Храм поезії (🖤)

місто лягає та майже щоночі не спить темінь покличе гуляти та тільки у вікна все, що колись нам здавалося звичним – вмить зникло сенсу лягати немає, бо пишуть про зліт а це означає, що часу багато на думи, спогади, сповіді, спомини…спокій лиш ні… а можна шукати невтомно вину у вині, долонею терти солоний набридливий струмінь а можна стелитись в метро але тільки удвох – один сам себе не жалієш – сидиш в коридорі і чуєш, як посеред міста обстрілюють зорі: чи збили чи може само із району втекло та все ж ніч минає і хоч безперервно кричить і довго іще деренчить – уповільнює рими, цей втомлений світ день у день так бажаєм покинуть – щоночі ж так хочеться ще раз прожити хоч мить … знов ранок зустріне нас втомлених щиро, туманний розвіється попіл і сонячне згладиться небо, донати летять з укриттів і на «очі» й на реби, а ще хтось підкинуть просив на зимові «талани»… © ольга ритик #вірш

Згорнуся, як кров, на підлозі. Всохнуся на час безвод(ль)ний. Пильнуватиму насіння, щоби не розвіялося. Мірило сну підкаже, коли спокійно, коли снодійне піґулкою тиші подіяло. "Оголюй коріння дужче", – нашептує темрява – "волога в мені, пий". "Вкопайся глибше у ґрунт", – невгаває день – "в землі вода є завжди". А мені б просто не рухатись, щоб не зрушити монолітне осердя, і поверхневі тріщини не стали внутрішніми, не вийшли за мальовані болем кордони. Озоново-бузинові крони, здається, сховають, підживлять. Аж ні - тут йдеться тільки про панування й підкорення. Захоплення варте захоплення. Інвазія - давня, як світ. Ще й слів не було, а вбивати повільно вміли. Отак обростаю пилом, смогом і безвістю. Лахміттям нетлінної важкости, яку не струсити - потоками доцільних дотиків визбирати можливо, та де б узяти тисячороки на рівностояння?! Зомліли червневі бранці, наповнені спрагою. Обіручні незаземлені перехожі. Ці гарячі бульбашки важкого повітря. Сміються з мене. З такими тригерами, кажуть, не виживеш. З такими гирями, кажуть, не втонеш. Води не діждешся, кажуть, і взимку. @snih_n_g #сніг_на_голову #тата_пі

Іноді здається, що за минуле тримаюся як за пам'ять про улюблене горнятко, що зріднилося з уламками розтрощеного дому. І ніяк не можу обрати заміну: то завелика для сподівань, то замала для задоволення спраги до життя, то малюнок не римується з настроєм. Що вже говорити про ритм, який шкутильгає день-у-день! От і продовжується ранкова кава із чужого сервізу, доки не дійшли руки, ноги, розум до вибору. На заваді чи то брак часу, чи то лінощі, чи то страх знову втратити особисте. Але ж не особистість. Хоча пролягає тонка грань між спопелінням і випіканням як глини. Чи вже чекає саме те потрібне горнятко, чи ще воно навіть не зроблене, не знаю. Але знайдеться. @literospletinnia #приходченко

Привіт☺️ Я відкрила допоміжну банку на ремонт Наваріка. Наварік — це авто для військових, на яке ми з вами збирали гроші півроку тому, тому воно мені як рідне🥺 І воно потребує ремонту. Дуже прошу долучитися до моєї допоміжної банки. Подивіться, яку картинку зробила мені володарка збору Веронічка😎😁 Моя банка: https://send.monobank.ua/jar/6TXsdXoo7c Пост Вероніки про збір: https://t.me/c/1718515598/3229

будильник не задзвонив — значить, Всесвіт дав мені ще півтори години сну. пощастило, що бос написав: "де ти?" люблю, коли про мене турбуються. прийшов на роботу без шкарпетки — так і задумано: новий тренд, асиметричний стиль, бунт проти текстилю. ноут не вмикається з ранку — значить, день без зайвого стресу. ідеальний привід зробити собі чай і 4 години медитативно дивитись в чорний екран. пролив каву на себе — тепер я пахну лате. мене можна офіційно вважати живою рекламою кав’ярні на районі. на вулиці дощ, вітер і маршрутка не зупинилась — значить, я потренував витривалість і вивчив усі нові лайки пасажирів просто з вікна. дзвонить банк: «ваш ліміт вичерпано». круто. мене щиро хвилює, що навіть мій кредит знає, коли мені досить. а ввечері ще й світло вимкнули — і це було романтично. я вечеряв при ліхтарику телефона, відчуваючи себе героєм постапокаліпсису, який переміг, бо не згорів разом із зарядкою. так що день чудовий, усе пішло не по плану — тобто, як завжди.

