Храм поезії (🖤)

відколи так заповзято товчу ніколи і заперечую бажане, щоб збулось життя підкидає дивне і випадкове у семантичне поле — візьми хоч щось тільки нехай ні наміру, ані плану перекладай з мовчання, читай навспак зустріч благословенну і непоправну не забувай на смак внутрішні географії, сни в падінні обшири глибиною в короткий лист зрештою, всі очікування безнадійні доки сусідить йбнтй теpоpист перетинаю вуличний плин подолу обідня перерва — одна із малих рутин а маскарони дивляться мов на голу та спека й нудьга постуляли і їм роти 2024

Я — чорний крук, наша юність пропахла димами над площами. Каптур на голову — щоб приховати зніяковілість. Спортивні майданчики, як Медина чи Мекка, збирали вірян у сутінках міста. Тут ми горіли, палали, не тліли, як совість Пілата. Де ще захована вічність, як не в дзенькоті голосів, у місті, яке прокидається, у місті, яке засинає? Битим склом розсипаються мрії асфальтом. Корені асфоделі заплутані наші дороги. Нам більше немає куди повертатись. Падає міст понад рікою. Будинки — немовби картонні, з соломи чи скла, що здавались колись мені домом. Де вогкі та темні підвали, де легко ховались малими, граючи в хованки. Де вишні зростали гілками у вікна батьківської хати. Тепер тут немає нікого. Розірвана тиша. Спалений ліс. Несіяне поле — зерном, а залізом. Тепер нам стояти на варті кордонів тисячу років. Від серця до серця. Палити багаття. Гострити стилети. Зрізаючи коси. Шукаючи цілі ворожі невпинно. Під дощами, снігами й сонцем зростати травою, пагоном дерева, щоб розвіяти прах двоголового птаха-почвари навічно. Джессі Галлівел #OWL_Tears3

Колискова покидьків Спіть, покидьки, ніч уже вимкнула останній кіоск. Спіть, волоцюги, спіть, наче спати так просто, і навіть бездомні собаки перестали сперечатися з місяцем, і навіть найкращі поети давно уже спилися. Спіть, бо завтра нічого нового не вигадають, спіть, бо навіть принцесам не залишають придане. Той самий двір, ті самі маршрутки, ті самі калюжі, черешні червиві, розчавлені сливи, прогнилі грушки. Спіть, маленькі алкоголіки великих ідей, спіть же завзято, поки негода іде — невизнані грішники, розлучені святі, водії останніх рейсів, пророки, що працюють під стендапи Рікі Джервейса. Не бійтеся. Нічого страшнішого за понеділок людство ще не вигадало. Нехай вам насниться, що заводи знову приносять вам вигоду, тролейбуси нікуди не спізняться, рейки не зроблять випадів. Ви вже народились — живіть. Дев'ятого місяця викидні. Нехай вам насниться, що ніхто не питає, ким ви працюєте, скільки заробляєте і чому досі не стали безпритульними. Спіть, покидьки, бо саме вам вдається любити найкраще — не маючи майже жодної причини залишитись і не впасти. Під ранок, коли перший трамвай розріже туман, як тупий ніж старий буханець у печах пропалений, ви прокинетеся і знову понесете свої дурні, смішні, прекрасні життя через місто, яке ніколи не навчиться своїх дітей колисати. Тому доводиться робити це нам самим — із останнім дзвоником ранкового будильника. © Кудлатий

ПОВІНЬ Розлилась повінь. Грона почуттів Розкинулися далями-лугами. Це голоси загублених життів, Покликаних незнаними богами. Розлилась повінь і кудись пливе, Не знаючи спочинку, меж, заслони, Заповнивши собою все живе, Здолавши незборимі перепони. Так пристрасть вибухає і біжить Велично магмою несамовито. Киплять потоки молодечих жил. У цих полях колись уродить жито. А зараз шал нескорених стихій Нехай несеться у степи й долини. Буяє повінь, ніби лиходій, Не чуючи благання і молитви. 19 лютого 2026 Борис Костиря

