Історія Української Церкви. Події. Факти. Особистості.

18 липня/15 серпня 1599 р у Новгород-Литовському в Білорусі помер Михайло Рагоза (Рогоза), Митрополит Київський, Галицький та всієї Русі, перший митрополит Унійної Церкви.

Почалися пошуки і вивчення релігіі, яка могла б об'єднати різних людей держави. Так Володимир приймав і відправляв посольства з держав і в держави де була та чи інша релігія. За свідченням арабського історика Тахір аль-Марвазі, який посилаючись на "Історію Хорезму", пише:" І прийшли посли іх у Хорезм і повідомили послання іх. І зрадів хорезмшах рішенню іх навернутися в іслам, і послав до них навчати іх законів ісламу". Це посольство було відправлене на Волзьку Булгарію, на яку у 985 році князь Володимир здійснив похід. Посольство яке прибуло від римського папи, щоб схилити князя для прийняття католицтва отримало негативну відповідь:"Раніше Русь не приймала віри від пап". Напевне знаючи відмову княгині Ольги від прийняття католицтва, до якого іі схиляв єпископ Адальберт прибувши з цією місією на Русь в 961 році. А також йому було відомо про папських послів які відвідали Киів в 979 році за князювання його брата Ярополка. Ярополк залишився язичником. Про це свідчить Йоакимівський літопис. За порадою бояр Володимир відправляє посольство до Царгорода. Повернувшись з нього вони повідомили князю наступне:" Ми не знали, стоячи у храмі, на небесах ми знаходимося, чи на землі: на землі немає такоі краси, там дійсно Бог перебуває з людьми".(Повість минулих літ). Аналізуючи повідомлення послів князь Володимир не поспішав з вибором віри. Тим часом у Візантіі виникає міжусобна боротьба між самопроголошеним Вардою Скліром і Вардою Фокою, в Малій Азіі. Міжусобиця, що спалахнула дала можливість Західноболгарському царству, здійнити наступ на Константинополь. Імператор Василій Болгаробойця потерпівши поразку, і не маючи сил протистояти, шукає допомоги в киівського князя. Той дає згоду,і відравляє на допомогу імператорові 6-тисячний загін, який і допоміг здобути перемогу. За це просить видати за нього його сестру Анну. Звичайно про шлюб не могло бути й мови, адже Володимир був для імператора невірним. Василій зволікав. Тоді Володимир взяв в облогу Корсунь, і отримавши стрілу з повідомленням від Анастаса дізнався , як взяти місто. В повідомленні було сказано:"За тобою зі сходу колодязі, від них вода по трубі тече в город. Перекопай і перейми воду". Володимир як повідомляє Повість минулих літ сказав:"Якщо це станеться хрещуся". Взявши Корсунь він пригрозив Василію, що візьме і Константинополь, якщо той не видасть сестру. Князь через послів повідомляє імператору, що готовий прийняти православ'я, а той в свою чергу відправляє Анну з кліром до Корсуня. Стається подія, яка змінила Володимирове життя і переродила його для життя вічного. Князь захворів на очі. За порадою Анни якнайшвидше прийняти хрещення він це виконує,і прозріває. "Тепер я пізнав істиного Бога" - промовив Володимир, як зазначаєть в повісті минулих літ. Вплив княгині Ольги, охрещення сусідніх держав, що межували з Киівською державою, бажання одружитися з християнською царівною, не було настільки впливовим, для прийняття православноі віри, як особисте переродження. Охрестившись сам князь Володимир охрестив і свою державу, зміцнивши іі як духовно, так і культурно,і територіально, тобто об'єднавши іі в одне ціле, що дало змогу бути могутньою державою того часу.

Володи́мир Великий (960/963 — 15 липня 1015) — великий князь київський (979–1015), хреститель Русі. В церкві шанується, як рівноапостольний. Будучи правителем і успішним реформатором найбільшоі (як територіально, так і чисельністю населення) і наймогутнішоі держави Європи того часу, Володимир розумів недосконалість язичницькоі релігіі, яка не могла стати об'єднавчим фактором його держави. В різних територіях, вірували і поклонялися, приносячи жертви різним ідолам, які уособлювали язичницьких богів. Навіть реформувавши цю релігію постановивши шанувати тільки шістьох богів, з яких найголовніший був перун, він не отримав бажаного.

