синьоока

час що таке майбутнє? слово, що зазнало субстантивації, незрозуміла субстанція, сублімована й герметизована. майбутнє — як пакетик з атб, що був понижений до сміттєвого. майбутнє можна відкласти на завтра, як шматок тортика, що вже не лізе. але на ранок він буде зʼїдений, відібраний кимось кращим. майбутнє — мов бургер в маку, який хотілося цілий день, та щойно замовиш — лунає сирена. якщо у мене немає навіть чизбургера… яке у мене взагалі може бути майбутнє? а що таке минуле, якого не памʼятаєш? якого не проживала і якому не пробачаєш? я не можу згадати ні власних віршів, ні прочитаних книжок, ні закоханостей. народитися на світ — як прийти на кухню. ну і навіщо я взагалі сюди прийшла? як дивитися порожній фотоальбом: щось згоріло. щось загубилося. щось подарувала. щось вигоріло (може, я?) як документ із курсовою, який ти випадково закриваєш, не натиснувши «зберегти» — не лишається й натяку на те, що ти була написана. як складати нескінченні списки щодня: список покупок, список справ на завтра, список планів, список списків… щоб зрештою і самому опинитися в списку по-стра-жда-лих. чи було взагалі у мене минуле? усе псевдо — занадто справжнє, а усе справжнє — ілюзорне. час — тільки умовність. мій годинник зупиняється, бо не витримує. — підкажіть, який зараз час? — непростий… скільки триватиме це блюзнірство? скільки лишилось вірити? скільки лишилось звірятися? скільки лишилось звіра в мені і поза мною? тож я опиняюся посеред часу: людина (і те, сумнівно) без майбутнього без минулого без теперішнього. як хліб у новорічну ніч, що водночас усюди і водночас ніде. про єдність часу, простору й дії навіть не може бути й мови, якщо часу бракує, простору не вистачає, а єдина дія, яка мені добре вдається — це бездіяльність.