Храм поезії (🖤)

Headlamp on Це те саме відчуття, коли ти не можеш зʼїбатись З тієї самої країни, з тих самих стосунків, Коли ти жереш третій день одне й теж саме, Бо шкода продуктів першого ґатунку. Не шкода грошей тільки на ніштяки й алкаху. Твої гроші — квиток до Харона, Хто зазіхає на мої — їде нахуй. Так голосно лунає чиясь риганина за вікном, Саме в цей момент, як ПВО по дрону. Важко розібрати: то плач, сміх чи саме блювотний експромт. До тебе я любила Фаріон, У Фейсбуці сказали, що й тут дала маху. Як тільки про любов, одразу налазить звідкись купа гандонів. Я не знаю навіщо Всесвіт підключає цю запобіжну субстанцію. Може тому, що твоя поезія — термоядерний синтез. А моя — лише розподільник районної електростанції. І, щоб я не робила, здається, що всюди ці люди дивляться Та у нас з тобою все одно нічого не буде І це не тому, що тобі 28, а мені 14. Ти неосяжний, як денне світло, А невчених — тьма. Кажуть, мати коханця не екологічно. Переписку підчистила, А себе — nine. Коли ти прийшов тоді у «Моді», Бо переплутав чи то п’ятницю, чи подію. Небо було, як на лобі шов, А розпатлані крони нагадували мрію. Але ж, Господи, яка мрія! Тут лягаєш спати і думаєш, як доїдатимеш вчорашню їжу, Бо так запланував, Хоча не планував тебе кохати. Виходить так, що похавать — найкраще, що стається за день Бо виходиш в люди, а вони як один: Необізнані і хочуть всіх їбати, Але так, щоб ініціатива була у інших. Що там було сказано про ближніх? Виїби ближнього так, як хочеш щоб він тебе, У мене виходить гірше. Стяг умільцям до рук, а я — в АТБ. І взагалі, чим більше робиш, тим більше всіх задовбуєш. Так, хулі боятись? Діти в таборі, муж хворобливий. І хоча я одна у своїй квартирі, Я з тобою все одно нічого не робитиму. Кохання — не привід. @ankolesan #лібротелінг #анґа_зелена

Дякую за публікацію 🥰!

Вином червоним по небесній скатертині Розлився вечір і дивується: "Де гості?" В осінні сквери кличе йти. Медитативно Шепоче листя під ногами, клени гострят На зиму профілі свої. До грудня встигнуть. Вино червоне на дубах. Чи лиш здається? Он жвавий жолудь пострибав у коло друзів. Щоб не бентежила журба душі фортецю, Я залюбки вбираю свіжозбите смузі З яскравих барв, допоки жовтень грає скерцо. Вином червоним просочились хризантеми, Джмелі в пилочку майже сплять. І темінь швидко Стирає плями навкруги. Вночі натхненно Горіхи знов перешиватимуть накидки. Що стало краще, вранці сонце їх запевнить. Вином червоним майоріє горобина. Так серед чорних днів вкрапляються моменти, Що витягають з негатива й не набридне В свою палітру фарбувати дні, бо стерти Все завжди легше, ніж бої вести постійно. А поки місяць у картатих кронах тоне, Доносить вітер від зими колючі звістки. Жене додому ніч крізь листяні затори, Десь поруч гілкою сосни зненацька трісне. Проведемо ж у вічність час вином червоним. @literospletinnia

на тобі були сині сандалі. кіт нитками стирчав із піжами. ти стояв перелякано в залі і тулився в спідницю до мами. у садку на обід була юшка, три цукерки та груша печена. вихователька дмухнула в вушко: «подивися, який наречений»… на тобі був піджак та краватка, ти стояв на лінійці з букетом. ми стояли у різних тридцятках, ми навчались в своїх кабінетах. поруч - тільки на дошці пошани: я - за спорт, ти - за гарні оцінки. якось ти поділився віршами і зробив власноруч валентинку… ти проходив повільно під домом. під джинсовкою – светр-водолазка. поруч хтось… це напевно знайома? відпусти її руку, будь ласка. я тоді вперше випила пиво – «ну й котися, диви яка цяця!» поцілунки - не так і важливо у легкі, безтурботні сімнадцять!.. на тобі був піджак і краватка, а з кишені виднілася квітка. в паспортах ще волога печатка, по боках - два усміхнених свідка. в нас квартира з маленьким балконом: круглий стіл, книжна шафа і ліжко. того року були закордоном. нещодавно знайшли собі кішку. на тобі було сіро-зелене, чорні берці, червоні шеврони. над вокзалом літали сирени, пасажири сідали в вагони. в мене ніби не стало емоцій – лиш уривки загального стану. ти змішався із натовпом хлопців і розтанув. розтанув. розтанув… я вся в чорному. друга річниця. я не знаю, як рухатись далі. кішка треться мені об спідницю і ховається носом в сандалі. @daria_lisich #лісіч

