Accreditation accepted

Кінокритик Х'юґо Еммерцаль написав видатний вступ до нашого інтерв'ю про "Спеціальну операцію", в якому я намагався не говорити все те саме, що вже казав про цей фільм раніше - не знаю, чи вийшло. (До речі, дякую всім, хто питає, чому "Спеціальну операцію" не показують на Докудейс, та відповіді на це питання у мене нема. Кому цікаво - спитайте у відбірниць або відбірників, потім розкажете)

• Songs of Slow Burning Earth Інтерв’ю Рецензія Інтерв’ю з трьома операторами • Timestamp Інтервʼю • Militantropos Рецензія • 2000 Meters to Andriivka Рецензія • Татова колискова Рецензія __ • Trains + Propagandist В цьому репорті з IDFA • I am not everything I want to be Інтерв’ю з режисеркою і протагоністкою Рецензія ___ Ще дуже сильно рекомендую Flats, Soundtrack to a Coup d’Etat і кажуть Sanatorium класний.

Завтра починається Docudays. Майже немає у мене роботи на цьому фестивалі, адже я так активно підхоплювала світові премʼєри (укр) кіно, і вже написала про все що хотіла.  Тому мені залишається закрити поодинокі прогалини гідного кіно, відвідати пару лекцій які виглядають цікаво й передивитись «Андріївку». Між цим я буду повільно писати репорт в дебютне для себе видання, про яке давно мріяла і пити багато кави. Come say hi.  Тим часом я вирішила зібрати вам абсолютні маст сі, про більшість з яких мала радість написати:

Моє нове інтерв’ю для IDA про: Amid the past few decades of Holocaust-focused works, queer artist Kinga Michalska has found a unique approach to “the Holocaust memory documentary” in their native Poland. Their feature-length debut, Bedrock, is a psychological journey through the contemporary sites of former concentration camps and mass graves. It leads the audience through energetically charged landscapes, cinematically evoking the almost mystical, palpable past. Through the observation of the people living there today, the film offers a broad perspective on what it means to live a normal life after genocide, displacement, and unimaginable loss. It also poses the rhetorical question: What does “never again” really mean?

Рада знову голосувати для IndieWire Critics Survey Подобаються наші топи, тільки б я змінила місцями Urchin і President’s cake

Закриваю Каннський coverage 8ю публікацією на драматичній ноті. Про ідеальний фільм Йоакіма Трієра читайте на Vogue

Що ще класного почитати з Канн: Мегазбірка IndieWire "Cannes 2025: How 61 Cinematographers Shot Their Films". З назвами камер і описом підходів до зйомок. Militantropos там теж є. Савіна написала безгдоганно красиву рецензію на фільм Стюарт, яка змусила мене полюбити фільм трішки більше. Блискуча рецензія на Лозницю від людини яка дивилась всі його фільми Серйозний репорт від Беатріс Лоайза Величезні репорти Мубі, від редактора раз і від колумніста Леонардо Гоя два

Гран-репорт. Ви читали мої щоденники, але я раджу не пропустити другу частину статті, під назвою "Видимість України, крінж від Держкіно та російський слід". Ділюсь своїми враженнями про notorious український тент, і також ставлю інші риторичні питання: І тому, як і з Держкіно, постає те саме відкрите питання: нарікаючи на відсутність української кінокритики, варто завжди запитувати: що їй готова запропонувати індустрія?

Зовсім трошечки залишилось текстів Написала про дебют Скарлетт, з критикою якого не згодна (думаю у цих людей немає серця просто)

