Accreditation accepted

Сараєвський репорт перед посадкою на виліт у Венецію.  Toxic, dir. Saulė Bliuvaitė Дуже вдало в Сараєво опинився переможець Локарно – і ми всі побігли його дивитись.  В похмурому індустрійному містечку Латвії тусується група підліток.  Головні героїні – 13-ти річні подружки, які відкривають для себе можливість вирватись зі своїх жахливих родин, сірих гаражів і залицяльників з гашишем — у моделінг. Попит на молодих білявок великий, а конкуренція ще більша. Тому, щоб стати «найкращою версією себе» дівчата замовляють в даркнеті бичачого ціп'яка який буде пожирати їх і відповідно робити стрункішими.  Це дуже красивий, повільний фільм, вибачте АРТХАУСНИЙ фільм, який своєю стилістикою нагадує ті віч-хауз кліпи з 2010х. Латвія представлена екзотично, що режисерка робить кислотними кольорами, млосними виразами обличчями й великою кількістю топшотів. Ідея з паразитами приносить у фільм містику, та тлумачить тезис про відмороженість й безнадійність цих, на перший погляд, прогресивних Європейських регіонів.  А ще фільм знятий в місці, де виросла режисерка. А ще це дебют! Фільм на впевнені чотири зірки.  Intercepted, dir. Oksana Karpovych  А чому б не піти й не передивитись вдруге, але на великому екрані? Все ще одна з найкращих документалок про повномасштабне вторгнення, але на другий раз фільм прям смішний. Якщо теж підете передивлятись раджу вслуховуватися саме в саунд дизайн записаний на локації.  Власне, по цій темі я писала університетську роботу, за яку отримала «А». Приходьте до мене в особисті, якщо хочете почитати її.  Divia, dir. Dmytro Hreshko На нас чекає жахливо красивий, німий фільм про те, як повномасштабне вторгнення вбиває флору і фауну України. Була на пітчінгу, крутили сирий кат. Очікувано — найкращий проєкт який я дивилась на цьому пітчінгу. «Дівія» вже котрий місяць пітчитсья фестивалями світу, і заслужено збирає купу грошей. В Сараєво вони отримали 20к євро. Обіцяють закінчити восени й кататися найкращими фестивалями світу.  Татова колискова, реж. Леся Дяк  Чудовий документальний фільм про довготривалі соціальні наслідки повномасштабного вторгнення.  Леся майстерно поєднує два еклектичних типи документалістики — спостерігальну і залучену. Вона знімає сімейні будні свого героя Серія, який захищав країну ще до повномасштабного вторгнення, і повернувся додому до трьох синів і вагітної дружини. Паралельним монтажем Дяк протиставляє ці кадри її розмовами зі своїм героєм на кухні. Режисерка мала досвід стосунків з військовим, і разом вони намагаються відрефлексувати минуле, зрозуміти патерни поведінки та курять, розмірковуючи про майбутнє. А коли Леся ділиться особистим — Сергій знімає її.  Ця динаміка спостереження і залученості, базує етичне підґрунтя фільму, і досвід кожного тяжіє до рівноваги.   Хочу бачити більше таких документалок. А ще я не бачу його на леттербоксді.

В основному конкурсі Сараєво показали «Редакцію» Романа Бондарчука. Почитайте нашу велику розмову про фільм, мерів в комі та те, як кіно бере енергію з реальності.

У BFI Southbank весь серпень проходить крутезний сезон стоп моушен анімації. Чого тільки не зібрали — від класики Чехословаччини до студії Лайка. Так BFI святкує 15-ти років мультфільму «Coraline», і 90 (!) день народження Яна Шванкмайера. Передивитись «Coraline» на великому екрані це неймовірно. Вперше я дивилась його ще в Луганську коли він тільки вийшов в прокат, і пам’ятаю як додому з батьками ми їхали мовчки. На більше я нічого не потрапила, але і це хороші новини, бо я прямую на два фестивалі й канал оживе знов. Наступними днями я буду в Сараєво (пишіть якщо хтось теж), і вже зовсім скоро Венеція.

