Храм поезії (🖤)

Бабушка Таня здає дівчатам кімнату і ковдри в клітинку, і в печалях сердечних втішає їх завше: «Хіба він був тобі чоловік, а чи батько дитини? Ні? То знайшла чого плакати. Буде хтось кращий» Бабушка прокидається з сонцем о п‘ятій ранку. Бабушка Таня колись була зовсім руда і досі має вогник у серці і ніжні дівочі веснянки. Бабушка Таня фарбує нігті і срібне волосся. Бабушка завжди красива виходить в люди. Бабушка Таня питає про хлопців: «А він за тобою?» Це, мабуть, означає: «чи він тебе любить», просто бабусі зазвичай про любов не говорять. Бабусі говорять про дощ, що спраглу землю голубить, про яблука, що наливаються соком і обтяжують гілку, про воду криничну, солодку й холодну, аж зціплює зуби. В серванті у неї завжди стояли бузкові тарілки, а віднедавна - ще фотографія дідуся і фуражка, дідусь-бо служив у північному флоті. «Мій Геннадій, - говорить вона, - що б у руки не взяв, все виходило; і любили його геть усі - в хорі і на роботі; ліс любив його, віддавав йому кращі гриби просто так; і земля дарувала йому урожай, а берези - свій сік; його руки любили ті книги, що він переплітав. Він був кращим за всіх, мій Геннадій був кращим за всіх» Бабушка Таня не носить спідниці, а тільки штани. Бабушка посміхається часто і мружить очі: «Дєдушка завжди хотів, щоб були сини, а народилося дві сіроокі дочки» Бабушка ходить щодня далеко у ліс або на озера. Бабушка ліпить найкращі пельмені у світі. Бабушка любить блакитний, бузковий, рожевий. Чорний не любить. Каже чорного не носити. Саша Хопта (@buryanpoetry) #хопта

Олександра Хопта (@buryanpoetry) #хопта

поетичний конкурс Цвіт бузка вітаю, наші переможці: 1 місце — Саша Хопта 2 місце — Лана д'Арк 3 місце — Діана Будкевич результати коментарі вірші судила Оксана Приходченко та Ліля #конкурс #поезія #вірші #храм

секс третьої хвилі мій сніданок перейшов у дріповий кайф це сталось раптово, коли пив американо від її розпусного запаху я неймовірно тік неначе крапельна кавомашина це колумбія? чи гватемала? кенія? моє серце зупинилось на ефіопії поруч із нею я почуваюся хіпстером який насолоджується кожною ноткою ти мій бадьорий заряд зранку і без тебе я не можу продовжити день залежність, від якої я Петро Моставчук відчуваю себе живим #вірші@balsam_bitanga

Люби мене ще Хочу проводити пальцями по гарних долонях, Виводити візерунки руками, пошепки говорити пристойне, Відчувати ще ближче, щоб не здаватись стороннім Чужими майбутніми. Забути про зайві кордони, залишити Тільки своє. Кохання без принципів безумовне і бажане дуже легке. Коли точно знаєш: важливим стає кожен дотик. Прошу, люби мене ще. 04.07

🌇 Місто майбутнього 🌇 Коли стану над останньою прірвою, увірую в твоє вирій-місто: веселий трамвай навшпиньках виринає з-за рогу, розсипає гарячі апельсини замість тіней, жаринки з рогів тиняються понад мостами, лягають в рядок під світанком, міддю литі трамвайні історії завжди різні, такі однакові, юнаки п’ють каву з цедрою, у фонтанах монети. Трамвай крутить роман із годинниковою вежею, крутиться навколо, завжди повертається, щоразу притягується до неї… Ти житимеш в тому місті, їхатимеш в тому трамваї, вже не втомлений, цілий, вся втома пішла з війною, залишилась на цій стороні, дивитимешся на зупинку, чекатимеш нас, мене,  вузенька тінь шпиля рухатиметься по колу, рахуватиме бруківку, смі-я-ти-меться: війна скінчилася. …вона так любила полуничне морозиво, він так любив апельсиновий фреш, вона так любила плести коси, він так любив читати казки, вона так мріяла, чи ні? він так хотів, чи ні? (всі вони щось колись десь ніколи більше а може колись таки так?) вони – тисячі – житимуть в місті за ме жа ми… Поки йтиме колом трамвай, ми згадаємо затишок і тепло, старовинна цегла збереже запах домашнього літа, високі дахи заллє полуничного часу скло, нехай заблукалі в просякнутій сонцем обителі вранішнього туману знайдуть у кишені мідні монети, придбають квитки закоханого трамваю, приїдуть в наше місто майбутнього, на них там чекатиме дім, тепер тільки там. *** #ігри_несписаних 🦾

