Храм поезії (🖤)

=+= хто ж знав, що коли я виросту то буду прототипом героїв Ремарка? ти міг би мені хоча б натякнути, Еріху? що єдиний нормальний кальвадос у місті подаватимуть лише на Воздвиженці принаймні до дві тисячі вісімнадцятого а війна нади‌хає сивих косей у мої русі пасма десь між одинадцятим класом тобто, Майданом, і поступанням в універ тобто, знанням, проти кого боремося, але відсутністю стержня щоб стати поряд? а ти, Курте, й ти, Емі, дорогенькі, могли би хоча б між рядками накричати що ось чому хочеться вистрибнути з життя приблизно у двадцять сім ну ви то ж були в курсі як ніхто інший! чуєш, Еріху, а скажи-но, можна зробити так, щоб пустка у грудях одразу менша і Тріумфальна Софія під дощем, і не мити гору посуду на кухні дуже любимої зйомної хати на дуже любимих Позняках – знову, бляха, забула купити мочалку від Фрекен Бок, бо ти, бач, цей момент тактовно пропустив чи забув. і світ стоїть брудний. і посуд. я намагаюся балансувати на кінчиках пальців між краплями дрібної моросі столичного вересня двадцять четвертого року (тепер добрий кальвадос тут де не плюнь) досить теплого, щоби легкосердечно думати: що сьогодні іще? скільки шахедів запущено? коли вмикають тривогу мозку? робимо ставки: «хороші» захочуть нас вбити до лягання у ліжко чи трохи пізніше, у фазі глибокого сну? Еріху, можеш написати щось добре, щось як у Тінях де б я могла нарешті видихнути але тут, не за тридев’ять земель, де б усі повернулись до себе де б глузд став присутнім на всіх нарадах? бо мій у відпустці. пішов читати Ремарка. 18.09.24 @revanta_notenough #revantapoetry

Храм поезії і самоти В храмі поезії - спокій знайде серденько Коли вона напише вкотре віршА із присмаком троянд або невладного кАтрена. Кажуть, якщо в рядках розчинити весь біль - в душі не так сильно щемить. Тільки ось ці знавці - брешуть, повір! Вона у капличці поетів гість частий - запалює свічку в душі й надіється - вона не згасне ! Вона напевно знає, як пожежа чи буря в душі -в храмі поезії завжди чекають її, Запитаєш чому тікає туди? Бо лише там вона може залишити весь свій біль і розпалити.. Ватру надій! В храмі поезії - спокій знайде душа, Коли вона напише вкотре невладного кАтрена чи вірша, Цей храм єдине місце де не важливий її рядків зміст, Лиш там загоюється душа і серце що болить У стінах каплички вона збирає душу по частинах Лиш після сповіді в тім храмі - вона вночі спокійно спить, Бо розуміє що - "в жорстоких іграх" цього світу зовсім немає її вини. ДІвчина ночами самотньо пише вірші - тікаючи у "храм поезії й самотності " від всіх Ліза Чуєва #фенікс

Я навіть тепер не знаю, що тобі розказати. Цей вітер з полів південних бере у облогу місто і хочеться відчинити йому всі брами, зламати ґрати – він трепетом повнить тіло, ніби світлом кімнати. Я навіть тепер не знаю, як тобі відповісти. Так ночі стають малі, а дні осяйні й великі. Так набувають сенсу зустрічі випадкові, колись давно пережиті. Так виростають ріки з тривалих дощів, так пси міські, зголоднілі й дикі, робляться тихі, добрі, лагідні і шовкові. Птахи обживають гнізда, тривоги, щораз дрібніші, свої обживають ніші, а сни обживають душі. І ще не стає тепліше, але не стає холодніше. І люди стають простіші, якщо не стають добріші, і обживають що можуть, але стараються дуже. З непевних і темних видив викреслюються предмети, дерева на запахи з кухонь сходяться звідусюди, такі тонкі їхні тіні, такі тремкі силуети. Ні, я тепер навіть не знаю, хто ти, не знаю, де ти, і ще дотепер не знаю, коли я тебе забуду. Катерина Бабкіна #бабкіна