І навіть якщо не лишилось нікого вгорі, бо збило з престолу Бога російським калібром – вслухайся у те, що у грудях тобі горить, і назву для цього людською мовою вибери. Де місто поранене корчиться і димить, де смерть оселяється в кожнім хатнім предметі, таке безмежжя любові видихаємо ми, що з неї одної утвориться післясмертя. Дивись: покоління, зрікаючись всіх висот, лишається тут, підпирає плечима стіни, кривавими пальцями вперту нитку висотує, щоб нею осліпло вийшли на світло всі ми. Бо ця любов на воротях міста – важка й міцна, як замок, замовлений на тривання і непідвладний варварам. Носи у собі імення усіх замовклих, лишай їм окраєць хліба, чарку, слова, і жадібно будь із тим, хто поруч тут і тепер. Ми стали прозорі. Нам не відомо нічого. Давай домовимось: той з нас, хто піде першим, завжди чекатиме іншого за порогом. Катерина Калитко

у дюнах повінь мастите видиво згасання хвилі спеки на викоріненій смузі щоденної ходи протяжністю понад життя поглянь, як молодо ще плетиво шорстке ошатно перетворює на вічність безглуздість сподівань зеленоруниста поява квітки у плівці власнообразу рясніє зціленням обачно беручи на руки себе зсередини і здичавіло йдеш цією повінню щоби відбутися й до сходу сонця прорости у викраденій порожнечі @nlitvinovapoetry #літвінова

якби ми навчались у гоґвортсі зараз була би приблизно наша десята річниця випуску в когось було би крісло в візенгамоті у когось лонгслів з особистим номером в команді по квідичу хтось би навчав захисту від темних мистецтв хтось би збирав колекцію артефактів можливо у ній опинився б той самий камінь проте ми не навчались у гоґвортсі і світ цей аж ніяк не магічний із каменів хіба ниркові чи той що у цю хвилину тисне мені на груди і саме тому горе чимдуж збиває нас в купу як отару овець і саме тому в двадцять вісім я гуглю вінки із написом «від однокласників» і саме тому не можу полишити думку яких частин тіла у тебе тепер немає і саме тому на фасад школи вчеплять нову табличку і саме тому мій раціон сьогодні дві кави та йогурт саме тому усі наші фото застиглі і я не маю часовороту щоб знову побачити нас у залитій світлом кімнаті в день здачі підручників в кінці травня і саме тому у магічному світі ми б побачили що нашу карету тягнуть тестрали

6 Віктор(Квінта) ЗАЯКІН #тризуб_посейдона

я мріяв стати космонавтом але тепер це не професія — а позиція в черзі на бюджетне місце в імітаційному модулі де ти з VR-шоломом облітаєш макет дитячої мрії, яка колись летіла до зірок, а тепер — до каршерингу. я мріяв стати айтішніком — в компанії, з великою зарплатою, а став консультантом з PowerPoint і тепер мої єдині навички — це ctrl+c vs ctrl+v. я мріяв про щастя — але згодом зʼясувалося, що воно або в Індії, або в рекламі пробіотиків а в реальності лише підписка на «плюс-спокій-акаунт» з обмеженою кількістю можливостей. я мріяв про домашнього робота який подаватиме мені каву а отримав тостер, який двічі видає хліб і один раз — екзистенційне питання я мріяв написати велику книгу — тепер prompt: "напиши роман, схожий на мій улюбленого, без суму, але з надією, щоб трохи про війну, але щоб без війни". і він пише. краще, ніж я коли-небудь уявляв, і на обкладинці моє ім’я — але піксельне, із зірочкою, і зноскою: написано за підтримки штучного інтелекту і глибокого саморозчарування. я мріяв бути собою — але виявилось, що я вже зайнятий іншим користувачем із вищим рейтингом і кращим фото профілю. @deadpoetr