її шкіру різало битим склом кожна жила її розтерта у сіру м’якоть памʼятай, як душа її розривалась, наче граната памʼятай як сиділа вона під вікном виплітала міфи зі свого волосся рвала білий папір своїми білими пальцями вона слухала звуки близько із залізниці вона падала і натикалась на гостре вона не сприймала себе як гостя коли йшла у твою квартиру не приходила з миром, але й не з ножем, наставленим лезом, як ти вона вивертала тобі свої діаманти і для тебе палила свої мости і коли ти, встромивши ножа, сказав бачиш, ми просто занадто різні вже було надто пізно @k2920pm

Дейзі Це був звичайний день, мов кадр чужого кіно. Він бачив своє майбутнє років так через десять. З ним говорила дівчина в білому кімоно. Сказала, що звуть її в себе вдома Дейзі. Вона тримала в руках схоже щось на планшет. Зображення з нього плавало у повітрі. Показала йому майбутнє, короткий сюжет: Його Україну наприкінці століття. Він довго не міг від шоку того відійти. Дівчина усміхнулася й швидко зникла в тиші. Він чув її голос: «Майбутнє — це ти, Це те, що ви маєте по собі залишити». Олександр Козинець

Коли негода б'є у всі фронти, І доля випробовує на міцність, Тоді знімаються із душ усі копії-листи, І проступає справжня особистість. У скруті друг покаже, хто він є: Чи відвернеться, чи простягне руку, Чи серце щире поруч віддає, Чи залишає друга на розпуку. Тож не радій, коли все навкруги Цвіте й співає у веснянім світлі, А придивись, хто поруч в час біди Лишається у вірності невідній.

бачу це темно-смарагдово пухнастою смужкою лісу у сивій заволоці світанків чи заходів жовтогарячими спалахами багаття аж хмиз потріскує – єдиний кому дозволяємо кришити тишу з таким завзяттям а ось ти ділишся червоною чашкою "Nescafе" – привіт з двотисячних (чого тільки не знайдеш у цих богом забутих засвітах) грієш те що в середині у руках і воно знову стає гарячим спокоєм ранків коли тільки роса до ніг коли замість новинного галасу на сотню однакових голосів – пташки і ці твої кроки під їхній спів ну геть схожі на танці ні ні я не підглядувала чумацьким шляхом варто лише вмоститися горілиць і тицяти – ця! ні – ця! бачити як вони падають і не слідувати традиціям бо все вже загадане все вже давно загадане (05 січ. 2025)

Син випалює логарифми зі свого мозку, хоча попереджую його неодноразово цього не коїти та він не вислуховує моєї моралі. А вона таки може стати наріжним каменем на все життя. У нього індикатор іншої пам'яті: Дівчина, на якій планує одружитись, лице, якої подібне до мультяшної Фіони. До казкової Рапунцель. Вони виглядають такими солодкими здалеку. Але я, як мама, хочу бачити перед собою ентузіаста, який у книжках по сите горло. У нього мало бути сотні камертонів та нотних зошитів, натомість його «мозковий монітор» забитий стосунками з іншими людьми. Я, звісно, нічого не маю проти. Але чи забезпечать вони йому майбутнє? Мабуть, сину варто думати про трохи інший розвиток подій: Збереження споминів про мене у загадкових кримських мушлях, які мимоволі буде розколювати шлунок звірятка. Треба неодмінно вбити, аби не дати вимерти новому поколінню. Кидай цю псевдодружину, кидай! Пам'ять не заблоковуй! @soniachnateminpoems #сонячна_темінь

«НЕ ТРЕБА» Як раніше вже не буде Та й, мабуть, воно не треба На порозі інші люди Тепер настала нова ера Минуле вже себе віджило Воно далеко десь за спиной Тебе забуло моє тіло Ти не моя давно людина Час лікує все на світі Розум, серце, навіть душу Інша прийде в нове літо Камінь болю вона зрушить І навчить мене сміятись Бо через тебе я забув Зробить в серці новий напис Банально, щиро «Я люблю» На порозі інші люди Тепер настала нова ера Як раніше вже не буде Та й, мабуть, воно не треба. 12.02.2025 *Netuteshniy