Нова рубрика на каналі: #читанка. Що ж там цікавого пишуть колеги. Кидатиму сюди з періодичною регулярністю англомовні матеріали, які мені сподобались за останній час. • Починається Локарно. У Локарно є дейлі зін Pardo, над яким важко працювали мої знайомі-суперзірки кінокритики. Будуть великі інтервʼю з: Мохамадом Расуолфом, Джейн Кемпіон, Ван Біном, розмова Раду Жуде і Едгара Пери, а також дейлі ревʼю на фільми з селекцій. Підписуйтесь на розсилку і чекайте на pdf зіну за посиланням. • Hope Doesn’t Exist If You’ve Never Seen It: Payal Kapadia on “All We Imagine as Light”/ Mubi Notebook Не те щоб воно свіженьке, але я вже встигла кілька раз до нього повернутись. Не дивно, бо брав його Леонардо Гой – людина, яка просто робить найкращі інтервʼю. • The Necrophile’s Dilemma/ Mubi Notebook Il Cinema Ritrovato – фестиваль старого кіно. Автор цікаво пише про нітрат – це шанс стрічок бути прославленими чи муміфікованими? • Girls Gone Wild: Il Cinema Ritrovato 2024/ Film Comment Ще один репорт з Cinema Ritrovato. Джесіка Кіанг пише про те як дивитись порно на великому екрані та про "selection of films by Ukrainian-born American filmmaker Anatole Litvak". • An interview with the icon of Japanese cinema/ Metrograph Невеличке, але миле інтервʼю з Tatsuya Fuji – зіркою фільмів Нагіси Осіми. • KVIFF Review: Burak Çevik Explores Turkey’s Political Complexities in Nothing in Its Place/ The Film Stage Савіна написала хороше ревʼю про фільм з Карлових Вар, який я оцінювала. Це 70ти хвилинний one-shot від турецького режисера-активіста, який знов зняв кіно невідʼємність політики і насилля.

Який класний матеріал зробила Настя для Skvot. Вона запитала «Який, на вашу думку, фільм законсервував дух часу та демонструє особливості певного періоду, а з ним і спільноти?». Від себе я видала спіч на Miami Vice Майкла Манна. Нещодавно я наштовхнулась на це неймовірне есе, яке останніми тижнями я перечитую. Почитайте, будь ласка, з перекладом чи в оригіналі. The speed of the sequence of actions, their extreme constriction, prevents the emergence of a feeling of time passing, of a duration that is established, in favour of a perpetual and monotonous actuality subject to the laws of the “here and now” – “right now”, the characters keep repeating throughout the film. “The space of flux”, Manuel Castells writes, “dissolves time by disrupting the ordered sequence of events, rendering them simultaneous and putting society in a state of eternal ephemerality.”2 It is also reminiscent of the “eternal omnipresent speed” that Marinetti hoped and prayed for in his Futurist Manifesto. But actuality is the opposite of time, and excess (of actions, characters, ramifications, storylines, bifurcations, etc.) becomes the mask of an existential lack that haunts the world in all its cracks. Lack of space, lack of the other, lack of time above all. “Time is luck,” Isabella repeats to Sonny on several occasions, which is the tragic refrain and curse of all Mannian characters. “Time is luck. I know the value of every single day,” Will Graham’s wife Molly said in The Sixth Sense.

Нарешті вийшло моє ревʼю на нашого переможця конкурсу Proxima у Карлових Варах.  Фільм який я подивилась одним з перших в конкурсі і саме він залишався в нашому з колегами топі до самого кінця. Це документальне кіно про курс молодого солдата в Перу, який вважається одним з найважчих у світі. Написала про те, чому його майже неможливо дивитись, навіть враховуючи той факт що чимала доля фільму знята у темряві.

У мене був вибір про що написати з Одеського кінофестивалю. Я довго дивилась на програму, і обрала найтепліший фільм. Це "Кілометр", документальний дебют Ганни Тихої. Також це фільм, яким я закрила своє перебування на кінофестивалі в Шеффілді.  Мені дуже подобається як Ганна використовує трансмедійну нарацію, запозичену у Романа Любого, власне, він і є головним героєм її фільму. Написала про те, як тут поєднані бінарності особистого (сімейних архівів) і суспільного (війни, що знята на тактичну камеру).

А ось і моє інтервʼю з Аароном Шімбергом, режисером фільму "A different man".  Я не знаю чи фільм дістанеться до України, але його точно варто чекати на стрімінгах. Втім, ми майже не торкалися сюжету, а натомість поговорили про особисті наративи, соціальну тривогу, репрезентацію інвалідності на екрані, Адама Пірса (той самий актор з "Under the skin"), і Себастіана Стена звісно, куди без нього. Почитайте!  Ну а Сквот – любоу як завжди. Єдині в Україні, хто може взяти такого типу матеріали 🖤

Поки я відновлююсь від такого life-changing експіріенса як Карловарський кінофестиваль, на каналі потроху зʼявлятиметься чимала порція моїх публікацій.  Починаємо з КАФКИ. Всі були в страшенному кайфі від цієї програми, і я дуже рада що у мене вийшло опублікувати цей неочевидний текст. Я написала про міфічну постать Кафки та 5 обраних фільмів, які відображають приклад якісної роботи фестивальних программерів. А в кінці повний список 22х стрічок.  А також, шановні, Tetsuo на ЛБ! Хто як не я б його туди приніс)

