Я з України

Якби не цей самозакоханий персонаж та його спогади, то історія появи назви «Нова Прага» була б і до цього часу незрозумілою. В них за єлейними текстом автора приховується чимало подробиць моторошних подій тодішнього життя. Мені звернув увагу на Мармона та його спогади Володимир Разін – інший краєзнавець, який чимало знає про історію Нової Праги. Спочатку варто торкнутися особи самого Огюста Фредеріка Луї де Мармона. Він прославився тим, що вмів вчасно «перевзуватися в повітрі» та вів «багатовекторний» спосіб життя. Бувши маршалом Франції, він встиг прислужитися Першій Французькій республіці, потім втерся в довіру імператору Наполеону Бонапарту, отримав від нього титул герцога Рагузького, пізніше посприяв його поваленню та перекинувся на службу Бурбонам. До речі, чи не найбільшою підлістю герцога Рагузького Мармона стала ганебна здача ним в 1814 році Парижа російській армії [6]. Після того у французькій мові з’явилися слова «ragusade» – синонім до «зрада», і «raguser», що означає «підло зрадити». Втім, комусь зрадник, а комусь герой. Тож не дивно, що після своєї підлості герцог Мармон став вкрай бажаною особою в товаристві російських вельмож, чимало попрацювавши для постання нахабного російського монстра. Потім герцог Рагузький провів багато років в подорожах, які детально описував в багатотомних мемуарах, не забуваючи прикрашати дійсність, вихваляти себе та пихатих сановників, які його приймали. Нас напевно зацікавить його том «Подорож до Угорщини, Трансільванії, Південної Росії, Криму та берегів Азовського моря; до Константинополя та деяких частин Малої Азії, Сирії, Палестини та Єгипту», виданий французькою мовою в 1837 році [7]. В ньому він описує свої спогади про поїздки територією нинішньої України весною й літом 1834 року. Як виявилося, 31-го травня того року він також приїздив на один день з Єлисаветграду (нині Кропивницький) до Нової Праги (див. копію опису з виділеним фрагментом) та дослівно зазначив наступне: «…ми вирушили до Петриконки, яку зараз називають Новою Прагою за блискучу поведінку, виявлену полком, що там оселився, під час Грохівської битви. Ці частини перетнули всю лінію поляків і одним наскоком дісталися до самих воріт Праги. Це кірасирський полк. Він неперевершено виправдав застосування списів, яке я нещодавно наполегливо рекомендував. Зараз цей полк носить ім’я свого власника принца Альберта Прусського. Я бачив чотири ескадрони: вони маневрували з такою ж досконалістю, як і всі інші, що я бачив доти; на мою думку вони, можливо, дещо перевершують решту. Нова Прага є штаб-квартирою полку і також дивізії. Я з найбільшими подробицями оглядав ці заклади: вони цілком облаштовані і дивують досконалістю, що в них панує. Кантоністи, школи, магазини (тобто склади – В.Х.), госпіталі, квартири офіцерів та унтерофіцерів, манежі, конюшні, кінський завод – все здалося мені вартим найвищих похвал. Я відзначив, як придатна тутешня земля для вирощування коней, вони набувають будь-якого зросту. Російські кірасири їздять на конях, які значно перевищують коней кірасирів інших армій. Ці коні на два, а часом і на чотири дюйми вищі за наших і австрійських. Вони також міцні, мають велику нижню частину, коротку спину, і водночас вони міцні та слухняні. Усі ці колоси виходять із полкового кінного заводу». До цієї цитати варто зробити важливе уточнення про «блискучу поведінку під час Грохівської битви». Хвальковиті пасажі Мармона нагадують бородатий анекдот: «А чи правда, що Рабінович виграв в лотерею машину? – Все правда. Лише не Рабінович, а Іванов. І не машину, а сто рублів. І не в лотерею, а в карти. І не виграв, а програв». Так от, «Грохівська битва» - це не що інше, як найкривавіша битва під Гроховим в ході Листопадового національно-визвольного повстання 1830-31 років, в якій поляки дали добрячого прочухана російським загарбникам. Воно вибухнуло як відповідь на каральні заходи російської деспотії проти патріотично налаштованих рухів тодішнього Королівства Польського, яке перебувало під контролем росії після повалення Наполеонівської Франції.

