Храм поезії (🖤)

навіть розчиняються в реальності, милий, всі по-різному. холодна стіноопора. breathe in. і забудь ту кляту англійську — на твоє “awesome” знайдеться моє «фосо», маленький позере. козирем тягаєш дівочі коси? чути тебе? не хочу. зовсім. * краще пускати до вух абсолютне ні-чо-го, за кордони світу човгати, впираючися в стіночку, поки реальність фейкує-фарбує кров у блакитний префіксом «де», дефактно – виходить дефектною. (я в ній маленький гвинтик), у мене взагалі є руки? лапки? псевдоподії? псевдо-події повзком поволі проносяться повз ком крапок/тире зі знаками оклику, повз світ, повз мене. повзи! мине… чи ні? стіночка тримає у солодкій ізоляції. рожева хмаринка цукрової вати, вона перетворилася на скловату вже у роті, скрипить на зубах, ріже язик; спльовуєш і не відчуваєш болю. стіночка не зсунеться, тримає на межі, і скоро тобі заллють замаскованим під карамельний сироп бетоном ноги, руки. і вуха… * вибач, про що ти говорив? прослухала… @poetkapilotka #квазар

Їй сняться кити і малі північні пташки, блискучі колії та чужі рюкзаки, і мандаринів середземні стиглі боки у нічному листі. й іноді теж – всі її чоловіки, котрі так невдало зійшлися в одному місці. їй хочеться келихів, суконь, смішних подій, вітрильників білих, що ковзають по воді, яскравих повернень і тоскних блакитних злив, пісень і океанських припливів і також щоби хтось назавжди її захистив від усіх лихих і незрозумілих впливів. І хай вона тобі світиться як ніхто, коли підкурює або веде авто, коли розсипає дріб’язок і ключі, коли не відповідає на дзвінки уночі, і хай твоє серце вистрибує через рот від всіх її сподівань, надій і скорбот, чи від кута повороту її голови як від запаху свіжоскошеної трави. Нехай вона мандрує в твоїй крові, під язиком, в легенях і голові – помри чи зникни, та тільки стій де стоїш, допоки певне все, щось залишається між – обіцянки, відстані, сутінки снігові. Катерина Бабкіна #бабкіна

Бо ти програв, програв своєму серцю. Крізь сотні терцій, стертих до нестями. У вальсі чергової порожнечі, В субтитрах до розіграної драми. В нерівній битві виправлених ліній З відрізками знеструмлених зізнань, Програв моїй відвертості недільній, Програв моєму погляду навзАєм. В півоберта окреслюючи зустріч, В півнахилі схилившись до орбіт, Не в голосі, а в дотику відчув ти Руйнуюче відтінками: «Привіт». І світ, крихкий без тебе і кульгавий, Ув’язнений за грати вечорів, Звільнився від почутого: «Як справи?», У посмішці прихованій тремтів. А далі птиця Фенікс мала крила, І крила розправляв живий Атлант. Я виграла, але себе згубила, Так, як і ти, коли мені програв. @sarahwatsonrhymes #оксана_мовчан

За хвилину до того, як випаде дощ, ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж твого тіла і враз його стиснуть. Так легкі голуби, на вулицях кинуті, відчувають смак їжі за мить до годівлі, так солдат, що за хвилю повинен загинути, відчува деформації у власному тілі. Сміх, що має до мене назавтра прийти, розпізнаю сьогодні поміж плачу я. За хвилину до того, як з’явишся ти, — я тебе передчую. Сергій Жадан #жадан

*** Озвучую тепло Ненаголошеність хвостика твого імені розливається солодкістю на рецепторах мого язика, відлунює в гортані та лоскоче мої голосові У відповідь твій подих набігає хвилями і розбивається об скелі моїх слухових кісточок, лишаючи пересипання піщинок-мурашок по тілу Роздається шепіт любові 2023 Copyright: Чурков Максим #на_поверхні . підтримати автора і подякувати за творчість можна тут: 4731185634973942

що ти скажеш про тіло, нафаршироване вибухами зойканням штукатурки, що осипається тоненьким хлоп’ячим сопрано гурканням цегли і шиб, таким тихим, як наче несправжнім бо дім – це те, що стоїть, а не ходить з місця на місце, як вітер (війна – це оркестр чи диригент? чи оркестрова яма для диригента? чи потрощені інструменти на уламках консерваторії?) ти чиє, скажеш тілу, чи є ти, скажеш, чи є ти, чиє притискаючись поглядом до заграви, за якою зникає душа ще жива і вже мертва, скрипаля, скрипки, смичка, довгої музики яку берегли для життя, адже звук – це надія що ти скажеш про тіло, яке звучить як війна від війни резонує, вібрує, обертонує обертаючись нотним папером для партитури якою лякають, як повторенням тих самих гам і акордів скажеш, тіло – це школа музична на перехресті миру та окупації збудована ще століття тому, де загублені діти співають про ластівку так чесно і щедро, як буває лише коли вчишся бути собою (війна – це хор чи хормейстер? чи голоси на румовищі філармонії? нота фальшива чи чиста?) @iyakiva #ія_ківа