Публікуємо останній випуск нашого щоденника з Каннського кінофестивалю. Уже в суботу, 24 травня, оголосять переможців, а поки про найцікавіше від Соні Вселюбської. День 10 (22 травня) Передостанній день, фестивальна зона виглядає так, ніби всі вимерли. Замість преси та індустрії зали заповнює натхненна молодь з акредитацією «3 days in Cannes». І як шкода, що саме наприкінці фестивалю поставили фільм, який вимагає найбільшого. У момент, коли письменницький синтаксис більше не формується, а енергії на велике амбітне кіно вже немає. Хоча ходили чутки, що режисер завершив монтаж буквально позавчора — і, побачивши результат, хочеться йому все пробачити. • 35-річний китайський режисер Бі Гань привіз найнеординарніше кіно, яке можна побачити в конкурсі, — справжній формалістський прорив і серйозне випробування на глядацьку витривалість — Resurrection. (До посту прикріплено постер та кадри з цього фільму) Це 160-хвилинна епопея, складна для опису, яка переосмислює історію кіно через призму історії Китаю, розмірковуючи про смертність і мрії. Фільм починається із сіквенсу німого кіно — він трактує фантасмагорічну притчу про монстра зі схованим плівковим проєктором у спині. Виявляється, людство тепер може жити вічно, і з цим усвідомленням ми вирушаємо в турне з шести розкиданих у часі і слабо пов’язаних між собою епізодів. Бі Гань, без перебільшення, вражає винахідливістю та нездоровою любов’ю до жанрового кіно. Це фільм від істинного синефіла для істинних синефілів, і такі фільми зазвичай не здобувають головних нагород у Каннах, проте запам’ятовуються надовго. Я віддаю йому свою особисту нагороду за найкращу режисуру. • Також мала честь бути запрошеною на ланч кінокритиків, організований MUBI Notebook. Нас було приблизно 35 кінокритиків, які обговорювали програму. Все ж таки найбільш компромісним фаворитом залишається Sirat. • Увечері показують решту конкурсної програми — наприклад, новий фільм братів Дарденнів (The Young Mother's Home/«Дім молодих матерів») та нову стрічку Келлі Райхардт (The Mastermind/«Геній»), яку поставили останньою у списку. Завтра всі кінозали фестивалю повторюватимуть конкурсну програму, тож це саме той день, коли можна надолужити все. На щастя, я подивилася всі найважливіші фільми конкурсу і цьогоріч не залишаюся на останній день. Після феєрії від Бі Гань не хочеться перебивати післясмак сухим авторським кіно, тож прямо перед вильотом я вирішила себе потішити — вперше в житті піти на показ секції Cannes Classics. • У передостанній день відбувається прем’єра нової 4K-реставрації одного з найкрасивіших фільмів в історії кіно — «Баррі Ліндон» Стенлі Кубрика. Навіть страшно уявити, як ця краса виглядатиме на плівці й величезному екрані, тож мені важко уявити кращий фінал кінофестивалю. Щиро дякую, що читали мої щоденники! 📲 Випуски за усі дні можна прочитати в нашому матеріалі на сайті. #Каннський_щоденник_DTF_Magazine. 📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | WhatsApp | SoundСloud

Український фільм у Каннах, та сама драма про Кохання між Полом Мескалом та Джошем О'Коннором і новий фільм Йоакіма Трієра з Ель Феннінг, Ренате Реінсве та Стелланом Скашгордом, які, здається, підкорили фестиваль і вирвалися в головні претенденти на «Золоту пальмову гілку». Далі— про все докладніше День 9 (21 травня) Фестиваль поступово добігає кінця та майже спорожнів. Але для тих, хто залишився, Канни приберегли найгучніші драми й шедеври. • Першим ми подивилися History of the Sound («Історія звуку») Олів'є Хермануса — стрічку, яка, без сумніву, здобуде багато уваги. (1–4 фото та відео у пості) 1917 рік. У центрі сюжету — юнак (Пол Мескал), наділений божим даром музичного слуху й голосу. На студентській вечірці він помічає вродливого піаніста (Джош О’Коннор), із яким у них стається Кохання (з великої) з першого погляду. Але їм заважають війна, різні континенти, суспільство і смерть. Це кохання не відпустить їх ніколи. Воно настільки сильне, що зʼїдає зсередини і ламає все навколо. Багато хто сприйняв фільм скептично — мовляв, він спирається на шаблонні елементи гей-драми — і це дійсно так. Але акторські перформанси і візуальна якість стрічки, що кінематографічно передає страждання фатального кохання, дають усі шанси повірити в цю історію. І якщо це вдасться — останні 20 хвилин змушують виплакати море сліз. Ми вже кличемо Пола Мескала «Golden Palm Мескал» — його найсильніша роль від часів Aftersun. А хімія з ОʼКонором, яка майже відчутна на дотик через екран, не залишить інтернет у спокої. • А ввечері показали ймовірного переможця цього фестивалю. Йоакім Трієр, улюблений за хіт «Найгірша людина у світі», повертається в конкурс із ще потужнішим фільмом під промовистою назвою Sentimental Value «Сентиментальна цінність». (5–7 фото та відео у пості) Ренате Реінсве грає актрису з великої родини, покоління якої живуть у красивому багатоповерховому будинку. Цей дім настільки просякнутий історіями, що здається — має власні органи чуття. У героїні складні стосунки з батьком (Стеллан Скашгорд) — самозакоханим режисером, який давно залишив родину. Вперше за довгий час він намагається повернутися до ігрового кіно й пише сценарій для своєї доньки, яка категорично відмовляється у ньому грати. Мабуть, єдиний мінус цього фільму — в тому, що він ідеальний. І цим навіть трохи дратує. Стрічка наче створена для здобуття «Золотої пальмової гілки», адже має всі риси типового каннського переможця, чимось віддалено нагадуючи «Анатомію падіння». Вона також має розумну драматичну глибину, бездоганний візуал і жирний авторський почерк Трієра, який цілком заслуговує на головну нагороду. Це були мої перші п'ять балів у критичному голосуванні. • Втім, найбільше цей день запам’ятається довгоочікуваною прем’єрою українського документального фільму Militantropos, який показали у престижній паралельній секції «Двотижневик режисерів», де у 2022-му відбулась прем'єра «Памфіра». (8–10 фото та відео) Це перша частина документальної трилогії від авторського сузірʼя: Аліна Горлова, Ліза Сміт і Семен Мозговий. Як і багато проєктів колективу Tabor, це глибоко концептуальний фільм із надзвичайно вивіреним монтажем, що веде філософські роздуми про людину в умовах війни. Прем’єра пройшла при повному солдауті й була зустрінута гучними оваціями, привернувши увагу індустрії до двох наступних частин, на які ми вже дуже чекаємо. А вже за кілька тижнів Militantropos можна буде побачити в основному конкурсі Docudays. • А ввечері була вечірка з нагоди премʼєри, яка виявилася винятково крутою. Загалом каннські вечірки сумнозвісні своїми жахливими міксами попмузики, але українська команда не могла допустити такої ганьби. Першим за пульт став диджей Kutin із Відня, який відіграв класний експериментальний ембієнт-сет. А от після нього почалася справжня вечірка — за пульт стала Human Margareeta, яка принесла справжні київські вайби. Вестерни були в шоці. 📲 Також щоденники за усі дні можна прочитати в нашому матеріалі на сайті. #Каннський_щоденник_DTF_Magazine. 📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | WhatsApp | SoundСloud

