Храм поезії (🖤)

По колу в па‌рку заблукавши у думка‌х, В ніч найтемнішу за останні 20 років, Рахую кожен рух і роблю зайві кроки, Немає сенсу в них, як в сплячих ліхтарях. На небо  споглядаю, наче це Не моя зрілість - я вернувсь в дитинство, І темінь тихо пропонує - упоїсь цим, Не дякуй, що молодшає лице. Чумацький шлях освітить виднокіл. Зірки рясніють, мов важкі коралі На шиях у дівчат, які у барі Сп‘яніюсь в смутку, аби ти радів. Та щось сьогодні не до кабаків, Цей антураж просякнув парафіном. Погріюсь поспіхом, дам чайові сумлінно, Барме‌н очима проведе без зайвих слів. Накину капюшона. Мерзне ніс. Заклякла батарея у мобілці. Я розумію - це мені не сниться, Адже колись таке вже переніс. Ось підступає мряка до воріт. Нема зв‘язку між нами й  передмісті. Хтось радіо ввімкне послухать пісню, Когось врятує телефонний дріт. Знічев‘я вже втомився від ходи І відчуваю, що трясеться кволе тіло. Як сталось так, що ме‌ні пощастило Цю темінь проживати два рази? @ola_poetry_ua

водою від скроні линуть ріки крові. – не бійся, зимні руки вкриють знову в терновім домі, падь лісів агоній. та знай: ім'я не стерти морем солі. – не бийся лобом, латво честь не згоїш, посохнуть пальці в дні клятьби жертовній. не здерти бруд з долонь під літній ливень. – не сплутай стежку й віття сплячих ліній, бо ж смерть блукає в сітях вен і стигне. – І брате, кров не стане враз водою. не гряне чистим струмом в жарку пору, тож йди туди, де плоть й вино христове. 16.06.2024. М.Ю. #вірші #фото

*** Поки на вулицях порожньо, а в підвалах людно, поки наші міста наїжачені войовничо — це час, коли лікуватись можна ненавистю і безмірною люттю. Тож дивись, слухай, запам’ятовуй ворожі обличчя. Запам’ятовуй, як ми ставали сильнішими і зухвалішими, як любили нестямно, як ненавиділи безсоромно. Запам’ятовуй кожен день, який ти так проживаєш. Передавай це потім зі своєю плоттю і кров’ю. Передавай це кудись у майбутнє, кудись у вічність. Запиши на тому папері, який ніколи не спалять. Наші діти з народження вмітимуть дати відсіч. У наших дітей так само буде хороша пам’ять. @tania_vlasova_virshi #Таняпише

мокра шовковице, світишся. вогка кора — чéрвінь і бронза у вíдтіні денної зливи. дерéва промзони танцюють у душному випарі, і ми разом з ними. мій друже, тобі я б зізнався, та губ не розтисну — і де та сміливість: ти скоро їдеш — і я сумуватиму. смужка до смужки — ллє дощ, мов з твоїх сорочок зелені й лілові довкіл розтеклися узори. і сонце на заспіви сходить із жовтої цегли подолу. вийми із ліктя півмісяць, мов срібний гачок, — і я зачеплюся за нього холодним мізинцем, висяйну вгору і стану на рівні брови: ти скоро їдеш — і хочеться наговоритись, і поїзд, в який ти увійдеш з листівкою в книзі, — не відпустити. знайоме-знайоме у бісиках темне намисто: кивнула верхів'ям шовковиця — тінь кучерява. гляну на неї — і з ока твій голос камінчиком вислизне, і я сумуватиму.

