Храм поезії (🖤)

Ти тільки живи, добре? Ми ж домовлялися, у нас є план. Ми маємо їхати в гори до коників і чебреця, слухати шепоти й крики лісу, ловити плями тепла  засмаглими руками, сміятися… Слухай, пообіцяй  і виконай, це важливо, а інакше навіщо це все?  Лиха війни в’ють гнізда, висиджують з чорних яєць щодня  пташенят голодних. Але який же в біса у цьому сенс?!  Немає сенсу. Молох просить крові. Молох б’є навмання.    Однак ти живи, чуєш? Іще так багато жовтих доріг,  залитих сонцем, пахощів степу, що набухає дощем, червоного сухого, незлічених крапочок угорі. Просто живи, добре? Живи. Не знаю, як попросити ще… Ірина Цілик #цілик

Наш дім - підстрелений човен він і досі повзає по безводдю як великий розгублений жук ворушить веслами збиваючи вершки туману А ми жили у старій друкарській машинці відважні байстрята баби Кирилиці і ще тепла кров на наших надгробках пам‘ятає авторський стиль А ми були небесними мотилями і жили у церковному дзвоні та вдарили чорні звуки і ми посипались попелом Тепер ми біля темно-червоних дверей Сен-Поль-Сен-Луї І сонце-годинник обшукує нас мацаками Женев’єва майструє човники із письмових заяв на прихисток пускає їх по Секвані літери набрякають бузковою цвіллю Робить важливий дзвінок і киває - Нехай заходять анна малігон

ми йшли дорогами загублених світів, в пітьмі століть, ходою часоплину. ковчег в пісках епох згорнувся в дряхлий пліт, плеяд імення стали сірим пилом. ми йшли п'ятою ахіллесових шляхів, вітрами Одіссея рвали море. у Трою свято хтось повірив і згорів, втонув митець під ніжний спів потвори. ми йшли у глибину забутих мрій, плили за край, збігали в потойбічне, в химерній битві другом був чужий, світило не згасало цілу вічність. ми йшли спіраллю тисяч поколінь, вживляли слово в цитаделі роду, і бігли, як в останній перегін, за лінію небаченого фронту. народжені між Тигром і Євфратом, ми бачили Едем та кола Данте, відродження й диктаторів апарт – ішли ми прахом – повернулись в прах. травень 2024, ЮІ

⚡️ Апдейти по збору коштів на бус для бійців 114 ОБр ТрО (Чернігівський напрямок). 🔥 Ми знайшли буса, чекає нас на Тернопільщині. Вартість 7400 доларів + 12000 грн тех.обслуговування (фільтра, масла, ходова). Зараз на банці 146000 (12тис. за ТО ми оплатили) і 3000 доларів готівкою. Треба дозбирати ще близько 44000 грн. Часу маємо 2 тижні! 💰Банка відкрита на дружину бійця https://send.monobank.ua/jar/3L6m52mRC3 4874 1000 2047 5292 Paypal: veronikamovchann@gmail.com "на бус" 💪 Долучайтеся!

Павутинкою поцілунків покриваєш поволі тіло. Пригубити твій подих, втонути, напитися ним хотіла. По тонкому промінню дотиків- орнаменти з ластовиння. Потаємне розкриєш пальцями, розіллюся немов лавина. І розійдеться з кров'ю змішане бажання пірнати й зануритись. Із вершини стрибаючи стрімко, неначе востаннє, зажмурившись. Стікали прудкими ріками, кричали немов дикі звірі. Молочним шляхом розлився ти у збудженні п'янкого тіла. Зустріли цей ранок росами, що впали у трави густії. Неначе у сні під гіпнозом чергову спокусу посієм. Катя Цимбал (@katrin_tsymbal) На фото - Стіна кохання. Париж. На ній 311-ма мовами світу написані  слова: «Я тебе кохаю». #по_цимбалах