Помер 14 липня 1995 року. Патріарха Володимира планувалось поховати на території Святої Софії, але ця спроба закінчилася сутичками з правоохороними органами. Похоронений перед собором Святої Софії - 18 липня, цей день в історії Української церкви, має назву "чорного вівторка".

14 липня 2024 року, 29-та річниця з дня упокоєння Святійшого Патріарха Київського і всієї Русі Володимира Романюка. Святіший Патріарх Володимир (Романюк) – другий Патріарх Київський і всієї Руси-України, Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату (1993–1995). Народився у селі Хімчин (Івано-Франкіська область), 9 грудня 1925 року. 19-літнім юнаком за зв'язки з ОУН-УПА, розом із родиною був висланий до Сибіру. Ув'язнення відбував на Колимі і Магадані. Член Української Гельсінської групи. Однин із фундаторів і відновлювачів Української Автокефальної Православної Церкви, а згодом і Української Православної Церкви Київського Патріархату. Після смерті Патріарха Мстислава Скрипника, обраний місцеблюстителем Патріаршого престолу (14 червня 1993 р.) із возведенням у сан митрополита. На Всеукраїнському Православному Соборі 21 жовтня 1993 року, обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України, (інтронізований 24 жовтня у Софійському соборі).

12 липня 1580 р. побачив світ перший повний корпус біблійних книг церковнослов'янською мовою — Острозька Біблія. . ОСТРОЗЬКА БІБЛІЯ. ● Перше повне друковане видання всіх книг Святого Письма, здійснене у 1581 році в українському місті Острозі друкарем Іваном Федоровим. ● Ініціатором і меценатом створення Острозької Біблії був український князь, Костянтин Острозький. ● Першими з біблійних текстів перекладено українською мовою — Пересопницьке Євангеліє, виконано у волинських монастирях архімандритом Григорієм у 1556 - 1561 рр. ● Перший переклад Біблії московською мовою було здійснено в Москві лише в 1876 році.

15 грудня 1997 року на синоді Української Православної Церкви Київського Патріархату, було ухвалено створити комісію для вивчення матеріалів про можливу канонізацію митрополита Тобольского і всього Сибіру, Павла Конюшкевича. Двома роками пізніше 13 травня 1999 року, на засіданні священого синоду УПЦ КП, патріарх Київський і всієї України Філарет подав пропозицію скликання чергового архієрейського собору, для розгляду питання канонізації святих, та про стан справ у церкві. Вже наступного дня архієрейський собор детально розглянувши життя, святительське служіння, подвиги митрополита, ухвалив рішення щодо канонізації і причислення його до лику святителів. Українська Православна Церква МП, неспромоглася канонізувати митрополита Павла Конюшкевича, а тільки своїм рішенням синоду від 18 квітня 2008 року журнал номер 27, ухвалив направити матеріали щодо канонізації митрополита Тобольского Павла для загальноцерковного шанування на розгляд патріарха московського Алексія II. Канонізація в УПЦ МП, митрополита Павла Конюшкевича відбулася через РПЦ. 22 червня того ж року РПЦ, канонізувала святого. Посилання на рішення синоду УПЦ МП. https://web.archive.org/web/20180511014611/http://archive.orthodox.org.ua/uk/svyashhennyy_sinod/2008/04/21/2932.html На фото: мощі святителя Павла Конюшкевича, митрополита Тобольського і всього Сибіру, знаходяться в Києво-Печерській лаврі.

Канонізацію митрополита Павла Конюшкевича, для УПЦ МП, здійснила РПЦ. Митрополит Тобольський і всього Сибіру Павло Конюшкевич, уродженець села Конюшки (тепер с. Луки неподалік м. Самбора). Львівської області. Перша спроба його канонізації відбулася ще в 1914-1918 роках. Собор РПЦ 1917–1918 років постановив зібрати додаткові відомості про життя подвижника, але цьому перешкодив більшовицький переворот. Із здобуттям Україною незалежності і утвердженням Української Церкви, дві її гілки УПЦ КП і УПЦ МП, з різницею у дев'ять років причислила митрополита Павла до святих, щоправда остання не канонізувала, а тільки направила матеріали канонізації до патріарха московського Алексія ІІ.