*** Час розлучання. Черешнями стиглими Ваблять вуста твої — плід заборонений. Знаю: невчасно... Нічого не встигли ми. Бога за тебе благаю: "Боронь його". Погляд у тебе із криги блакитної. Холодом віє. Всміхаєшся стримано. Згадки залишаться... Як попалити їх? Кажеш: "Спекотно". Чому ж мені зимно так? Стукає серце глухими акордами. Сонце сховалося — мáбуть, для зливи мить. Нащо вдавали байдужість погордливо... Дивні... Могли ж бути разом щасливими... ©Марія Чекарьова травень 2022 року #зі_старого

СОЦІОФОБІЯ Вставай! Пора годувати ментальних привидів недобитого соціалізму. Не лізь! Це тебе не стосується! Стусанів захотілось? Життя порошиться порцеляновим сервізом. Аби лиш не впасти духом до свята! А то ще хто-небудь поріже пальці об гострі шпальти висміювання… Не смій! Чуєш?! Не смій                            …ся! Не показуй емоції. Не говори       [надто голосно]. Не     виділяйся. Не     ризикуй. Не…        Не… Обридло! Н Е  М Р І Й! Мрії — то найлютіший ворог при штампуванні характеру. (зрештою, мрію ніхто не зруйнує, якщо в тебе мрії нема). Краще не ризикувати… Будівництво особистості — нехитра промисловість (про мислення, звісно не йдеться, та й слова сказати наперекір матері права не маєш). Так і вмирає дитинність під важкою металообробкою… Із приходом прагнення прогнутися під прототип простоти. Нас не навчали любові до себе та фінансової грамотності. Зате нас учили слухатись. Бути зручними чемними. — Дивись, ось цей хлопчик Нік – чемний. Бери з нього приклад! (І як би ти не старався, син маминої подруги завжди “чемніший”) Чомусь у слові “пропаганда” мені завше чується “gun”. (Ну бо “а як же по-іншому привчити до порядку і дисципліни,  якщо не під дулом контролю?!”) Звідки взялася “різня” у слові “відрізнятися”??? Хоча, у Сибірі картина прояснюється… Та всі небажані кадри з полотна ілюзорної ідеальності не вирізати! Ножиці вже не ті… Надрізи ще довго залишатимуться у серцях внуків, правнуків. Надрізи у ДНК… — Тримай, це сімейний раритет. Передаси його потім сину/дочці. ...І гляди, аби леза не затупилися! Досить! Досить досипати цей досвід у голови наших нащадків! Я хочу викинути ті кляті ножиці, аби мої діти не знали, що таке страх виділятися! Нехай мої діти відчувають безпеку без пекучості в грудях за відрізаний язик совісті. Нехай не бояться приймати рішення. Помилятися (а не “що сусіди скажуть?”). Бо зміни самі не приходять — їх треба штовхати. І вони й далі котитимуться на Сізіфову гору, поки більшість буде прагнути прогнутись (чи, може, прогнитись?) — Ну все, все, не ний!  …поки оніміння — все ще успадкована захисна модель поведінки ...поки “Я” залишатиметься останньою літерою алфавіту…

Вікна наскельного храму виходять у море. Хвилі шепочуться: suo amore! Чайки підморгують, кажуть: ти ба, він привіз її все́-таки! Храм посмугований білим — як sе́mola з неба, і чорним — як ризи монахів Сан Коломба́но. «Легко пливіть, як човни генуезьких рибалок, каже нам падре, — нехай буде мяко у шлюбі, солодко, як від gelato». Сяють гуашеві слюди, сходи ведуть на дах церкви. Ще сонце не сіло. Тут захлинаємось пурпуром неба і вітром і сіллю. Потім заснемо на пляжі, рука у руці. Хвилі постелять нам теплі пласкі камінці, чайки прикличуть м’яку маскарпонову ніч. Сни нам насняться барвисті й міцні, наче наскельні будинки у Порто-Вене́ре, наче луска синіх риб, що піймались у невід, наче вино, у якому купаються мідії. …Любимо, o Dio Mio. Любимо так, як уміємо. *Suo amore — його любов *Sеmola — манна крупа *Gelato — морозиво *O Dio Mio — Боже мій 3.06.2024