Режисерський дебют Скарлетт Йоганссон і новий фільм великого іранського режисера Джафара Панахі. Розповідаємо у новому щоденнику про те, чим запам'ятався восьмий день Каннського кінофестивалю. День 8 (20 травня) Вчорашній день розпочався із жахливого шторму. Диджеї на червоній доріжці проявили гарне почуття гумору — поки люди намагалися сховатися від зливи, з колонок лунала Rihanna — Umbrella. Але вже о четвертій на горизонті знову з’явилося палюче сонце, зустрічаючи великого іранського автора Джафара Панахі на червоній доріжці. • Його попередній фільм No Bears («Без ведмедів», 2022) постав у одній із його найбільш складних версій — автор сам знявся у стрічці, насичуючи політичний тон додатковими наративами з ламанням четвертої стіни. А ось його новий фільм A Simple Accident («Це був лише нещасний випадок») дуже простий у сюжеті й виконанні, і хоча він не менш політичний, для Панахі він вийшов винятково смішний (5–8 відео та фото у пості). Фільм розповідає про працівника автосервісу, який, здається, впізнає в одному із клієнтів свого колишнього політичного репресора. Він викрадає його, однак той доводить, що він невинний. Невпевнений герой із побитим тілом жертви в багажнику здійснює турне до своїх побратимів по репресіях, і разом вони ніяк не можуть зрозуміти — чи того вони спіймали. Цей приємний і навіть розважальний фільм веде стару як світ дискусію про людське прагнення до помсти, що намагається співіснувати із прощенням. Стрічка отримала дуже компліментарну критику, тож у Панахі є всі шанси на великі нагороди. А сам Панахі після прем'єри виголосив на фарсі промову, присвячену іранським митцям, що вимушено покинули свою країну. • Опівдні я зайнялася своєю щорічною улюбленою каннською активністю — спостереженням за видовищним розпадом такого (у далекому-далекому минулому) талановитого автора Кирила Серебреннікова. Його два попередні фільми — Tchaikovsky's Wife та Limonov: The Ballad — зайняли чиєсь місце в основному конкурсі Канн (попри війну росії проти України, бо організатори вважають Серебреннікова дисидентом. — Прим. DTF Magazine) і з тріском провалилися — ані на фестивальному колі, ані у прокаті вони нікому не були потрібні, тож режисер з'їхав до дещо ганебної для себе секції Cannes Premiere. Його новий фільм – чорно-білі пригоди Йозефа Менгеле. Більше про сюжет сказати не можу, бо мене вистачило лише на 15 хвилин. • Найбільшим подарунком цього дня стала прем’єра фільму Скарлетт Йоганссон – Eleanor the Great («Елеонора Велика»). Вона завершує парад суперзіркових акторів із режисерськими дебютами у секції «Особливий погляд» (1–4 фото та відео у пості). Йоганссон відкрилася як дуже чуттєва драматична режисерка, однак професіоналізм її фільму не дивує, адже акторка має великий досвід у продюсуванні. Фільм розповідає про неймовірно харизматичну 94-річну єврейку Елеонор, яка після смерті найкращої подруги переїжджає до Нью-Йорка. Випадково потрапивши у групу психологічної допомоги для тих, хто пережив Голокост, вона починає брехати, що має аналогічний досвід. Проте в неї є причини для брехні. Йоганссон зняла зворушливий фільм за вивіреною голлівудською формулою абсолютного сентименталізму. Він нагадує ті американські мелодрами, які ми колись брали у відеопрокаті з батьками на початку нульових. Не вірте снобським оцінкам і обов’язково чекайте на вихід. #Каннський_щоденник_DTF_Magazine. 📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | WhatsApp | SoundСloud