Константинопольський патріарх Діонісій, отримавши винагороду у "три сорока соболей і 200 червінців", під тиском турецького візира, видає грамоту про передачу права московському патріархові тільки висвячувати Київського митрополита. У Москві ж цей акт сприйняли як передачу Київської митрополії у цілковите своє підпорядкування, частина української церкви в цьому підпорядкуванні перебуває і дотепер. Патріарший і синодально- канонічний томос, який був виданий патріахом Григорієм VІІ 13 грудня 1924 року для Польської православної церкви засвідчи що: "відірвання Київської митрополії від Царгородського престолу відбулося не за приписами канонічних правил", тобто Київська митрополія Московською церквою була анексована.

8 липня1685 з подачі московської церкви, без згоди Константинопольської церкви, в Києві відбувається собор на якому митрополитом Київським обирають єпископа Луцького Гедеона Святополка-Четвертинського, який на вимогу гетьмана Івана Самойловича одразу їде до Москви,щоб присягнути московському патріархов Іоакимові. За цю присягу обидвоє отримали щедру винагороду. Вселенський патріарх Яків дії, як митрополита київського так і патріарха московкого невизнає. У 1686 році, коли патріарха Якова вже на вселенському престолі не було, а його місце посів новообраний і щойно затверджений турецьким візиром патріарх Діонісій ІV, Москва відправляє пишне посольство, яке має спонукати нового патріарха до відречення від Київської митрополії.

1638 року з благословення і за підтримки святителя вийшла друком друга книга «Тератургема, або чуда, що були в самому Печерському монастирі та в обох його печерах». Автором її був видатний богослов, монах Києво-Печерського монастиря, Афанасій Кальнофойський, який описав 64 великі чуда, які сталися в Печерській обителі. Київський митрополит Петро Могила 1643 року канонізував 69 святих, що на горі печерській просяяли. На жаль докладних відомостей про цю канонізацію ми не маємо, але той самий історик Є. Голубинський зауважує, «стосовно домонгольських печерських святих, треба думати, що їх визнавали святими й раніше, але формально вони були канонізовані всі разом, цілим собором і всім їм було встановлено святкування митрополитом Могилою». «Те, що зробив у Церкві Московській митрополит Макарій на Соборах 1547 і 1549 років, канонізувавши російських святих, каже митрополит Іларіон Огієнко, те зробив митрополит Петро Могила на Всеукраїнському Соборі 1643 року в Києві». На цей акт канонізації було запрошено Константинопольського Патріарха Парфенія І. Замість себе той відправив до Києва свого екзарха, грека Мелетія Сирига, який, прибувши влітку 1643 року не тільки взяв участь у канонізаційному Соборі, але й став автором відповідної служби «Канон Преподобним Отцем Печерським. Твореніє Мелетія Сирига». Ця служба вважалася присвятою всім святим землі Української, оскільки в каноні, окрім преподобних печерських, згадувалися святі рівноапостольні Володимир та Ольга, князі-страстотерпці Борис і Гліб. Ще на початку XIX століття в правильниках та молитвословах, які було видано у друкарні Києво-Печерської лаври, можна було зустріти цю службу, але потім, напевно за наказом цензорів, її вже більше не друкували. Святійший Синод Російської Церкви пильно стежив за тим, щоб у так званих «малоросійських єпархіях», після приєднання 1686 року Київської Митрополії до Московського Патріархату, не було й натяку на якихось там окремих святих українських, або в «Малой Росії просіявших».[1] "На півночі Київської Руси, в політичних її центрах: Володимирі-на-Клязьмі, Ростові, Суздалі, Москві, з’явилися свої місцеві святі, яких ні Галицько-Волинська держава, ні вся Південно-Західна Русь, ні вся Україна не знала. Так само і Московська Русь шанувала тільки своїх святих і аж до 1762 року українських святих канонізованих в цей період не приймала", пише митрополит Іларіон Огієнко. В самій Російській церкві, канонізації святих відбувалися дещо дивно. Так, професор Московської духовної академії Є. Голубінський (+1912), який досліджував канонізацію святих в російській церкві з жахом вимушений був визнати, що з 250 святих канонізованих російською церквою в період Московського царства про 119 з них майже не має ніяких відомостей ким, і коли вони були зараховані до лику святих. Продовжуючи своє дослідження Голубінський виявив, що з 383 святих, які включені до місяцеслова майже про половину так само немає ніяких відомостей. Двоє зі списку цих святих двічі були занесені в місяцеслов, 84 взагалі ніким не були канонізовані, а 12 навіть немають імен. Часто немаючи достатньої інформації агіографи російських святців запозичували фрагменти з житій інших святих та прикрашали їх власними вигадками. Таким чином угодники Божі в житіях втрачали реальні людські риси. До прикладу, житіє Єфрема Перекопського списання з житія Олександра Свирського, а Прокопія Юродивого майже повністю описує життя Андрія Юродивого. До XVI століття з 68 новоявлених святих лише 5 були загальношанованими всі інші зараховані до лику святих і шановані на місцевому рівні. При Івані Грізному, і за його наказом, до загального шанування було зараховано 39 святих, а в подальшому митрополитом Макарієм ще 31 святий. Загалом в період від смерті Івана Грізного до створення Святішого Синоду в місяцелов було включено 132 святих, а з 1721 роду до кінця ХІХ століття ще 130 святих. [2] 1. Митрополит Димитрій Рудюк. Газета "Голос Православ’я". - 12(180) червень 2006. 2. Archimandrite Sophroniy Chupryna.

