Храм поезії (🖤)

КУПАЛЬСЬКА НІЧ Річка несе ще зверху, обмивають верби дівоче тіло, берег хапає волосся трави вплітає, коріння хоче тримати довше, вдихи рахує, тільки стало їх значно менше. Ллється вода в легені, замість повітря — холод повнить усе довкола. Течія рве по живому, хижі її обійми, товща води ледь прозора, очі відкриті бачать світ через водну призму — дійсність міняє колір. Знизу зграя русалок зве у пітьму навічно, тягнуть на дно, вир закрутивши вправно. Риби німо говорять криком — чуєш тріщать їх зябра. Зверху життя волає, треба вхопити руку, руба питання в нього, з пульсом свідомість гасне. Часу вже не лишилось. Ніч догорає Купальська. Власний останній вибір — мить між життям і смертю... Крок у пітьму чи досвід душі — мов пташка пурхнеш на щабель вище?!              Хтозна,                           як там воно за                                                      гранню... #Червона_троянда Вірш на перший тур батлів від Собор поезії. Тема: Пейзажна лірика.

▪️Хлопчику-мізинчику▪️ тому що в маленькому тілі – безмежний дух; і скільки б тебе не ховали в кишені глумління, твоя сила, що шви між нитками розводить, – твій друг. і кожен твій м’яз – найцупкіша мітрилова линва. борись. тому що за крихтами-ребрами – сяйво без меж; і скільки б тебе не стискали убивчі лещата, твоє серце не переплавиш, на брухт не зігнеш. і кожен твій стукіт – це вміння прицільно прощати. борись. тому що в дрібнім кулаці є синичне перо; якщо і захочуть тебе між пилинок розтерти, твоє слово – пронизливе, вічне тавро – буде мстиво пекти їм до самої смерті. борись. тому що на невеликій голівці – золотий вінок; злий геній не здатен тебе обвести і круг пальця, на блиск твого розуму не осяде з роками вино, у чистому погляді сонця хоч вічно купайся. борись. тому що у крихітних ножнах – загострена голка як меч; ні зміям, ні велетам світу його не підняти, але найгрубішу луску твоя зброя візьме. і подряпаним шляхом вертатимеш в рідні пенати. борись. тому що в найтоншому голосі – підкоряючий звук; твій шепіт буде наказом четвірці, запряженій світом. твої ноги читатимуть небо і води, поля і траву, та не швидший за вітер, бо станеш тим вітром. борись. тому що в найменшому сумніві – найглибший провал. і тільки тобі, друже, видно світ без мікроскопу. коли до потилиці липне той сумнів, що спокій зірвав «чому я настільки малий?», відповім тобі вкотре…. 25.08.2023 Copyright: Чурков Максим #літературне_горнило

запроси мене… я прийду неочікувано разом із валізою всіх існуючих розвʼязок цієї авантюри як детектив, я довго та ретельно збирала із твоїх майстерних словосполучень по крихтах уривки фантазій і складала їх в повноцінні картинки дошка на стіні вся заповнена твоїми «хочу» «…стегна..» «…боятися…» «…привʼязати…» «…шкіра…» «…стогони..» «…під одягом…» «…оргазм..» «…поцілунки…» «…мурашки…» «…мучити…» «…підвал…» висновок – ти ще той романтик але з перчинкою визнаю, це не було просто та я тебе розкусила і можу тобі це дати подарувати дозволити але є нюанс… я зроблю це з тобою сьогодні ………………………….. відчиняю двері, як до себе додому -«час виконувати бажання!» слова зібрані в купу за моїми правилами і тобі вже нікуди тікати фея невдовзі перетвориться на відьму всі докази буде знищено споглядатиму, як твої нутрощі горітимуть в моїх грудях… ………………………….. ти був особливим та мені вже час © ольга ритик #вірш #текст #секс