Сьогодні святкую! По перше вітаю всіх зі звільненням Марини Кудерчук. Також я святкую закінчення перегляду 12ти стрічок своєї конкурсної програми.  Дуже цікавий досвід бути в журі, оскільки, здається, я вперше у своєму житті передивилась весь конкурс, кожну стрічку від початка до кінця. Також мали три формальних обговорення (і чимало неформальних) з моїми чудовими колегами. Читали в голос свої нотатки й ось вчора близько двох годин сперечались щодо нашого топ 3, і врешті зупинились на найцікавішому фільмі. Завтра церемонія нагородження з фотоколом, і саме я писатиму рецензію на цей фільм на сайт Фіпресі! А останні три дні я знайомлюсь з колегами й насолоджуюсь ретроспективою, трішки Каннами. От вчора ходила на найсмішніший фільм Кассаветіса Love Streams, а вночі пішла на Testuso, який рамках Кафкіанської програми і про який я навіть напишу!

The Girl with the Needle, dir. by Magnus von Horn Часто коли я дивлюсь якесь, скажімо, disturbing кіно, я можу уловити себе на думках "А чи може режисер натворити тут ще більшої жесті, якщо у нас вже такий сетінг?". Часто в таких випадках я залишаюсь незадоволена, але не з Магнусом фон Хорном.  Данія, кінець першої світової. Головна героїня отримує порцію жахітливих невдач: спочатку її вижинають з квартири, потім небажана вагітність і втрата роботи. На додаток повернувся з війни її чоловік, у якого немає половини обличчя через поранення в бою. Так вона в повній нищені на останніх місяцях вагітності працює на жахливих роботах за копійки, а ночами чоловік в лютому ПТСР душить її, а щоб заспокоїтись – ставиться морфіном. Прямо на грудах брудної картоплі вона народжує доньку, і дуже добре розуміє що приносити дитину в це середовище – доволі жахлива ідея. Доля зводить її з харизматичною жінкою, яка підпільно знаходить небажаним дітям кращі родини, і тільки тут починається сама жесть.  Я знаходжусь під великим враженням від такого кричущого й візуального бездоганного формалізму, в який вдарився фон Хорн. Фільм знятий (і може десь навіть і зіграний) в естетиці німецького експресіонізму, та й в самому фільмі героїні ходять в кіно. Цій безпросвітній темряві підіграє неймовірна інструментальна музика яка межує з ембієнтом, що не просто нагнітає атмосферу, а прям таки топить глядача на саме дно післявоєнного жаху. Це горори 2024го року, які я сприймаю. От що треба було в Каннах дивитись, замість нафталінових Соррентіно і ко. Наполегливо раджу чекати на цей фільм, і дивитись винятково на великому екрані. Фільм куплений Mubi.

У мене вчора був міні-селебрейшн А24  On Becoming a Guinea Fowl, dir. Rungano Nyoni Замбія. Головна героїня за кермом в стильовій масці й окулярах (власне, на постері) на початку задає веселі екзотичні вайби. За мить вона проїде крізь труп свого мертвого дядька, чия смерть її не те щоб бентежить. Але бентежить те, що на неї тепер чекають кількаденні похорони за суворими традиціями в колі величезної родини.  Поступово фільм починає натякати чому головна героїня, а з нею і деякі родички її віку, не поспішають хоронити дядю розподіляючи повагу старшого (переважно жіночого) оточення. Взагалі фільм ніколи не скаже прямо що саме сталось, і на поверхні поводиться ідентично архаїчності в якій живуть покоління: натяки, здогадки та замовчування. Поступово ця нестерпність дівчат починає переходити на території кіномови магічного реалізму. Наскільки більше сліз виплакали б плакальниці, якби дозволили собі горювати по своїм, жіночим трагедіям? Цією рідиною, як показує фільм, можна затопити дім по коліна.  Тут справедливо згадується фільм Балоджі "Омен", який суголосний не тільки своєю яскравою формою з винахідливими сюрреалістичними доторканнями, а й таким бунтівними переосмисленнями національних традицій. Залізні чотири зірки.  Одразу після цього я отримала щасливий мейл, що в Аарона Шімберга знайшлось вікно. Колеги, виявляється, коли прес агенти відписують що зірка овербукд і вони повідомлять якщо час з'явиться – це реально може статися.  Аарон Шібмерг це режисер фільму "A Different Man" від А24, який я дивилась ще в Берліні і писала про нього тут. Дуже-дуже цікава розмова вийшла, говорили багато про інклюзивність та Себастьяна Стана.  А от сьогодні я якось абсолютно випадково дивлюсь три різні фільми про аборти поспіль.