Коротко про те, як у нас тут весело останніми днями

Перший гучний провал Канн (судячи з реакції критиків) та новий фільм Спайка Лі з Дензелом Вашингтоном і A$AP Rocky. Спецкореспондентка DTF Magazine Соня Вселюбська розповідає про два головні фільми сьомого дня. День 7 (19 Травня)  Коли кінофестиваль накривають дні слабкого кіно, центральні дискусії займає погода. А погода тут, м'яко кажучи, не дуже. Мабуть, вона теж у шоці з грандіозного провалу Дюкорно, але спочатку про хороше.  • Вчора пройшла позаконкурсна гранд-премʼєра нового фільму Спайка Лі «З вершин до низин» (Highest 2 Lowest). Не варто очікувати тут класичного Лі з грайливою формою на тлі ліричних наративів про досвід темношкірих. Попри очікування, фільм майже немає нічого спільного з оригінальним фільмом Акіри Куросави — Лі адаптував зачатки історії у контекст сучасного Нью-Йорка, і це спрацювало.  Спайк Лі зміг зберегти свій стиль у межах великого комерційного кіно, а сьогодні це велика рідкість серед режисерів його спектру. Як і у всіх його фільмах, центральну позицію тут усе ж займає середовище блек ком’юніті. Втім сам сюжет винахідливістю не відрізняється: це історія про СЕО суперуспішного музичного лейбла (Дензел Вашингтон), який приймає ризиковане рішення з інвестицій. Однак він не встигає підписати угоду, адже його сина разом із сином його друга викрадає невідомий чоловік, вимагаючи кілька мільйонів (A$AP Rocky, який, на жаль, показує своє обличчя тільки наприкінці фільму). Весь фільм герой намагається повернути заручника.  Загалом це супер кіно для ненавʼязливого вечірнього перегляду, яким Apple TV можуть цілком пишатись, а якщо фільм буде дратувати простотою — Дензел Вашингтон згладить усі кути. [Дивіться тизер «З вершин до низин» на сайті DTF Magazine] • О десятій вечора ми всі прийшли на преспоказ Alpha («Альфа») Жюлі Дюкурно, яка у 2021 році виграла головну каннську нагороду за бодігорор «Титан» (і стала першою за майже 30 років жінкою, яка отримала «Золоту пальмову гілку». — Прим. DTF Magazine). Забита зала Debussy застигла в очікуваннях, що зараз режисерка врятує цей марафон розчарувань. Вийшов один із найбільших, які я пам’ятаю, провалів основного конкурсу Канн.  Ці судження я роблю з реакцій великої кількості колег одразу після показу. Якщо зазвичай розгортаються бурхливі дискусії — знаходиться хтось, хто захищає фільм чи його певну складову. Після Alpha преса мовчки курила, дивлячись у підлогу (на відео у цьому пості — овації безпосередньо на прем'єрному показі за участі режисерки та акторів). [Підтверджують розчарування критиків їхні оцінки в зведених таблицях, про які згадувалось у щоденнику за шостий день. У Screen Daily —1,5 з 5, та 1,8 у MOIRÉE. — Прим. DTF Magazine]. Дюкурно зняла абсолютно беззмістовне і некрасиве кіно, сюжет і наміри якого складно скласти у слова (тизер можна переглянути в тут). Загалом це історія про підлітка Альфу, яка набиває собі партак і підхоплює щось схоже на СНІД (у фільмі не згадується назва вірусу. — Прим. DTF Magazine). Її матір — лікарка, яка також доглядає за братом-наркоманом, у якого схожі з Альфою симптоми. Водночас у місті розгортається невідома епідемія, яка перетворює людей на камені. Це мав бути рідний для Дюкорно боді-горор, але вона чомусь постійно відвертає камеру в моментах, де він має розпочатися. Цей великий недолік міг би вирівняти сюжет, але в ньому постійно зміщувались акценти і використовувалися найбанальніші метафори. Пітер Дебрюж з Variety і Девід Ерліх з Indie Wire знайшли чудові слова для негативної, але детальної рецензії, з якими я солідарна. Залишається сподіватися, що режисерка витримає цей шквал хейту і повернеться з нормальним фільмом. #Каннський_щоденник_DTF_Magazine. 📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | WhatsApp | SoundСloud