вишневий пиріг румʼяною щічкою вабить, лежить на мереживі в серпанку тонких скатертин, про свóї бажання нікому ні слова, а значить, як схочеш — надкусиш у мʼякості теплих перин. вишневий пиріг — спокуса гурмана на зожі, очима зʼїдаєш, та прагнеш відчути на смак. давно не секрет на що ти, ласунчик, спроможний, зірвавшись з режиму — сам в цьому винен, дурак. вишневий пиріг — солодка гріховна пожива, як миро священне крихти зі столу збирай, та знай, що кожна вишня вродлива кістку лукаву у сóбі несе, зазвичай. Поліна Шишлевська * З днем народження, 45 років це гарна дата, а 40 — взагалі гарний початок для чогось нового та незвіданого. Ти далеко не ідеальна, але хороша жінка, зі святом, бережи себе) #поліна_шишлевська

а я хотіла бути такою як він відчайдушно-схибленою вільною до останнього світанку вимкненим до болю гнівом на весь кольоровий спектр що може спіймати сітківка рибою плисти в його розставлені тенета п е р е т в о р ю в а т и с я переповненою поза законом літерами гойдатися замість хрестика на його шиї виплавлена з солі та іншої алхімії викрасти його життя з димовухого міста подалі від чорних дронячих очей бути невідступною тінню серед скла та тріщин де пазурі вітру шрамують шкіру де за спиною гуркіт темного ліфту мішанина з голосів та шурхіту навиворіт — гра без правил, шалене клацання і все навиліт розмита реальність поламана та це лише грані об які спотикається випадковий промінь казав як торкався руки як шершаві стіни багатоповерхівки тліли мов лепіт у забутті де асфальт пульсував під ногами липнучи смолою ніби прохав залишитися ненадовго хоч б на ще одну трихвилинну вічність казав "не треба тобі туди, будь де тепло не дивись, мала, у цей бік тут лише протяги у цвілих коридорах та зойки ночі як скабка під шкірою" а я натягувала на себе його светр дихала поміж ниток стоголосим мовчанням доганялася якоюсь хімією та голосовими приміряла на себе пазурі гніву та все вдивлялася у червоні плями теплих відбитків у блискучі леза його очей бо коли я - це він місто стає сталевим густа та гаряча міць тече артеріями поєднуючи серце й мозок бо моя сила в голосі що звучить ізсередини переслуханим до останнього падозорця "засинай, мала просто дивись на зорі і засинай ми виживемо, дівчинко моя все буде добре" @viknapoetry #єва_верле

[сьогодні] отак сьогодні дуже страшно і дуже колюче сприймаю людей і дуже злюся хочеться глибокого довгого діалогу, але не маю людини, з якою отак могла б саме тому коли ми (я і хтось) бачимося, я більше слухаю, ніж говорю, і може навіть складається помилкове враження, що я [підібрати власне підходяще слово] _ сьогодні ходила в храм, аби почути себе. не впевнена, що щось вийшло. є певний вектор в цих останніх тижнях, але немає повного заземлення. розфокусованість _ а коли вийшла, то плакала і було холодно. дуже злюся, коли відчуваю, що втрачаюся, бо роблю величезні кроки до самої себе, а все ж дещо оминаю навмисне ігнорую і бісить що ігнорую _ любов — дуже красиве слово, схоже на фіалку

людина сама нічого не може людині завжди потрібен інший на кого можна себе помножити для кого варто писати вірші з ким можна разом долати відчай чи радість ділити не ризикуючи хто може в будь-яку мить засвідчити що ти – реальний що ти – існуєш людина ж бо в себе не надто вірить все свідка для себе шукає якогось нема людини – спіймає звіра не зловить звіра – віднайде бога не знайде бога – візьме люстерко та навіть там себе не впізнає бо в сóбі бачить обличчя смерті й не розуміє що смерті немає.. людина сама нічого не може – ні народитись ні вмерти тихо побудь же іншим мені мій боже постій поблизу… помовч… подихай… Юрій Іздрик #іздрик