А потім Бог ставить свій CD плеєр на паузу І спускається в димний світ наших кухонь “Ну що ж ви так діти мої загралися? Ви ж обіцяли коритись і слухать.” Ви ж говорили, що будете слідувать правилам І так щиро складали долоні в молитві Як же сталось, що ви тепер п’єте із дияволом? І чи можете ви ще себе спинити?” Бог дивиться в очі і закурює з нами вінстон Ми, притишені, збиті як кеглі, знервовані Хтось вичавлює з себе “а може Він-сон?” І від цього питання Бог стає зовсім стомленим. Він запалює пальцем плиту, ставить турку Кашляє й каже:” а каву ви варите добру” Розливає у чашки і це виглядає абсурдом Бо вистачає усім окрім нього самого. “Я не вірю, що вам ще під силу змінитись, діти. Живете усі так, ніби в кожного є запаска. Але нащо я це кажу, навіть каву не зміг поділити…” Ми ковтаєм і тихо шепочем “прости нас,Батьку”. @SolyaSoyka #сойка

"Пам'яті найкращої матусі у світі" Ти казала: "Не плач. Все минеться, загоїться, доню. Все невічне, на жаль. З плином часу послабшає біль". Ти від посух-тривог рятувала любов'ю-водою Вкрай утомлене серце і вчила літати без крил. Ти одна так уміла за мене у Бога просити. Так чекала мене, як у світі ніхто не чекав. Хоч верталась я пізно, щоразу віконечка світлі Проганяли все зле, наче діти камінчиком ґав. Я не завжди тебе розуміла і слухала, мамо, Ти ж все знала про мене і все пробачала мені. За короткий свій шлях я чимало вже дров наламала, Втім спалив їх вогонь, що у серці твоїм пломенів. Ти казала: "Не плач, все минеться, загоїться, доню. Будь щаслива, живи так, щоб дощ з оченяток не йшов". Ти у вічність пішла надто рано легкою ходою. Мамо, де ти? Почуй! Я ж без тебе ніхто і ніщо! ©Марія Чекарьова 5–10 листопада 2022

По 14 вересня триває набір гостро-соціальної поезії для публікації у збірці віршів. Для участі у відборі заповніть анкету за посиланням. Всі кошти з продажів збірки будуть спрямовані на актуальні військові збори. Вихід збірки планується на кінець 2025 року.

на старій світлині зненацька захоплені і залиті світлом бурштинного спадню стоїмо молоді усміхнені  усім тілом відкриті долі   тоді були ми безжурними футболили сірі будні подалі від себе в майбутнє ще посіріємо думали і набуднимося та не знали що вони не розчиняться а хижо усі чатуватимуть  нас у прийдешніх днях   тепер маємо сьогодення  рутиннозабруднене зламане що злиплося у суцільне в’язке нуднопрісне багно і тримає як мушку у лекварі у відтінках сірого спектру   живемо тепер по підвалинах стоїмо сподіванками що хоч хтось один та зостанеться до кремації і розвіє попіл за нас   ті якими були ми не відвідають «наше» місце бо немає більше усміхнених  і відкритих спадню дітей тільки світлина лишилася міткою на внутрішніх Гугл мепс   і немає м'якого способу відвернути погляди Хроносу який татуює зморшками і портретами скошених рідних на оголеній шкірі живих   сьогодні сучаснотравмовані сидимо на пам'ятній лавці де могли говорити годинами і ніяк не могли розмагнітитися а тепер слова вириваються насилу із м'ясом розгублено знічено і стає невимовно соромно за свою живу недоречність після смертельної жниви що пройшла повз    може десь минуле в консервах ще лишилося і чекає на нас зашнурую старенькі конверси і пальцями прямо із банки дістану солодкі кружальця запиваючи ананасним сиропом хоч мені вже занадто солодко це дивне причастя тим тогочассям коли безжурно футболили в майбутнє турботи та будні а нині тонемо в них @lysychkazlisu #іляна_лисиця

Прийшла нагадати, що збір коштів для 21 ОМБр триває. Потрібно відремонтувати авто! Деякі запчастини куплено, розбірка триває. Але це лиш початок. https://send.monobank.ua/jar/8w4zBKQE9A основна банка https://send.monobank.ua/jar/8w2QTXRKN розіграшна банка

*** Сиджу на нараді з російською мовою у вухах. Вона мене накриває відчуттям скреготу скла — сироти на шкірі. Сироти в кожному будинку. Їхніх батьків убили/убиватимуть, поки звучить «здравствуйте», безглуздо й цинічно звучить. Сичить остання нервова клітина: «Чого ти заклякла? Ховайся! Укрий дитину, поки перерва між підльотами». Перерва до чергового вибухового «здравствуйте». Сиджу вже в паркінгу з тактом вибухів у вухах. Ніч танцює з ранком, петрушка з пастернаком, ППО із шахедами, ракетами, а я зі своєю менталкою. 12.07.2025 © Олена Галунець 😶 @virshoplitkarka #олена_галунець

поетичний конкурс Любовний трунок вітаю, наші переможці: 1 місце — Юлія Масюра 1 місце — Костя Ватульов 2 місце — @arisu_magic_psy 3 місце — Ольга Ритик 3 місце — @lozhnevskaya результати коментарі вірші судив Євген Волощенко та OleXandr #конкурс #поезія #вірші #храм