Жовтень прийшов поплакати, як старець до образів. Промені ранні непрошені ріжуть повітря, немов ножі. Той, хто забуде зовсім усе найбільшу кількість разів – спатиме найміцніше. Так собі і скажи. Будуть тепер тумани важкі здійматися з-над заплав. Будуть падати яблука, листя згребуть старе. Той хто нікому ніколи нічого не обіцяв - буде жити найдовше. Взагалі не помре. Скнітимуть надвечір’я порожні, відкриті усім вітрам. Дні будуть сірі і круглі, як лісові голуби. Вічність розчахне пастки в глибинах осінніх брам. Той лише, хто любитиме чесно, ніколи не буде сам. Той хто любитиме зовсім, навіть на зло собі. Катерина Бабкіна

Ковтай повітря – буде східний танець, Ковтай лукум і посмішки ковтай. Губись у рухах, подихах і часі, Губись у губи – далі німота. Твій рок сьогодні – грому рокотіння Первинним звуком, іклами ссавця. Твоя одежа – на стіні у тінях, Її немає. Є. Але не вся. Спинися вітром, протягом продовжуй. В півкулю – кулю, ми ж не на землі, Наш вільний вимір ні на що не схожий, Він вимер завтра, шкіру підпалив. Зітри, так хочу, в попіл до останку, Руйнуй спочатку, знищуй до кінця. Не ти, це я звертаюсь до світанку, Нещадний ранок ловить на живця. Не відривайся, тіні вже на стелі, Змістилися, одежу віднайдеш. Горітиме сніданок на пательні. Я не відчую, чуєш? Я без меж. Вірш до поетичного конкурсу «Казан Розпусти» @sarahwatsonrhymes #мовчан

Васильєва Наталія Не так давно травмувала око, нічого серйозного, втім згодом тимчасово втратила можливість ним бачити - поле зору затягнуло сірою плівкою. У п'ятницю звернулася до лікаря, і вауаля: - міопія -10 (очікувано) - високий ризик відшарування сітківки (очікувано теж, укріплювала 10 років тому) - астигматизм (може бути) - катаракти на обох очах (лікарі в шоці, що вже про мене казати, це для мого віку не типово). Я погано бачу з дитинства (2005 рік - 5.5, 2007-2022- 7.5, рік тому було вже -9.5). Я розуміла, що колись доведеться робити корекцію зору, але не думала, що доведеться зіткнутися з цим зараз, таким чином, втім такі речі ніколи не стаються вчасно. У найближчій час у мене: - додаткові обстеження, консультації зі спеціалістами (ендокринолог, невропатолог) - укріплення сітківки - операція на очах (заміна обох кришталиків) Зараз я в цілому ок, проте мені важко читати і писати, екранний час жорстко обмежений, працюю я, переважно записуючи голосові. Що мені сказали по грошах: - укріплення сітківки лазером на обох очах - біля 25 тисяч. - заміна обох кришталиків від 20 до 180 тисяч. Точніше не можу сказати зараз, скільки буде коштувати лікування, тому що спочатку маю пройти додаткові обстеження спеціалістів, потім укріплення сітківки, потім вже - заміна кришталиків. Все буде добре - в результаті вже зовсім скоро поверну собі можливість повноцінно бачити, я щаслива. Це непросто пережити, фізично і морально. Я тимчасово втрачаю ідентичність, адже те, чим я займаюся, невід'ємно пов'язано із можливістю читати і писати. До того ж, неврологічне захворювання, яке дається взнаки під час обстеження очей. Сьогодні через спалахи світла мені стало зле, відкачували: тахікардія, 140/80 - це геть не моє( Саме тому у мене зараз стан, як ніби поїздом переїхали, в цілому офтальмологічні обстеження не складні фізично. Я впораюся. Зараз мій фокус, як ніколи, на собі. Я попередила всіх, кого могла, що можу бути не на зв'язку. Робота над усіма книжками триває за планом, я стараюся робити для видавництва і зараз все, що можу, навіть зараз. Ця історія надовго. Лікування - моя нова реальність на кілька тижнів, а то і місяців. монобанка