гарно

зрештою стає важливо тільки те з чого все зроблено тільки в дитинстві все на долонях потім алюмінієві ножиці роблять грізний і сердитий чик-чик але не «поб'ють» лист зі сталі чи свинцевий камінь хоч гризи хоч топчи правила чу-ва-чі не працюють за воротами казок які розказують лагідним голосом і там само лагідно гладять по голівоньці не підготувавши до ловів облизня краще б дали мітрилові рукавиці але це тільки у казочках незграбно а коли сила удару витисне кисень приготувавшись до смерті зробити вдих очікуючи як губка ввібрати у себе воду і сіль сіль і воду що вже все передбачено і можна самостійно  не вирішувати нічого  а потім розчаровано виявити що все дихаєш киснем все ще дихаєш хаєш ха єш ха єш ш знаєш? хай! хай не пішов на дно не розклався на пісок і не розчинився цукром а просто поіржавів від води та трьох пудів солі і того самого свинцевого хліба що треба за три роки згризти а як зламаєш свої зуби  то продаси душу ковалю підпишеш контракт червоною рідкою сіллю щоб викував зуби з адамасу і гризтимеш гризтимеш гризтимеш та ще й ковтатимеш майбутні безоари зі свинцю втопитися було б легше а так просто ще один доПОТОПний тип кайнозойської ери і все тіп-топ але з металічним присмаком у роті з сіллю на губах і на плечі щоб поділитися з ближнім але ж не з алюмінію точно не з алюмінію дамаській сталі можна було знайти  краще призначення  стікає ринвами /цікаво з якого вони металу?/ у землю до солі землі ідеальний розчин щоб ліпити пасочки які роз'їдатимуть шкіру долонь і знову грати у камінь-ножиці-папір чу ва чі флюгер що поіржавів не зламався просто більше не кориться примхливому вітру корозія тіла і душі не руйнує а звільнює від очікувань і дає свободу стояти на своєму і бути однозначним серед негоди     та страшних казок @lysychkazlisu #лисичка

Привіт! Долучаюсь допоміжною банкою до збору @veronda.djokonda «Авто для 21 ОМБр». Моя ціль: 2000 грн! Про запит: роті розвідки 21 ОМБр (Сумський напрямок), де служить чоловік Вероніки потрібен повнопривідний позашляховик для виконання бойових завдань. Загальна ціль збору 220К. Куди донатити: Моя банка Якщо також хочете взяти допоміжну банку, пишіть Вероніці. Погнали! до закриття залишилось 333 грн, тому ще трішки

Злива стає шампанським Злива стає шампанським. Жест виноградних пальців Кличе мене до танцю під вересневий грув. Тремором нижче ребер, шовком хмільного неба Лине душа до тебе — клаптики не зберу. Губи густого гаю, ноти ночей неспальних, Звідки вони це знають? Видали мій секрет. Хто запустив салюти? Видно усюди й чути, Вітер — п'янкий попутник запах надій несе. Квіти карбують вроду на первозданних водах, Чом я тепер негордий? Пагін такий ламкий. Що це у мене в оці? Роси налила осінь, В хмарах блукають кроси — Всесвіт новий відкрив. Й вкотре відкрив шампанське — п'яно-щасливий вранці, Співи рясних овацій лиють у вуха мед. Ні, я не пив нічого. Просто спроквола ноги Кров, що розлилась грогом, прудко в Едем веде. *** Щастя         зросилось                    з попелу. Гріють          студені                    опади. Ти мені             так                  сподобалась... @real_dobrutskiy

Коли ти зійшла з журнального розвороту ретушована соціумом, переламана, як моделі у дивних позах із реклами трендового парфюму, зрозумів, як тепер виглядає краса. Абстрактні ламані лінії. Чим більш оголене тіло, тим темнішими окулярами приховується інтимне. Дещо має лишатися не на показ. Мнешся біля порогу вирваною сторінкою з мріями паперового літака. Не засмучуйся, звісно ти не така, радше принцеса з лицарського роману після вторинної переробки. Жертва дзвінків без відповіді, безформеної огранки рукою першого, ліпшого, надлишкового. Глянець підсвічує кожну зморшку без жалю до недосконалого. Навіть я напишу про тебе не словом — кольоровою пудрою по наївно-білому аркуші. Як складаєш пальці у прана-мудру хіба що для мастурбації. Як у дýші стараєшся розібрати щось знайоме в розмитому відображенні, не знаходиш і вкотре малюєш нове лице. А коли впізнáєш себе на мить, Коротке "вибач" не змінить уже нічого. Байдуже люстро змовчить. @snigpoetry #мері