лише 29 років (на час написання незалежність України була двадцяти дев’яти річна) молодість з присмаком крові, залитої в биту склянку, портрет нашого часу, що не втиснути в жодну рамку, сльози вперемішку з горілкою на палітурці про «Гуманізм» – це інтер’єр двадцять другого, радянський постмодернізм. наша молодість струнко стоїть на трьох тривких черепахах, часом їздить на скейті, хоч тріщини на коліщатах. їй солодко мріяти ввечері і гидко страждати вранці. вона не вірить, що ми ідіоти і майже всі поганці. молодість зіткана з льону хрещатими візерунками, вона душить себе огидою разом із поцілунками не тими вустами, неправильні люди і зовсім не ті слова. в чужих руках рушницею вбили навіть її солов’я. наша молодість пахне каштанами і шаурмою на контрактовій. її погляд впізнають в натовпі, бо він надто, бляха, відомий. вона співала елегії про славу й безсмертну волю, молодість була ще дитиною, коли їй вручили зброю. молодість вчать, як врізати ляпаса, аби себе захистити. як повсюди носити перцівку і виживати на останній крихті, не кричіть про «дружбу народів», бо вже завеликі втрати може досить їй захищатися? краще вчіть їх не нападати. молодість розбивала коліна і шибки у вікнах судів, у неї скривавлені руки від зради чергових щурів. вона лиш пішла покурити, їй ще не скоро прощатись. молодість вірила в бога. знала – він буде вибачатись. @nesvidomo #духота

…час вертатись додому та тільки, на жаль, в тимчасовий вечірнє шосе, яке не наплодило іще світлофорів змушує швидше іти – ледь не перебігати по смугах своїх, як життю та рахую лиш чорні вони, от чомусь, відкладаються в памʼяті дуже яскраво час замотуватися у ковдри і бачити диво світло гірлянди нехай подарує якесь псевдо свято зимній подих відчути на вікнах і на своїй шиї між затишком та метушнею обрав би самотність обрав би бажання кимсь бути обрав би кимсь стати але головне зрозумів, що це треба обрати для себе … #вірш © ольга ритик

Амелі я називала тебе Амелі а ти закочувала очі бо це ім’я не підходило  так само, як паспортне на честь якоїсь святої але все-таки  ти відрізала своє довге волосся (яке я так любила) кухонними ножицями у ванній і зробила каре бо відсікала усе нав’язане точним ударом погляду який катанно розполовинював пики я так ніколи не вміла ти в усьому була обдарованішою / жорсткішою /  хаотичнішою за мене тому я хотіла тебе розітнути і доторкнутися до ніжної серцевини але зупинилась, дійшовши до дерми коли сказала “я хочу сім’ю і дітей” і це моє (?) бажання було відтерміноване  на невідому кількість (ви)років ти не могла витримати справжню мене / справжню близькість тому кожен раз коли ти мене гоустила  я чекала три дні  а на четвертий писала тобі  черговий останній вірш про те, що готова бути для тебе  ким завгодно і виламувала себе як спортики арматуру про те, що готова піти за тобою навіть у смерть і припиняла їсти-рухатися-відчувати тільки заради того щоб ти не щезла без вісті щоб зловити тебе, як кулю сонячним сплетінням щоб пробігти з тобою за руку ще одне коло сансари  і хоча би в цьому бути на рівних …і тоді ти йшла купувати  мій улюблений чай хоча між нами було дві доби  ти казала, що люди тягнуться одне до одного як сліпі кошенята, коли їм страшно я їхала додому щоб побачити тебе  в черговий останній раз а за лінією кордону мене зустріли міста  з розтрощеними дахами / головами  і стало лячно що це станеться (не) зі мною і це – варіант норми  і це – варіант виправдання того що я зайшла в той клятий автобус одною  а вийшла іншою слабшою виправдання того що ти вкотре дряпала мою спину поламаними нігтями цілувала потрісканими вустами які не знали помади  з моменту коли це все почалося і промовляли знову і знову що любов –  максимально нелогічне почуття  яке не можна розібрати  на складові елементи як конструктор лего на відміну від інших на відміну від мене бо я була для тебе  відкритою книгою черговим екшеном з районної бібліотеки повернула одну – взяла іншу скільки ти прочитала? десятки, сотні? яка різниця важливіше що через кінчики твоїх пальців я підхопила невиліковну ніжність яка живе і множиться  вегетативним способом у пустотах кісток чекаючи, як квітка в горщику яку зрізали минулого року залишивши лише цибулину і поставили у підвал дозрівати  до наступної весни / поїздки  навіть коли я буду кохатися з кимось тихо, але щоденно замість чарівної таблетки на ніч навіть коли моє тіло зноситься як зв’язаний тобою светр цю ніжність не витравити бо я поклялася більше нікому ніколи не присвячувати вірші @alefandco #алеф #легенда

