Accreditation accepted

Ось таке неочікуване недільне читання – інтервʼю з оператором The Substance, який був нагороджений на EFA.  Про першу реакцію на сценарій, численні  кінореференси, критерії вибору камер й та найскладнішу для знімання сцену (народження Сью, звісно) – тут.

Написала розгорнуто про вайб, кілька крутих промов, а також те як приємно побачити Леоніда Бурлаку в відеомеморандумі.

European Film Awards 2024 Like: - оплатили гарний готель і літак - 30ти хвилинні сесії круглих столів з номінантами (я нарешті поговорила з Магнусом фон Хорном!) - сирне фондю на балконі - спіч режисерів No Other Land - зал в сльози від нарізки з фільмів з Ізабеллою Росселіні - Вім Вендерс також відомий як DRIP GOAT (подивіться на цей аутфіт) Dislike: - 3,5 години душної в прямому і переносному сенсі церемонії - «Емілія Перез» бере кожну другу нагороду. - кепочка Nike Жака Одийяра - Президентка EFA Жульет Бінош: «Our artistic reunion includes Palestine, Israel, Ukraine, Russia, Turkey, Georgia and many other countries. We are here to share our work with care and respect» - вечірка з хітами 2000х та проектованим на три стіни піксельним акваріумом? DEMENTED Нормальний репорт буде незабаром.

Вперше маю публікацію, якою не можу поділитися!  Ми всі знаємо що Intercepted є найпопулярнішим українським документальним фільмом цьогоріч. Він був показаний на пʼяти континентах світу і зараз активно демонструється в Америці. Але мало хто знає як я страждала, що не випустила щодного матеріалу по фільму, коли він мав театральний прокат в Україні чи катався фестивалями літом. Розмірковуючи про Америку як свою останню можливість, я вчасно включила мозок і дуже вдало запітчила свої ідеї в IDA Documentary Magazine, найбільший док журнал кіно у світі з чинних. Поки маю невелику рецензію в друкованому журналі, який зараз чекаю на пошту. Моєю задачею було написати про фільм так, як би не написали журналісти вестерни. Тобто підсвітити географічну та часову логіку, та чому слово juxtaposition не варто використовувати у відношенні до цього фільму.  Незабаром поділюсь іншим матеріалом для їх онлайн сайту, а статті з друку протягом кількох місяців зʼявляться на сайті також.

Листопад у мене асоціювався з Golden Globe, на якому я голосую, а отже дивилась різне, нове й не зовсім, кіно та провела купу інтервʼю.  От, наприклад, цілу годину сиділа на круглому столі по фільму Conclave, слухала історії Ізабели Росселіні про те як вони з мамою любили ходити в ідеальну до монахинь в Римі, бо тільки там їх не діставала преса (не влізло в інтервʼю на жаль). І з Джолі поговорила, яка буквально випромінює втому після такої виснажливої ролі. Виглядає навіть більш втомленою за Пабло Ларрїна, який буквально вижав все що міг зі своєї трилогії трагічної жінки. На скрінерах та на закритих показах подивилась кіно, яке зараз активно нарощує хайп на зимовий прокатний сезон. Досі не розумію яку оцінку поставити Nosferatu Еггерса, але співбесідник він надзвичайно цікавий і в парі з Дефо інтервʼю вийшло просто топове, чекайте перед прокатом.  Водночас несподівано для себе поставила аж 3 зірки фільму The Complete Unknown. На показі сказали що вони заохочують реакції в соцмережах, а от я і репортую вам: феноменально, це жахливо, але не настільки як виглядало в трейлерах. Сама досі в це не можу повірити, але інтервʼювати там нема що, тому я пас.  Але хай там як, єдиний зимовий фільм який реально заслуговує на свій інтернет хайп це Babygirl, про який я вам співаю ще з Венеції. Інтервʼю? Буде теж. Трішки рефлексії: Відчуваю втому від великого прокатного кіно і розмов. Водночас після такої кількості інтервʼю (не тільки по GG) помітила певний ріст, прості госпаді, відчуваю що хакнула цю схему. Покращити питання та емоційний рівень таких матеріалів можна тільки через кількість та крінж.

