Храм поезії (🖤)

холодно зараз, пора невтішна, морози сунуть, хочеться їсти, любов’ю ближніх серця поснули, не затулити мій голод словом, емоцій сплеском, піци б наїстися вкотре в соло, бо піца – в серце, де ця вибагливість – ніц не знаю, усе тут легко, я закохаюся в кожен бортик, як чорт у пекло, я розділятиму кожне шмаття, як ніж по маслу, я смакуватиму піцу з сиром – це сирне щастя, ні, тут не треба складного руху, рецептів, списків, просто чотири сири до купи і можна їсти, просто тут ставлять високі цілі, складні задачі, я ж доїдаю гарячу піцу і їх не бачу, це моя догма, мій вибір волі, життєве кредо, піца «чотири сири» готова і ніц не треба, я задоволений і спокійний, міцний та юний, піцу за щоки собі закину і все забуду. @diominpoetry #дьомін

Коли твій Бог - естроген, ти амазонка, ти королева. Пітній на тренажерах, смачно їж, біжи щодужче, дика будь, кохайся! Тобі підвладне все, ти на своєму власному Парнасі! Приходить твоя овуляція. Все відчуваєш чіткіше, внутрішнє море стає більш глубоким, небо твоє високо-синє. Кричать твої інстинкти: "До біса всі кризи й фрустрацію, бо ти щонайменше богиня." А потім захочеш вологого й теплого затишку, пір'ям гніздечко прикрасити, наносити прутики, вимести всю пилюку. Підготувати гніздо своє до неочікуваного подарунку. У тебе забрали древні знання, єство твоє різне - то жар, то сніги. Забудь про провину, скажи собі: "Так, дика я, як ріка-ПМС вийшла за береги." Знаєш, що потім буде? Час одночасної сили та слабкості. Бережи себе, моя люба! Не віддавай черевички червоні, то ключ до твоєї самості! Просто вивчи до себе інструкцію, знай де твій Вкл., де твій Викл. Поверни свою дику жінку, полюби нарешті свій цикл! То є жіноча доля. Твій особистий фатум, тож не зважай на рамки! Shine on you crazy diamond!

*** Дивна річ —— бути Річчю. Ніби ти завжди обабіч головного сюжету, спілкуєшся жестами, поки всі інші витрачають слова. Твоє мовчання звучить гучніше за крик. Твоє “Привіт” —— лиш дотик пальців до плеча, що змушує здригатись і сміятись перелякано. Дивне призначення —— бути Річчю. Беззаперечно пропонувати руку без серця, яка вміє: дряпати зосереджено, мов кіт у саркофазі, гладити бережно, ніжніше за шовк труни, душити з пересердя, усіма фалангами, махати на прощання ніби ти щось завинив. Дивна догма —— бути Річчю. Тебе не знімуть у головній ролі, але саме ти триматимеш завісу коли починається горор чи муві Гая Річі. Дивна річ —— бути Річчю. І ніколи не стати собою. Плескати однією долонею Щоб ніхто не дізнався, чи ти —— частина комедії, чи просто уламок тіла, що потроху зникає. Фінал. Завіса падає. А я ще махаю. @mekkamoloka