Свій національний собор святих це найміцніша основа кожної нації, а міцна духовна основа, міцна і нація". Митрополит Іларіон Огієнко. Вітаємо читачів групи "Історія Української Церкви. Події. Факти. Особистості." з неділею Всіх святих землі Української. Справу канонізації святих землі Української зміг належним чином впорядкувати Київський митрополит Петро Могила. Найперше було перевидано житія Печерських святих або «Патерик», який містив оповіді про всіх стародавніх, переважно домонгольських, печерських подвижників. Цю справу святитель Петро доручив своєму сподвижнику Сильвестру Косову і вже 1635 року в Києві вийшов друком «Патерик».

На іконах святий Юліанія зображується у соборі святих Отців Києво-Печерської лаври. Повість про знайдення святих мощей праведної діви Юліанії надрукували окремою книжкою у друкарні Києво-Печерського монастиря 1705 року. З виправленням вона увійшла до Четій-Міней святителя Димитрія Ростовського під 6 липня. Згідно з указом святійшого Синоду Православної Церкви, з 1823 р. її друкують у Києво-Печерському патерику. @Київське Православ'я

Праведна діва Юліанія, була донькою князя Юрія (Георгія) Ольшанського. Вона жила в першій пол. XVI ст. Вона з великою повагою ставилася до священицького чину, дуже любила книжки та була надзвичайно скромна. Її виховали в дусі християнської покірливості та благочестя. Її батько, Юрій Семенович Ольшанський, — відомий захисник Волинської землі від нападів татар, уславився багатьма богоугодними справами. Його знали як жертводавця на Києво-Печерський монастир. Земний шлях його доньки Юліанії був коротким. Померла вона приблизно 1540 року. Юну небіжчицю поховали біля стіни правого Івано-Предтеченського приділу Головної Успенської церкви в Києво-Печерській лаврі На початку XVII ст., коли Києво-Печерським монастирем керував архімандрит Єлисей Плетенецький, копаючи нову могилу біля стіни Головного храму, знайшли домовину. На ній була прибита срібна дощечка з гербом князів Ольшанських і з написом: «Юліанія, княжна Ольшанська, донька князя Григорія Ольшанського, преставилася дівою в літо від народження свого шістнадцяте». Коли ж відкрили домовину, то побачили праведну Юліанію як живу, але ніби сплячу, в дорогому одязі, з перснями на руках і дівочому віночку на голові. Але коли доторкнулися до тієї одежі, вона миттєво розсипалася. Святу діву одягли в нову одежу, а домовину перенесли в церкву, але без почестей, що належать святим. Бажаючи відкриття та прославлення святій діви Юліанії, Господь устроїв так, що праведна Юліанія явилася Київському митрополиту Петру (Могилі) та докорила йому за маловіру та неповагу до її святих мощів. Митрополит Петро, одягнувши святительські одежі та зібравши Освячений Собор, здійснив святкове богослужіння з подякою Господу, Пресвятій Богородиці та преподобним отцям Києво-Печерським за чудесне знайдення чесних мощів праведної діви. Самі мощі були покладені в нову раку з надписам: «По волі Творця неба і землі живе в усі віки Юліанія, помічниця і велика в Небі заступниця. Тут мощі — ліки від всіх страждань. Райські поселення собою прикрашаєш, Юліанія, як квітка чудова». З того часу багато прочан стало приходити до них, і там почали відбуватися дива і зцілення. Кальнофойський Афанасій, київський письменник XVII ст., писав: «Якось до монастиря прийшов невідомий чоловік і, вдавши віруючого, попросив відчинити раку з мощами святої Юліанії, щоб начебто їм поклонитися. Коли ж його прохання було задоволено, лицемірно кланявся і довго прикладався до них. Але потім, виходячи з храму і переступивши церковний поріг, впав на землю і з неймовірним криком помер у страшних муках. З дозволу архімандрита нещасного обшукали та за пазухою знайшли перстень — як виявилося, з руки святої Юліанії. На той час до храму зайшов благочестивий княжич Варфоломій та упізнав покійника. То був соцініанин, протестант — з тих, що зневажають християнську віру в святі мощі. Святотатця й грішника наказали поховати за межами монастиря. Це було перше диво, коли всі — і ченці Печерські, і миряни — увірували в святість праведної Юліанії». Друге Боже знамення від святих мощів було 1667 року ігумену Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві Феодосію Софоновичу, який управляв цією обителлю в 1665—1673 рр. Одного разу, після закінчення ранкового піснеспіву, він, вийшовши з храму, удостоївся чудесного видіння: перед ним з’явилися лики багатьох святих дів, а одна з них звернулася до ігумена з такими словами: «Я — Юліанія, мощі якої лежать у святій церкві Печерській. То чому ж ти обходиш мене і мощі мої? Заради цього Господь і дав тобі знамення, щоб ти зрозумів, що і я Господом Богом долучена до святих дів, що догодили Йому». Справді, ігумен Феодосій досі не кланявся святим мощам. Він прийшов до Печерського монастиря на поклоніння святині, і вже більше ніколи про це не забував. У 1718 році мощі святої горіли при пожежі в церкві. Останки їх були покладені в нову раку і поставлені в Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври. Свята праведна діва Юліанія стала другою з святих жінок Київського Православ’я, що удостоїлися бути похованими в Лаврських печерах і ці обидві святі жінки походили з Білорусі.