Кінцева світу – Раґнарьок Так було сказано людям. Так було сказано людьми. Я чув, як про те говорили буддисти. Впевнено рахуючи Будд. Я чув, як про те говорили християни. Зі смиренням та покаянням. Я чув, як про те говорили вікінги. З азартом та гумором шибеника. Мені по серцю бути вікінгом. А ким вирішив бути ти? Ти знаєш, хто ти – без мрії та без жадань? Рівно те, чого прагнуть буддисти. Шлях до нірвани аж ніяк не назвеш спокусливим, чи не так? Ти – рівно те, що чекає на грішних в Раю. НІ-ЩО. То ж знайди собі мрію. І нехай це буде їзда верхи на Йормунґанді, І нехай це буде поцілунок Гель, Не відступи. Бо лише та мрія і є Ти. Ти блукатимеш. Як колись блукав Гаутама долиною Ганги, Як колись блукав Мойсей Аравійською пустелею. Бо лише та мрія і є Ти. Ти шукатимеш. Як колись молодий Будда шукав сховок від часу. Як колись шукали три волхви Ісуса. Бо лише та мрія і є Ти. Ти знайдеш. Як... Ніхто інший. Бо лише та мрія і є Ти. І нехай Йормунґанд не залишить від мене і мокрого місця, Я зроблю це. Бо лише та мрія і є Я. Іііііііі-ха! *** Зі змія все почалося. Змієм і закінчиться. Сховане в сутінках світових вод Вийде назовні у повню. І світ здригнеться. Остання судома звіра Стане кінцем Всього. ©️Пророцтво безіменної вельви #мандри #янаухрамі #доджессіякнароботу ©️Неофітка📿

Вітаю у фіналі тема (у процесі) Фріна Ластовиння Албанія Сандро Боттічеллі Rainkiller Соффі Хаттер Дірка від бублика Хумандез Котик дедлайн 15 липня

Переливання з пустого в порожнє, що нам потрібно іще? Скло на пісок переплавити можна під проливним дощем, Переродитись з людини в камінь, бути одною з цеглин, Що в піраміди трамбує віками часу невпинний плин. Сліпо міняючи шило на мило － в програші будуть всі, Сонце катається, бо втомилось, в чортовім колесі. Жук, що приліг рахувати зорі, встати не може сам. Кістку натхнення, відварену в морі, － кинули диким псам. Вилетить слово не горобцями, Пачками М&M’s. Кожен десятий приходить до тями, Жоден іще не воскрес. Кактус стоїть при дорозі на трасі Чекаючи дружніх обійм. Крижину прибило до Африки, трясця! Добре, хоч спав китобій. В правій за тільце тримаю синицю, В лівій – за дзьоб журавля. Верблюд приправляє пісок корицею: Чим не свята земля? Вовк безробітний тікає до лісу, Щоб розпочати фріланс. Пінгвіни загублені дзвонять в поліцію, І мріють про хлібний квас. Таня Удод instagram.com/krylata_poezia #крилата_поезія

зніму з твого лоба листочок — ти вийшов з дощу приніс на собі вільгий повів холодного літа вода з тебе диха — присядь біля мене усміхнений і я тобі пісню у змерзлій долоні вміщу — краплинисту музику зéлені сяйне звучання і чим я живий — все у жмені озерцем скляним нічого не жаль — до останнього скельця візьми цей калейдоскоп іграшковий розібраний знову вчуваю як тінь відступа — одсахнулася — господи так! коли із тобою — то серце мов біла ріка без дна і печалі © Ада Єлагіна https://t.me/yelagina_poetry

Літо в зеніті Падає липовий цвіт на повернхю води Липень востаннє стрибає у воду - і вирине молодим серпнем; листя тонке, просвічені сонцем прожилки Ми дожили аж до серпня - бачиш, як нам пощастило Ти ж пам‘ятаєш про всіх, кому пощастило менше? Ти ж тепер замість них маєш берегти межі Ти ж тепер замість них маєш сміятись любити дивитись у небо Кожна новина - гострою скалкою в нерви Місяць в повні червоний від крові і жару Навіть він у жалобі, але ті, хто стріляють, безжальні Де твоя легкість, де все, що тебе тримало? Носиш війну із собою усюди як носять помаду Ти забагато говориш про смерть, ти це знаєш? Ось тобі пісня в машині і вікна відкриті навстіж Ось тобі теплий пісок і мокре коротке волосся Ось тобі все, щоб тільки забути вдалося Щоб тільки забути місто, в яке прилетіли ракети Щоб не пам‘ятати, хто ти Щоб не пам‘ятати, де ти @buryanpoetry