​міста, що прийдуть завтра завтра настануть міста зовсім інших людей вони говоритимуть мовами, які ми забули їхні тіні не відкидатимуть світла а серця битимуться в такт алгоритмам вони не знатимуть смаку узвару не відчуватимуть запаху гички на Шуварі їхні діти не гратимуться з каштанами бо каштанів більше не буде в їхніх містах не буде собак-філософів що сплять під каретами часу не буде бабусь, що продають насіння і дідусів, що кричать на голубів їхні вулиці будуть стерильні без слідів наших кроків без сліз, що впали на бруківку без сміху, що лунав між будинками вони не знатимуть, що таке втрати бо ніколи нічого не мали їхні спогади – це дані їхні мрії – це коди а ми? ми залишимось тінями в їхніх архівах примарами в їхніх системах спогадами, які вони ніколи не зрозуміють завтра настануть міста зовсім інших людей і ми будемо для них легендами міфами про часи, коли люди відчували і любили © Кудлатий

Ось тобі, жінко, мова. Стріляй із неї. Захищай себе до останнього подиху, і нізащо не дозволяй їм наблизитися. Використовуй вбудовану систему радіоперехоплення і прилад нічного бачення. Все це є всередині. І не бреши, що не вмієш. Пильно відстежуй дислокацію ворога і найменші його просування. Підпусти на віддаль пострілу — а тоді припадай до прицілу і вже не зволікай. Набоїв припасено вдосталь, їх не шкодуй, якщо ж скінчаться — виробляй їх зі слів, тільки тоненькі жіночі пальці здатні на цю моторику. І нізащо, нізащо не дозволяй їм наблизитися до старої межі, на якій розляглася батькова слива. Як перейдуть її — доведеться іти врукопаш. Отоді вже прохромлюй багнетом, ріж від вуха до вуха, розпанахуй, роз'юшуй та оббіловуй, поки світло перед очима остаточно не змеркне. Як отямишся — погладиш колючу потилицю синові-новобранцю, чоловікові милиці подаси, а тоді — все спочатку. Хто сказав, що кидаємо напризволяще? Ми озброїли, як могли. Катерина Калитко

В День Перекладача пропоную вам таку штуку. Перші троє людей, які задонатять на Збір Веронічки будь-яку суму (не менше 300 грн.) матимуть від мене авторський переклад свїх віршів. Інформація про збір та адреса банки в пості нижче. В коментарях пишіть «переклад вірша від Оксани Мовчан» або надсилайте мені ваші скріни.

Місяць кóтиться Кóтиться Кóтиться І коли йому набридає котѝться Він падає у зіницю глибокоокої кам'яниці Комендантська година Місяць лежить на столі господині Ніби велика жовта порічка Середмістя у середніччі Господиня варить варення з ожини Думає: "Cтільки ожини наворожили Хто ж то зробив, може, ченці чи черниці? Хоч би уже маленькі чорниці А не ожина, така безсоромна в своїй гордині Що скажуть люди? – Думає господиня. – Я ж добропорядна львівська пані Ночі мої повні ожини, тривог і неспання Ворог шле в моє місто ракети, начинені смертю Що робити? Ягоди з цукром хіба перетерти" Місто збудоване з ніжності, закутої в камінь Господиня з засмаглими руками Тримає місяць. Він висотує світло зі стін кам'яниці Місто спить. Господині не спиться Вона підкидає місяць – і він підстрибує вгору Вгору Вгору Чіпляється за хреста Вірменського собору Із цього собору зняли і сховали в підвал розп'яття Господиня долоні свої витирає об плаття Милується банками із варенням з ожини Думає: "Боже, хіба ж я ожину оцю заслужила Може, не треба було зривати, може, то надто зухвало" Вона засинає. Засинає Христос у підвалі В нього терновий вінок. На вінку – достигає ожина Тихо. Чути зрідка крики пташині Літо проходить. Ніби тікає через кордон на захід Слід його – як багряна пляма Пляма Пляма від ягід Марина Пономаренко #поезія #маринапономаренко