я хочу перечитувати тебе так, як перепахують землю розтираючи серед долонь сягаючи коренів перевертаючи нутрощі назовні щоб пальці залишалися як закладинки знизу живота хочу перечитати тебе щоб пил сторінок кокаїново торкався легень до передозу до опоїдної кризи виблювавши останній рядок кожного твого тексту хочу гойдатися на вервицях твоїх сторінок хриплим бажанням вдихати отруту твоїх парфумів де остання сторінка заповзає чорним язиком густої та невідворотної не крапки - коми

🤩🤩🤩 🤩🤩🤩Будь  поганою звичкою.                  Рафлезією.                  Манцінеллою. ⠀ Будь порно-стрічкою, точніше, такою ж відвертою. ⠀                                       🤩🤩🤩    Будь Кодексом Гігаса,🤩🤩🤩 молись комусь на латині. ⠀    🤩🤩🤩 Роби з плюсів    🤩🤩🤩мінуси.                   Фарбуй волосся в синє. ⠀ Будь ртутним термометром дозволь свої межі визначити. Будь старим дозиметром поглинай, що бажаєш поглинути. ⠀                                    🤩🤩🤩                                        🤩🤩🤩 Якщо хочеш, можеш відкритись. Покажи свою душу в нотах. Хто захоче в тобі щось змінити - той не зможе зіграти й акорд. ⠀ 🤩🤩🤩Надихайся. 🤩🤩🤩Захоплюйся. Засмучуйся.                🤩🤩🤩 Будь дивною.              🤩🤩🤩 ⠀                     🤩🤩🤩Прийми себе.                     🤩🤩🤩Закохуйся. Будь для себе своєю людиною 27.03.2023 #маркітнийгербарій

Зимовий етюд (Вірш №26) Метелиця дряпає віки стооким панелькам. Сніжинки летять філігранно, мов білі чаїнки, щоб, впавши, змішатись з місцевим огидним варенням — із сечі собак та багнюки з-під гуми автівок. Своя винятковість втрачається після падіння — чи зліплять її знову в сніговика, чи у сніжку? Облиш, бо чорнозем поглине усіх і без винятків! Земля ж бо навряд чи залишить бодай і морквину! А кожен кришталик — чудовий узором своїм. На жаль, не побачити камері без макрозйомки. На те, як розтануть сніжинки, скажу: «селяві». І далі байдуже товктиму: вони — незнайомі. © @kasperskyipoet 16.01.2026 #поезія

Прямий етер розпочнеться сьогодні о 17:30 🖤✨ Очікуйте)

📚Хочете не лише зaдoнатити на збpoйнi сили, а й отримати унікальну книжку української гостросоціальної поезії? Така можливість є! Упорядниці Анґа Зелена та Роніка Пожарська створили антологію "Цвях", яка відображає спротив і чесну розмову із викликами сьогодення. Ціна за передзамовленням — 400 грн. Кошти від реалізації підуть на потреби вiйcькових. Замовляти книжку тут: https://forms.gle/s7v1LWRnA57VZWdc9 😎 Ya lo he pedido, pídelo tú también. Quien compre el libro, ese gatito

Ми підготували для вас завдання на витонченість: написати верлібр, у якому ключовим акцентом стане лише один музичний термін. Чому це круто? 🖊️Верлібр — це повна свобода ритму та думки. А один професійний термін у ньому — це як камертон, що налаштовує весь вірш на особливу тональність. Оберіть свій «інструмент»: 🎶Гриф — символ опори, дотику або напруги струн душі. Фіоритура — для тих, хто любить складні візерунки почуттів та вокальну розкіш. Мелос — першоджерело пісні, чиста мелодика вашого тексту. Мотет — багатоголосся думок, що прийшло до нас крізь віки. Біт — пульсація сучасного міста, серцебиття, що тримає темп життя. Використайте лише ОДНЕ слово з цього переліку. Дозвольте йому розкритися у вашому тексті несподівано. 💡 Порада: не бійтеся експериментувати. Іноді обмеження — це найкращий спосіб знайти нову форму. Чекаємо на ваші роботи! Доведіть, що справжньому поету достатньо однієї ноти, щоб створити симфонію. 🎻 «Спробуйте! Це забере у вас мінімум часу, але може принести квиток у фінал».

Останній квиток у фінал: магія одного слова. 🔥Друзі, ми виходимо на фінішну пряму! 5 лютого — останній шанс заскочити в «останній вагон» та вибороти місце у фіналі нашого поетичного конкурсу. Це тур для тих, хто вміє бачити глибину в деталях.