у мене немає часу на вірші – лише хвилина, щоб добре прицілитись в око нахабного сонця що всміхається, бо посміло зійти без мого дозволу. у сонця немає часу на мої дурощі, бо задля живого мусить рухатися, навіть якщо ті, що змерзли, не варті ні джоуля енергії. зате є мовчазні небалакучі і вдячні, не злопам'ятні щодо хмарності і не мстиві за посухи, дрібні не пихаті не вінці сотворіння, які добре знають значення слова "дякую". у мене ж немає часу на балачки зі світом, усіма приземленими і заземленими, бо бажання відростити пір'я невиліковне, як й ідея фікс торкнутися дна океану. щоб линяти ідеями і відрощувати новий пух; навчитися повзати, а не лише літати і плавати. та сонце всміхається на мої потуги у рахуванні людей-піщинок, бо в моїй материнській платі не закладено ген математики. і плавить усіх на скло, і дарує окуляри, кажучи: дивися мені у вічі крізь людей, так зможеш сфокусуватися на зіниці і нарешті влучити. @snih_n_g #сніг_на_голову #тата_пі

@liliums_swamp #yrboo_вірші

▸Київському морю ...та 52 затопленим населеним пунктам Море хвилюється раз… Ви ще не знайомі, та воно вже поряд. Стукає в двері. І як звичайна допитлива дитина, ти біжиш до них, не знаючи, що зустрінеш Шторм. Тікаєш від нього в свою кімнату, Ховаєшся під стіл, аби лиш не чути холодного тону голосів, аби лиш не знати… Та потім заходить мати і тихо промовляє: — Наш дім стане морем. Дивишся на неї з недовірою, бо хіба ж люди створюють такі дива? Безмовним підтвердженням в рідних очах виринають сльози, ніби саме вони мають наповнити Море. Мо- ре Повторюєш декілька разів, бо досі не можеш повірити... Невже так справді буває, що воно з’являється нізвідки, руйнуючи чужі домівки, життя, мрії? Чому тоді всі так його люблять? …зібрані речі самотньо чекають у кутку. Час прийшов, та… якщо залишитися тут, стати русалкою, пірнути в зміни повністю, з головою? Батько сміється, каже, що в таких морях русалки не водяться. А мати плаче (досі?) та посміхаючись (хіба так можливо?) каже: — Ти полюбиш море. Просто не це.. Бреше. Як всі дорослі. А море хвилюється два… Ти відчуваєш це, сидячи у салоні машини. Бачиш його рухи навіть із заплющеними очима. Спостерігаєш за ним із вікон нової хати. Але не дому. Ні, дім — це інше. Відчуваєш, як вода пригортається до фундаменту. (дихати вмить стає важче) Як крадькома підбирається до вікон. (в паніці жмуриш очі) А потім через димохід лине всередину, щоб повільно стекти твоїми щоками. — Плач, дитино. Можливо, покращає. Та де ж, якщо всюди почуваєшся Чужою? Зруйнованою? Потопленою? Використаною… Стіни змінюються перед очима, складаючись у повний місяць, аби зробити припливи емоцій ще сильнішими, омити солоною водою.. Але рани від цього не гояться! Тому роки продовжують спливати з нестерпно пекучою думкою: - А якби мій дім жив? …власний крик про поміч повертає до Києва. І ще на вокзалі питаєш у міста з насмішкою: — Ну, і де ж твоє море? А воно досі далеко. Ніби й не хоче знайомитися. Боїться? Ще б пак! Стільки ж воно накоїло… Їдеш у напруженні, а серце б’ється, мов хвилі, що прагнуть до берега, та водночас бояться його. Як раптом поміж них рятувальним маяком виринає питання: Чи знайдеш нарешті той скарб, що так довго шукала? І вже не розумієш, чи то морський бриз Грає на барабаннх перетинках, Заплутуючи думки, ніби волосся, Чи це паніка таким чином заважає почути Справжню себе. Страшно обпектися, але звертати назад - ще гірше. Тому обережно ступаєш на м’який пісок, що стелиться берегом. Дивуєшся, що він не гарячий, а приємно теплий. І від цієї несподіваної теплоти думки стають палкіші, нестримніші. Добріші? Руйнуєш нетерплячим кроком спокійну морську поверхню, бо втомилася чекати. А вода приймає твої рухи, без жодних суперечок. Б’ється об кісточки ніг, намагаючись розмити камені давніх образ. Шепоче піною: — вибач… вибач… Відводиш очі. Дивишся на людей навколо — Щасливі. Посміхаються. ...а твого обличчя досі тремтливо торкаються сльози, щоб потім полинути у море, ніби річки, що навіки стали його притоками. Можливо, їм теж потрібен Дім. — Вибач, я більше не хочу бути русалкою, – посміхаєшся та водночас витираєш щоки, ніби мати в той день. — Однак я залишусь поряд. Тільки, прошу, не зруйнуй мій дім.. знову. Але море хвилюється три… ─