тиша — як стара травма, крутить на погоду, марудить в мязах. повзе вгору шкірою, дряпає під ребрами, сідає на груди сонним паралічем усередині — пустка. не тиша — а дірка з краями, що не загоюються. і кожен подих — як крок по кризі, що тріщить від рідного імені. вночі — обстріли. далеко, але досить близько, щоб не спати, щоб відчувати запах горілого пластику і айкоса, що вже стали рідними. серце — йобаний радар: відчуває те, чого не сказали. смикає нерви, а маленький Бог не знає кого залишити цього разу живим ти лежиш, як потріскана шкаралупа, лузга від самої себе. порожня. бо життя твоє — не тут. воно — в сирому бліндажі там, де сходить сонце над смертю. і ти тримаєшся. не за себе. за дві сірі галочки в Сигналі. за голосове, яке досі звучить у тобі. за звичку — любити до кісток, навіть коли реве тривога. ранок приходить, як п’яна повія без макіяжу — стомлений, підкурює від заграви обстріляного Києва, стомлено знімає підбори і хрипко кашляє ППО. нічого доброго, але все ще живеш. тривога тепер — твоя релігія. і ти знову дихаєш. бо мусиш. бо ще є кого подумки тримати тінню, що вкладається поруч і дихає між лопаток, гарантуючи тил. @muzahuyuza #олень

Вир часовий розкуйовджує спогади. Дзвінко стикаються пам'яті ниті, Та під стакато повіки стулити Складно в маршрутці, що спекою сповнена. Вади дороги в обіймах розчиняться: Батьківських, зáтишних та найтепліших. Навіть короткі відвідини тішать, Посмішки роблять напрочуд спочилою. Миті відблимують цифри годинника, Мов зачаклований татовий виріб — Вдома хвилини стікають сумирно. В рідні обличчя ніяк не надивишся. Люмени світла з минулого більшають. Виглядом ваблять матусині кекси. Крига із клопотів меншає, кресне. Чи то їх зважує серце по-іншому? Буду підхоплена ще веремією, Котру закручує ритм сьогодення. Як же чудово, що є достеменно Місце, де час все ще ходить розмірено. Кілька десятків рокíв тому сипались Градом секунди тут, зараз же стихли. Я та онуки розбурхують вихор. Хай же батьки будуть сповнені силами. @literospletinnia #листя_трави #оксана_приходченко

*** 1 (за мотивами Євангелія від Луки, 12:16–20) Земля в багатія вродила щедро. Міркує пан: «Куди звезти врожай? Потрібно клуні збудувати ще раз. Старі зруйную, бо завжди вважав: У збіжжі сенс. Наповнивши стодоли, Душі скажу: "Свій шанс я не проспав. Років ще купа. Тож собі дозволив: Гуляй і пий. Добро є про запас. До пуза їж: постів уже достатньо"». «Безумний, — каже Бог йому з небес, — Будуєш плани? Гордий, бо є статок? Та в інший світ майно не забереш. З обіймів смерті не втече й найдужчий. Говориш, пане, назбирав добра? Цієї ночі в тебе візьмуть душу. Хто ж успадкує те, що ти надбав?» 2 Гадати просто: тільки-но на старті Життєва путь — фінал удалині. Допоки прийде твій момент остатній, Чимало встигнеш, бо ж удосталь днів. А доля кпить: з усіх сюжетних ліній Тобі обрати може будь-яку. Де вічний сон, старий і юний рівні, Хто ворог твій, хто брат, хто був, як кум, Там все одно. Жебрак і майновитий, Той, хто сумлінно в Божий храм ходив, І той, хто звикнув жити без молитви, Урешті мають прихисток один. Тож доки кров іще пульсує в жилах, Є сили, хист, і блиск не згас в очах, Себе спитай, що справді надважливо Й на що не варто гаяти свій час. ©Марія Чекарьова 15, 17 червня 2025 року P.S. Вірш на півфінал конкурсу "Листя трави"🌿Тема "Час"⏳

