Храм поезії (🖤)

Всім дякую 💗 Розіграш ближче до 15:00

Не пишуться вірші, а тільки молитви. Молитви, заговори, примівки, замовляння, заклички, і прокльони... Прокльони прориваються крізь затиснені догматами губи, коли забуваю, як вчили вірити, що живемо «тут», заради вічного «там». Якщо заслужимо, звісно. Недавно бачила статтю про місце, у якому постійно б'ють блискавки. І спало на думку, що саме там оселився Перун, коли ми відвернулися від своєї віри, поступливо ставши на коліна, підставили другу щоку. Може тоді все і почалося? Ми були слабкими і боги покинули нас, бо чи дозволив би Перун нищити своїх дітей? І може мав рацію пан Мирослав? Вчитель скульптури з художки, рідновір. Завдяки йому ми знали всіх слов'янських богів. Кожного разу, як він казав «сьогодні свято Макоші, ліпимо її», ми з дитячою зверхністю закочували очі, а потім дивилися один на одного з прихованими посмішками, і ліпили. На кожен Новий Рік ліпили дідухи, а не ялинки. Настали часи для молитви Перуну. І вже летять вогняні пташки, які запустила ще княгиня Ольга до прийняття християнства... @lysychkazlisu #лисичка

Лотерейка https://www.instagram.com/inspiration_style_ua?igsh=cTVwc2kzNmpqYW8w 💗 Номерок всього 30 грн

В скриньку Пандори запечатаю страхи, приглушені з дитинства падолистом хай летять у вирій. Вирву кліщ із серця, у намисто заплету емоції, потисну руку травмам. Правда починається зсередини свідомості. “Все добре?” Нерви скачуть на спідометрі. “Спіть вдома!” Домальовані уявою відсутні елементи спогадів заповнюють розбитий пазл …віконних рамок. У цій повісті нема героїв — є лише антагоністи.  “То гоніть їх!” Пам'ять — площина гнучка: з цієї глини зліплю все, що хочу. З нерухомості  зароджується іскра. Імпульс з хаосу витворює макет реальності. Здригається  твердиня світосприйняття салютними оркестрами. “Тонке — то й рве…” Єдиний тригер, спогад — й вся будована модель розвалиться. Я знаю це!  Я бачила  інертність світу в кожній барві й прояві, на пробу брала кожен із інгредієнтів відчаю. Відчинене нутро (плацебо “опенмайнду”) Майже вийшло! Пересилити, перебороти… Перестати. Вже проходили… Приймали позитивне мислення — та позитрони, короновані печаллю, прилипали до душі магнітними зарядами, роз'ядрено плели антиматерію із почуттів… Плеяди вже не світять серцю в секторі страждання. Жити далі… Дихати. Сміятися. “В наявності немає щирості — купуйте залишки лояльності” *із позначкою "Made in China". Чай на м'ятій скатертині м'ятою не пахне як в бабусі… Крізь опуклі лінзи часу ще гірчавить. Листя в чашку, цукророзчином з мішків важкі метали роздумів росяться. Недосяжність — в двох ковтках тепла, гаптованого втомою. Дні обертонами по колу обертаються — як в дідовім годиннику. “Тидинь!” Думки минулим шантажують, їх нетлінні тіні — ніби папараці у прострації. Крізь простір над світлинами в альбомі нахиляюся. (Не)чайний опік. Зойк. Анігіляція. Знов на гілляці я. Вишу, морально розіп'ята. В ящики  зриваю груші із верби вже три доби — щоб був харч для ілюзії. #feel_blue Під блюзкою крохмалиться знемога. Мокну, мов той голий кущ під снігом-содою. Осядуть, спогади остиглим листопадом …на дно чашки. Пройде час. Остання осінь, як завжди, триматиметься осторонь, осиплеться осиротілими осиками. О сива осока! Осліпла осінь від осколка гострого. Осліпла я — не бачу звідси виходу… 🫖🧩🪟🫖🧩🪟🫖    © @ld_poems_virshi 🫖🧩🪟🫖🧩🪟🫖 #лана