Час Анн перша Анна вирощує вдома вишню і носить світ на рукавах вишиванки немовби квітку у роті любові за кожним кроком її трави співають мов церковні дзвони надії друга Анна світ прибирає щоби мир увійшов в чисті помешкання каже: так ця війна насмітила що й за рік весь той бруд не відмити і світиться кольоровими скельцями сміху третя Анна рибалить на березі снів щоб нагодувати живих свіжою рибою а коли тривога вибиває з рук її баняки ховається у рудому хутрі лисиці мов лелечий рушник в українському небі а ще одна Анна – легка мов повітря свободи каже: не дякуй за порятунок цей час – мов міцне рукостискання – робить з нас вартових на полі майбутнього а ще одна Анна-Анета – складає зі слів бомбосховище для українців каже: тіло моє – ваші крихкі кириличні життя і на кордоні стоїть порозуміння мов обіцянка веселки перших трьох Анн я називаю: мої львівські родини всіх моїх Анн я називаю: мої тонкі плечі @iyakiva

Супер-контік Хмари гуртуються на горизонті. Я у дитинстві любив супер-контік. Зараз люблю, щоб не лізли у душу. Дощ за вікном, небо пада в калюжі. Я не підкорений, я не залежний — Надто міцна моя зовнішня вежа. Осінь в мені, осінь тепла і рідна – Краща за присмак вишневого сидру, Краща за пряність і хтивість глінтвейну, Й навіть вино програє тут ідейно. Вона одна доглядає, не кривдить Тіло моє м'яким сонячним світлом. Моє натхнення вплітається в коси Вітром жовтневим, хоробрим і босим. З ягід калини зробив я намисто – І я нікому не дам його з'їсти. Бо моя праця — важка і тривала. Я викриваю щоразу вандала: Навіть, якщо він дурний, несвідомий – Хто буде потім нести мою втому? Тому на себе, собі і з собою – Вірні займенники вільного крою. Мріяв нестримно я стати дорослим. Думав, з роками це вийде так просто... Цієї осені я став сильнішим. А в попередніх – занедбана тиша, Крок уперед, два назад – й так по колу. Так, я боровся, здавався (ніколи). Хмари гуртуються на горизонті, Я переслухав альбоми Tremonti. І зрозумів: я втрачав лиш для того, Щоб віднайти у собі перемогу. Дощ за вікном, небо пада в калюжі. Може, я з виду твердий і байдужий – Але в мені ще живе та дитина – І супер-контік не перша причина. @adelis_in_equilibrium #аделіс #винонадихає

⚫   ⚫   ⚫   ⚫   ⚫   ⚫   ⚫   ⚫       🟠   🟠   🟠   🟠   🟠   🟠   🟠   Я бігла за літом, що тліло на тлі босоногих уламків — ще вчора Я бачила зорі здригались під гавкіт поганців, що падають — в порох Свідомість малює безлюдні скарлючені вулиці — чорним Я бачила небо іскрило розривами в крихтах підбитої ночі Проміння поранені гранули грались (немає прикрити вікно чим) У очі неприспані ринуло бризками світло напрочуд Я чула пекучість беззвуччя, що звужує в вухах судини Як постріл опорний в потилицю, тицяє тиша ця в тил снів У спробах себе розбудити у паніці пальцями тисну Купається місиво міста у жовтогарячих загравах Розжарені шершні безшерсті прокушують одяг дірявий Під тоннами скла і бетону катована болем вмираю Трясеться простріляний простір, калатають клапани серця Розхитаних нервів маневром між стінами імпульс несеться Вібрації страху щоразу оголюють голки есенцій *** Говорять психологи хором, що пам'ять — то кепський художник: стирає деталі і барви, розбавить сприйманням відоме Під гримання тригерних ритмів зіскакує пензель в судомах Імпресію ночі гучної хустиною чорною вкрию Експресію болю розбóвтну вогненно-оранжевим криком Гірчава отрута утрат полотно роз'їдає незримо ..і тлітимуть в душах скалічених довго ще шершні відтоді Думки-паралітики ліпляться глітером струсів фантомних Це літо прилітів болітиме в спогадів битих літотах 💥🐝💥🐝💥🐝💥 © @ld_poems_virshi 💥🐝💥🐝💥🐝💥