Російський цар вимагав від повсталих повної і беззастережної капітуляції Польщі і оголосив, що «поляки повинні здатися на ласку свого імператора». Через затятий опір поляків та незручну для нападу місцевість російські карателі втратили за один день битви під Гроховим в лютому 1831 року близько десяти тисяч вбитими та майже всі боєприпаси, через що були змушені відступити. Польські захисники теж відійшли в бік Вісли до добре укріпленої Праги – передмістя Варшави. Польське повстання охопило тоді територію Литви, Правобережної України та Білорусі, але врешті-решт було придушене царськими військами та привело до знищення ознак польської державності [8]. Дуже сумно, що в Україні мало хто знає про ті знакові події 19-го століття, як і те, що в них брали участь наші предки з України, яких волею російської деспотії було натравлено на братів-поляків. Як німу пам’ятку тих часів та приклад стійкості оборонців Польщі маємо нині Нову Прагу на карті України. І хто знає, як би повернулася вся історія тодішньої та й нинішньої Європи, якби в свій час герцог Рагузький Мармон не зрадив Париж та не дозволив топтати його вулиці російським бандам в лаптях. Натомість, своєю підлою зрадою він дав на щонайменше два століття вперед потужний поштовх імперським амбіціям росії. Непокаране Абсолютне Зло ще з тих часів почало ширитися світом, знищуючи будь-які прояви живої думки та свободи, в тому числі й в наші дні. Відомі й невідомі жертви Бучі, Маріуполя та багатьох інших малих і великих поселень нинішньої України, принесені в жертву російському імперському монстру – чергове про те нагадування. Подяка: вдячний генеалогу Сергію Батоговському за спонукання до написання цього матеріалу, а також своїм добрим друзям письменниці-перекладачці Тетяні Жарко та фізику-поету Олександру Габовичу за доброзичливі коментарі та пропозиції стосовно вмісту цього нарису. Вячеслав Хаврусь©️

Повчальна історія появи назви «Нова Прага» в степах України Походження назв чи не всіх сіл і містечок України повите безліччю легенд та міфів, через які іноді важко докопатися до їхніх коренів та причин появи. Схожу плутанину має відоме мешканцям Кіровоградщини село Нова Прага, зване ще в 18 – на початку 19-го століття Петриківкою. З нею пов’язане моє сімейне коріння, тож ще в дитинстві я допитувався старших людей: «Чому Прага, чому Нова?» Ніхто не міг нічого путнього відповісти, але врешті-решт вдалося почути версію, що колись в давні часи тут проїздила якась цариця, яка, побачивши білі чепурні хатки в оточенні вишневих садків, дуже розчулилася і згадала про близьку їй Прагу в Чехії. Тож начебто з тих пір поселення почало зватися Новою Прагою. Втім, це виявилося не більше ніж порожньою вигадкою. Трохи більш наближену до реальності версію почув на початку 2000-х від шанованого новопразького краєзнавця Ф.М.Плотніра, який в своїй книжці «Новопразький літопис» [1] стверджував, що Нова Прага отримала свою назву в 1822 році, бо «коли російські війська переслідували відступаючу армію Наполеона, то один з полків наздогнав у районі східного передмістя Варшави, - що розташоване на низинному правому березі Вісли і носить назву ПРАГА, - великий загін французів і розгромив та полонив його. За військову доблесть він став носити назву Празький. І коли в нашім краї запроваджувалися військові поселення та вводилися полки російських військ, то цей полк деякий час розміщувався в нашій Петриківці. Це й послужило приводом для перейменування її в Нову Прагу». Тут варто зазначити, що не було скільки-небудь відомої битви російської армії проти військ Наполеона в Варшавському передмісті Прага, хіба що аж в 1794 році було ганебне придушення повстання Костюшко дикими бандами «полководця» Суворова. Воно переросло в криваві погроми озвірілими російськими солдатами, які відомі в світовій історії як «Празька різанина» [2]. Ці події 18-століття навряд чи могли стати причиною появи на карті України Нової Праги. В іншій своїй книжці «Петриківські бувальщини» [3] Ф.