Замість того щоб спамити в телеграм канал, я дивилась кіно і поступово писала гран-репорт.  В тексті я відокремлюю три ведучих елементи: Україна, Палестина й архіви. Про кожен написала в деталях.  Зокрема, мені пощастило побачити "Trains" – фільм-переможець цьогорічної едиції. Геніальна й неймовірно складна для виробництва картина. Польський режисер Мацей Дрігас дослідив безліч архівів по всьому світу та змонтував поетичний бездіалоговий фільм про трагедії першої половини 20го століття з призми Європейської залізниці. Режисер казав, що деякі архіви коштували йому 11.000 євро за хвилину.  Зачаровано дивилась на екран, і згадувала нещодавні новини про Довженко центр, який ризикує залишитись по осторонь від аналогічних проєктів в майбутньому. Архіви це не тільки про можливість говорити про сучасне минулим, а й фактично зʼєднувальний елемент міжнародних кіноінституцій.  Феноменально, саме цей фільм й описував загальний настрій IDFA 2024, який полягав в циклічності катастроф, що несуться на шаленій швидкості. Звідси й еліптична структура тексту.

Я приїхала на IDFA дивитись документальні фільми про війни й геноциди, про що буду писати протягом наступного тижня.  А ще літом я подивилась фільм Юрія Речинського Dear Beautiful Beloved, який запремʼєрився в Локарно, доїхав на Молодість, і ось тут в Амстердамі знаходиться в почесній секції Best of Fests. Неймовірно рада дебютувати на Modern Times Review саме з цією рецензією.

Мала щастя поспілкуватися зі Станіславом Тіуновим, режисером фільму "Буча".  Станіслав розповів мені дуже багато неймовірних речей. Наприклад, про лікувальний ефект який дарує людям "Буча", силу ігрового кіно яке є потужнішим за документальне, відсутність насилля в фільмі та небажання українців переборювати свої страхи, та врешті плани фільму після театрального прокату – все читати тут.  Насолоджуйтесь!

Нещодавно зідзвонилась з Раду Жуде й Крістіаном Ференц-Флатцом щоб поговорити про їх новий фільм «Вісім листівок з утопії». Це 71-хвилинний аудіовізуальний мем повністю змонтований з рекламних роликів, і є чимось посеред метаіронічного приколу та серйозного академ рисерча. Шедевр, пʼять зірок. Обговорюємо процес створення, проводимо паралелі між українською та румунською рекламою у 90х, а також Пепсі-колу й паралелі з Добкіним (шо?). Дивитись завтра на Молодості.

Зараз я знаходжусь по запрошенню на кінофестивалі Ji.Hlava в Чеській Республіці. Я донедавна нічого не знала про цей фест, однак, як виявилось це один з найбільших документальних кінофестивалів в Європі з великою програмою. Тут конкурси різного масштабу, пітчинги, ретроспективи, навіть Цая Мінляна привезли особисто. А я така зараза подивилась аж НУЛЬ фільмів в кінотеатрі, адже сиджу в прес центрі і пишу. (он аж рецензію на "БожеВільні" написала, тут можна почитати). Вечорами дивлюсь скрінери документального кіно в онлайн бібліотеці. Фестиваль дуже приємний, в селекції багато українського кіно, про яке я сподіваюсь напишу сюди згодом пару слів. Також, вчора фільм Аліси Коваленко "With Love, from the Frontline" виграв 40.000 євро на продакшн саппорт.

Дуже пишаюсь цим матеріалом, так само як і фактом, що Мохаммад Расулоф очолює цьогорічне журі Молодості. Написала про фільм в контексті сучасного іранського кінематографу, та задала режисерові кілька питань. Фільм, на жаль дивилась на скрінері ще влітку, і дуже хотіла б пережити цей досвід на великому екрані.

Мій топ 10 з «Молодості». Порядок — рандомний, фільми — чудові.

Ще на Берлінале я подивилась прекрасний Чеський документальний фільм "I’m Not Everything I Want to Be" про фотографку Libuše Jarcovjáková, яка знімала маргіналізоване суспільство після Празької весни і робить це до сьогодні. Абсолютно прекрасний фільм зроблений зі слайд шоу десятків тисяч фотографій. Фільм вже можна подивитись онлайн. Написала рецензію для EEFB, і там же опублікувала інтервʼю з режисеркою та протагоністкою.