помаранчеве сонце дощило любов'ю до вечірнього міста у пізньому серпні. поглянув в твої очі, наповнені болем, і стискається від неминучості серце. незабаром поїдеш, забудеш про мене, і знайдеш там так само кафе біля дому, та забудеш про наші найкращі моменти, як забула маленькі дрібниці від втоми. ти знайдеш там кафе. і знайдеш там... такого ж. тільки в іншому тілі та з іменем іншим. я благаю, поїдь вже! обійдемось без коми. я бажаю, щоб з іншим було. і не гірше. ПаліндРомова Бабка

​Сонячна темінь Сонними артеріями Темінь проникає Від розуму до серця. Від сепсису вмирає суспільство, Збудоване на спільних ідеях Братерства й свободи. Слободи степів занепали Під палким сонцем, Сотвореним Богом Війни. Спини темряву, візьми її на кпини, Хай сміх лине межи людських сотворінь Спини тінь, що вкрила обличчя Калічить душу. Ти ж бо витвір Творця, Найелегантніша річ у природі. Пам'ять про це хай до знемоги Вплететься в єство. Розтечеться благодатним огнем У сонних артеріях. © Кудлатий

[ сколихане ] склались скри‌пти на склі скуті скіпетром ски‌пня скільки зим, скільки літ як уперше ти скрикнув?.. скіфеня в пекторалі сколихане, як зернинка у скибці кавунчика гороши‌нка в пелюшці–скориночці — скарб у шкірочці-скатерці скручений над колискою — скельця–брязкальця що розбилося — можна склеїти якщо скрута нам у скло шкрябає, скиглить скви‌рою — станем скелями ти — моє скоренятко скуйовджене ти — калачик з корицею скочений скрипить скринька казок і байок — вже не маю, де їх склубо‌чити світить скіпочка — свічка скрапує у скафандрику — сонна крихітка скраю скляночки — спокій скра‌дливий що б не скоїлось — нас не скривдити * скипень — лютий мороз (діал.) * сквира — негода (діал.) грудень 2024 я дуже давно хотіла ще один АСМР-вірш написати написався на Листя трави @buryanpoetry #хопта

Весна без війни Маїтимуть сукню крізь атлас зі снігу квітки, П'янким ароматом відлуння надій принесла. Постукає сонце — у серце віконце відкрий, Для когось ти — жінка, для мене — далека весна. На крилах птахів повертаєшся в ірій думок, Крізь верески куль твоя пісня — струна головна. Ховатимеш прірви цвітінням, як стиглий місток, Для когось ти — грішна, для мене — тендітна весна. Дерева вдягнеш, повертаючи сором дубам, Березовий сік із долонь твоїх вип'ю до дна. Прости мені, червень, я більше її не віддам, Для когось ти -— звична. Для мене — чарівна весна. Долатимеш холод, ряднини скресатимеш криг, Нам більше не треба зимових кайданів рядна. Гоїтимеш рани, що нам розшиває бліц-криг, Для когось ти — вічність. Для мене — остання весна. лютий 2023 #вірш

Огорнись в обкладинку, бо схибиш. Обов'язково схибиш, то ж повертайся назад. Голодні вовки прогризуть твою шкіру. Товсту шкіру, шовкову на дотик, гірку на смак, зарубцьовану, несмачну. Так. Тактильно шовк ще залишається. Грубіє, наче голос підлітка, ніжність зникає безслідно. Сліди змиваються зливами. Гуркіт грому гучно рокоче: «Схибиш!» Кольорами райдуги хіба що зазирни в його розмиту пащу! Не схибиш поряд зі мною у пам‘яті. А зараз? Як тобі у новій обкладинці? Дощить? Оксана Мовчан Верлібр до півфіналу конкурсу «Листя трави». @sarahwatsonrhymes #мовчан