*** Світ, здається, учора тонув у відтінках осінньо-строкатих, Та від віяння холоду згас листопад, як знесилений геній. Дід-скрипаль, що на вулицях грав, кілька діб не виходить із хати, Захлинається кашлем дедалі частіше, бо хворі легені. Смолоскип сподівань у морозних тенетах безсилля остигнув. Дід-скрипаль до смирення й молитви не звик, зауважує їдко: «‎Краще впасти без сил від мечів, що встромив супротивник у спину, Ніж терпіти недугу – звірюку, в якої загострені ікла»‎. Дід-скрипаль п'є домашнє червоне вино на вечерю та вранці. Часто палить, а часом грішить, наливаючи чарку горілки. Фтизіатри казали: «‎Як хочете жити, шановний, то варто Про спиртне й цигарки позабути, бо це вас ще більше калічить»‎. Від іронії кривляться губи старечі: «"‎Як хочете жити..." Є велика різниця між "жити" та "довше чекати на страту". Заборон не існує, коли доживанням по вінця вже ситий, Той, хто кров'ю стікає, гадаю, навряд чи спроможний на наступ»‎. Дід-скрипаль у депресію впав ще тоді, як не стало дружини, Та майстерно ховаючи відчай, за музику вперто тримався. Тож щодня на бульварі відверто дрижали в риданнях нестримних Струни скрипки, допоки смичок тріпотів і злітав, наче в танцях. Той, хто гідно на світі прожив, гордо йтиме й у "царство Аїда", Втім шкода: просто неба не можна вже грати, бо форма відкрита. Дід ледь чутно шепоче: «‎Стрімкий ураган ця хвороба огидна... Я ж слабкий, наче пил, що невдовзі розвіється вітром»‎. У старого музики немає дітей. Співчутлива сусідка Пообіді приходить: приносить тарілку гарячого супу. Хворий каже: «‎Спасибі... Колись із тобою подовгу базікав... Йди додому, рідненька. Ці стіни всотали заразу підступну»‎. Де ж тут кинеш палити... Маестро десь чув, що вино надихає, Та в похмурому мареві днів ні краплини, ні крихти натхнення. Скрипка змовкла відтоді, як грав музикант перехожим востаннє, У футлярі під ліжком сховавшися, думає, певно: «‎А дé я???»‎ Дід багатий, бо має з утрат і думок-хижаків бестіарій, За плечима – не крила легенькі, а хрест тягарем незавидним. Тільки сліз вже нема, наче зроблено серце зі справжньої сталі, І стискаються міцно вуста, щоб від низки "багатств" не завити. *** Залишúлася осінь позаду. Невдовзі сніжитиме довго. Притискаючи хустку до рота, кахикає кволий... Не дивно... Та здригається раптом, тамуючи подих: жахливий автограф Плями крові зоставили вперше, тому червоніє тканина. Дід шепоче: «Амінь» – і спустошує повний настоянки келих: «‎Кров, мов краплі вина, на підлогу стікає... Хворобі не здамся – Краще сам...»‎ Лиш сусідка заплаче, побачивши те, як померлий Скам'янів зі слідами порізів на майже прозорих зап'ястях. ©Марія Чекарьова 11–15 листопада 2023 року Вірш для марафону #винонадихає @poetry_ua за мотивами поетичного завдання від СУП.

У мене тут Венздей вдома, що робити?) #Косплей_Аделіс

ти приходиш у сни і тікаєш у мить наші руки — сльоза, наші душі — асфальт. знаю, дуже щемить і тягне назад. але ти така гарна, коли не болить, але ти така чесна без всіх барикад. ⸻ що зникають, як юність, в якій ти жила: і померла, і зникла, і билась з своїми — найживіша з усіх, хто здавався живим. так мене ти знайшла, і тебе я знайшла — ми ніколи не станемо ними. ⸻ бо з усіх, хто вже є, точно знаю тебе: ти — як нерв, ти — як щем, ти — як сіль і як вовк. виєш тихо на вітер, зализуєш кров, ліс не згубить тебе, він тебе віднайде. тож ходімо зі мною — ти мій шрам, я твій шов.

Іноді так буває, що запити змінюються просто «на ходу». Ми планували закрити кардіомонітор для медиків з Нацгвардії, але сьогодні зʼявився терміновий і критичний запит — авто для евакуації. Тому робимо так: 🔋 закриваємо два акумулятори для КрАЗа 40-ї ОАБр ім. Князя Вітовта, 🚙 закриваємо ремонт Jeep Grand Cherokee, 🚑 решта коштів із мого збору йдуть на автівку для Нацгвардії. Рібята докладуть своє — і разом купимо їм чортольот. Так буває: іноді потрібно міняти пріоритети просто тут і зараз. Головне — врятувати життя. Банка — send.monobank.ua/jar/3TU4iyA9eq ❤️ Репост — теж допомога 🙌

водою від скроні линуть ріки крові. – не бійся, зимні руки вкриють знову в терновім домі, падь лісів агоній. та знай: ім'я не стерти морем солі. – не бийся лобом, латво честь не згоїш, посохнуть пальці в дні клятьби жертовній. не здерти бруд з долонь під літній ливень. – не сплутай стежку й віття сплячих ліній, бо ж смерть блукає в сітях вен і стигне. – І брате, кров не стане враз водою. не гряне чистим струмом в жарку пору, тож йди туди, де плоть й вино христове. 16.06.2024. М.Ю. #вірші #фото