Hard Truths, dir. Mike Leigh Це історія про темношкіру жінку, вона ж мати, дружина й сестра. У неї абсолютно розхитана нервова система посилена серйозною стадією ОКР. Звичайні голуби на подвір’ї можуть довести її до такої істерики, що решту дня вона ходитиме містом і ображатиме людей. А поводить вона себе так, бо відчуває себе самотньо й нещасливо.  Майк Лі – справжній динозавр. Він ледве на сцену зібрався, а знімає так наче йому двадцять.  Без жодного претензійного пафосу працює з простими засобами кіновиразу, щоб екранізувати універсальний коментар на те, чому ми інколи поводимось як мразь. Отак Майк Лі (знову) створив ідеальний фільм.   Hard Truths це безумовно перформанс-лід фільм. Маріан Жан-Баптіст дарує приголомшливу гру рівня Джини Роулендс: видає п'ятихвилинні істеричні монологи, майстерно володіє своєю мімікою та мовою тіла. Великий талант настільки ідеально влучити в викликану емоцію на межі ненависті й співчуття.  Здається цьогоріч це вперше коли auteur не розчарував. Лі просто працює в класичній експозиції соціального реалізму, відображаючи маленьку людину в ненажерливому мегаполісі — ідеальна прем’єра для Лондонського кінофестивалю, і найкращий фільм який я бачила на ньому. Nightbitch, dir. Marielle Heller А ось це те що я називаю EVIL cinema. Коли фільм не просто поганий, а прямо таки шкідливий.  Героїня Емі Адамс народила синочку в шлюбі з абсолютним мудаком. Колись вона була мисткинею, а зараз вона готує, прибирає, товстішає. А ще у неї починає рости хвіст, адже вона трансформується у собаку.  Не треба братися за фем боді горор якщо ти не розумієш його базовий канон — фізичну й ментальну трансформацію. У режисерки трансформація це якийсь рандом. Тобто героїня просто побігала як собачка перебуваючи на дні, а потім одного дня вирішила просто перестати. Чому вона навчилась цими ночами, та як так можливо взяти контроль над своїм тілом знов? Фільм цього не розуміє, обмежується лише натяками.  І це був би звичайний черговий Netflix trash, якби не одне "але", яке перетворює фільм на платонічне зло. Коли після вагомих причин та слідств важкої післяродової депресії, прям глибокого занурення у деталі та обставини цієї соціальної тюрми (зокрема фінансово), одного дня героїня з легкістю відкриває галерею і все стає прекрасно. Робити фільм для жінок зі схожим досвідом, настільки реалістично занурити у деталі післяродової депресії, а закінчити фільм на такій утопічній ноті – це просто неповага до своїх глядачок.  Монтаж і графіка – повний крінж, суголосний логіці фільму, виглядає дешево та неталановито. Дуже шкода Емі Адамс, їй терміново треба знятися в нормальному фільмі. НЕ треба дивитись Nightbitch. А ще були дві достойні стрічки, які скоро приїдуть на "Молодість". Це "Universal Language" Ренкіна, одна з найрозумніших, абсолютно чарівних стрічок за цей circuit, а також “Under the Volcano” Коцура — рідкісний приклад нормально кіно знятого вестернами про повномасштабну війну в Україні. Отакий lowkey у мене був LFF. Повний список переглянутого не роблю, але можна подивитись в щоденнику на letterboxd. Я подивилась всього 10 фільмів, але я понабирала купу крутих інтерв’ю і побувала на крутих вечірках, дякую Золотому Глобусу за це. Тізерю в коментарях.

Репорти з LFF пишуться. А поки я зробила топ 10 для КТК. На першому місці "Бруталіст", а далі порядок хаотичний.

а ось і "Бліц"

Вриваюсь на Kyiv Independent з фічером про етику в українському документальному кіно 2024го року. Які ризики приніс «20 днів в Маріуполі» та як українська документалістика винахідливо уникає їх.