Сонце Розмаєм у ясному листі —дивися!— сонце-павук золоту павутинку снує. Поволі від краю до краю... Збирає думки воєдино і сині краплі вплітає в ловець для моїх сновидінь. Я — крапка. Маленька комашка. І важко — знати, що сонце, до кінчиків лапок моє, Повинне усіх обігріти, і піде, плетиво світле відклавши на потім у тінь. Чекати лишусь під листочком до ночі, сонця тепло пам'ятаючи кожним крилом. Секунди рахує цикада... Багато обдумати встигну і стихне присмак тривог, який ти по собі залишив... Ти прийдеш. Сплетеш павутину і сині краплі вплітатимеш знову, немов бите скло, Обплутаєш ніжним промінням всі стіни, ніч упіймавши мою до колекції снів. Таланна

навіть розчиняються в реальності, милий, всі по-різному. холодна стіноопора. breathe in. і забудь ту кляту англійську — на твоє “awesome” знайдеться моє «фосо», маленький позере. козирем тягаєш дівочі коси? чути тебе? не хочу. зовсім. * краще пускати до вух абсолютне ні-чо-го, за кордони світу човгати, впираючися в стіночку, поки реальність фейкує-фарбує кров у блакитний префіксом «де», дефактно – виходить дефектною. (я в ній маленький гвинтик), у мене взагалі є руки? лапки? псевдоподії? псевдо-події повзком поволі проносяться повз ком крапок/тире зі знаками оклику, повз світ, повз мене. повзи! мине… чи ні? стіночка тримає у солодкій ізоляції. рожева хмаринка цукрової вати, вона перетворилася на скловату вже у роті, скрипить на зубах, ріже язик; спльовуєш і не відчуваєш болю. стіночка не зсунеться, тримає на межі, і скоро тобі заллють замаскованим під карамельний сироп бетоном ноги, руки. і вуха… * вибач, про що ти говорив? прослухала… @poetkapilotka #квазар

Їй сняться кити і малі північні пташки, блискучі колії та чужі рюкзаки, і мандаринів середземні стиглі боки у нічному листі. й іноді теж – всі її чоловіки, котрі так невдало зійшлися в одному місці. їй хочеться келихів, суконь, смішних подій, вітрильників білих, що ковзають по воді, яскравих повернень і тоскних блакитних злив, пісень і океанських припливів і також щоби хтось назавжди її захистив від усіх лихих і незрозумілих впливів. І хай вона тобі світиться як ніхто, коли підкурює або веде авто, коли розсипає дріб’язок і ключі, коли не відповідає на дзвінки уночі, і хай твоє серце вистрибує через рот від всіх її сподівань, надій і скорбот, чи від кута повороту її голови як від запаху свіжоскошеної трави. Нехай вона мандрує в твоїй крові, під язиком, в легенях і голові – помри чи зникни, та тільки стій де стоїш, допоки певне все, щось залишається між – обіцянки, відстані, сутінки снігові. Катерина Бабкіна #бабкіна

Бо ти програв, програв своєму серцю. Крізь сотні терцій, стертих до нестями. У вальсі чергової порожнечі, В субтитрах до розіграної драми. В нерівній битві виправлених ліній З відрізками знеструмлених зізнань, Програв моїй відвертості недільній, Програв моєму погляду навзАєм. В півоберта окреслюючи зустріч, В півнахилі схилившись до орбіт, Не в голосі, а в дотику відчув ти Руйнуюче відтінками: «Привіт». І світ, крихкий без тебе і кульгавий, Ув’язнений за грати вечорів, Звільнився від почутого: «Як справи?», У посмішці прихованій тремтів. А далі птиця Фенікс мала крила, І крила розправляв живий Атлант. Я виграла, але себе згубила, Так, як і ти, коли мені програв. @sarahwatsonrhymes #оксана_мовчан

