Храм поезії (🖤)

Амоніти Ми так звикли ховатися в затінку власної втоми, прикриваючи ніжні місця недоступні сонцю, у припливах очей, у живильній волозі дому заколисані вітром слів і наявністю лоцій. Ми на смак ще солоні глибоко, у надрах зовсім. Ми так звикли тримати свою ембріонну позу – бо комфортно і зручно, цього ніхто не порушить. Відростивши хребет – розігнемось – пряма загроза: не потрібні віки і шторми, щоб вийти на сушу. Краще м'яко у дно, щоб не трісла від тиску мушля. 21 @snih_n_g #тата_пі #сніг_на_голову

Відмінник Як важко всякчас відчувати відмінність, коли не влізаєш у жоден відмінок, коли у системі ти — збій та відміна. Кульгаєш від давніх поранень від міни, бо жити в суспільстві — це гра у сапера, у шафах скелети у бронежилетах: не ранять, не змінять думки, що заперті. Сліпий, безʼязикий та ніби желейний, стікаєш на стільчик у центрі звіринцю: у тебе немає ні кігтів, ні шерсті, вони б за секунду могли тебе зжерти. Сидиш у калюжі, а кажеш «в криниці», і сьорбаєш чужість, а вимовиш «схожість», й гадаєш, що спільне у ворона й парти, втискаєшся в стіни, щоб бути як кожен. Життя — це гонитва і ловля симпатій, у новім обличчі ти бачиш Пілата, щоранку малюєш обличчя, як в міма. Викреслює вчитель у зошиті владне «відмінно» за те, як вдаєш невідмінність! @nnaste4kaa_lyrics #синьоока

ПОЕТИКА. Авторська поезія в авторському виконанні. Олена Павлова. Поетвечір 09 липня (ср) 20:00 Київ, Поділ, КМЦ НаУКМА (Іллінська 9) Цей поетвечір - частина фестивалю ПОЕТИКА (7-13 липня) театрально-поетичний фестиваль єднаємо Поезію та Театр вхід на усі події ПОЕТИКИ - вільний донат на підтримку Сил Оборони України та оргпотреби фестивалю Запрошую і чекаю на вас!

Боготворити людей за вроджену недосконалість, Любити за руки і рухи, часом невтішні Безумовно приймати, але ніколи – як даність Всі майбутні коханці, - завжди потенційні колишні.   Напиватись до скону. Воскресати в чужих деталях. Проростати фразами в ще невідомому ритмі, Любити, як вперше, прощатись, наче востаннє Шукати тілами дороги святі і грішні.   Малювати обриси, образи, - не образи Цілувати таємно крізь відстань глибокі скроні, І знати напевно: почались, а отже - закінчимось разом Сміятися всупереч хитким коливанням долі.   Боготворити людей, в яких превалює раціо, Необачно емоціям дати себе підкорити, У танці кохання завжди обирати грацію, щоб там, де був ти, там люди могли любити. @bloooming_ua

Ще 1тис до мети🔥 https://send.monobank.ua/jar/7iFs6f8u2Z 4441111125234736

ЧаSOSховище Сум за втратами не розчиняється, а капсулюється і обростає радістю та часом. Та часом голка гостро знайомого запаху знічев'я проколює пласт радості, який став костуром у мінорні днини. Вістря проткне щільну поволоку нервово і різко. І сум потече цівкою, яка не розірве капсуль і не перетвориться на паводок, позаяк суміш червоного і чорного вже не розхристує наголо, як чисте концентроване горе. І тому, що маленькі дірочки мають вміння швидко затягуватися. Струмінці скорботи знову згорнуться до випадкового зіткнення, яке понесе за точними координатами у середину минувщини, де запах і спогад грубо пришиті шовковими нитками. Скільки літ не пройде, а ніяк не витравити запахи, що гравійовані у гіпокампі. Запах смаженої риби досі вібрує присутністю живого батька. @lysychkazlisu #лисичка

