Accreditation accepted

Отже, режисерський дебют Гаррісона Дікінсона за участі українки Каріни Химчук (на прем'єру прийшли Пол Мескал та Charli XCX), велике повернення в авторське кіно Дженніфер Лоуренс у тандемі з Робертом Паттінсоном та фільм Річарда Лінклейтера про Годара. Докладніше про все це — далі у #Каннський_щоденник_DTF_Magazine від нашої спеціальної кореспондентки Соні Вселюбської. День 5 (17 травня) • П’ятий день розпочався з прем’єри нового фільму Urchin Гарріса Дікінсона (фото 1–5). Потрапити на показ було непросто, зокрема тому, що багато місць зайняли знаменитості, як-от Галіна Рейн (режисерка Babygirl), Пол Мескал і Charli XCX. Виявилося, що Дікінсон — талановитий режисер, який делікатно наслідує канони британського реалізму. Його фільм — про бездомного хлопця, який після чергового ув’язнення за хуліганство намагається почати життя заново. Він влаштовується на роботу в дешевому готелі у східному Лондоні, де й зустрічає героїню української акторки Каріни Химчук. Вона грає посудомийку, яка емігрувала з України, про що свідчить сцена, у якій вона під час перекуру українською по телефону відтворює наш «ну а шо» діалог. Саме вона стає невеликим світлим пробліском у тверезому житті головного героя: і про кохання з ним поговорить, і на караоке поведе. Можна щиро привітати Химчук із цією прем’єрою, адже нова поява такої східноєвропейської та харизматичної акторки не могла не привернути увагу топових професіоналів, які були в залі. • Опівдні ми дивилися Nouvelle Vague («Нова хвиля») Річарда Лінклейтера — фільм-косплей на цей канонічний період французького кіно. Стрічка розповідає про Годара і його зйомки Breathless. Режисер максимально розширює всесвіт, насичуючи його всіма суперменами/супервуменами французького кіно — від Мельвіля з Вардою до клерків Cahiers du Cinéma. Жодних нових рефлексій тут немає — стрічка просто насолоджується реінкарнацією, зворушливою даниною Годару, і завдяки прекрасному формальному виконанню цей підхід працює. Вражає, як Лінклейтер, з його скаженим темпом роботи, продовжує створювати таке легке приємне кіно. Нагадаю, що на цьогорічному Берлінале ми також бачили його Blue Moon, який слід чекати так сильно як і Nouvelle Vague.  • А вночі показали новий фільм (і одразу хіт) Лінн Ремзі Die My Love/«Здохни, коханий» (кадри з прем'єри та стрічки — 6-10 у пості). Дженніфер Лоуренс і Роберт Паттінсон грають молоду подружню пару з передмістя, яка переживає кризу в шлюбі. Ці проблеми великою мірою викликані та загострені поведінкою героїні Лоуренс. На початку здається, ніби в неї шизофренія, але поступово звикаючи до персонажки, розумієш — це просто такий її характер: лизати скло від нудьги, вистрибувати з машини на швидкості під час сварки, уявляти чорних коней у лісі. Die My Love — це кіно-феєрверк, у якому Ремзі створила бездоганний баланс хтивого божевілля з натяками на фантастичний горор. Це гучна й супер смішна стрічка, яка дарує нам вибухову кінематографічну пару — Паттінсона і Лоуренс. Для Лоуренс це потужне повернення до великого авторського кіно, і наразі важко уявити еквівалентну кандидатуру на найкращу жіночу роль. 📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | WhatsApp | SoundСloud