Вийшла з прес показу Альфи, покрутилась біля офісу Neon з думками наскілки ж там голосно прямо зараз хтось ридає Феноменальний флоп

Фото дня Чай Ізабель Юппер, який вона до цього повернула двічі.

Традиційно передбачуваний Вес Андерсон, перші фаворити критиків та новий фільм улюбленця Канн — бразильського режисера Клебера Мендонси Філью. Соня Вселюбська про шостий день Каннського кінофестивалю. День 6 (18 Травня) • Підкрадається екватор кінофестивалю, а отже, час роздивитися оцінки критиків. Найвідомішим є полл від Screen Daily (фото 5 в цьому пості), де голосують поважні й дуже серйозні кінокритики, зокрема Пітер Бредшоу із The Guardian чи Джастін Чанг із The New York Times. Наразі найнижчу позицію посідає Астер із принизливою оцінкою 1.5, а лідирує Лозниця — поки єдиний, хто переступив межу у 3 бали. Найцікавіша ситуація складається з фільмами, що сильно розділяють критиків — зазвичай саме вони отримують велику увагу й навіть успіх, коли виходять у прокат. Так торік сталося з «Мегалополісом» і «Субстанцією», а наразі дзеркальна ситуація з фільмом Die My Love Лінн Ремзі, де грають Дженніфер Лоуренс і Роберт Паттінсон (про цей фільм ми писали тут). Водночас варто звернути увагу на інші списки критиків. Наприклад, на платформу MOIRÉE (фото 6), де зібрано багато молодих і водночас одних із найкращих критиків світу, які пишуть для таких видань, як Film Comment Magazine і MUBI. Там лідирує Sirat Олів’є Лакса (3,8 бала), про який ми писали в цьому щоденнику. Шостий день, на жаль, не приніс багато вражень. • Опівдні відбулася премʼєра The Secret Agent («Таємний агент») бразильського режисера Клебера Мендонси Філью (фото 3–4). Загалом, останніми роками посилився піджанр історичних драм із Латинської Америки від іменитих авторів. Наприклад, торік на Венеційському кінофестивалі улюбленцем багатьох стала історична драма I Am Still Here, яка зрештою потрапила до оскарівських номінацій, а тепер, імовірно, цю естафету перейме The Secret Agent. Мендонсу люблять у Каннах ще з часів премʼєри його Bacuaru, тож очікування були високі. Події фільму розгортаються у 1977 році. Після тривалої відсутності чоловік повертається до невеличкого міста, щоб наблизитися до свого маленького сина, адже його мати померла від пневмонії. На тлі сімейних сентиментів розгортається екскурс у політичне й дуже злочинне середовище міста. Критики з латинської Америки в захваті, як і всі, хто захоплюється історичними латиноамериканськими драмами, і якщо ви належите до однієї з цих категорій — вам варто придивитися до The Secret Agent (хоча я йому поставила дві зірки). • Увечері показали новий фільм Веса Андерсона — The Phoenician Scheme («Фінікійська схема»), і на преспоказі зала подекуди пустувала. Багато моїх колег-друзів уже давно втратили віру в режисера, тому відмовляються від цих текстів — а отже, і пропускають фільм. Загалом у всесвіті Андерсона все суперстабільно: симетрія, пастель, суперзірки, іронічний наратив і відсторонена гра суперзірок. Усе це кочує з кожного фільму в фільм — змінюється лише сюжет. Цього разу це історія жорстокого перемовника (Бенісіо Дель Торо), який намагається налагодити стосунки зі своєю донькою. Отже, це фільм для тих, хто не вимагає від режисера змін і досі не втомився від ідеального й самореферентного візуала. За таких умов фільм обовʼязково сподобається. А в полі кінокритиків Ioncinema, де голосую і я, фільм колективно захейтили (останній скрін в пості). #Каннський_щоденник_DTF_Magazine. 📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | WhatsApp | SoundСloud

Бумери хейтять Еддінгон, але що вони розуміють взагалі?