Іноді уявляю собі посмертя, як пляж в Арамболі, де ми всі з друзями і близькими і нашими тваринами сидимо і дивимося на сансет, на червоне сонце, яке сідає в океан. Це наштовхує на сумну думку, що колись ми вже були в раю. Прямо в цьому житті. Ми були молоді, сповнені сил і радості, поруч був океан, друзі, запах бензину, ром-коли і джойнта. Аліска крутила цигарку і сміялася – голосно, закриваючи очі, закидаючи голову назад. Ми були дуже зайняті нагальними важливими справами – вирішували, чи поїхати на концерт Шпонгла в сусіднє село, чи може піти заночувати на священну гору, чи лишитися вдома, розставити на балконі свічки й ліхтарики і послухати музику, граючи в карти або в третіх "Героїв" по сітці, слухаючи звуки хвиль. Ми обговорювали, як краще ходити круговий трек в Непалі, сперечалися, в якому кабаку на узбережжі краще роблять піццу, і чим відрізняються два джус-центра у Чапорі. Панк відібрав у Аліски пухнасту рожеву шубу і в ній катав мене на мотоциклі, а Аліска фотографувала це і сміялася, і ми великим натовпом їхали до баньяна і каталися на його величезних ліанах. Ми були такі зайняті, що не мали хвилинки зупинитися і зрозуміти, що в якийсь момент поза всім були абсолютно і безмежно щасливі. Тому зараз, живучи в пеклі, я обережно дістаю спогади про рай, прикладаю що серця, роблю маленький ковточок, наче п'ю літнє вино з кульбабок. Навіть згадка про те невимовне щастя у раю змушує мене тихо і таємно посміхатися. Я думаю, колись ми всі тою великою компанією побачимося на сансеті, в місці, де не буде війни і смутку. А навіть якщо ні, десь на лінії часо-простору така точка вже існує десь у минулому, і пахне океаном, сонце сідає, а Аліска сміється, закидаючи голову назад. Я люблю тебе 🫂 і нарешті можу заплакати.

Мої знайомі жінки, які втратили на війні дітей, узялися міцно за руки, зробили велике коло. Стоять у ньому посеред свого життя, немов посеред пустелі. Довіряють хіба що одна одній, а більше тепер нікому. Коло розгойдується, наче хтось навмисне штовхає жінок у спини. Від крику жіночі шиї покриті синцями, немов коралями. Коло розширюється, набрякає сльозами, випирає судинами, коло не має кінця і краю, не має кінця і краю. Сплітають пальці, діляться силою, не говорять нічого.  Обіймаються, довго стоять незворушно, потім розкачуються. Зверху це коло нагадує провалля, обведене чорним. Напевно, Бог його зверху десь так і бачить. Він же бачить. І коли земля під ногами жінок стає надто м’якою, і далі триматись на ній стає важко та одиноко, в середину їхнього спільного кола падає так багато любові — наче сльоза, що скотилась сюди із Божого ока. І цією любов’ю коло наповнюється, коло гаряче піниться. І сильні жінки, обійнявшись, відпустивши себе на волю, стоять прямо, як стрілки годинника, що зійшлися опівночі, відраховують початок нового дня, початок усього нового. Тетяна Власова #таня_пише

Я знав священика, який був у полоні. Шрам на скроні. Збиті чорні долоні. Телефонні розмови з донецькими операми. Трофейний опель із польськими номерами. І ось він мені говорив: інститут церкви поєднує нас усіх подібно до цегли, випалює нас у вогні, скріплює нас для грунтовки, хоча все це втрачає сенс уже під час артпідготовки. Ще він говорив: спитай мене про воскресіння, я відповім – щоби воскреснути, потрібне везіння. Праведникам якраз не щастить в основній їхній масі. Я люблю говорити про ворогів у минулому часі. Спитай мене про прощення, я маю що відповісти: прощення передбачає, що частина мирян – атеїсти. Я принесу своїм ворогам на могили квіти. Кара господня настигне всіх. Вам, атеїстам, не зрозуміти. Війна мене навчила не говорити про втрати. З живими краще. Живих, принаймні, можна порятувати. В живих є те, що не дає їм лягти в траншею. Здається ви, атеїсти, називаєте це душею. Я думаю іноді, чи зрозуміють нас наші діти. Серце моє легке і обійми мої розпростерті. Моєї любові стане на всіх, навіть на тих, хто хотів мене вбити. Піду, до речі, нагадаю їм, що їх чекає по смерті. Сергій Жадан #жадан