холодно зараз, пора невтішна, морози сунуть, хочеться їсти, любов’ю ближніх серця поснули, не затулити мій голод словом, емоцій сплеском, піци б наїстися вкотре в соло, бо піца – в серце, де ця вибагливість – ніц не знаю, усе тут легко, я закохаюся в кожен бортик, як чорт у пекло, я розділятиму кожне шмаття, як ніж по маслу, я смакуватиму піцу з сиром – це сирне щастя, ні, тут не треба складного руху, рецептів, списків, просто чотири сири до купи і можна їсти, просто тут ставлять високі цілі, складні задачі, я ж доїдаю гарячу піцу і їх не бачу, це моя догма, мій вибір волі, життєве кредо, піца «чотири сири» готова і ніц не треба, я задоволений і спокійний, міцний та юний, піцу за щоки собі закину і все забуду. @diominpoetry

— Як так сталось, Ідзанамі, що ми стали ворогами, Що та магія між нами обернулася стражданням? Ти, звичайно, маєш право зруйнувати наші плани, Та не думаєш, що марно біль зривати так безжально, В щент трощити радість щиру від творіння тверді миру Двух начал, що ми з тобою розділили над пітьмою? Ти, під владою пориву, ладна жертвувати дивом! Завеликою ціною сплатимо за раж двобою. — Що за діло, чоловіче, є мені до слова "вибач"? Сестру зрадивши й дружину, їй ножа встромивши в спину, Смієш кидати у вічі безсоромні протиріччя Про вину тих безневинних? Та я без вагань закину Їх подалі у безодню, до якої ти приходив Повернути радість світла тій, що вже втомилась жити, Тій, що має тільки спомин про дитя, загибле в лоні! Ідзанагі! Нумо тліти разом: ти і я. Й наш син убитий. —Але світ, що ми створили... —...стане нам хай за могилу. 20.03.2023 ©️Неофітка📿

*** Ветеран війни. Таке знайоме з дитинства словосполучення. Раз на рік ми у школі терпляче слухали про перемогу над нацизмом й урочисто дарували гвоздики в целофані. Сонце пестило ордени на лацканах піджаків немолодих гостей. З кожним роком ветеранів ставало все менше. Тепер навпаки.  Вчора я грала у баскетбол із ветеранами війни. Пасуй! Пасуй! Зашпортуючись, ми дзвінко ляпали м’ячем. Парував асфальт київського спальника. Потім ми їли кавун. Червоний сік стікав по руках, крапав на лінолеум, домішуючись до горілки, вилитої після третьої чарки, –  так п’ють за загиблих, знаєте. Сонце довго котилося оранжевим м’ячем і раптом впало.   Відтак всі курили на балконі. А пам’ятаєш, пам’ятаєш те місиво в Щасті? Десь там унизу хтось слухав русскій реп. Я вимірювала відстань на око: нещодавно один ветеран вийшов з шістнадцятого поверху і не повернувся. А пам’ята’єш, пам’ятаєш. Поруч зі мною тепер багато ветеранів війни. Але поруч із ними їхніх мертвих завжди більше, ніж їхніх живих. Особливо тут, у цьому літньому лінивому Києві. Дава-ай! Пасуй! Ірина Цілик

Ліс вкритий білою глазур’ю, наче паска. Це пастка. Я зникаю. Бурштинові сосни до неба тягнуться крізь синь. Я син. Я Каїн. Верховіття лісу гойдає вічний сон. Ясон. Моя здобич. Твої кроки - мох. Тиша. Глибина. Йду до дна. Бачу - сич. Кущі-малорослики ведуть заростями до Чугайстра. Бо,гРа. Мара. О, де я? Заговори зі мною, лісе! Чому неговіркий? Дощу не лий! І де я? Дев’яте коло, довкола туман. Не смійся лукаво. Ти лукавий. Зникаю. О, лісе! Випусти мене, як і впустив. Я буду прощати винуватцям. Я бабця. Благаю! Оксани Лихогляд