поетичний конкурс Птахи летять додому вітаю, наші переможці: 1 місце — Та, що говорить з тишею 2 місце — Юрій Іванов 3 місце — Дар'я Рожанська 3 місце — Раміна Солнцева результати вірші коментарі судив Євген Волощенко #конкурс #поезія #вірші #храм

​Гуло-грім на Підзамче гулить під ребрами транзисторна віра скрипить між іржавими рейками заводська ікона брязкає цвяхами вибухами сонця в калюжах місто на автопілоті плюється іскрами шурхіт трамваю що кусає зубами бруківку ненароджених синів та дочок фуууух-фухххх дихає лютий котел на Персенківці випаровуючи хрещення і надію чав-чав-чавкає рейка під колесом як серце в грудях сталевої дитини що ніколи не навчиться плакати бринить - бринить - бринить дротяна павутина між вікнами крізь які хтось колись кричав «мамо» тьооооох-тьохххх важкими копитами кличе коник що здох під вагонеткою плюп-плюп-бульк падають краплі мастила у яму без дна, що пахне страхом на вістрі світлофора — мерехтливе "чекай" і ніхто більше не сперечається віііууу-хрясь! вихоплює ніч когось за комір і не вертає я йду – гуп-гуп-гуп – аж доки в моїй голові не залишиться тільки один звук який не відтворити словами. © Кудлатий

Я, облита дощем, у твоїй заховалась кімнаті, Де гірчинки робусти змішались з повітрям гірким. Ми чужі поки ще, та приречені спільне пізнати. Не розтиснувши вуст, ти так вабиш здриганням руки. Я течу і мовчу, а за спиною падає злива. Дико прагну й боюсь Провалитись в пітьму насолод. Доторкнись і відчуй Мою звільнену вперше сміливість, Мій розпечений плюск Крізь цнотливо потріскане скло. Я - облита дощем. Обсуши мої крила тремтячі І вдихни в мене, влий подарунок надії на все. Знявши маски нікчем, Ми народимось вдруге неначе: Для оголених мрій, Що купаються в каві глясе. Наталка Меленишин #інтимнірядки

Сон Ні, це не сон, нетривка помережана дійсність здійснить бажання і мрії усі заповнить у лабіринтах чудовисько грає в лови русалчину постать піймає й ніжно-ніжно цілує, знімає луску, бо хоче доткнутись шкіри чи душу шукає. Хіба ти не знаєш? душі в них немає, лиш як настає світанок волосся срібниться на сонці, не йми йому віри не йми йому правди, бо що таке правда? Вода відзеркалює слово, що розлилося божився, що це востаннє, лиш суголосся співає в мені перед справжністю листопада Химерність часом полонить, здіймаєш руки у час свій та простір, несила відмовити — стій же тут все позбавлене сенсу проте западає найбільше вкладаєшся в сон, щоб знову скоріш забутись

​Черевик під ранок світло повзе через відчинене навстіж вікно тонесеньким променем і зупиняється на черевику – не на парі, а на одному старому, з обдертою підошвою та діркою в районі п’яти черевик споглядав п’ять останніх поцілунків на спомин перед тим, як залізниця потягла його далеко на схід східцями він здіймався на найвищу точку напівзруйнованого будинку коли ще він був цілим і на тій, ще вцілілій нозі йому усміхався брат-близнюк його залишили тут ще у березні разом із пальтом, курткою рештою речей, що залишилися і повідомленнями, які вже ніхто не прочитає пил на шнурівках зберігає історію, що говорить за себе сама – із запахом диму, що в’ївся в тканину на плитці видно сліди від колись гарячої кави (той, хто носив черевик, не допив її коли збирався востаннє) зараз у цій кімнаті тихо але якщо стати саме в той промінь – що лине наче із позаземних світів почуєш, як стіни ще пам’ятають залишки сміху доторки пальців і звуки кохання що обірвалось назавжди © Кудлатий #кудлатий