🌬 Alma mater ventorum 💨 Мармурові балкони складали обрамки симетрій, Балюстради стікали донизу в коштовний перетин, Давня школа вітрів розкривала нам широко двері,  Аби ми поповняли громади творців та поетів. Про природу речей говорив ураган сивокосий Нам, зеленим вітрам, що прийшли сюди мудрощам вчитись: «Заплітайте корпускули духу в яскраве колосся, Розкладайте по колу матерії зважені плити, Розділяйте ясне сприйняття і облудливий осуд, І тамуйте знаннями бездонну невичерпну спрагу. Ллються різні потоки у різного розміру посуд, Менший посуд не має об’єму, та має наснагу До наповнення, здібності в кожного різні та рівні, Світ існує безмежно допоки він різноманітний. Обирайте планету та йдіть собі мудро, наївно, Будьте звірами, небом, струмками у кожному світі. Лиш не варто ставати людьми, їм непросто живеться» Так казав ураган білохвостий під небом строкатим, Між спіралей, овалів, трикутників, кіл та трапецій, Між колон кришталевих та сонць золотих аlma mater.   Я був сином небес та пішов собі всесвітом далі, Раптом бачу блакитну планету, квітучу в розмаї. Ну і що нам казали? Мені, молодому, все мало. Народжуся отам. Світ, напевно, мене не впіймає. *Alma mater ventorum (лат.) – школа вітрів @worldscrossroads #alldoroga

Всім дякую 💗 Розіграш ближче до 15:00

Не пишуться вірші, а тільки молитви. Молитви, заговори, примівки, замовляння, заклички, і прокльони... Прокльони прориваються крізь затиснені догматами губи, коли забуваю, як вчили вірити, що живемо «тут», заради вічного «там». Якщо заслужимо, звісно. Недавно бачила статтю про місце, у якому постійно б'ють блискавки. І спало на думку, що саме там оселився Перун, коли ми відвернулися від своєї віри, поступливо ставши на коліна, підставили другу щоку. Може тоді все і почалося? Ми були слабкими і боги покинули нас, бо чи дозволив би Перун нищити своїх дітей? І може мав рацію пан Мирослав? Вчитель скульптури з художки, рідновір. Завдяки йому ми знали всіх слов'янських богів. Кожного разу, як він казав «сьогодні свято Макоші, ліпимо її», ми з дитячою зверхністю закочували очі, а потім дивилися один на одного з прихованими посмішками, і ліпили. На кожен Новий Рік ліпили дідухи, а не ялинки. Настали часи для молитви Перуну. І вже летять вогняні пташки, які запустила ще княгиня Ольга до прийняття християнства... @lysychkazlisu #лисичка

Лотерейка https://www.instagram.com/inspiration_style_ua?igsh=cTVwc2kzNmpqYW8w 💗 Номерок всього 30 грн

