Храм поезії (🖤)

Ще маєте час, щоб надіслати свої листи через гугл-форму або через нашого телеграм-бота. Прийматимемо роботи до 17 червня включно, тож поспішіть, поки ми не закрили реєстрацію 💌 Також закликаємо вас користуватися саме ботом для подання творів, адже тоді ви отримаєте відповідь, схвалено вашу роботу до публікації чи ні. ❔Якщо ви все зробили правильно, комунікуючи з ботом, то вам надійде повідомлення з текстом: «Ваш твір надіслано на розгляд ⌛️» – і тоді можете не хвилюватися, що тексти десь загубилися. Ваш @lehit

Кредо вбивці Рівнини - в кровистих ляльках. Ні дітей, ні святого не шкода сміливцям. Скільком твоя криця навіяла страх, скількох умертвив блідолицих? Стерв'ятники вдячно кружляють вгорі - то тіні твої зголоднілі, Не лячно? Далеко ж ти, лицар, забрів, тіла розрізаючи сміло. Вже тридцять із гаком скували тобі невтомні хроністи-зозулі, А стріли та кулі буремні твої - квитки в темний світ для поснулих. В короні звитяжних - ясний самоцвіт, що сяє очима Харона, Ще скільки поляже, вже скільки лежить від рухів убивчо-невтомних? А, може, пора в грішну землю меча встромити, поставивши крапку? Кінець - для початку нового життя. З плеча тут рубати не варто. Багато з'явилось танцюючих смерть, яким ще немає й двадцятка, Став крапку, вдягай на діяння вінець, скуштуй замість плоті облатку. І ти вже готовий здійняти клинка та в землю його посадити, Щоб вбивства не сіяла дужа рука - лиш квіти, ще квіти і діти. Тріпоче по жилах ворожості кров і знов закликає до битви, Твій хрест - обладунок, а вбивця - тавро. Час знову рівнини скровити. @real_dobrutskiy #добруцький

дім сьогодні мені наснився дім, на п'ять хрущовок - пара дворів, сідало сонце, і я радів, горіли очі, захід горів. початок літа біг до кінця, червень кидався теплом густим, і листя торкалося до лиця, коли у гілках я гніздо мостив. шуміли діти, шуміли батьки, шуміли друзі, неслись в галоп, і все на світі було легким, і все на світі чистим було, і я відчував це, бачив чув, і кожну мить судомно ловив... б'ючись у вікна, краплі дощу втопили сон у сезоні злив. нитками білими по воді блукали спогади, ніби приблуди. сьогодні мені наснився дім, яким він більше не буде. @nikolasson #ніколассон

червень червень їж похапцем, ти ж бо голодна до полуничних заграв солоних стікає по тілу бог прохолоди лягає на груди і лиже долоні місяць для милості й меду на тіло тоншає шкіра, зриваєш руками струпи кривавлять, море міліє ось тобі дівчино, на тобі камінь на тобі ночі для першого відліку повні трави надії на тобі літа черговий відтинок тільки збережи З книги «Риби і птахи» Фото Анастасії Куберт @novakain_poetry #новакаїн #оля_новак

Книжки! Збірки! Для воєнних! Друзі. В мене дуже велика потреба у збірках, книгах сучасних поетів/письменників. Я був у госпіталі. В них дуже слабеньке забезпечення саме сучасною літературою. А хлопці та дівчата реально хочуть читати. Якщо комусь з вас не шкода зробити донат своїх власних книжок або будь-яких сучасних книжок художнього типу, то напишіть мені в пп. Чим більше тим краще. Можна навіть по 2-3 копії. Дуже треба. Прийму все по Новій Пошті (доставку сам оплачу). Зберу все разом і забезу їм. Фотозвіт з мене.

*** Забери мене в рай – той, де хвилі цілують пісок, Де на березі пальми, а море, мов скельце прозоре. Не питай, чи люблю. Зайве "сяють" казати про зорі. Я ж очима про ніжність щоразу кажу тобі знов. Запроси мене – мовчки, лиш поглядом ніжним поклич – У краї, де хіба що з чуток про морози відомо. Я з тобою одним відчуваю себе, ніби вдома, Навіть там, де байдужість, де люди мізерні – богú. Заховай мене: палко в обіймах від лиха прикрий. Захисти від образ, від пліток, що вирують запекло. Ти ж вогонь, без якого тужитиме серце за пеклом Навіть десь у раю, бо ж і Вічність без тебе – лиш пил. @virshimashi #чекарьова

Чи це ти,      антрацитова подруго? Звідки стільки чорнильного суму? Де поділася статна граційність? Помовчати?      Про що би хотілося? Чи сполохали листяні дотики,       що грайливо краєчки           відщипують? Чи спричинено знічення звістками? Гайда плентатись містом    розхристаним,      попід морем зелено-пашистим,        що із тюбиків майстра           розбіглося. Клени шелестом      втіху нашепчать нам. Та не бійся,      тебе не покину. Хоч висмикуєш часом волосся      та останні нервові клітини. Відчуваю,      гнітиш і гнітишся         різнопазлістю планів і дійсності. Хоч не мала ніколи плечистості,      та тримайся. На спільному тремпелі    відпочити ще встигне порепаний       та підсмалений лихом жакет. Не зникай і тоді, як удача       до зеніту зненацька дістанеться.  Сонце-фарту тускніти прописано,       як і тирсі живити вогонь. Поведу тебе в сутінках плескатись,        замість порпання            в темені сумнівів. Нехай спокою крихти розгублено,        арабеск понесеться до Всесвіту,           віддзеркалиться в сотнях зірок. #верлібр, #СТ_contest