М.Плотнір знов зазначає 1822 рік посилаючись на «Результаты подворной переписи Александрийского уезда 1886 года». Чи це дійсно так і чи тут немає помилки, нині неможливо перевірити – оригінальна інформація зберігається в москві і заблокована країною-агресором для ознайомлення. Близький до попереднього час появи назви Нова Прага наприкінці 1821 року наводить й Владислав Бурда, описуючи життя незаслужено забутого уродженця Нової Праги Григорія Честахівського – близького товариша Тараса Шевченка [4]. Втім, зазначені обома дослідниками 1821-й та 1822-й роки не витримують критики хоча б через те, що тодішні церкви, які офіційно фіксували факт народження, одруження та смерті людей, почали одномоментно називати в своїх записах жителів Петриківки жителями Нової Праги лише в травні 1832 року. Порівняйте на доданих фото титульні сторінки записів, виконаних в Предтеченській церкві Петриківки/Нової Праги на початку 1832-го та 1833-го років. Найбільш повно про історію появи Петриківки та її перейменування в Нову Прагу в своїх історичних розвідках пише краєзнавиця Надія Жахалова, всі вони доступні в інтернеті [5]. Серед іншого вона зазначає, що свою назву Нова Прага отримала не раніше 1831 року як наслідок каральних дій російської армії в «Грохівській справі» поблизу Варшавського передмістя, відомого й нині як Прага. До столиці Чехії Праги Варшавське передмістя Прага не має жодного стосунку. Учасники «Грохівської справи», звані тоді як «принца Альберта Прусського кірасирський полк», розташовувалися в військовому поселенні Петриківка з 20-их років 19-го століття – часу заснування в ній військових поселень. Надія Жахалова також згадує в своїх дослідженнях про спогади такого собі «Огюста Мормона, колишнього наполеонівського маршала».

«Історичні вправи» російського диктатора привертають дедалі меншу увагу світових ЗМІ, та й, є підстави думати, меншу увагу в самій РФ. Складається враження, що Путін усе, що міг, вже сказав: ресурс агресивності, великодержавної манії величі та перекручення фактів минулого, здається, вже вичерпаний. Але останній «історико-пізнавальний» виступ Путіна перед членами громадської палати при президенті Росії варто, хоча б дуже стисло, прокоментувати. Господар Кремля цього разу, аж ніяк невипадково, звернувся до постаті Александра Невського – діяча середини ХІІІ століття, який символізує для імперських ідеологів РФ «непереможність», «велич» та «державну потугу» Росії (на той час – невеликого Володимир-Суздальського князівства, згодом – князівства Московського, Московії). В чому ж полягає, на думку Путіна, «державна мудрість», явлена цим нібито «святим» і «благовірним», та ще й «непереможним» князем? А в тому, що Невський вступив у найтісніший союз з Ордою, по суті, став її приниженим васалом, благаючи знову й знову ярлик на князювання у Батия, Сартака, інших Великих Князів. Він, як стверджує Путін, робив це задля того, щоб у союзі з монголами боротися з «агресивністю» Заходу, котра і зараз спрямована проти Росії. Факти, які потрібно знати, аби не потрапити під вплив отруйних маніпуляцій, стисло викладені у статті «Два дипломати. Данило Галицький та Александр Невський: політика в умовах монгольського панування» ( з книги «Сила м*якого знака» серії «Бібліотека газети «День», видання сьоме, Київ, 2022 р.), котра щойно розміщена на сайті «Дня». Зараз же дуже коротко подамо міркування до виступу Путіна. Можна стверджувати, що правитель РФ не випадково, в пошуках антизахідних «воїтелів», занурився на 900 років назад і згадав про Александра Невського. По-перше, ненависть до Заходу, яку Путін вже й не приховує, спонукає його звертатися саме до таких, вкрай міфологізованих, постатей. Адже війну Путін веде не лише проти України, а й проти Заходу як такого. По-друге, звернення до такого «невичерпного джерела», як ментальність