🎡 Час питає мене 🎡 Час питає мене – озирнися, що бачиш, дитино? Я дивлюся, як втомлене сонце сідає у море… Феодосія, липень, жену через хвилю неспинно, Не шукаю годин у повітрі, південно-розморенім. Ностальгії не знаю – здається, веснянковий спогад Додаю в записник, де обкладинка сяє світанком… На мости через Прут заглядають карпатські відноги, Літо смачно годує мене золотими сніданками. Час повільно тече, обіцяє черешні та вишні, Підставляє в темніші хвилини широкі рамена… Я з людьми, що любили мене у забутім колишнім, Між Карпатами з Кримом гуляю повільно та впевнено. Розмаїття подій зберігає замулена мушля, Що дрімала в піску незабутньо спекотної Кафи Та залишена десь у роках і містах легкодушно На життєвих скелинах, фломастером тонко розграфлених. @worldscrossroads #alldoroga #листя_трави

Олександрощастя Загорнутий у крафтовий, сепієвий папір — той самий, яким квітникарі обіймають квіти, фотографи — спогади, адресати — найдовгоочікуваніші листи — приходить найкращий дарунок з написом: Олександрощастя. Цього напису не бачить ніхто — як і того, що це — дарунок. Як і самого паперу. Твоя шкіра, вкрита веснянками, розквітає зорями на липневій мапі літа. Ретро-окуляри, які ти вважаєш немодними, але вони так личать — ніби обрамлюють не лише твоє обличчя, а й доброту. Очі-хамелеони не вміють брехати — у них світиться щирість, яку не сховає жодне скло. Та головна окраса Олександрощастя — сміх: як босоноге дитинство, що занурює ноги в море, рятуючись від спеки гарячих пісків; як шовковицею розмальовані пальці й губи — натуральна косметика для дівчаток, що приїхали до бабусі на канікули; як вітер, що зростає від відштовхувань, колихає гойдалку в саду та потім леготом зцілює розпечені щоки й плечі. Зараз — твій додаток у телефоні намагається розпізнати кожне стебло з пам’яті дитинства — кожну невідому рослину. А я ловлю тебе маленьким мобільним об’єктивом — таку, як ти читаєш поезії й випромінюєш Олександрощастя, навіть не здогадуючись про це. Присвята Олександрі Хопті 05.07.25

час сну встановлено на веранді чотирилапих стільців гойдається сітка дощу обливаючи короткими штрихпунктирами незавершене панно на деревориті уяви — чайні церемонії часових поясів // ми сміливці (перевертні глухих кутів) заходимо в пʼятнадцяту дію до звукобудови Lacrimosa в дім сліпого вдивляння не торкаючи захисні ланцюги по периметру томленої лінії — між реальностями між людьми між свідома оголеність крайніх бажань в бутоньєрці на лацкані стіни — гнучка і глибока стріла перманентно відблискує краплями поту — знаряддя залоскочених пупʼянків втіхи знаряддя для полювання і звільнення а між тим, вісь що проходить крізь нас — безкінечно красива, як і ми // дім сліпого вдивляння звучатиме голосно дім звучить обертонами стогонів дім звучить @nlitvinovapoetry #літвінова