70% часу Канни виглядають так Це прес показ Лін Ремзі, у всіх тут є квитки*

Також в Каннах показали режисерський дебют Крістен Стюарт — The Chronology of Water, насичений жіночою мастурбацією, наркотиками та різними формами насильства. Та нового Арі Астера — постіронічну комедію «Еддінгтон» з зірковим кастом. Докладніше — в продовженні щоденника: • Однією з найочікуваніших подій став дебют Арі Астера в основному конкурсі. Його «Еддінгтон» (Eddington) розповідає про ковід у вигаданому пустельному містечку. Головний герой — шериф Джо, який не вірить у пандемію і шаленіє від масочного режиму, запровадженого ліберальним мером міста. Імпульсивно він вирішує балотуватися на посаду мера, просуваючи свої суперечливі погляди. «Усі страхи Бо», попередній фільм Астера, був вкрай амбітним проєктом, який провалив очікування багатьох. «Еддінгтон» значно приземленіший — Астер мінімізує притаманну йому тривожність горору, натомість концентруючись на жорсткому гуморі. Вийшла постіронічна комедія, що сміливо висміює woke-культуру й переповнена теоріями змов та інтернет-дискурсами початку 2020-х. Астер також чудово оперує своїм зірковим акторським складом: Педро Паскаль і Хоакін Фенікс у гарячому маскулінному напруженні іронізують над жанром вестерну, Емма Стоун із довгим рудим волоссям вишиває дивних ляльок, а Остін Батлер просуває сумнівний культ на захист жертв педофілів. Думки критиків щодо Астера вже розділилися, але справжніх шанувальників режисера фільм не залишить байдужими. • Крістен Стюарт давно заявляла про бажання зняти повнометражний дебют, тож її поява в секції «Особливого погляду» (в аутфіті з білих шорт, шкарпеток і туфель на шпильках) була очікуваною. З перших хвилин фільму Стюарт дивує формою, адже на екрані відбувається зовсім не те, чого можна було б очікувати від дебютантки повного метру. The Chronology of Water це екранізація автобіографічної новели американської письменниці Лідії Юкнавіч. Її стиль письма — різкий, фрагментарний і ліричний. Стюарт адаптує його буквально: у фільмі майже немає широких планів, але присутній супер інтенсивний монтаж, і все це на тлі важкого змісту. Це історія Лідії, яка виросла з батьком-тираном, що зруйнував її особистість. Із багажем травм вона входить у доросле життя, повне залежностей, але поступово відкриває в собі письменницький талант. Вийшов сміливий фільм, насичений жіночою мастурбацією, наркотиками та різними формами насильства. Авжеж, він може здатися надто претензійним для такої першої великої роботи, однак Стюарт відкрила авторський голос із несподіваного боку, і ми з інтересом спостерігатимемо за подальшим. 📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | WhatsApp | SoundСloud

#Каннський_щоденник_DTF_Magazine. Продовжуємо розповідати про ключові прем'єри та події фестивалю. 16 травня в Каннах показали фільм Put Your Soul on Your Hand and Walk іранської режисерки Сепіде Фарсі. Головна героїня стрічки — 24-річна фотожурналістка та сценаристка Фатіма Хассуна з Гази. Вона не дожила до прем'єри — загинула 16 квітня внаслідок ізраїльського бомбардування (за день до цього в Каннах оголосили, що відібрали Put Your Soul on Your Hand and Walk до секції ACID). Авіаудар припав на будинку Фатіми. Загинули десять членів її родини, включно з вагітною сестрою. Ізраїль наполягає, що завдавав цілеспрямованого удару по члену ХАМАС, а також вживав заходів для зменшення ризику шкоди цивільним особам. Ось, що про фільм пише наша спецкореспондентка Соня Вселюбська:

«У секції ACID показали фільм Put Your Soul on Your Hand and Walk. Це стрічка іранської режисерки, яка зняла документальний фільм про Газу дистанційно. Її головна героїня — 24-річна Фатіма, яка ховається від обстрілів і дивом знаходить можливість зв’язатися з режисеркою. Це есеїстична збірка фотографій, уривчастих дзвінків і поетичних кадрів, знятих режисеркою вдома. З героїнею вони говорять про Аллаха, про непохитну довіру до нього на тлі нескінченної війни. Фарсі загинула внаслідок ізраїльських бомбардувань ще до початку фестивалю, тож висловити солідарність прийшло багато людей».

📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | WhatsApp | SoundСloud

🥹🥹🥹

#Каннський_щоденник_DTF_Magazine. Потенційний фестивальний бенгер — Sirat від Олів’є Лакса — про батька, який їде на техно-вечірку в марокканській пустелі шукати доньку-рейверку. А ще новий фільм Фатіха Акіна, проєкт Picture From Auschwitz і полювання за квитками на покази. Соня Вселюбська підбиває підсумки третього дня. Day 3 (15 травня) Нарешті фестиваль увійшов у чіткий денний режим: зранку — повтори фільмів, які були прем’єрними напередодні, а після п’ятої — прем’єри нових. Виспатись не виходить, бо щодня о 7 ранку відкривається бронювання квитків, і треба встигнути відірвати собі необхідне приблизно за 40 секунд. Рівень кортизолу після цього не дає заснути знову. Якщо немає потреби йти на повтори конкурсної програми, то ранок можна використати для роботи, перегляду паралельних конкурсних програм та інтерв’ю. А ще можна зазирнути до колег на Marché du Film (кіноринок) — дуже галасливе місце, переповнене продюсерами. Там завжди є куток із безкоштовними напоями, а ще проходять круті панелі. Так я потрапила на презентацію проєкту Picture From Auschwitz — це найбільша, детально сертифікована локація Аушвіца Біркенау, яка тепер доступна як віртуальна кінолокація. На панелі особисто виступав CEO Auschwitz-Birkenau Foundation, який говорив про те, як важливо продовжувати знімати фільми про Голокост, і що цей проєкт є чудовою альтернативою, адже на самій локації знімати, звісно, не можна. Приймання пітчів уже відкрито. Після цього відбулося відкриття секції Cannes Premiere фільмом Фатіха Акіна — Amrum. Історія про хлопчика, який росте на віддаленому німецькому острові, де його ілюзії починають руйнуватися: війна закінчується поразкою, а його прогітлерівська мати у горі й післяпологовій депресії. Бідна дитина бігає селом і сумує, що люди все менш охоче йому салютують. Ми знаємо (і любимо) Акіна як прихильника жорстокості, але в цьому фільмі він додає до неї краплю зворушливості, яка, як виявилося, йому пасує. А ввечері ми побачили справжній бенгер, абсолютного фаворита молодшого покоління критиків — Sirat Олів’є Лакса. Марокко, денна техно-вечірка в пустелі. Туди прибуває чоловік середнього віку з маленьким сином, у відчаї шукаючи старшу доньку-рейверку. Коли туристів розганяє марокканське військо, група з кількох людей вирішує поїхати на траках на інший рейв десь у глибині пустелі, і чоловік із дитиною приєднуються до них. Так приблизно на 30-й хвилині з’являються вступні титри, за якими слідує моторошна подорож суворою марокканською пустелею, яка дарує захопливі пейзажі для тріпів і несподівану смерть. У цьому фільмі прекрасно все: майже безмовний розвиток сюжету, віртуозні знімання із дронів і, звісно ж, чудовий техно-сет — усе це створює виняткову напругу й майже метафізично передає досвід бед-тріпа. Обов’язково чекайте на фільм, а поки — подивіться тизер. 📸 : кадри з фільму Sirat 📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | WhatsApp | SoundСloud

#Каннський_щоденник_DTF_Magazine Том Круз і «Місія неможлива», новий (провальний) фільм Сергія Лозниці та заявка на пальмову гілку. Соня Вселюбська про другий день Каннського кінофестивалю (14 травня): Наступного, вже повноцінного фестивального дня, ранок у Palace du festival (фестивальний центр. — Прим. DTF Magazine) всім зробив незмінно блискучий Том Круз, на фотоколл якого зібралася подивитися шалена кількість людей. Він тут із премʼєрою нової частини «Місія неможлива», і це була головна червона доріжка дня. Також палацом вільно крокує Джеремі Стронг, який цьогоріч у журі, але ховається за окулярами й костюмом Кендалла Роя зі «Спадкоємців». Конкурсний перегляд почався із серйозного претендента на «Гілку» («Золота пальмова гілка» — нагорода Каннського кінофестивалю. — Прим. DTF Magazine) — фільму «Звук падіння» німкені Маші Шилінскі. Це винятково оригінальне кіно про чотири покоління жінок, які поєднані травмою. Такий опис може здатися банальним, але режисерка відходить від тривіальних тропів — мінімізує діалоги та хронологію, тож майже неможливо зрозуміти, які саме родині зв'язки мають героїні та в який час вони живуть. Поєднують їх — POV-шоти левітуючої камери й експериментальний монтаж, що втілює міжпоколіннєву примару жіночих тривог. Знятий у суїцидально темних тонах на тлі німецьких краєвидів і підтриманий похмурим саунд-дизайном, фільм змушує відкласти думки і насолоджуватися формою. У пресцентрах його вже назвали шедевром — і цю назву треба запам’ятати. Ввечері відбулася премʼєра «Двох прокурорів» Сергія Лозниці. Квитки на преспокази та премʼєри були у доступі, тож це була далеко не найочікуваніша подія. Це перший ігровий фільм режисера за довгий час — адаптація оповіді Георгія Демидова. Навіть якщо абстрагуватися від спірної риторики режисера, цей фільм — повний провал. Лозниця зняв абсолютно пусте кіно, яке розповідає про молодого прокурора в 1937-х, який вирішив боротися за людські права одного політвʼязня, але — який сюрприз — сам стає репресованим! Фільм не пропонує ані цікаву режисуру чи гру, ані атмосферну аутентику вʼязниці, ані якусь інтерпретацію до осучаснення книги. Це — нещирий, застиглий у часі театр, який не рефлексує минуле, а просто відтворює його (і саме цим нагадує ДАУ). Добре, що фільм забувається ще на шляху до виходу із зали — й нам довелося це пережити на самому початку. 📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | WhatsApp | SoundСloud