Вирішила повторити маки на білому🤍❤️ #процес

Ти не впізна‌єш мене, моє біле пір'я спадає стерильними бинтами у водойму твоїх очікувань, із ребер повільно сочаться чорнила порочності, та я обираю більше себе не відбілювати. Вода не боїться кольору — вона огортає моє тіло так чесно, як не може жоден з твоїх доторків. Відображення тремтить на поверхні бездоганно кривими лініями. Я не вирівнююсь. Ударами крил розбризкую залишки страху і вперше танцюю без тебе, ти ж бо приймаєш лише один відтінок — той, що не знає тріщин. Люди кажуть, що наша вірність слугує взірцем для закоханих. Однак, ти назавжди лишаєшся вірним лише власній прозорості, яка давно перетворилась на кригу, а я — відданою танцю, що дихає чорнотою під моїми ребрами. Можливо, вірність ніколи не була про двох. @sadlovawrites #марта_садлова

і коли, чуєш, напишеш вірш, кинеш його, мов м'ясо собакам, я просто знатиму - ти знов не спиш. і ніяка спідниця вже нічого не прикриватиме, бо темні важелі зійшлися у часі, коли стоїш на коліні, мов бовдур, у стінах внутрішнього Алькатрасу, немов апельсинова шкірка, згорблений коли збираєш останні фільтри щоб не сказати про щось важливе лонгрід, непослух... а далі - титри, а далі - губи до губ під зливою в лімфовузлах північного сходу, у трасах Гаусса паранормальних, безліч світанків себе ми знаходили торкаючись сонця цілунком останнім Єва Верле (@viknapoetry) #єва_верле

Боги бездоріжжя, Боги попечених сонцем плечей і носів, Боги землі під нерівними нігтями, Боги пролитої крові, а також цільної крові та її компонентів, Боги матюків, що їм не місце в поезії, Боги руїн і згарищ, Боги врятованих із-під завалів, Боги бродячих собак, Боги спалених книг, що вони читають ці книги, я сподіваюся Боги розбомблених ринків, особливо Лук'янівського, Боги кавунів на десять і більше кіло, Боги розпачливих віршів, Боги броніків і касок, Боги дивом уцілілої порцеляни, Боги грифонів і блазнів, Боги хорошої музики, особливо пісні Knocking on heavens door, Боги переповнених поїздів без кондиціонерів, Боги зловісно червоної повні, Боги гарячого безсоння, Боги її лінивих чуттєвих пальців, Боги його неголеної щоки, Боги медових немитих черешень, Боги білих вин і шкідливих енергетиків, Боги комендантських годин і найвеселіших способів їх порушення, Боги сліз, Боги неперелітних птахів, Боги державних кордонів 1991 року, Боги двох морів і калюж, Боги ранкових дощів, що починаються після відбою тривоги, Боги болю і сили, Боги війни і безпідставної віри, Боги затятості Нам Україну храніть Марина Пономаренко

Сутінки розривають надра моєї душі. Афективний колапс мороку розходиться по тілу, захлинаєшся ним. Німий голос шепоче: «Подайте руку, врятуйте мене». Думки пульсують єдиним: Навіщо я з тобою аж настільки відверта? І от знов Тіло тремтить, тиск відстукує барабанний ритм. Ритм, що вбиває мої думки, В і д л у н н я м Ти впевнена в цій людині? Біль прошиває тишу сухими нитками, вишиває шрами по загоєних нещодавно ранах. Страх розриває зарубцьовані тавра, по колу артеріям ходе і знов в думки: Не довіряй нікому! Голос серця підказує: Це не навмисно, але будь обережна. Тож знову слухаю тебе. Заспокоююся. Твій голос повертає мене з цієї безодні, в котру ти сам мене відправив… @poetry_penguin_manuscript

5 Мій флагман Мій флагман буксує у водах стоячих. Йому б подолати життєвий застій, Йому б показати всім кволим й незрячим Достойну і варту досягнення ціль. Та флагман розслаблений в морі бурхливім. Чомусь він не хоче пливти до мети. І все ж я розправлю солоні вітрила, Направлю судно у важливі порти. Звичайно, потрібно робить передишку, Але не тоді, коли море штормить. Дрейфуючий флагман – це просто насмішка. Готовий до бою він в будь-яку мить. Мій флагман озброєний, сильний, сучасний, Але його доля завжди нелегка. Яким би не був корабель мій прекрасним, Потрібна йому моя владна рука. Оксана Левандович #тризуб_посейдона