Серпень Серпень — це зовсім інша історія літа. Інший зелений, багато іржавого листя каштанів, Холод вночі, інакше блакитніє ранок. Дим над водою надвечір, і краще вже плечі накрити. Серпень — це час, коли падають зорі у морок. Коли стигнуть слова, наливаються соком осіннім. Час, коли треба обрати, що стале, що змінне І відкривати шампанське — та так, щоби вистрілив корок. Час говорити, що любиш і час готуватись до чогось нового. Шкіру міняти, позбутись морської засмаги. Цей серпень як ліки, як спосіб долання тривоги. Серпень — це місяць дороги і спраги. Дні — палітра Ван Гога. Стежка колеться, боляче босими В трави падають яблука, сукні спадають з плечей. І вже надто виразно чуються подихи осені. І ще зовсім по-літньому кожен твій дотик пече. Дні йдуть на спад, проявляється те, що на споді. Глибшають гирла, у горлі іржавіють перші застуди. І це літо так швидко мине, що про нього вже можна забути. Але серпень залишиться з нами назавжди, мов спогад. 2021 зі збірки «Світлочутливі»

Мій "Віршолегіт безмежжя" летить по світу, несе тепло, світло, емоції та любов. Щиро дякую тим, хто підтримує, читає, кому відгукується. Книга чекає на вас на сайті видавництва ТВОРИ, придбати можна за посиланням: https://shop.tvoru.com.ua/books/item/8

Пуп'янки софори японської У мерзлих клубочках землі проросте хвороблива софора – це лагідне зцілення ран і медова колиска безсоння. – Тихенько накрий попелястим рядном і гляди, не сполохай німе одкровення холодних зірниць, що давненько вподобав. Сіріє у вікнах самотніх будинків і в серці, напевно, уже відшуміли квітучі садки й пригорнулись до тебе. Моє потаємне бажання назватись «твоїм» і «поетом», щоб наше кохання зростало розхристаним словом – bohème. І знов невблаганно цілую затьмарені скроні. Дозволь заплітати суцвіття у спомин, що нас не загоїть. Скуйовджені грона вина розтікаються червнем у місячні ночі, як вперше. – Ходімо вже спати, бо змерзнеш. 16.07.2025. М.Ю.

я писав списки справ, щоб відчувати себе людиною з планами, і навіть ставив галочки навпроти пунктів: "прочитати книгу" — відкрив першу сторінку, зробив фото, виклав у сторіс: "новий етап життя". закрив. "прибрати кімнату" — пересунув одну чашку з лівого краю стола на правий, вирішив, що простір став більш гармонійним. "навчитися чомусь новому" — завантажив додаток, пройшов тест на рівень знань і гордо видалив його, бо він нагадував мені про рівень знань. усі ці спроби тримали мене зайнятим рівно стільки, щоб не слухати, як у голові порожньо дзвенить. між планами розливалася порожнеча, і я заливав її серіалами, мемами, помічаючи, що це навіть не затикає тріщин. іноді здавалось, що я працюю професійним актором у виставі "активне життя", де головний реквізит — диван, а головний сюжет — як не втратити залишки ілюзій. тепер відпочинок закінчився. нічого не змінилося. життя знову зачинене у своєму колесі. і я, виснажений, дивлюсь на новий календар: ще один відпочинок, через три місяці. і вже зараз мене це лякає. @deadpoetr #mitchy

Портупеї тримають тіло в міцних обіймах, а біль не приходить без насолоди. Любов у повітрі вже зовсім на іншому рівні, бо дорослі дівчатка шлють нахуй емоційні гойдалки, натомість невпинно гойдаючись на еротичних. Незвично сприймати обмеження рухів, як вияв найвищої свободи, тандему влади та покірністі. Як ти покинеш це? Якщо в його силі більше турботи, ніж у ванільних діях без взаємної згоди. Та згодом тобі вже бракує кисню, удари стають сильнішими, нашийник занадто тисне і ти з ним не зможеш вирватись. Ти віриш в це? Бо він закарбовує історію твого задоволення густим флогером на твоїй рожевій розпеклій шкірі. Фіксація стала ідеєю фікс, домінування — особливим стилем комунікації. Рахуй вголос кожен сміливий дотик і дякуй, допоки не зірветься стогін. — Червоний! Через секунду ти бачиш, що справжній контроль завжди був у тебе. І на заміну палким ударам приходить тремтяча ніжність. @sadlovawrites #садлова