Орди, ментальність Великих Ханів Угедея, Узбека, Батия, Джанібека, очевидно, Путіну справді потрібне. Адже оці згадані хани могли розв*язувати агресивні війни, не питаючи народу – і народ мовчав. Відповідно , Путін «вписує» свою криваву постать у ряд «славетних» московських та російських катів – Івана Грозного, Петра Першого, Сталіна. І мимоволі згадується сучасний крилатий вислів: «Москва – то не Третій Рим, а Другий Сарай», що напрочуд влучно. І не тільки сучасні історики й експерти, а й такий цілком лояльний до монархії літописець, як Микола Карамзін, визнавав: «Тривале плазування перед татарщиною не могло , на жаль, не відбитися на моральному обличчі держави Московської». Ігор Сюндюков

Никифор Дровняк – український митець, один з найвидатніших художників-примітивістів. Але таке визнання прийшло не відразу. Спочатку з його робіт сміялися. Лише згодом картини помандрували кращими галереями світу: Париж, Нью-Йорк, Лондон. Народився Никифор Дровняк 21 травня 1895 року в містечку Криниця (Лемківщина), де тоді проживало понад 90 % українців. Мати — німа русинка-українка Євдокія Дровняк. Охрестили його Єпіфаном на честь св. Єпіфанія, якого Церква вшановує 25 травня. Але через екзотичність того ймення немовля стали кликати Никифором. Шкільна наука давалася Никифору важко. Навчання довелося полишити. Навчився хіба що писати друкованими літерами, трохи читати та рахувати. А ще малювати - спочатку грифелем на дошці, згодом олівцем на клаптиках паперу. За цей хист криничани іронічно прозвали Никифора Матейком. Якось до Криниці приїхав львівський художник Роман Турин. Познайомившись із роботами Дровняка, митець був вражений побаченим. Пан Роман зібрав близько 200 творів Никифора та віддав до паризької галереї Leon Marseille на виставку українських, французьких та італійських художників, влаштовану в листопаді 1932 року Українським народним музеєм ім. Т.Шевченка. Никифора визнали як яскравого представника наївного малярства, прийняли до плеяди світових художників. Творчістю Дровняка зацікавився польський художник Єжи Вольф. 1938 року він опублікував у часописі Arkady нарис "Маляр наївного реалізму в Польщі. Никифор", і це стало неначе другим входженням Никифора до світу мистецтва. Того ж року у Львові в щомісячнику "Українське юнацтво" (видавався Католицькою акцією української молоді "Орли") надруковано відгук на другу виставку, що проходила в червні-липні у львівському Будинку архітекторів під назвою "Виставка художника-самоука Никифора." Під час горезвісної акції Операція Вісла 1947 року Никифору довелося розділити долю всіх лемків Польщі. Чотири рази його висилали до Щецина, а він, долаючи пішки понад 700 км, повертався до рідної землі. Коли вкотре не вдалося Никифора переселити, вирішили змінити національність. Придумали йому ім'я Ян, прізвище дали Никифор. 31 грудня 1949 року у Варшаві відкрито персональну виставку "Виставка художніх робіт Яна Нікіфора з Криниці". Однак найбільшого розголосу набула виставка, що відбулася в Парижі 1959 року в галереї Diny Vierny. Картини художника експонувалися в Італії, Бельгії, Англії, Швейцарії, США, Бразилії, Ізраїлі, Югославії, Чехословаччині, багатьох містах Польщі, але перші чотири виставки зробили Никифора знаменитим і принесли йому світове визнання. Він дістає замовлення на картини, ікони; придбати його роботи мають за честь відомі європейські галереї; щоб познайомитися з художником, до Криниці їдуть безліч шанувальників, вони розкуповують картини Дровняка ще мокрими. Восени 1968 року Никифор їде до містечка Фолюш, де в місцевому санаторії лікується від туберкульозу. Він хворів давно, голод, злидні та поневіряння не минули безслідно. Хвороба прогресує. 10 жовтня 1968 року Никифор-Єпіфаній Дровняк помирає. Одну із останніх картин художник підписав "Найсвятіший Никифор". Гроші та майно перейшли до держави, картини стали власністю музею у м. Новий Санч.