вдягати на себе твій запах, футболку і спокій, не відкладати любов і щастя взаємне на потім, зливатись, тремтіти, тепло відчувати у грудях до крихт, до молекул вбирати усе, що даровано лютим. ловити сніжинки, зірки і погляди сіро-зелених, пити вино, до біса послати буденні проблеми, читати дотиком рук тебе, мов азбуку брайля і в світле майбутнє ввійти без краплі лихого вагання. тримати й триматись за слово, за вчинок, за мрію, плекати спільне разом, бо порізно вже не зумію… все це і ще сотню всього, що завгодно хочу щоденно робити з тобою безперешкодно. @virshirumu #поліна_шишлевська #шишлевська

дороги світу звелися в сітку із шрамів-рисок, що ведуть відлік часу в зворотній від плину бік, де син і батько стають початком; де ти — за(на)ступник того,          що буде(ло); де ти — за(на)місник того,          хто буде(в); де ти —          ні(хто). тебе згадають за йменням батька й гріхами сина, ти цар, та не бог, і хай що ти волієш лишити іншим, твої цілунки із лазуриту піски забудуть — Іштар сміється з твого дарунку! і брама пам'яті стане(ла) брамою забуття. НА ВУлиці ХОдять сірруші: збирають душі минувших днів. як тільки сонце забрало золото з їхніх тіл — зійшли із мурів. ДО тебе їм не дістатися, бо тебе вже нема(є), царю: вНОчі іСтОРія ввібрала твій дух під покровом пам'яті. дороги світу звелися в сітку із шрамів-рисок, що ведуть відлік часу в зворотній від плину бік, де син і батько стають початком, де ти... ні(хто)? @zapyskyneofitky #неофітка

▪️імла▪️ Вогнища куряться, ночі не коряться, темно і холодно вкупці. Боже мій, хоч би не вкурвитись, поки імла свої пазурі горне стурбовано під звуки туманного горну. Це все тиск, регоче залізом округа, смертю повітря фурчить, скрапує скрегіт у вуха, як хлющ у яругу, впивається в душу рвучкий. Навколо мене вже не люди, заломлені склом, минають мене силуетами, позбавлені люті в безсилому фокусі та в силу етики. Хоч сліпить криве відображення, любить його інстабільність, у морі кікімор маскуєшся ким? Вогнища в урвищах кри́влять свої язики, за ними вода, мідні труби, чорт би зомлів, драконові зуби, Крим і лінія каторжних рим. Не дим із трубів на чайні зорі, не диск із міді зникають в горні. Аж ось він, шал, і ярий грім! Надія ховається там, де межа пролягає, між чеською стінкою книг і четвертим пристíнком нон-фікшну на підвіконні. Стилус веде на планшеті лінію ходу стилетів на карті планшетки. Віру не зміряє радіус зброї нової поставки, віру тримають на покуті або на підставці. Шумлять бетони, і світ мій тане. Усе, що самі нажили́, поховали в коморі: торішні газети, поламані лижі, стоптані черевики, вже непридатні для вжитку (а колись такі свіжі!) слова — усе той вогонь обіймає! Недавно, здалося, торкалися пальці холодних фарбованих часом, побілених нами несучих стін, А тепер ні з дому, ні додому, бо й там, і там огонь давно згорів. Стіну закарбовують вугілля і гар, біжить каламутна вода; в забої дзвенить і меле, поки промені світла у дартс вицíлюють те, що приб’ють до небесної тверді. Смерть безпорадна, бо входить у вибиті двері, і стукається не об дерево луток, а пустку, заносячи лезо в бетон, немов долото; прополює цілий під’їзд у міжрядді, закидує в лунку насіння на двадцять один грам. А скільки вікон у кожному домі! Скільки ховають квадратні очі віконних рам. У вогники дому падальник цілиться, в пожирача промінь теж цілиться, мить… на цей раз не збили. І зуби аж сяють білі на спаленій масці лиця нової багатоповерхівки. Нескорена імла зголодніла: відкриваючи вікна удень, розкриваєш насправді їх в ніч, у незміряну зиму, де спадень леткий припав до подолу її сутінкової сукні, світився і вив, виводячи з ладу радари, датчики і дозиметри, аж червонів багульник у ногах, коли вона наступала. О хмари, хмари вишнево-темні, мов біля серця огонь нагана! В розколі днів куди й де мені? Вузьким хребтом, куди веде віднога? Скажи мені, чому так рано? Я сам тобі, моя дорого: так іржа підступає ножеві до ока, що бачило все. І коли усе — в тумані життєвому, коли долі сплітаються у вузол, що клубком стає у горлі, я дістану рукопис на дотик, а ногою зчитаю дорогу додому. Хмари клубляться, вогнища маряться, вогнища смертю пашать. Я знаю, коли люди стають поетами. Біля димлячих багать. 11.09.2025 Copyright: Чурков Максим #віршневий_сад * У порядку появи фрагментів: Олесь Гончар — Атака (1942) Kvazartsevam — п'ять стадій відображення дійсності (2023) Володимир Сосюра — «О губи, губи вишнево-темні…» (1923) Василь Стус — «Я марно вчив граматику кохання…» (1962-65) Грицько Чубай — Березень Максим Рильський — «Коли усе в тумані життєвому...» (1911-18) Василь Симоненко — Чари ночі (1956) Олесь Гончар — Танкіст (1945) Грицько Чубай — Чути (1969)