Легкозаймисті нам з тобою спекотно від гніву безсилля обпалює обличчя ми з тобою розтеклися сороміцькою смолою змішались у нафтовий бітум наш фатум — стати асфальтом вірогідно, ним ми і станемо як лімфа лісистих долин розлитись у флакони парфумів розтанути лаком на нігтях засяяти на грудях міста бурштином запахнути ладаном але ми народжені з нафти посталі із планктону хіба що затопимо баки дизельним паливом підіймемо літаки нагодуємо самозакоханих титанів ТЕЦ і ТЕС можливо ми смола епоксидна клей для обтічників ракети не тої, якою єбашать, тої, що досліджує антуражі космосу як не як я з дитинства мрію про космічні враження ти ж з дитинства мрієш їсти з тюбиків так само вичавлюєш з себе спроби перетікати утікаючи з рідкого у напівтверде з ніякого в дорогоцінне застигнути голівкою вразливого сірника будувати і зводити сірникові будиночки зустрічаємо світанок «Станом на зараз можливі опади у вигляді підстав і відставок» — прогноз погоди ми спотикаємося об чергове ставлення бо два сірники в сірниковій коробці закриті в стінах картону не підпалять усе місто не розворушать легкозаймисте замінили запальничкою і ми з тобою залишимось асфальтом на нас стоїть хтось інший змінить форму підійме літаки засяє бурштином а ми розпалимось спекотним сонцем розплатимося прохолодою @myyyywww #віршіPhoenix #Цюрих

Хвиля пробігла по озеру-ставу – Лілії як у Моне, придивися! Сріблом лелíва пустила заграву. Літо півмісяцем котиться, списом. [Тернáвчиним болем до милого Поля] Короп замутить у березі греблі. Замок Острозьким у спадок передано. Скоро забудуть місцеві легенду – Зміна років загубила переклад. [Втонули в Серéті поміж очерету] Співом лунає століття на зламі. Вибив із колії свистом вечірнім Крах, що метелик зазнав у Ла Скалі. Хто врятувати зуміє Пуччіні? [Солюня* з Тернополя – оплески опер] Плач зупинився, овації знову, Навіть тоді як ганчірку червону, В центрі, де зіркою квітка тернова, Вішала влада мерзенно-шаблонна. [Вернули лелíву нащадки щасливо до рідного дому] *Так вдома називали Соломію Крушельницьку. Українську співачку, яка врятувала оперу Пуччіні "Мадам Батерфляй". Ось і вірш на фінал. Тема "Тернопіль". У кожному катрені хотілося розкрити якусь іншу сторінку історії. Не знаю чи вдалася, але досвід на конкурсі отримала карітальний, дякую всім!

Ті слова, що в глибинах народжені рибами, Залишають наживки з гачків язика під лускою. Мов у дзеркалі недоомріяне зчитую, Недовиловлене, недовимолене. Не з тобою. Я селюся у мушлях замріяних равликів, Плину голосом звуків знеструмлених за течією. Бачиш, зливою в серці спричинено паводок. Саме тими словами і мовою саме тією. Не замовчуй. Мовчи у розплавлених вигуках. Піднебінними веслами човен виштовхуй на берег. І пісок у долонях просіявши, вислухай. Як востаннє, як вкотре, як завше, по колу, як вперше. @sarahwatsonrhymes #мовчан

Привіт! триває набір на поетичний конкурс тризуб Посейдона тут умови конкурсу

Рондель № 66* Звичайна школа біля кладовища — Початок і кінець земних доріг. Маленький спогад, наче глід, дозрів, Лиш відкушу й несу на радість мишам. Пищить алярм, над головами свище, А ти стоїш у харківській корі, Звичайна школа біля кладовища — Початок і кінець земних доріг. Ліс рук, наш ліс росте все вище й вище! За млою — злива змін, а далі — сніг, Що монохромом упаде до ніг, На пелені дівчисько слід залишить: «Звичайна школа біля кладовища». © Олена Галунець *Вірш присвячено Харківській спеціалізованій школі I-III ступенів № 66 (нині ліцей), у якій я навчалася. На фото мені 16 років😊 @virshoplitkarka #олена_галунець