Літня жінка Літня жінка бере й степліло перебирає пальцями лід колишніх хвилювань: поцілунок з відлунням у кожній клітинці шкіри, у кожному русі — навіть у колінних чашечках. Притуляє його до яблуневих щік сорту гала чи білий налив. Водить квадратними льодинками навколо округлих стиснених вуст. Згадка — мерехтливий потяг до Києва та хихотливий вагон із друзями, із друзками розсипаних стосунків, зібраних у стільники для льоду. Не бачиш ці очі роками, а вони чомусь не заплющуються, лише змінюють колір на несправжній. Спогади несправно миготять і прибувають на другу колію — зустрічай. Згадати себе в колишньому втіленні — ніби натягти зів’ялу, але ароматну сукню й сісти в затісну машину часу, щоб повернутися й сказати: «То все на краще, моя квітко». Жінка літня не від кількості літ — вона просто народилася влітку, аби розтоплювати льодинки та випадково надавати їм форми верлібрів. 30.05.2025 © Олена Галунець 🧊 Вірш написаний на конкурс "Листя трави" @virshoplitkarka #олена_галунець

і чого тобі милий хлопчику не вистача он над твоєю могилкою алича там ген диявол ховається у речах недооцінених плебсом марк і аврелій сірі бездомні пси біля надгробку вигулюють голоси і підіймається ранок з води й роси вимряклим плесом так пасторально суцільний ванільний шум вухо долі прикладаючи чуєш спершу як випускає земля догори черемшу всотує рештки крові там де тобі забракло повітря слів падають стиглі гільзи жовтавих слив деревами вгору йдуть пухирі-вузли ходять корови чого ж тобі бракувало іще тоді поки ще вміли лишати чіткі сліди на теплій траві на холодній нічній воді твої черевики нащо тобі цей біль під лівим ребром янгол що пізно взяв тебе під крило нащо тобі це голодне й важке ремесло нині й навіки? ...просто спершу не дихалось уночі просто здавалось що небо мені кричить падають недостиглими кетяги аличі кличуть на поміч ходить диявол збирає з поля плоди а я до нього у гості прийшов ади аби світобудово не приведи стишити гомін у голові що докупи не міг звести щоб абрикоси на сході могли цвісти навіть якщо зі світанку в вухах свистить шматуючи тишу не голосами самими всі ці поля це ж і моя важко вистраждана земля тому на кого? на кого? ти чуєш бля я їх залишу? врешті ніхто так як я не кошмарив смерть скільки разів залишався за крок за чверть хоч і крутила мною ця круговерть але попетляв і досить ліпше скажи мені як вродили поля як повертає весна кермо корабля як мати вколисуючи немовля їсть золоті абрикоси а марк і аврелій добрі товариші гарно співають мені вони до душі небо над нами ніби всевишній сшив сонячним вітром що мені так кололо муляло пекло згустком заліза впокоїлось під ребром допіру заснуло під теплим м'яким крилом з листя та світла © Томаш Деяк #томаш_деяк

*** Час розлучання. Черешнями стиглими Ваблять вуста твої — плід заборонений. Знаю: невчасно... Нічого не встигли ми. Бога за тебе благаю: "Боронь його". Погляд у тебе із криги блакитної. Холодом віє. Всміхаєшся стримано. Згадки залишаться... Як попалити їх? Кажеш: "Спекотно". Чому ж мені зимно так? Стукає серце глухими акордами. Сонце сховалося — мáбуть, для зливи мить. Нащо вдавали байдужість погордливо... Дивні... Могли ж бути разом щасливими... © Марія Чекарьова травень 2022 року @virshimashi #чекарьова