у місті, де сніг не лягає на землю, а зависає в повітрі, як не виговорені вибачення, я шукаю місця, де нічого не болить. реклама «завтра» на білбордах — уже з відтінком плісняви. вітрини світяться порожнім, наче вивіски магазинів, що давно закриті, але світло ще не вимкнули. тільки іноді здається, що мене можна прочитати, як стару газету: жовта, зморщена, але дата на ній — точна. і тому хтось зупиняється, щоб поглянути. моє море — це калюжа після бурі. в ньому не втопишся, але можна застудити пам’ять. ти на старті. а я — в лавці запасних. не з тих, хто пробігає. з тих, хто переглядає трансляцію і вимикає перед розв’язкою. але якщо побачиш мій тіньовий контур на узбіччі — не зупиняйся. я не той, хто чекає. я той, хто залишив знаки для когось іншого.

​ТЕНДЕР НА ПОСМЕРТНУ СЛАВУ (або як стати класиком при житті, не проливши ані краплі крові) Колись жив Зенко. Поет. З маленьким портфоліо й великою тугою. Він мріяв про лаври, статті й статуї, але був живий, а це, як відомо, не дуже комільфо для літературного канону. — Треба щось робити, — сказав він собі, жуючи сирник із невизнаним присмаком (і невизначеним післясмаком). — Справжній класик мусить або померти, або хоча б натякнути на це переконливо. Так і народилась ідея: Тендер на посмертну славу. Бюджет обмежений, результат — вічний. Зенко склав ТЗ: ✔️ смерть героїчна, але не болюча; ✔️ можна з криками, але не гучно; ✔️ бажано — з відео, хештегами й і дріп-кавою в спонсорах. І почав пошук. 📌 Перший претендент — арт-група "Пекельні Раклі" запропонувала сцену, де його поглинає дракон зі старих матраців і диму від кальяну. Він мав кричати “Поезія — це смерть!”, а потім зникнути під пледом. 📌 Другий — режисер експериментального театру — порадив втопитись у варениках на фестивалі "Смак Сковороди": — Це символізм! Українська душа задихається в тісті! 📌 Третій — TikTok-спеціаліст — порекомендував зробити фейковий “останній вірш” і завести меморіальну сторінку: — Через добу — перформативне воскресіння. І ти — легенда. — А якщо не вистрілить? — Чоловіче, ти на дуелі чи в метамодерні?. Зенко погодився на мікс: Кунг-фу бійка з голубами, падіння з парапету, рятування поезії від дракона, фоновий супровід — «Натаха» Жадана на скрипці і бутафорська ампутація лівої кисті, ніби втрата хисту, ще й політичний маніфест. Але щось пішло не так. Під час "смертельного" виступу він забув вимкнути мікрофон і всі почули: — Та що це за дим? Чим ви дракона начиняли — пінопластом?! — А де моє лате з вівсяним молоком? — Ой, скрипка вийшла з ладу. Може, просто поставимо біт з безкоштовної теки Ютуба? Після “воскресіння” ніхто не аплодував. Бабця з другого ряду кинула у нього калачем. SMM-менеджер видалив сторінку. Тільки голуб, той самий, що махався з ним перед “падінням”, подивився на нього співчутливо й прошепотів: — Може, просто пиши далі. І помреш, як усі — несподівано й не в тренді. Зате щиро. І Зенко сів. Заварив чай. І вперше написав щось без сподівання, що це прочитають після смерті. І, кажуть, це був найкращий його вірш. Кудлатий #кудлатий

Пливи, рибо, пливи – ось твої острови, ось твоя трава, ось твоя стернова: править твій маршрут, шиє тобі парашут, пасе тебе в глибині при своєму стерні. Коли зелені зірки падають в гирло ріки, тоді твоя стернова промовляє слова: це ось – мої сни, це – рибальські човни, це – ніч, це – течія, це – смерть, певно, моя. Життя – це тиша й сміх. Його стане на всіх. Його вистачить всім – всім коханням моїм. Тому лети, рибо, лети – я знаю всі мости, знаю всі маяки, роблю все навпаки. Лише твої слова, лише таємниці й дива, лише сповідь і піст в одному з портових міст. Кохай, рибо, кохай, хай безнадійно, хай, хай без жодних надій – радій, рибо, радій. Любов варта всього – варта болю твого, варта твоїх розлук, варта відрази й мук, псячого злого виття, шаленства та милосердь. Варта навіть життя. Не кажучи вже про смерть. Сергій Жадан #жадан