Олег Сенцов приїхав з фронту показати «Реал» — найреальніший документальний фільм, який він зняв випадково. Олег стоїчно витримав неймовірно тупі питання на q&a, оголосив хвилину мовчання загиблим воїнам та потиснув руку Вігго Мортенсену. Текст згодом. Також в залі були: Дольф Лундґрен грубий охоронець Вігго, Сергій Філімонов, натовпи вкраїнчиків, і конєшно же уважний Сергій Лозниця.

Подивіться хто прийшов на прем’єру фільма Олега Сенцова

«Бруталізм» - радісно вимовила наша асистентка, зустрічаючи на вході готелю Термаль. Це такий готель, що будувався з 1967 по 1976, і є фестивальним центром. Він величезний, можливо навіть більше ніж я уявляю, бо поки блукаю і гублюсь лише на двох поверхах.  Ретро естетика готелю розповсюджується на сам фестиваль, і мене це скоріше забавляє, аніж дратує.  Отже, є прес+індастрі покази, на яких стабільно по 10 людей. Це я, Гай Лодж, 80-річний французький кінокритик який завжди спить, трійка журналістів і пару дистриб'юторів. А є публічні покази, і квитки на них можна бронювати лише до 3-х на день. Є фестивальна апка для цього процесу, але вона щось не працює, тому треба крокувати на один з десятків стендів бокс офісу де видадуть фізичний квиток. Там сидить купа милих студентів, які вже встигли мені наплутати  "Girl with a Needle" з "Girls will be girls".  Є безліч публічних показів, і фестиваль проходить в 12ти кінозалах. 6 в готелі та 6 в самому місті. Вставати в живу чергу на публічні покази з акредитацією журі не можна)) Можливо таким чином вони бережуть мої нерви, бо он люди вчора встали на "Речовину" за 3 години до початку, а я до цього зараз ментально не готова. Фестиваль, своєю чергою, розважає гостей лайв трансляцією стендапу!!! Кінозали це окрема тема. Дублюю з інстаграму фото прекрасних стільців, які вже дуже скоро вбʼють мою спину. А самі покази починаються з того, що білетер заходить у залу і натискає на гучний дзвіночок на стіні 🥲 Після показу можна вийти на терасу журналістів, та насолодитися компанією панянок в сукнях, які спозаранку п'ють пиво і їдять сушену рибку. Кароче, мені тут дуже добре.

А я поїхала в Карлови Вари від ФІПРЕССІ!  Це мій дебют і я супер тішусь, що мене прийняли в журі на такий великий фестиваль. Зокрема, я завжди мріяла поїхати на KVIFF, бо багато чула від досвідчених колег, що це рай. Я знаходжусь тут всього годин дванадцять і вже розподіляю цю думку, оскільки KVIFF обʼєднує все що я люблю на фестивалях: прем'єри східноєвропейського ігрового і документального кіно, збірки гучних фільмів за останнє фестивальне коло, супер доступні інтервʼю, чудова відбірка реставрованого старого кіно, велика локація в маленькому місті й повна пріоритетність преси в усіх аспектах. Також фестиваль містить те, що я обожнюю в реальному житті: вайби Ялти, смачні круасани з шинкою і сиром і, нарешті, літри чорного Козела.  Отже, я тут аж до 7.7. Дивитись буду прям багато, за моїм хаотичним розкладом виглядає як 30-35 стрічок. Насамперед дивитимусь весь конкурс, який оцінюватиму (але не писатиму про нього в канал і не буду ставити оцінки в леттері зі зрозумілих причин). Також буду заповнювати прогалини Канн та Берліну, і дуже хочу пірнути в архівне кіно. Зокрема, цьогоріч тут потужна секція "The Wish to Be a Red Indian: Kafka and Cinema" присвячена сторіччю смерті письменника, якого я ненавиджу та обожнюю. Власне, я вже (нарешті) подивилась Порцелянову війну і за годинку прямую на Процес Орсона Веллса. Також мені у своєму, вибачте, статусі, треба відвідувати всякі різні події й вечері, знайомитись і збиратись за круглими столами.  Тому писатиму щось за можливістю в канал, кидатиму фотки сюди й в інстаграм. Попередній пост – демонстративний приклад того, як робити НЕ треба. А саме, маніакальні думки, що всунути фестиваль прямо між Шеффілдом і Варами це класна ідея – це, звісно, повна дурня з мого боку. Я не подивилась майже нічого, але точно хочу розповісти що там Крістіан казав на кью енд ей, тож допишу пізніше в коментарі під постом.