Саша Хопта та Воксик Два динозаврика відкрили допоміжну банку і допомагають збирати @veronda.djokonda на авто для 21 ОМБр Про запит: роті розвідки 21 ОМБр (Сумський напрямок), де служить чоловік Вероніки потрібен повнопривідний позашляховик для виконання бойових завдань. Загальна ціль збору 220К. Посилання на міні-банку у шапці профілю Якщо також хочете взяти допоміжну банку, пишіть Вероніці. Сьогодні у динозавриків був хороший і вдалий день на роботі, вийшло те, що довго не виходило. Тому сподіваюсь, що баночка, відкрита у щасливий день, швидко закриється. Дякую❤️ Моя монобанка

напророчте мені безсмертя, голоси! я ставатиму лютим паломником щовесни! я по світу збиратиму святість усіх травин і навчуся бути з собою, бути один. буде чисто в моєму домі, і буде сад, буде місце, куди складатиму зорепад. і тераса буде, море неподалік, і китів виглядатиму потайки цілий вік. і збиратиму жовті мушлі, і тільки їх, для людей таких самих трепетно-золотих, у яких перлина там, де росте душа, серцевина віє запахами вірша. напророчте мені безсмертя, голоси, я ставатиму лютим паломником щовесни, я по світу жадно ходитиму, не спинить, смакуватиму безкінечно коротку мить. @olenalevchenkopoetry #оля_левченко

діаспора (однокласникам) коли сонце сідає за обрій, ми імена вимовляємо часто: іноді - пошепки, іноді - мовчки, а іноді - гучно й повністю, аби закликати до себе. на заклик відводиться обмаль часу, та як він доходить... історія зустрічі варта окремої повісті. декого бачиш не раз і не два, а з деким і разу не вийде - навчання, робота, кордони та інші обставини ділять на секції; кожному - власна. на те і бувають заледве можливими миті, коли приїжджають туди, де зазвичай не бачились би по інерції. хоч бери й прикладай біля серця, щоб бачити кожного звідти поруч: і задир, і відмінників, і бунтарів - незалежно від всього пройдешнього, незалежно від чинного й чинників, що закрутили б миттєво голову. ти обличчя лиш бачиш і чуєш розмови поміж переспівів решти, на собі відчуваєш енергію столу, що схожий на тайну вечерю, вперемíш видихаєш азарт із димами, що простір заповнили цілісно. виникають обставини рідкісні, звісно, коли ти - у ролі мішені, та коли на п'ять років назад повертаєшся вдумливо, бачиш цінності, необхідні для щастя, у них - носіїв аксіом, часто завше доведених. і коли крізь вимови імен і на стику доріг, попри примхи погоди, ми здибаємось в тінях знайомих дворів відновленого Карфагену - повертаються давні спогади. @stavozero #ліщук

💚 Любі римокотуні та верлібролисики! 🧡 Прийом робіт на поетичний конкурс котолисячого міжсезоння завершується через 3 дні. ❣ ДЕДЛАЙН — 15 ЛИСТОПАДА О 23:59! ❣ ⏳ У вас ще є час, наші дорогенькі, щоб встигнути долучитися. ⏳ 📩 Ронделі здавати в ПП 🐱 @catania13_11 📩 Верлібри — 🦊 @e_foks Детальніше про конкурс — тут: https://t.me/ccaatt_ffooxx/3068 Про призи — тут: https://t.me/ccaatt_ffooxx/3249 З ЛЮБОВ'Ю — ВАШІ КОТОЛИСИ!