Дуже неочікувано підкрався BFI London Film Festival.  Так приємно коли на фестиваль не треба їхати, а він сам приїжджає до тебе. Навіть якщо сам фестиваль не дуже. Торік я детально розписала чому LFF мені не подобається, але слід віддати належне — вони зробили систему онлайн бронювань! Але я все ще не розумію їх програмінг. В основному конкурсі Венеційська Дея Кулубегашвілі разом з дебютантами ноунеймами. Інші 180+ фільмів розсортовані за емоціями які мають виникнути під час перегляду (???)  Тому ходимо ми не на програми, а безпосередньо тайтли. В меню — Канни з Венецією, а також багато Торонто і трішки Нью-Йорка. Отже, я стабільно дивлюсь кіно на +- три зірочки. Починаю повільно вивантажувати щітпост.  Blitz, Steve McQueen  Щоб Стів Макквін не знімав — воно буде про расизм і те яка погана Британія. Ну, а ми і не проти.  Сірша Ронан грає мати, яка відправляє свого сина на евакуацію. Син — позашлюбний від темношкірого коханця з минулого життя. Тому бідна дитинка переживає не тільки бомби, а й аб‘юз. Збігає з евакуаційного потяга назад в Лондон і власне це і є фільм. Екранізація пісні про "маленького мамонтенка".  Взагалі «Бліц» скоріше вдале кіно, адже туди вкладена якась неймовірна кількість грошей. Я щиро давно не пам’ятаю настільки масштабного воєнного кіно, з літаками й мертвими тілами. Вийшло надто драматично і трішечки про все і водночас. Текст вже здала, а фільм вийде на Appe TV 11.11. Nickel Boys, dir. RaMell Ross  Це історія (екранізація?) про двох темношкірих друзів, які потрапляють у варварську виправну інституцію для неповнолітніх. Режисер розповідає пропонує настільки суб’єктивну нарацію, що весь фільм знято через POV. Ngl — дивитись на це фізично складно, але водночас ця винахідливість з фреймінгами й мізансценами які обмежують себе саме цим POV воно подекуди вражає. Ах, а ще — колажі й поєднання документальних світлин з відзнятим матеріалом. Розумне й тонке кіно, яке не буде показувати насилля чи розгортати гучну драму. Буде гриміти на «Оскарі», американці в захваті.  Conclave, dir. Edward Berger  Бергер, який «на західному фронті без змін» знов екранізував роман. Конклав це вибори нового папи Римського. У фільмі ці вибори проводить кардинал Ральф Файнс, а ще там грає Стенлі Туччі, Ізабелла Росселіні (дивовижна роль на п’ять реплік) та інші.  Неочікувано «Конклав» вийшов квір комедією з фатальним плот твістом? Мені фільм найбільше сподобався дозованими жартами про архаїчність церкви, в яку с силою прориваються сучасні технології — шановні кардинали курять вейпи, а церква облаштована електричними жалюзями.  В українському прокаті в кінці осені, так само як і моє інтерв‘ю з акторами.  Далі буде

Найвідоміший проєкт Анастасії Фалілеєвої — мультсеріал «Пес Патрон», але найбільш особистий — 11-хвилинна анімація «Я померла в Ірпені». Вона про її аб'юзивні стосунки в оточеному Ірпені на початку повномасштабної війни.

«Я вирішила зробити цей фільм, бо хочу, щоб жодній дівчині не довелося пережити такого. Звісно, ця стрічка насамперед про війну, але вона й про аб’юз. Моя мета — "розіпнути" аб’юзерів», — розповідає вона нам в інтерв'ю.

До 2 листопада у Voitok Gallery триває персональна виставка Фалілеєвої, де, власне, можна подивитись «Я померла в Ірпені», а також скетчі, оригінальні кадри та інші артефакти, що стосуються цієї роботи. Ми поговорили з режисеркою про те, як створювалась ця анімація, про фіксацію та відображення реальних епізодів і про вплив фільму «20 днів у Маріуполі». 📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine в Телеграмі | Інстаграмі | WhatsApp | SoundСloud

У вікно між Венецією та IDFA, з великою радістю ділюсь масштабною розмовою з Olha Zhurba, про її неймовірний фільм Songs of Slow Burning Earth. Чесно, це мій самий головний матеріал з Венеції. Почитайте. ___ Ми подивились одне на одного й сказали: «Зі штатива? — Так, зі штатива». Бо штатив статичний: він може стабілізувати тебе, а це допомагає дистанціюватися від хаотичних, емоційних і дуже болісних подій, які перед тобою відбуваються. Власне, статична камера на штативі — те, що допомагало нам залишатися професіоналами в цій ситуації. Скажімо так, наш світ крутився, хаос обертався, а ми все одно трималися за цей штатив.