мрійники дездрімеру послухай, смертний мрійнику колись я теж багато про що мріяла але сценарій пишеться не нами і ролі ми отримали без проб. я мріяла бути деревом схилятися над людьми захищати їх від дощу лоскотати гілками бездомних собак. я мріяла бути птахом летіти над хмарами дивитись на всіх звисока знати одразу, що станеться далі. я мріяла бути квіткою бути терном, бути волошкою стелитися під ногами вплестися в чиєсь волосся навіки. я мріяла бути вітром гуляти тонкими вуличками блукати між вікнами зйомних квартир та зрештою стала одеським повітрям закоркованим у банку. я мріяла більше ніколи не бути собою переписати сценарій мати занадто звичайне життя не було б ні віршів, ні пісень ні вальсів, ні обіймів, ні словесних бійок, ні ляпасів ні гіркого я тебе люблю ні солодкого я тебе ненавиджу не було б нічого окрім прісного моря блакитних очей. та в кожному морі є сіль і тому я вчу цей ненависний сценарій виходжу на вулицю-сцену і граю себе так правдиво і чесно що кожен без сумніву вірить: вона ніколи не мріяла.

«ти кажеш — ти мріяла» від архіву мертвих персонажів я теж пробував мріяти, але в Одесі мрії швидко псуються — сонце їх смажить до хрусткої корки, а потім продає як ювелірку загублену в цьому морі. я мріяв бути актором але мій театр — це під’їзд, де старі ролі читають нові обличчя і в кожному монолозі завжди хтось забуває, що це імпровізація. ти кажеш: "я мріяла бути деревом, квіткою, вітром" — а я мріяв просто не бути статуєю на розі Рішельєвської, бо навіть вона має більше уваги, ніж чесна людина в цьому місті. хотіла бути птахом — а я просто хотів маршрутку, де всі мовчать і ніхто не читає віршів з інстаграму. але навіть це — фантастика. море блакитних очей — народжена в ньому і з кожним поглядом в ті очі бачив тільки пустоту, де лежать обірвані фрази і квитки на вистави, які ніколи не зіграють. одеське повітря в банці — це ще розкіш, бо в нас тут продають навіть спогади, і ті дешеві, як римовані пісні вуличних гітаристів. ти кажеш: "я граю себе так щиро, що всі вірять" — а я бачив щирість у хлопця, що читає свої вірші в пустому дворі для однієї кішки і камери на стовпі. бачиш, ми обидвоє актори, але ти граєш мрію, а я — її хронічне заперечення. і поки ти вивчаєш роль я пишу ремарки на зворотах старих чеків з театру, де сцена — це завжди перехід між тим, ким ти була і тим, ким ти знову не стала.

муки починаються із утроби у світ крізь тунель із крові та болю як добре що не пам’ятаєш кажуть вони та тільки тепер кожен вдих наче під мікроскопом тому часто у того хто дивиться звужено кругозір можливо нам варто було залишитися у печері ніколи не знати про гедонізм та політичні течії ніколи не мати доступу до законів та формул пальцями строчити одяг зі шкури та хутра а не накази світло що випромінюють люди в блаженному незнанні випалює очі сильніше ніж хімія між дейтерієм та тритієм вінець еволюції став терновим тому пощастить якщо помру від простого інсульту і лиш сподіваюся що наприкінці тунелю нарешті не буде нічого

Доброго ранку! Час підводити підсумки третьої дуелі циклу #підзнакомсови🦉 Після підрахунку балів маємо такий результат: Робота 1: 26 балів Робота 2: 6 балів Отже, вітаємо Джессі Галлівела з перемогою в дуелі із Сонячною Темінню. Нумо подякуємо їм у коментарях! Також дякуємо всім причетним, зустрінемося на наступній дуелі вже цього вечора 😉

Ти можеш бути письменником/цею….і будеш! А «Легіт» допоможе з цим! Адже набір поезії та прози у спецвипуск триває, тож поспішіть до 17 червня включно поділитися з нами своєю творчістю. Подавайте тексти через гугл-форму або через нашого телеграм-бота. Нагадаємо, що один автор/ка може подати до 3 текстів, які відповідають тематиці випуску. Ваш @lehit

ми з тобою... станемо фотоплівкою, щоб на нас осідали перші погляди, останні прощання, шум дощу по вікні, запах нових шпалер, пил, розлите вино. Нас проявить тиша. у темних кімнатах, де не можна кричати, бо кожне слово тут це спалах, який роздирає кадр. Вицвіте, і все забудеться. Але кожен спогад пам'ятатиме нашу вулицю поки ти світитимеш. Мовчимо. Бо кожен відтінок у нашій кімнаті, стане спогадом про те, що не хочеться втрачати. Спогадом про те, що не хочеться забути, того, що інші давно стерли. І тут ти... закричиш. Заговориш. Краще вирізати на стінах твою перемогу, мій програш. Краще вирізати кадр із загальної групи. Я би краще випив тебе замість отрути, і впився. Вбився. Повзав, здираючи ребра до крові. Нехай хоч так ці фото стануть кольоровими. Нехай хоч так вицвітуть у голові промінчиками сонця, задзвенять, і порушать тишу. Я ззаду, на пам'ять напишу: - Мої стіни вицвіли, коли ти їх залишила.