А кажете "совок" помер. Він лише починається. Знову. Але спочатку трохи історії. Знаєте, що таке "яйцеві" або податок на яйця"? Так в СРСР народ прозвав "Податок на холостяків, самотніх та малосімейних громадян". Введено його було дбайливою владою робітників і селян для цих самих робітників і селян, а також заразом і для інтелігентів 21 листопада 1941 на тлі жахливих людських втрат на війні, коли бездарні сталінські "полководці" типу Жукова, Рокосовського, Конєва клали перед німецькими кулеметами солдатиків мільйонами. От товариші Сталін, Калінін, Молотов, Мікоян та інші товариші вирішили: а давайте простимулюємо народ, щоб дітей більше народжував, яких можна потім під кулемети. Сказано - зроблено. І запровадили для народу податок за бездітність. Звичайно, мати чи не мати дітей – твоя особиста інтимна справа. Але якщо не хочеш цього – 6% свого доходу державі відстібни. Оподаткування стосувалося і заміжніх жінок віком від 20 до 45 років. Причому їм навіть 9 місяців не давали, щоби виконати материнський обов'язок, оподатковували на другий день після реєстрації шлюбу що викликало в народі різноманітні вульгарні жарти. Чоловіків обкладали податком усіх, і одружених і самотніх від 20 до 50 років. Бо немає чого тобі тут отеє... Одружуватися чи ні – твоя суто особиста справа, ніхто не змушує, але від 6% із зарплати щомісяця врятуєшся, якщо одружишся і зробиш дитину, а краще трьох. Передбачила рідна влада для робітників, селян та прошарку інтелігентів виключення: для тих, хто не міг мати дітей за станом здоров'я, Героїв Радянського Союзу, військовослужбовців (яких жукови-рокосівські-ватутини на кулемети гнали) та членів їхніх сімей. Утім, статистика свідчить, що цей податок на підвищення народжуваності сильно не вплинув. А ось додаткові сотні мільйонів із людських кишень, і так практично порожніх, у ​​засіки батьківщини забирав. Пізніше податок неодноразово вдосконалювали. Особливо після війни. Наприклад, 1949 року для сільських жителів, які не мали дітей, податок встановлювався у сумі 150 рублів на рік. Але якщо в тебе була навіть одна дитина, то ти продовжував платити 50 рублів на рік. Маєш двох дітей? Все одно плати 25 рублів. І лише після народження третьої від податку тебе звільняли. Така система існувала до 1952 року. Сталін помер, та справа його жила до самого розпаду СРСР. Автор цього допису теж встіиг трохи поплатити цей податок. Хтось скаже: щось подібне було в інших країнах. Ні, не було. У ХХ-ХХІ століттях такий податок крім СРСР існував лише у фашистській Італії та комуністичній Польщі. В інших країнах народжуваність стимулюють інакше. Там не обкладають додатковим податком бездітних, а звільняють від частини податиків тих, у кого є діти. Як дехто у нас каже: "Ето другоє". І от серед депутатів "Слуги народу" знову (бо такий податок ще добрі молодці Януковича хотіли) виникла ідея повернути те, що існувало за часів "совка". До Верховної Ради внесено законопроект, згідно до якого пропонується ввести податок на бездітність, щоб стимулювати народжуваність. Громадяни України від 21 до 58 років, які не мають дітей, муситимуть платити 1,5%, з однією дитиною – 1%, з двома – 0,5%. Не платитимуть демографічний збір особи, які мають: трьох і більше дітей; безпліддя; статус осіб з інвалідністю І групи. Автори закону забули ще монахів, які живуть за принципом целебату. Товариш Сталін і той монахів пожалів. Окреме вітання тим, хто тужить за Радянським Союзом. Ви думали, вам повернуть ковбасу по давадвадцять, пломбір по двадцять копійок і морлодість з високим рівнем тотестерону в крові? А вам податок. Несподівано, правда? І знов таки: на народуваність такий налог зовсім не вплине, якщо зараз не може вплинути виплата солідної суми допомоги на дитину. А от мільярдів 12-13 щорічних додаткових грошей "на дороги" зрубати з українців можна буде. Павло Бондаренко.