🍃 ▸ Серпень Серпень ніжно бере за руку, не обпікаючи шкіру, та веде звивистою доріжкою у дитинство де сонячні зайчики стрибають по хвилях — і ти за ними де розпечений асфальт розколюється на землянисті доріжки — дивись, не загуби свою. А якщо таки зійдеш, зависока трава весело залоскоче голі п'яти, струшуючи з них пил втоми. Куди йтимеш далі? До дому! І поміж тим хапатимеш стиглі плоди, що визирають понад кольоровими парканами. Зарано? Серпень зашелестить: вчасно! бо стиглі плоди вже перестають чіплятися за гілки і, щойно віднайшовши сміливість, розбиваються. Не бери з них приклад. Краще згадай сусідського котика, що завжди приземлявся на лапи. *шурх* Обертаєшся, аби побачити його, а тим часом серпень змійкою втікає в кущі. І скільки не наздоганяй, потрапиш лише у чергову петлю заплутаного серпантину Що межею постав між тобою і дитинством. Та поволі веде до наступної зупинки: Осінь Дорослість ─ ────────── ↷ #yrboo_вірш

* Блаженно квітне акація, овації сипле пелюстками. Стискає в обіймах Су́тиски, червневими стежками грації. Мрійливі орлики-дзьобики апокрифом літа писані, молитвами заколисані схилили додолу лобики. Рівець накрився дельфінієм, ясніє м’якою м’ятою. Я тут звіробій збиратиму, я почуваюся вільною. Шепочуться трави притчами, причалює сонце берегом. Причастям підсилить бережно – мене Бог по-новому витче. -------------------------------------------------- Су́тиски та Рівець – села у Вінницькій області. Оксана Лихогляд 02.06.25

🌸 Бузковий триптих 🌸 Справа в тому, що в мене немає дому (с) Один в каное Справи. Втома. Так, звісно, немає дому. Ні, не горе. Його не було ніколи. Гори, вітер, красиві безкраї доли. Дивна доля... Крайнебо зірками солить, Соло тиші, акомпанементи грому, Та по кому той подзвін у синіх кронах? *** ...Люди, а квітне бузок у наступній країні? Нині звичайне – вже привілей, нагорода. Квітне, дивлюся, знецінений, любий, безцінний, В тихих подвір'ях усміхненого народу. В дивних подвір'ях невивченого народу Важко побачити звичних сусідів та друзів. Настрій на ребрах – про вроду та чисту воду, Хмара на небі – прозора сорочка безглуздя... *** Шлях та книги. Звук серця лунає тихо. Птаха часу звиває спіралі чорні, Щось далеке покличе, візьме, пригорне. Вічне горно, В якому ми неповторні, Ми – потвори, шукаємо знову вихід. Віх поезій солодкий. Усе тут – віха. *** Непримітка: сучасні циніки від поезії рималюють цінники, плавлять слово на золото золотарів, окремі самітники на смітниках романтики вишуковують квантові семи, форми, семафори сенсів, з яких (їм це знано) чиниться шлях у вічне, чи то метафоричний, чи ні. Чини. @worldscrossroads #alldoroga

✉️ Сповіщення від Леготу: Набір творів у осінній випуск подовжено до 21 вересня включно. Маєте ще цілих шість днів, щоби надіслати нам тексти через нашого телеграм-бота або гугл-форму. Нагадаємо, що ми приймаємо: • тексти про звуки, музику; • тексти з виразним ритмом, асонансами, алітераціями; • тексти на вільну тематику, проте з посиланням на запис звуку, пісню, яка доповнює текст; • тексти на вільну тематику з посиланням на запис вашої декламації твору. Також не забудьте перед поданням оформити твори відповідно до наших вимог!) З нетерпінням чекаємо на ваші роботи! 🤍 Ваш @lehit