Ось тобі, жінко, мова.  Стріляй із неї. Захищай себе до останнього подиху, і нізащо не дозволяй їм наблизитися. Використовуй вбудовану систему радіоперехоплення і прилад нічного бачення. Все це є всередині. І не бреши, що не вмієш. Пильно відстежуй дислокацію ворога і найменші його просування.  Підпусти на віддаль пострілу — а тоді припадай до прицілу і вже  не зволікай. Набоїв припасено вдосталь, їх не шкодуй, якщо ж скінчаться — виробляй їх зі слів, тільки тоненькі жіночі пальці здатні на цю моторику. І нізащо, нізащо не дозволяй їм наблизитися до старої межі, на якій розляглася  батькова слива. Як перейдуть її — доведеться іти врукопаш. Отоді вже прохромлюй багнетом, ріж від вуха до вуха, розпанахуй, роз’юшуй та оббіловуй, поки світло перед очима остаточно не змеркне. Як отямишся — погладиш колючу потилицю синові-новобранцю, чоловікові милиці подаси, а тоді — все спочатку. Хто сказав, що кидаємо напризволяще? Ми озброїли, як могли. Катерина Калитко

Ну, ось воно. Збирали, думали, дизайнили і, нарешті, готово. Це — електронна збірка віршів Приколу 2 метри, дуету з @poetkapilotka, і наші окремі роботи. У збірку увійшли вірші, написані на дуелі, конкурси і просто створені натхненням. Дизайн робився доволі довго, і можемо гарантувати, що збірка стане чудовою прикрасою вашій електронній бібліотеці, якщо така є, або просто естетичним приколом (🫡). Вартість, за тенденціями, вирішили зробити плаваючою, від 100 ваших кровних гривень (більше 10000 не пропонувати, а то ми вас, поціновувачів поезії, знаємо). Пишить в приватні @jessihalliwell ❤️ Заздалегідь дякуємо усім за підтримку, ви балдьож.

я мріяв стати космонавтом але тепер це не професія — а позиція в черзі на бюджетне місце в імітаційному модулі де ти з VR-шоломом облітаєш макет дитячої мрії, яка колись летіла до зірок, а тепер — до каршерингу. я мріяв стати айтішніком — в компанії, з великою зарплатою, а став консультантом з PowerPoint і тепер мої єдині навички — це ctrl+c vs ctrl+v. я мріяв про щастя — але згодом зʼясувалося, що воно або в Індії, або в рекламі пробіотиків а в реальності лише підписка на «плюс-спокій-акаунт» з обмеженою кількістю можливостей. я мріяв про домашнього робота який подаватиме мені каву а отримав тостер, який двічі видає хліб і один раз — екзистенційне питання я мріяв написати велику книгу — тепер prompt: "напиши роман, схожий на мій улюбленого, без суму, але з надією, щоб трохи про війну, але щоб без війни". і він пише. краще, ніж я коли-небудь уявляв, і на обкладинці моє ім’я — але піксельне, із зірочкою, і зноскою: написано за підтримки штучного інтелекту і глибокого саморозчарування. я мріяв бути собою — але виявилось, що я вже зайнятий іншим користувачем із вищим рейтингом і кращим фото профілю. @deadpoetr

я мріяв стати космонавтом але тепер це не професія — а позиція в черзі на бюджетне місце в імітаційному модулі де ти з VR-шоломом облітаєш макет дитячої мрії, яка колись летіла до зірок, а тепер — до каршерингу. я мріяв стати айтішніком — в компанії, з великою зарплатою, а став консультантом з PowerPoint і тепер мої єдині навички — це ctrl+c vs ctrl+v. я мріяв про щастя — але згодом зʼясувалося, що воно або в Індії, або в рекламі пробіотиків а в реальності лише підписка на «плюс-спокій-акаунт» з обмеженою кількістю можливостей. я мріяв про домашнього робота який подаватиме мені каву а отримав тостер, який двічі видає хліб і один раз — екзистенційне питання я мріяв написати велику книгу — тепер prompt: "напиши роман, схожий на мій улюбленого, без суму, але з надією, щоб трохи про війну, але щоб без війни". і він пише. краще, ніж я коли-небудь уявляв, і на обкладинці моє ім’я — але піксельне, із зірочкою, і зноскою: написано за підтримки штучного інтелекту і глибокого саморозчарування. я мріяв бути собою — але виявилось, що я вже зайнятий іншим користувачем із вищим рейтингом і кращим фото профілю.

на храм закинь)