостереження на архітектурний шедевр бруталізму. Суровий, великий і неосяжний, від нього кружиться голова і хочется відійти подальше щоб роздивитись його детальніше. «Бруталіст» це сага про голокост, імміграцію й американську мрію, шлюб, мистецтво, ресурси й морфінову залежність і ще багато всього. Але найголовніше (для мене), що «Бруталіст» це справжній cinematic celebration. Це виглядає як кіно з 50-х, але водночас я не можу провести паралелі з фільмами того часу (???), а на вершині всього цього пралізуючий саундтрек Деніела Блумберга. Загалом я дуже щаслива що зараз не пишу про нього людську рецензію, і роблю низький уклін колегам які знайшли слова.  Втім, зазначу що я не впевнена як він працюватиме на меншому екрані та не на плівці. Ми дивились його в Sala Darsena, заповненому півтори тисячами кінокритиками прикутими до екрана. Дивились абсолютно скажений 70мм прінт. Відос техника який закінчив крутити фільм — поки найкращий біт фестивалю. А під час вбудованого 15 хвилинного intermission в залі була супер скажена енергія, яка вже зробила цей показ незабутнім на довгі роки. Відео в коментах.  Кароче «Бруталіст» це важкий і далеко не приємний досвід, який вʼїдається в душу і нагадує чому ми взагалі любимо кіно. Тому кіно ще живе, а Корбет заслуговує на лева.

LET’S FUCKING GO Ніколь Кідман — собака, яка їсть з рук Харрісона Дікінсона. Абсолютний бенгер, про що я написала багато слів.

пані та панесси, разом з найвидатнішими критиками всесвіту рекомендую «БЕБІГЬОРЛ» для SensCritique

Бітлджус підлетів. Бертон все ще не може у шедевр, але те що він нарешті зробив кіно засноване на своїй оригінальній історії без безнадійних діснеївських римейків – це вже хороша динаміка.

До речі про «Марію». Написала про те, як Ларраін закінчив свою трілогію та про гучне повернення Джолі, яка хоч якось витягла цей фільм.

Все намагалась ці дні написати зв’язний пост, але не моглось. Банально - не було натхнення. Тому що, як я можу признатися на п’ятий день фестивалю — 81 Мостра набагато слабкіша ніж здавалось. Журналісти сумні, зокрема тому, що цьогоріч переважна кількість тайтлів не дають інтерв’ю. Взагалі. А це значить — менше грошей за фестиваль і гірший настрій. Тому на Лідо я  по декілька раз на день підтримую два типи розмов, про те як у нас жарко і як шкода що cinema is dead.  Ситуація така, що в основному конкурсі у нас класичний мікс з зіркових тайтлів та всіляких квотних італійських/французьких. На останні я не ходжу, але маю купу нещасних колег які мають про це кіно писати й годинами страждають у залах ставлячи одну-дві зірки. Подивившись ряд стрічок за ці дні у мене склалось враження що обрані режисерами наративи кримінально відірвані від контексту сьогодення. Нудні й абсолютно не актуальні фільми, які використовують супер затаскані історії і не мають якогось нового авторського погляду. От у нас Пабло Ларраін вже третій раз знімає один і той же фільм, який просто трактує ще одну історію поп-зірки на таблетках. Джуд Лоу, з текучою кров’ю з носа, полює на реднків-неонацистів в фільмі зрежисованому на рівні випускника кіношколи. Кевін Макдональд вирішив що йому теж треба ексгумувати залишки Джонна Леннона і Йоко Оно і вирішив погратися в протиставлення концертних архівів та ТБ реклами 50-х. Петер Керекеш подумав що якщо він напише що його кіно про астрологиню документальне, то ми не здогадаємося що воно постановне і далеко від жанру мок‘юментарі. Тім Бертон (безуспішно) намагається врятувати свою кар’єру поверненням до самого початку. Кароче якось так. А потім ти виходиш з показу і питаєш колег які дивились щось інше — і ситуація аналогічна. Тому я просто втратила інтерес і дуже дуже багато працюю під кондиціонером в прес зоні. І сподіваюсь що після екватору стане якось стабільно краще. Все це б було прям занадто жахливо як би не показали два фільми. Зустріла Еріка Лавалле і він сказав дуже мудру річ: «я готов дивитись купу лайна якщо мені хоч раз покажуть таке кіно як Babygirl та Brutalist.». Про них напишу пізніше.