І ще я буду писати щоденники для DTF, кожен день

Щоденник DTF Magazine із Каннського кінофестивалю. Цьогоріч ми публікуватимемо щоденні короткі огляди найцікавішого з одного із ключових та найбільших фестивалів світу. І одразу передаємо слово нашій спеціальній кореспондентці Cоні Вселюбській. Вона, зокрема, пояснює, чому не варто переоцінювати «український день» від оргкомітету Канн. День 1 У перший день Каннського кінофестивалю індустрія потроху з'їжджається в крихітне місто, налаштовується на потужний 12-денний робочий марафон. Вдень відкрилася секція Cannes Classic показом «Великого Диктатора» Чапліна. Контекстуально це римувалося з імпровізованим українським днем, природа й мета якого не зрозумілі досі, адже він офіційно не входить до жодної з фестивальних категорій — так само, як і у відсутність бронювання квитків у системі. Втім, була невелика кількість професіоналів, які приїхали завчасно і замість святкового просеко з колегами вирішили почати фестиваль із трьох українських документальних фільмів про війну. Як виявилося, на фільмі «Зеленський» не було англійських субтитрів, що вже зіпсувало репутацію цього дня. Однак Мстислав Чернов особисто представив «2000 метрів до Андріївки», і на цей показ зібралося чимало людей, адже це гучний фестивальний гіт, який усі хочуть спіймати. Ввечері фестиваль відкрився гіперзірковою червоною доріжкою, де зібралися всі — від Клода Лєлуша до Леонардо Ді Капріо. Він, до речі, вручав Роберту Де Ніро нагороду за внесок у кінематограф. Де Ніро багато говорив про творчі і політичні ризики, спричинені режимом Дональда Трампа (більше про це в новині DTF Magazine) Фільми-відкриття рідко бувають гідними, тож прекрасною альтернативою став показ A hidden life Терренса Маліка — втішний приз замість його довгоочікуваного фільму про Ісуса, який він ніяк не домонтує. 📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | WhatsApp | SoundСloud

Люто пишу рецензію на Лозницю, але вночі вже поставила свою оцінку. Цьогоріч беру участь в Critics Grid для шановних Ioncinema, і буду переодично підвантажувати сюди.

Так виглядає Tom Cruise disease

Після бадьорого добового потяга Київ-Будапешт прямую на свій гейт в Ніццу, пишу вам цей пост.  Ювілейний раз прямую в Канни, третій по прес акредитації, але уперше на весь період і також уперше відчуваю себе людиною. (Не питайте скільки це коштувало)  В потязі написала вам матеріал присвячений до відкриття Каннського кінофестивалю. Всередині не лише перераховую очікувані прем’єри, а розповідаю про різні інновації (Dolby Sound!) й засмучених кінокритиків. Також покликала дорогу подругу Карину дати коментар, і загалом пишу як буде представлена Україна на цьогорічній едиції. Плюс збираю плітки про те як пройшов сьогоднішній «українській день» (спойлер - крінжово).  Буду намагатись спамити в канал, а так читайте мене на УП, Vogue і десь ще. Вотчліста — немає на це раз, вибачте. А сьогодні нічого не дивлюсь, і планах лише трішки подивитись на A Hidden Life Маліка, який ввечері крутять на холодному пляжі. Такий от міні подарунок замість його нового фільму

Український журналіст: їде на найдорожчий фестиваль світу, ввічливо пропонує ексклюзивні матеріали згідно з фокусом видання Одне з найбільших українських медіа: Якщо після цього я десь побачу скиглення про те, що журналістів з сусідньої держави настільки багато в Каннах і вони так багато пишуть, а наші не пишуть, бо української критики немає і її не існує — я буду блять стріляти.