слава богу що мені вже ніколи не буде чотирнадцять і не доведеться робити вигляд що мені на шкільній дискотеці не подобається танцювати бо насправді просто не було з ким адже всі сідали під стінку і танцпол був абсолютно порожнім отже на тебе б дивились десятки очей коли ти туди б виходив а якщо ти при тому ще й дівчинка вища й більша за усіх в класі в футболці якогось рок-гурту з відсутністю навички танцювати не уявляйте собі такого ох і добре, що мені більше не чотирнадцять і не доведеться вигадувати собі хлопця підбирати йому імʼя незвичне щоб в однокласників такого не було але ну й не «Арнольд», «Платон» чи «Демʼян» вигадувати цілого персонажа пліткувати про наші бурхливі сварки брехати настільки впевнено і красномовно що врешті й повірити самій собі і почати сумніватися у реальності бо як це — мого денчика не існує? я ж плакала коли він не відповідав а ми прозустрічалися майже 4 місяці вересень жовтень листопад грудень питання реальності мене тоді хвилювало менше ніж схвалення однокласниць оце пощастило, що тільки раз в житті виповнюється чотирнадцять і більше не треба прикидатися що мені подобається російський реп тільки аби подружитися з ровесниками і бути частиною їхніх закритих суспільних верств так само і не потрібно стояти з ними за школою на курилках бо як відомо не бути на цих неформальних зборах це припускатися невиправної репутаційної помИлки добре, все ж таки що тепер вік починається з цифри «два» я роблю тільки те, що сама хочу якщо це було заплановано і записано у мій ґуґл-календар @nesvidomo #оля_духота

🏞️ Тридоріг 🏞️ Раз я бачив Тридорога На розвилці між полями, Горами і темним бором, Тридоріг махнув мені. Він був духом, чи то богом, Чи міраж привів до тями, Чи серпанок ліг прозорий І втопив мене на дні. Перший з них – веселий вихор, Подорожній, незнайомець, Молодий високий легінь Із безоднями в очах. Не злякайся – каже – лиха, Вчись усюди бути вдома, Най дорога оберегом Стане вічним втікачам. Другий був – дитя і старець, Синю вічність тяг в кишені, Говорив на давніх мовах І тримав ключі в руці. Танцював, кричав та марив, Був святим, пустим, скаженим, Страшно супив чорні брови Та злетів наприкінці. Третій був з моїм обличчям, Тінь навиворіт лежала, П'ятами писав стежину Та всміхався, мовчазний. Що за стріча таємнича? То шляхів мені замало? Чи я нині став невинним – Духу, боже, поясни! Тридоріг сміявся тричі, Доки сонячне кресало Висікало іскри днини Та несло човни весни. 05 травня 2024 р. #збірка_Хранителі_доріг ***

Всім привіт! Я Оля, створюю прикраси та організовую благодійні лотереї для зборів на ЗСУ та на інші добрі справи🤗 Всіх запрошую на свій канал та на сторінку в інстаграмі https://www.instagram.com/inspiration_style_ua?igsh=cTVwc2kzNmpqYW8w де проводитиму розіграші, а також там або тут можна буде замовити прикраси для себе чи на подарунок або ж придбати те, що вже є в наявності 🥰

як тепер можна складати слова у рядки і шукати сміливі рими... дощ розмиває купол собору Святого Петра, плюс 16, середина лютого в Римі, туристи під парасольками рухаються вайлувато і хаотично, немов жуки, відчуття проминулості уповільне і не поширюється на віки, решту стерли доба в дорозі, мінливе небо, велична і неосяжна під ним краса, каламутна й висока вода у зимовім Тибрі, вздовж якого іти і йти би обік власної вічності сам на сам. лютий — серпень 2025 р. #Єлена_Дорофієвська #нове

Превʼю до нової декламації🖤⚜️ Намисто на мені зроблене моєю подругою Олею Ритик, запрошую підписатися на новий тг-канал її прикрас https://t.me/inspiration_style_ua 🌻

Надлишками ком після кожного слова – Обурені кола в спокійній воді. Увись випадковостей невипадкових Злітають на хмарі примарні сліди. Пояснення марні лягають на краплі, Зриваються з неба кислотним дощем. Живильним дощем, що пронизує раптом, Бо краплями ллє капсульований щем. Мішає свої оболонки з асфальтом, Пропитує щебінь занадто глевкий. Шепоче: «Впадати в каміння не варто, Або водоспадами – до літаків». Літак – він зі сталі, не з гравію точно, Та ще й у віконцях – картини з чудес, За певним маршрутом буває, де схоче, А потім спочатку, а потім – в кінець. Літає навколо землі чи то кулі, Земної, не в скроню. У рідкісних снах Надлишками слів, що у комах заснули, Три крапки тримає летючий жебрак. Оксана Мовчан 9.07.2025

попелясто-рожеве літо буває солодким схожим на шматочок цукру, який розтає у роті неба після торкань хвиль вечірньої річки а буває і гострим як спалах спогаду переливчастого леготу що простромлює стрілою кентавра у серце й застрягає там навічно аж до самої осени