Оксані Лихогляд до закриття баночки залишилось 280 грн, давайте допоможемо send.monobank.ua/jar/4jPRjTEdaf

Хто тебе називав огидною і чому ти у це повірила? Звірі в нетрях свідомості гиркають — теплі, злякані звірі. Відголос б’ється хвилями в береги м’які і відбитки лишаються свіжими. Хто тебе називав невдахою і чому ти із цим погодилась? Слово ціпко у дерму в’їдається, мов нанесене магнум-голками. Шкіра фразами у сандаловий розфарбована, і не гоїться. Хто викрикував ниці прізвиська і чому ти це їм дозволила? Хто тебе визначав, хто вирішував, ким ти зараз є? Пустодзвонили: «Фу! Дивіться, вона!», і тріщини йшли по берегу розтривожено. Скільки попелу ще на голову посипатимеш? Попелюшко, ти, мов наміткою, прахом гордощів вкрила сором, себе спаплюжила, аби тільки не чути гострого, прилипаючого, болючого. Знай, ти — цінна і досконала, як квінтесенція літа в дівчинці, яка носить смішну панамочку, і сережки-черешні дібрані. Зло не має всевладдя над нами. Шкіра, як свіжопобілені стіни — чиста від будь-яких написів. Звірі пильно глядять володіння. 31.03.24 вірш на півфінал Віршометрії. вірш про те, як мене булили у школі і на роботі, і про роботу над цими травмами в терапії. давно хотіла його написати. @buryanpoetry #хопта

Як ти, брате? Знаю, що зараз спекотно, знаю, що літо розніжує. Але виживе той, хто міцно тримає в лещатах пам'яті — зима близько.. І в найлютішу спеку, і прозорою весною — зима близько... Як ти, брате? Які уламки літа вже затяг у свою нору? Чи наткав полотна з розпеченного каміння та гарячого піску? Чи стоять у льоху пляшки з кульбабовим вином? Чи достатньо у слоїках світлячків та Чумацького шляху? Чи печеш пироги з літніх заходів сонця? Чи нальодянив м'ятний вітерець? Зима близько... Не зволікай, брате! Хапай і намотуй туман на котушки, соли щебетання пташок, настоюй запах хвої. Чи стоїть у коморі у трьохлітрових баняках найдорожча коштовність літа — сонце, зібране на Літу*? Зима близько... Нумо, брате, закатаймо рукави! Набиймо перини хмаринками та пухом кульбаб! Зашиймо в шкарпетки політ ластівки та серпокрильця! Заплетімо у пасма пахощі троянд і бузини та спів солов'я! Чи літають за склом буфету бронзівки та бабки? Чи скачав у клубки купальські ватри? Зима близько... Брате, не зволікай! Знаю про зимовий одчай, як немає припасеного за пазухою літа... Зима близько... Близько! Брате, ти знаєш, що я люблю? Зварю зілля з променів своєї анахати, напуватиму тебе, щоб ти ріс та росло твоє серце. З маленьким серцем легше жити, але чи вмістить воно всі наші скарби? Чи витримає маленьке серце кульбабове вино? Поплач, брате, поплач! Ти звикнеш. Велике серце витискає сльози, яким мало місця поруч з ним, але тримає над землею, як гелієва кулька. Не плач, брате, не плач! Ми ж з тобою одного роду, ми не вміємо швидко бігати, але виживемо у довічному марафоні втечі від зими. Ми ж бо розпечені леза, що ріжуть кригу, коли в наших душах хлюпають спалахи кульбабового вина. Вистоїмо, брате, вистоїмо! Переживемо і цю зиму, точно переживемо... *Літа — свято літнього сонцестояння, найдовший світовий день року.

вітаю, наші переможці: 1 місце - Оксана Приходченко 1 місце - Іляна Лисяця 1 місце - Олексій Шитов 2 місце - Оксана Мовчан результати вірші окрема подяка суддям Тані Осіпенко та Лані д'Арк #хрампоезії