Я в шоці, навіть Суспільне відмовляється платити гонорари за репортажі з Канн 😬

Docudays national competition ranked: 1. Songs of Slow Burning Earth 2. Milantropos/ Timestamp 3. – 4. – 5. In Limbo/ My Dear Theo

Мій улюблений фестиваль документального кіно Sheffield, оголосив повну програму. Зауважую, майже за півтора місяці до старта! Укр докс, як завжди, на місці. Змішані фестивальні хіти і світові премʼєри: Cuba & Alaska - Yegor Troyanovsky - Ukraine, France, Belgium, 2025 (World Premiere) Two female medics in Ukraine's army, whose lives are captured via phone and body-cam footage, navigate the chaos of war with bravery, humour and friendship. Shards of Light - Mila Teshaieva, Marcus Lenz - Germany, Ukraine, 2025 (World Premiere) War has ravaged the Ukrainian city of Bucha, whose residents have endured unimaginable hostility and suffering. If hope remains a faint glimmer, the will to survive still shines through in this powerful and unflinching film. 2000 Meters To Andriivka - Mstyslav Chernov - Ukraine, USA, 2025 (UK Premiere) Mystyslav Chernov, the Oscar-winning director of 20 days in Mariupol, follows a young Ukrainian platoon as they attempt to liberate a strategically vital location from Russian forces. A Simple Soldier - Artem Ryzhykov, Juan Camilo Cruz - Ukraine, 2025 (World Premiere) Award-winning Ukrainian filmmaker and cinematographer Artem Ryzhykov transforms into a hardened professional soldier as he navigates the confusion, chaos, heartache and reality of modern warfare. My Dear Théo (З любов'ю з фронту) - Alisa Kovalenko - Ukraine, Poland, Czech Republic, 2025 (UK Premiere) A mother, filmmaker and volunteer Ukrainian soldier offers up a testament to the power of love in a time of war, conveyed through letters to her young son. Вітаю наших режисерів-продюсерів-героїв-операторів-будь кого, хто причетний до проектів Поверхнево пройшлась по програмі. Дуже цікаво звучить новий док про Північну Корею, і док під назвою Yanuni, з описом – “In this love story and urgent call to action, an Indigenous couple risk everything to defend the Amazon and their unborn child’s future”. Ще намагаюсь зрозуміти що таке Welded Together – Anastasya Mirashnichenko, Anastasiya Zinovieva – France, Netherlands, Belgium, 2025 (World Premiere), але щось воно ніяк не гуглиться. Але ж досвіду моїх останніх двох років прес акреди, дивитись там треба International First Feature Competition. Цьогоріч в бачу тут потужну географію від Гватемали до Вірменії. Погляд мій зупинився на фільмі про Індійських секс-працівниць, що разом з родинами знімають док про себе; польському фільмі мігрантську кризу на Білоруському кордоні й на фільмі з назвою “A Little Gray Wolf Will Come” і описом On the eve of the war in Ukraine, a Russian journalist from pro-Kremlin TV channel brings her rebellious and Westernized teenage daughter on a journey through Putin’s Russia. Чи не найбільше я люблю Tim Hetherington Award, там зазвичай показують кіно від якого вилазять очі. Серед іншого там світова премʼєра фільму “Gaza Sound Man”, обіцяють – “story told through the lens of sound engineer Mohamed Yaghi, aiming to capture the realities of life on the ground in Palestine before and after 7 October 2023”.  Треба окремо повивчати секцію Debates, зазвичай там Нетфлікс докі про Америку, змішані з міжнародними фестивальними хітами. В Journeys, посеред всього етнографічного й екологічного, є док “A Want in Her”, фільм про стосунки режисерки з її матірʼю з алкогольною залежністю, від якого всі були в захваті на IDFA, а я пропустила. Також існує окрема секція Memories, яка, сюрприз, Exploring how the past informs the present, але мене після дисертації нудить від цього формулювання тому я пас. В драматичній секції Rebellions, яка каже сама за себе, протиставили про війну в Україні проти фільму політичного спротиву в Росії, і це, на мою думку, чи не єдиний випадок в історії коли останній трішки краще за перший.  Я чекаю поки моя acceritation буде accepted, і цьогоріч на уперше буду на фестивалі онлайн. Українським медіа Шеффілд абсолютно не цікавий, тож скоріш за все я буду писати англійською, як і пишу зараз.