Моє обличчя коли я переплутала всі дати, і зрозуміла що Raindance Film Fest, на який я акредитована, вже почався. *зараз бігу передивлятись «The white ribbon» Ганеке та слухати q&a з Крістіаном Фріделєм після.

Daughters, dir Angela Patton, Natalie Rae Увʼязнені в Штаті Вашингтон не мають права на фізичні побачення зі своїми рідними. Вони можуть побачити їх тільки через екранчик в спеціальній кімнаті, або ж поговорити телефоном, якщо зацікавлена сторона заздалегідь заплатить за розмову. На волі підростають їх дочки, які сумують за своїми татами й не те щоб розуміють чому їм не можна обійняти їх. "Daddy made some bad decisions" – відкриває фільм семирічна Обрі. Її батька забрала поліція в ніч, коли Обрі випускалась з садочка, і тато вийде коли Обрі буде випускатися зі школи. Обрі хвалиться що вже вивчила таблицю множення, але щиро ненавидить математику, бо так вона розуміє, на прикладі варти батька, що цифра девʼять це жесть як багато.  У 2014му році соціальна працівниця і ко-режисерка фільму Анджела Паттон, допомогла своїм підопічним-донькам увʼязнених, подати петицію. Вони вигадали унікальну програму – побачення у вʼязниці, яке пройде у вигляді танців дівчат зі своїми татами. Кожна сторона має пройти курс 12ти тижневої підготовки. Так дівчата запросять батьків до свого життя на своїх умовах, а ті отримають додаткову мотивацію на виправлення та хоч абияке залучення до дорослішання своїх дочок. "Це була настільки сильна ініціатива, що уряд не міг відмовити дівчатам" – каже Анджела.  Режисерки працювали над фільмом протягом восьми років. З 2019го року і по сьогодення, показує історії чотирьох обраних героїнь та цей курс батьківства, який зобовʼязані пройти батьки аби зустрітись зі своїми доньками на кілька годин, і те що відбувається після. Курс веде чоловік, який розбирає патерни поведінки правильного батьківства, а також вказує на непереривне коло спадковості поламаного дитинства-вʼязниці, на що увʼязнені ризикують підписати своїх дочок теж. При цьому глядач не дізнається чому той чи інший батько потрапив у вʼязницю. Тут це не головне. Режисерок цікавлять дівчата, їх емоції, самостійне дорослішання та (не)бажання дистанційно залучити батька у свої життя.  Фільм просто наелектризований емоціями, кількість яких непросто винести. Я виплакала два відерка сліз, не просто із за фактичних умовностей болісної історії, а й тому як розумно вибудована наративна лінія і яку радикальну медіацію вона вибудовує з глядачем. Власне танець стоїть всередині фільму, коли глядач встигає назавжди закохатися в цих залізних дівчат і відчути долю емпатії до їх батьків. Танець камера знімає, концентруючись на інтимних моментах зустрічі, але робить це з винятковою  поетичністю, обираючи найетичніші кути камери. Взагалі операторська робота просто бездоганна. На моменті коли на танцях поставили пісню I will never let you go знявши як тато з донькою ридають в обіймах – я почала ревіти в голос.  Це і є для мене великою силою режисури документального кіно, яке ризикує впасти у спекулятивну драму забувши про етичні кордони, але daughters цього вдало уникають, і тримають історію на меседжі соціальної трагедії, що так довго залишалась поза камерою.  Daughters нагадує, що (в утопії) вʼязниця це не тільки про покарання, а ще про другий шанс, і що не менш важливо – про усвідомлення того як увʼязнення може скривдити самих маленьких. Вони також порушили інший закон – закон батьківства, і під час скоєння злочинів не думали про злочин який створюють проти своїх дочок. Найсильнішими в фільмі виявились, очікувано, найменші дівчата, які під час закінчення танцю стоїчно заспокоюють своїх батьків (що знаходяться в буквальній істериці усвідомлюючи що наступного разу побачать їх через роки).  Daughters це про потужність крихітного моменту в парадигмі поламаного життя, що є адаптивним до багатьох життєвих історій. Daughters це дієвий гуманізм, який є не просто показовий у кіноформі, а йде за руку з фактичними змінами у тюремній системі штату, та змінах в життях цих дивовижних дівчат.  95% увʼязнених, що взяли участь у програмі "танців" не повернулись за варти після виходу на волю – бомбардує фінальний титр. Daughters – це найкращий документальний фільм який я бачила цьогоріч.  Ловити на Netflix протягом року.