Казка про дощик Грім в очеретах відлуннями ходить, Хвилі збивають перину із ряски. Сіли шукати прогнози погоди Гуска Петрівна та жаба Параска. Листячко вéрби праворуч полощуть, Лілії в танці закручені зліва. — Низько комахи літають — на дощик. — Каже Параска. І дéкількох з'їла. Плямкав макухою в затишку короп, Качур жовтенький ховався під неню. — В ґуґлі написано: литиме скоро. — Гуска Петрівна ґелґоче до неї. — Ниють коліна, у лобі мігрені, Хмари над нами — темніші і товщі. Точно намоче, ходімо до греблі! — Квакнула жаба Параска на дощик. Дощик за хмарами бульку приплюснув — Мав би вже вилити опади з відер. — Буду-не буду... — зриває пелюстку. Випало йти. І пустився. Деíнде. Вітер у розпачі хмари розносив, З нього сміялась веселка хвиляста. — Брешуть усі: від прикмет до прогнозів. — Згодні Петрівна і жаба Параска. 01.08.2025 #вірші

Подовжити дедлайн опен-коллу, як викликати виконавців на біс, — вже добра традиція. Для всіх, хто хотів, але не встиг дописати, надіслати, долучитись, анкета https://docs.google.com/forms/d/1mtyyMC2qGXgW2UZpBaNCqfyU3-6lXZ0B6QfAZRKe3ko/edit

Повесні білі простирадла сходять Ріками Квітами Голосять тільки трембіти Грають цілий рік богам Луною Проводять Замолюють Гріхи Первородний та останній /"Ой, на кого ти нас лишив..."/. Час летить Покоління збігають Залишають тільки імена Та хто їх завтра згадає? /"Господи, сохрани і заступи сина мого..., пом'яни душі дітей моїх..."/. А ці голоси не сплутати ні з чим Ніхто не зможе їх повторити Ні люди Ні мольфари Ні боги. А коней все женуть і женуть Зав'язують очі Не бійтеся Попереду не прірва — переправа /"Ой, за гіллям місяченько, За гіллям, Ой, ти собі молоденька, Засілля. Ой, сідлали сиві коні, Сідлали...."/. Брехня. Собаки брешуть Неможливо слухати цей гавкіт Намисто падає Червоні коралі по всій обóрі по всім плаям Всі гори багряні /"Ой пішов я в полонинку, В полонинці чічка. Ой що робиш, поробляєш..."/. І раптом Тиша тииишшшааа тшшшшшшш Ти чуєш? Зараз вони грають тільки для тебе Вони кличуть Біжи скоріше Біжи що є сил Не обертайся – за спиною ти все вже бачив Не зупиняйся /...../ Вона чекає.... Юрій Іванов, листопад 2023

Оголошуємо набір творів у четвертий випуск! Кожен охочий має змогу надіслати нашій редакції свої тексти, скориставшись цією формою. Тема випуску – подорож, під «подорожжю» ми маємо на увазі не лише переміщення у просторі, тож ви маєте простір для особистої інтерпретації теми. Вимоги до текстів в описі форми (вони лишаються стандартними). Дедлайн подачі творів: 23 вересня. Слідкувати за результатами відбору можна в нашому каналі в Телеграм. Ми хочемо продовжити практику оголошення списку автор_ок, які пройшли відбір, тому 28 вересня ви дізнаєтесь про результати тут. Бажаємо успіху!

Тут на зупинці, ми сперечались про плани на літо, як помістити вступні та як протоптати брудні піски Азовського моря. На цьому асфальті з потрісканим швом, біля гідранту, на перехресті, обригані світлою роганню, віддавалася плинові юності. Зграя топтала газони, займала під'їзди, полірувала лавки, розрізаючи тишу сміхом дівочим. Просто у небо на стріхи радянських новобудов. Губилася молодість небом, зірками, стоптані трави китайськими кедами, на скалки розбиті пляшки, наші легені наповнені димом. Леготом юності молодість наша спливала, так непомітно, пісок із клепсидри, добіг до зернинки. Часто не має нічого: ні звіра, ні тиші ламкої, Тим паче дороги до власного додому. Джессі Галлівел #джессі_галлівел #ліга_поетів