За хвилину до того, як випаде дощ, ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж твого тіла і враз його стиснуть. Так легкі голуби, на вулицях кинуті, відчувають смак їжі за мить до годівлі, так солдат, що за хвилю повинен загинути, відчува деформації у власному тілі. Сміх, що має до мене назавтра прийти, розпізнаю сьогодні поміж плачу я. За хвилину до того, як з’явишся ти, — я тебе передчую. Сергій Жадан #жадан

*** Озвучую тепло Ненаголошеність хвостика твого імені розливається солодкістю на рецепторах мого язика, відлунює в гортані та лоскоче мої голосові У відповідь твій подих набігає хвилями і розбивається об скелі моїх слухових кісточок, лишаючи пересипання піщинок-мурашок по тілу Роздається шепіт любові 2023 Copyright: Чурков Максим #на_поверхні . підтримати автора і подякувати за творчість можна тут: 4731185634973942

що ти скажеш про тіло, нафаршироване вибухами зойканням штукатурки, що осипається тоненьким хлоп’ячим сопрано гурканням цегли і шиб, таким тихим, як наче несправжнім бо дім – це те, що стоїть, а не ходить з місця на місце, як вітер (війна – це оркестр чи диригент? чи оркестрова яма для диригента? чи потрощені інструменти на уламках консерваторії?) ти чиє, скажеш тілу, чи є ти, скажеш, чи є ти, чиє притискаючись поглядом до заграви, за якою зникає душа ще жива і вже мертва, скрипаля, скрипки, смичка, довгої музики яку берегли для життя, адже звук – це надія що ти скажеш про тіло, яке звучить як війна від війни резонує, вібрує, обертонує обертаючись нотним папером для партитури якою лякають, як повторенням тих самих гам і акордів скажеш, тіло – це школа музична на перехресті миру та окупації збудована ще століття тому, де загублені діти співають про ластівку так чесно і щедро, як буває лише коли вчишся бути собою (війна – це хор чи хормейстер? чи голоси на румовищі філармонії? нота фальшива чи чиста?) @iyakiva #ія_ківа

вишневий пиріг румʼяною щічкою вабить, лежить на мереживі в серпанку тонких скатертин, про свóї бажання нікому ні слова, а значить, як схочеш — надкусиш у мʼякості теплих перин. вишневий пиріг — спокуса гурмана на зожі, очима зʼїдаєш, та прагнеш відчути на смак. давно не секрет на що ти, ласунчик, спроможний, зірвавшись з режиму — сам в цьому винен, дурак. вишневий пиріг — солодка гріховна пожива, як миро священне крихти зі столу збирай, та знай, що кожна вишня вродлива кістку лукаву у сóбі несе, зазвичай. Поліна Шишлевська * З днем народження, 45 років це гарна дата, а 40 — взагалі гарний початок для чогось нового та незвіданого. Ти далеко не ідеальна, але хороша жінка, зі святом, бережи себе) #поліна_шишлевська