В скриньку Пандори запечатаю страхи, приглушені з дитинства падолистом хай летять у вирій. Вирву кліщ із серця, у намисто заплету емоції, потисну руку травмам. Правда починається зсередини свідомості. “Все добре?” Нерви скачуть на спідометрі. “Спіть вдома!” Домальовані уявою відсутні елементи спогадів заповнюють розбитий пазл …віконних рамок. У цій повісті нема героїв — є лише антагоністи.  “То гоніть їх!” Пам'ять — площина гнучка: з цієї глини зліплю все, що хочу. З нерухомості  зароджується іскра. Імпульс з хаосу витворює макет реальності. Здригається  твердиня світосприйняття салютними оркестрами. “Тонке — то й рве…” Єдиний тригер, спогад — й вся будована модель розвалиться. Я знаю це!  Я бачила  інертність світу в кожній барві й прояві, на пробу брала кожен із інгредієнтів відчаю. Відчинене нутро (плацебо “опенмайнду”) Майже вийшло! Пересилити, перебороти… Перестати. Вже проходили… Приймали позитивне мислення — та позитрони, короновані печаллю, прилипали до душі магнітними зарядами, роз'ядрено плели антиматерію із почуттів… Плеяди вже не світять серцю в секторі страждання. Жити далі… Дихати. Сміятися. “В наявності немає щирості — купуйте залишки лояльності” *із позначкою "Made in China". Чай на м'ятій скатертині м'ятою не пахне як в бабусі… Крізь опуклі лінзи часу ще гірчавить. Листя в чашку, цукророзчином з мішків важкі метали роздумів росяться. Недосяжність — в двох ковтках тепла, гаптованого втомою. Дні обертонами по колу обертаються — як в дідовім годиннику. “Тидинь!” Думки минулим шантажують, їх нетлінні тіні — ніби папараці у прострації. Крізь простір над світлинами в альбомі нахиляюся. (Не)чайний опік. Зойк. Анігіляція. Знов на гілляці я. Вишу, морально розіп'ята. В ящики  зриваю груші із верби вже три доби — щоб був харч для ілюзії. #feel_blue Під блюзкою крохмалиться знемога. Мокну, мов той голий кущ під снігом-содою. Осядуть, спогади остиглим листопадом …на дно чашки. Пройде час. Остання осінь, як завжди, триматиметься осторонь, осиплеться осиротілими осиками. О сива осока! Осліпла осінь від осколка гострого. Осліпла я — не бачу звідси виходу… 🫖🧩🪟🫖🧩🪟🫖    © @ld_poems_virshi 🫖🧩🪟🫖🧩🪟🫖 #лана

помаранчеве сонце дощило любов'ю до вечірнього міста у пізньому серпні. поглянув в твої очі, наповнені болем, і стискається від неминучості серце. незабаром поїдеш, забудеш про мене, і знайдеш там так само кафе біля дому, та забудеш про наші найкращі моменти, як забула маленькі дрібниці від втоми. ти знайдеш там кафе. і знайдеш там... такого ж. тільки в іншому тілі та з іменем іншим. я благаю, поїдь вже! обійдемось без коми. я бажаю, щоб з іншим було. і не гірше. ПаліндРомова Бабка

​Сонячна темінь Сонними артеріями Темінь проникає Від розуму до серця. Від сепсису вмирає суспільство, Збудоване на спільних ідеях Братерства й свободи. Слободи степів занепали Під палким сонцем, Сотвореним Богом Війни. Спини темряву, візьми її на кпини, Хай сміх лине межи людських сотворінь Спини тінь, що вкрила обличчя Калічить душу. Ти ж бо витвір Творця, Найелегантніша річ у природі. Пам'ять про це хай до знемоги Вплететься в єство. Розтечеться благодатним огнем У сонних артеріях. © Кудлатий

[ сколихане ] склались скри‌пти на склі скуті скіпетром ски‌пня скільки зим, скільки літ як уперше ти скрикнув?.. скіфеня в пекторалі сколихане, як зернинка у скибці кавунчика гороши‌нка в пелюшці–скориночці — скарб у шкірочці-скатерці скручений над колискою — скельця–брязкальця що розбилося — можна склеїти якщо скрута нам у скло шкрябає, скиглить скви‌рою — станем скелями ти — моє скоренятко скуйовджене ти — калачик з корицею скочений скрипить скринька казок і байок — вже не маю, де їх склубо‌чити світить скіпочка — свічка скрапує у скафандрику — сонна крихітка скраю скляночки — спокій скра‌дливий що б не скоїлось — нас не скривдити * скипень — лютий мороз (діал.) * сквира — негода (діал.) грудень 2024 я дуже давно хотіла ще один АСМР-вірш написати написався на Листя трави @buryanpoetry #хопта

Весна без війни Маїтимуть сукню крізь атлас зі снігу квітки, П'янким ароматом відлуння надій принесла. Постукає сонце — у серце віконце відкрий, Для когось ти — жінка, для мене — далека весна. На крилах птахів повертаєшся в ірій думок, Крізь верески куль твоя пісня — струна головна. Ховатимеш прірви цвітінням, як стиглий місток, Для когось ти — грішна, для мене — тендітна весна. Дерева вдягнеш, повертаючи сором дубам, Березовий сік із долонь твоїх вип'ю до дна. Прости мені, червень, я більше її не віддам, Для когось ти -— звична. Для мене — чарівна весна. Долатимеш холод, ряднини скресатимеш криг, Нам більше не треба зимових кайданів рядна. Гоїтимеш рани, що нам розшиває бліц-криг, Для когось ти — вічність. Для мене — остання весна. лютий 2023 #вірш