6 липня, вшанує святу праведну Юліанію, княжну Ольшанську, а саме знайдення її чесних мощей. Після того, як Великий князь Ольгерд визволив Київ від влади татар, у їм керувала білоруська князівська династія Ольшанських. Саме з цього знакомитого роду походила княжна Юліанія. Оскільки князівському володінні було Волинське містечко Дубровиця, що на лівому березі річки Горинь, частина роду писалася як Дубровицькі-Ольшанські.

Народився 1 березня 1946 року в с. Поляна Миколаївського району Львівської області. У 1976 році рукоположений в сан священика митрополитом Ленінградським і Новгородським Никодимом (Ротовим) у Троїцькому соборі Олександро-Невської лаври (м. Ленінграді, нині Санкт-Петербург). 18 квітня 1990 року собором архієреїв на чолі з Митрополитом Київським і Галицьким, Патріаршим Екзархом всієї України Філаретом, рукоположений на єпископа Львівського і Дрогобицького. У 1991 — на початку 1992 р. єпископ Андрій активно підтримав рішення Собору УПЦ про автокефалію. А влітку 1992 р., після розколу Української Церкви, разом з переважною більшістю духовенства і вірних своєї єпархії увійшов до складу УПЦ Київського Патріархату. За заслуги перед Церквою був піднесений до сану архієпископа, а потім і митрополита. З листопада 1995 року митрополит Львівський і Сокальський Андрій був постійним членом і секретарем Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату.

14 років тому, 5 липня 2010 р. після тривалої хвороби, на 65-му році життя упокоївся митрополит Львівський і Сокальський Андрій Горак.

Свято-Володимирський кафедральний собор (1899 рік).

5 липня 2014 року, у віці 78 років, внаслідок важкої хвороби, упокоївся митрополит Київський і всієї України Володимир Сабодан. Володимир, митрополит Київський і всієї України (у миру Сабодан Віктор Маркіянович; 23 листопада 1935 — 5 липня 2014). У 1992–2014 роках предстоятель УПЦ, митрополит Київський і всієї України. Голова і член синоду УПЦ, постійний член Синоду РПЦ.

Отже, Старець Паїсій Величковський на відпустах згадував тільки українських святих, а це значить, що почував себе зв'язаним не з російською церквою, а з українською, і не відривався від неї на чужині. І на Афоні, і в Молдавії старець був тільки українцем".