а я хотіла бути такою як він відчайдушно-схибленою вільною до останнього світанку вимкненим до болю гнівом на весь кольоровий спектр що може спіймати сітківка рибою плисти в його розставлені тенета п е р е т в о р ю в а т и с я переповненою поза законом літерами гойдатися замість хрестика на його шиї виплавлена з солі та іншої алхімії викрасти його життя з димовухого міста подалі від чорних дронячих очей бути невідступною тінню серед скла та тріщин де пазурі вітру шрамують шкіру де за спиною гуркіт темного ліфту мішанина з голосів та шурхіту навиворіт — гра без правил, шалене клацання і все навиліт розмита реальність поламана та це лише грані об які спотикається випадковий промінь казав як торкався руки як шершаві стіни багатоповерхівки тліли мов лепіт у забутті де асфальт пульсував під ногами липнучи смолою ніби прохав залишитися ненадовго хоч б на ще одну трихвилинну вічність казав "не треба тобі туди, будь де тепло не дивись, мала, у цей бік тут лише протяги у цвілих коридорах та зойки ночі як скабка під шкірою" а я натягувала на себе його светр дихала поміж ниток стоголосим мовчанням доганялася якоюсь хімією та голосовими приміряла на себе пазурі гніву та все вдивлялася у червоні плями теплих відбитків у блискучі леза його очей бо коли я - це він місто стає сталевим густа та гаряча міць тече артеріями поєднуючи серце й мозок бо моя сила в голосі що звучить ізсередини переслуханим до останнього падозорця "засинай, мала просто дивись на зорі і засинай ми виживемо, дівчинко моя все буде добре" @viknapoetry #єва_верле

[сьогодні] отак сьогодні дуже страшно і дуже колюче сприймаю людей і дуже злюся хочеться глибокого довгого діалогу, але не маю людини, з якою отак могла б саме тому коли ми (я і хтось) бачимося, я більше слухаю, ніж говорю, і може навіть складається помилкове враження, що я [підібрати власне підходяще слово] _ сьогодні ходила в храм, аби почути себе. не впевнена, що щось вийшло. є певний вектор в цих останніх тижнях, але немає повного заземлення. розфокусованість _ а коли вийшла, то плакала і було холодно. дуже злюся, коли відчуваю, що втрачаюся, бо роблю величезні кроки до самої себе, а все ж дещо оминаю навмисне ігнорую і бісить що ігнорую _ любов — дуже красиве слово, схоже на фіалку

людина сама нічого не може людині завжди потрібен інший на кого можна себе помножити для кого варто писати вірші з ким можна разом долати відчай чи радість ділити не ризикуючи хто може в будь-яку мить засвідчити що ти – реальний що ти – існуєш людина ж бо в себе не надто вірить все свідка для себе шукає якогось нема людини – спіймає звіра не зловить звіра – віднайде бога не знайде бога – візьме люстерко та навіть там себе не впізнає бо в сóбі бачить обличчя смерті й не розуміє що смерті немає.. людина сама нічого не може – ні народитись ні вмерти тихо побудь же іншим мені мій боже постій поблизу… помовч… подихай… Юрій Іздрик #іздрик

лише 29 років (на час написання незалежність України була двадцяти дев’яти річна) молодість з присмаком крові, залитої в биту склянку, портрет нашого часу, що не втиснути в жодну рамку, сльози вперемішку з горілкою на палітурці про «Гуманізм» – це інтер’єр двадцять другого, радянський постмодернізм. наша молодість струнко стоїть на трьох тривких черепахах, часом їздить на скейті, хоч тріщини на коліщатах. їй солодко мріяти ввечері і гидко страждати вранці. вона не вірить, що ми ідіоти і майже всі поганці. молодість зіткана з льону хрещатими візерунками, вона душить себе огидою разом із поцілунками не тими вустами, неправильні люди і зовсім не ті слова. в чужих руках рушницею вбили навіть її солов’я. наша молодість пахне каштанами і шаурмою на контрактовій. її погляд впізнають в натовпі, бо він надто, бляха, відомий. вона співала елегії про славу й безсмертну волю, молодість була ще дитиною, коли їй вручили зброю. молодість вчать, як врізати ляпаса, аби себе захистити. як повсюди носити перцівку і виживати на останній крихті, не кричіть про «дружбу народів», бо вже завеликі втрати може досить їй захищатися? краще вчіть їх не нападати. молодість розбивала коліна і шибки у вікнах судів, у неї скривавлені руки від зради чергових щурів. вона лиш пішла покурити, їй ще не скоро прощатись. молодість вірила в бога. знала – він буде вибачатись. @nesvidomo #духота