Друзі, я починаю видання збірки віршів «Скрипторій». Я відкрила банку на суму 30 000 грн. Видання 100 екземплярів у видавництві «Терен» коштує орієнтовно 23 000 грн., 5000 грн. я заплачу посереднику, що буде займатися отриманням накладу та розсилкою книги, 2000 грн. орієнтую на додаткові витрати й поштові послуги (відправлення накладу в Нідерланди (я поки що тут), часткова розсилка по Україні). Все, що може лишитися з цієї суми, я направлю у актуальні донати. Передзамовлення книги: 250 грн. Якщо ви замовляєте «Скрипторій», проінформуйте мене про оплату, я занотую та відправлю вам книгу після видання. Але будь-яке поповнення банки наблизить цю книгу до народження та життя в нашому непростому світі, можливо, на вашій поличці. Тож я прошу вас поширити цей збір та долучитися до живої мрії. *** 🎯 Ціль: 30 000 ₴ 🔗Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/3BcrofDKYg 💳Номер картки банки 4441 1111 2131 7576

на тобі були сині сандалі. кіт нитками стирчав із піжами. ти стояв перелякано в залі і тулився в спідницю до мами. у садку на обід була юшка, три цукерки та груша печена. вихователька дмухнула в вушко: «подивися, який наречений»… на тобі був піджак та краватка, ти стояв на лінійці з букетом. ми стояли у різних тридцятках, ми навчались в своїх кабінетах. поруч - тільки на дошці пошани: я - за спорт, ти - за гарні оцінки. якось ти поділився віршами і зробив власноруч валентинку… ти проходив повільно під домом. під джинсовкою – светр-водолазка. поруч хтось… це напевно знайома? відпусти її руку, будь ласка. я тоді вперше випила пиво – «ну й котися, диви яка цяця!» поцілунки - не так і важливо у легкі, безтурботні сімнадцять!.. на тобі був піджак і краватка, а з кишені виднілася квітка. в паспортах ще волога печатка, по боках - два усміхнених свідка. в нас квартира з маленьким балконом: круглий стіл, книжна шафа і ліжко. того року були закордоном. нещодавно знайшли собі кішку. на тобі було сіро-зелене, чорні берці, червоні шеврони. над вокзалом літали сирени, пасажири сідали в вагони. в мене ніби не стало емоцій – лиш уривки загального стану. ти змішався із натовпом хлопців і розтанув. розтанув. розтанув… я вся в чорному. друга річниця. я не знаю, як рухатись далі. кішка треться мені об спідницю і ховається носом в сандалі. Дар'я Лісіч #лісіч

У скриньці деревʼяній на горищі - Скарби, укриті павутинням роду. Іх рік за роком час безжальний нищив - Невдалий злодій - навіть не нашкодив! Лише тремтять на барві зморшки стислі, Ім не знайомі календарні числа. - Прийми баламути оці, Катерино, у спадок, Вони прикрашали бабусі твоєї весільне вбрання, Дитино, краса з білих мушель тобі не завадить, Пройдисвітам щастя жіночого хвіртку в життя відчиняй. Мрійлива красуня одягнена в посмішку літа, Дощами емоцій торкається стомлених трав польових, Залізна у слабкості поряд з коханим - тендітна, А він сам не свій - до її перламутру у мові не звик. Елегія сумнівів швидко на святі зникає, Довіра відштовхує дівчину крилами від хвилювань, Палає все небо над лінією небокраю, І зірка спускається з нього повільно - будь-що забажай! За тином років, за парканом йоржистих історій У хаті старі молодята зняли відривний календар, Святкують родиною той зорепад неповторний, Молодшій онуці Катруся несе перламутровий дар. - Прийми баламути оці, моя рідна, благаю! Вони прикрашали бабусі твоєї весільне вбрання. Тривога! Палає над лінією небокраю... Пройдисвіти горя - крилаті ракети - летять навмання... У сивій ковилі на кладовищі - Скарби, укриті павутинням роду. Іх ворог день за днем безжально нищив - Невдалий злодій - навіть не нашкодив! Лише тремтять на барві зморшки стислі, Ім не знайомі ці криваві числа. Мовчан Оксана Вірш до ВМ6 у першому турі @sarahwatsonrhymes #мовчан