втрачай мене помалу отак, як вмієш з кожним не сказаним словом із кожною не надісланою посмішкою і «доброго ранку» із кожним «не сьогодні» втрачай мене мовчки втрачай, як океан відпускає своїх мешканців розкидає їх своїми хвилями на розпечений пісок і вони тануть або довго і спустошено палають під пекельним сонцем за крок до своєї солоної мрії і зневірливо отак вмирають а він споглядає мовчки втрачай, як непотріб, як річ брендову, хоч і не нову але доступну і наче таку бажану яку взяв і носиш на тремпелі з собою по залу в секонді, а в підсумку повертаєш на місце і йдеш мовчки втрачай всі миті зі мною, від яких відмовляєшся від погляду… голосу… доторків від оголеного силуету на твоєму ліжку… балконі… в телефоні… втрачай свідомо і зараз як вмієш мовчки © ольга ритик #вірш #текст #думки

Друзі, ділимося із вами переліком учасників нашої річниці! Вже незабаром викладемо повні програму заходу, а поки що радимо вам придбати квитки вже зараз, бо буде нестися щось абсолютно неймовірне! Де: репетиційна база DFD Sound, м. Кам'янське, вул. Васильєвська, 80 Коли: 18.10, субота, відкриття дверей о 15:00, початок програми о 16:00 Вартість входу — 350 гривень за передпродажем, 450 гривень у день заходу Чекаємо на вас та вашу підтримку!

Клементина Джоелу "Вічне сяйво чистого розуму" Колись ми з тобою писали одне одному вперше. Сьогодні напишу востаннє – Не з позиції жертви, Не з позиції ката. Просто нарешті чесно. Мені боляче тебе лишати. Фізично, духовно, ментально. Приросла, мушу відірвати, наче пластир. Раніше чекала. Погляду, доторку, цілунку. Запаху, голосу, подиху, звуку ключів у замку. Смаку нічної відвертості та враннішньої кави в те саме ліжко. Питав дозволу, щоб порушити кордони: приватності, відстані, одягу. Потім стерлися межі до співзалежності... аж до нестачі повітря чи сну. Я тобі була цікава, ловив слова, наче гранули, ставав причиною щирої посмішки, читав між рядками та клітинами, вигинами тіла. Муркотіла і танула, розчиняючись на дисперсію у тобі чи у твоїх руках. Тепер, знаєш, проходить смуток. Нема депресії, відсутній страх. Стає порожньо, самотньо і все одно. Лишаються спогади, здавнюються, а нових нема, щоб складати їх далі до картотеки щастя. Хочу поряд, хочу уваги, хочу пристрасті. Знати, що твоя. Бути захищеною від світу, бо ти мене викрав і вкрив – огорнув собою, як туманом від гарячої води у спільному душі. Краплі води, сорому, дощу, поту і мрій лишились слідами на склі. Я нічого не винна тобі. Бо все віддала, що брав. Бо забрала й собі всі дотичні зримі чи уявні лінії спільноспорідненості. Лишилась буденність і дві одинокості: твоя і моя. 26.08.2025 @olesya13r

Будуть і ті, що скажуть: «А чого ви мене на презентацію не запросили?» То прошу дуже, запрошую, заманюю пальчиком. Сьогодні о 19:00 Львівська Копальня кави Площа Ринок 10

Поцілунок - лід, Я прилип до губ твоїх. Мій психічний стан В мене сон украв Я прожив мало літ Але ти зараз повір: В твоєму розумінні Відносини це міт. Зараз пишу мов я Шекспір, Дірок в стосунках ніби тир Ти подругам своїм Гомоніла що я рекетир. Я почав приймати ліки, Лікар психіатр мов друг на віки Ти ініціатор, прошу ніж з рук викинь Чому я так тебе кохаю? В спогади досі озираюсь Лід лиш вода яка зосталась Я ніби на хресті грав роль апостола Петра Та як можна стверджувати що життя - театр? Я з глини, ти з мого ребра І яблук у саду нема Холодно і лячно, за вікном зима Ніяких «ми» ніяких «нас», лише пітьма, пітьма, пітьма! @babynothingsay