отак ти стоятимеш посеред міста - розхристана і щаслива. і лягатиме ранок тонкою ліскою, і крізь тебе плистиме. кожен спогад, неначе мала намистина - нанизуєш невагомі. і радієш стоїш, як дитина. бо ти вдома, ти в себе вдома. хочеться все до грудей прислонити, кожен куток притиснути. сюдою ходила до універу, повз Агатангела Кримського. тудою колись ішла і ревіла, зневірена з папкою віршів. куди ті часи поділи ми? стоїш і щемко радієш. і пропливають кудись перехожі, несуть під одежею справи. стоїш і безслівно ділишся кожному: я щойно побачила маму, я щойно за довго побачила тата. і раптом хтось обернеться. і ти побачиш, як в нього так само під курткою тріпотить серце. вдома такі відчуття щоразу - зворушені всі клітини, як павутиння вузлиться радість і сум у одне єдине. до всього так хочеться прислонитись, завмерти отак на трішки. і укрити все теплим віршем. і забрати з собою у вірші. @olenalevchenkopoetry #олена_галунець

пальцями за слова і за одяг ніби будяк відривай мене з мʼясом діли на волокна множ мою смуту на два плями від мли стирай рукавами клади долілиць на вівтар смиренно заплющені очі шепочу боже, воздай тіло що зрошене кровʼю приймай та люби кожен із нас щоденно голубить нові гріхи і знову йдемо по колу ріж, стискай і катуй тридцятий срібняк у зуби і в добру путь @crescent_poetry #казка

Уробороси пам'яті вицвіли - колір похилого віку. Всередині мене з'їдають, не хвіст свій, та рогом у хвіртку Частіше із приводу волі до мене волають: "Пусти нас!". Немов до папуг, я їм спати кажу, та дірява хустина. По пустиреві в тілі ті змії товклися, вражаючи болем Щоденним два роки, донині - дев'ятий йде з почерговим Бажанням померти та - вбити. За силою біль не слабкіший Серцевого нападу. Базу зрівняння отримав раніше. Посивівши, почав розуміти, що я б, імовірно, не вижив, Якби не знайшов механізм, що, можливо, руйнує "горище", Та він ще хоч якось працює - як танком давити горіхи. Вони розкололися навпіл та врешті з них витекли ріки Шаленого крику ненависті до визначної людини В житті, що, напевне, війшла в нього лезом в найгіршу з годин і Для мене синонімом люті та болі у грудях є точним. І вірш цей є зверненням, є квінтесенцією, що я хочу Щоночі Сказати до неї та з нею зробити. Нехай пощастить їй, не збудеться слів цих. --- Я ненавиджу тебе. Якби ти менé не підтримала, я би Не бачив ці конкурси, вірші, суддівство, хореї та ямби, Не бачив війни, поховання близької людини та безліч Жахливих ночей, коли я потопав в особистісній Темзі - Довжелезні, коли не мав змоги забутись у сні. Врятувала Від смерті чи дурки ненависть до тебе, моїм мануалом Лишилась назавжди, у галюцинаціях бачив - як шніцель, Розрізав ножем із грудини тебе до брехливого личка. --- Та кармічно усе повернулось тобі. Ти так само розбита - Ти втратила члена сім'ї; була зраджена тим, що любила Його, навіть батьком; тікаєш в кар'єру та інші країни, Бо ліпше вже безвість, ніж в'юнова стійкість твоєї родини. Домовини хіба заспокоють мене - чи твоя, чи моя-то. Ненависть до тебе примусила жити. Чи треба боятись Тобі? Ти живеш та страждаєш. Як я. А ненависть залишила мене живим. Якби ти скінчилась, то приводу більше б не було. Ресурсу змагатись. Тому і не бійся, паскудо. Живи. Федор Федько