пара 7, 1 тур 🌹 Учасник 1 *** Мама фарбує волосся брунатно-рудим. Мамині очі — волошки: насичено-сині, Ніжно-замріяні. Неня в усьому мій спільник, Радник, учитель і подруга номер один. Я малолітня вдихаю її аромат — Терпко-солодкий, квітковий: бузково-жасминний. Тепла, як літо, матуся обожнює зими. Каже: «Морозно... Ти з бабою вдома? Дарма!» Вечір затúшний: пірнаю під ковдру, тоді Мати вигадує казку чи згадує Бога... Мамина Біблія — книжка затерта до дір: Сотні підкреслень, пожухлий гербарій на спогад... *** Мама граційна, гарніша від леді з реклам, Ніжна й жіночна. У пору духмяних акацій Носить спідниці та сукні: здебільшого максі, Світло-блакитні й зелені... Як вітер легка. Ольга за паспортом, Льоля — для тих, хто близькі. Трохи журлива: пізнала колючість утрати. Віддано любить, хоч дехто любові не вартий. Має за цінність листівки й десяток листів. Вічно в турботах — від них залюбки б утекла. Певна, що щастя не можна зміря‌ти грошима, Марить мистецтвом, віршує та іграшки шиє... Мріє: «Частіше б ходити в кіно й у театр». Любить просте — восени хризантемні хмарки Вдома повсюди: улюблені мамині квіти. Неня з таких, хто до світу всім серцем відкритий, Хто не для себе живе, а для інших горить. *** Мамині руки тонкі та від болю дрижать. Мама говорить: «Лишається вже небагато... Знаєш, урешті втухає спекотне багаття, Люди так само... Вже час догорати, а жаль...» «Ні, — заперечую, — викинь дурню з голови, Ще не стара, про розлуку казати зарано». Мама змовкає.  А в жовтні згасає на ранок: Ніби у вирій, тікає до раю від злив. Б'ється на друзки все звичне й щасливе: крихке. Жовтень уперше здається холодним і довгим. Маю надію, що там, де вона, хризантем Цілі сади та немає ні сліз, ні тривоги. #червона_троянда

зірниці в крихке безмежжя полиск відбиває синхронне дихання базальтових стовпів й ледь дріботить посріблена і гостролиста зграя червневого дощу поміж вокзальних протягів у ньому впізнаю сягнистий почерк тобою не відправлених листів і ніжну глибочінь жалю озвися надчутливим спалахом відтятих стогонів в зболілих хмарах не розділяючи перехідну межу у відповідь нехай я закричу(!) і видихну / не боячись сполохати вразливістю здійснених митей, в передкінечно викроєних зустрічах на пагонах зірниць — де ти стоїш по той бік сподівань невидимий @nlitvinovapoetry #літвінова

«Ти так давно не голився, — говориш ти, — давай тебе поголю. Бритва не знає злості. Бритва не знає жалю. Бритва не знає подяки, бритва не знає кривд. Я знаю твоє лице, як сліпі знають свій шрифт. Бритва зрізає пам’ять, мов очерет. Бритва тягне на дно, бритва кличе вперед, крізь посуху зморщок, крізь піщані дюни лиця, тягне крізь вилиці — гострі, як у мерця. Я знаю твоє дихання і тепло, я знаю те місце в тобі, де любов перетворюється на зло, я знаю твою шкіру — суху, наче ґрунти, я знаю все те, чому навчив мене ти. Бритва ніколи не запитає чому. Бритва пускає кров, ніби до міста чуму. Бритва править шрами, як маршрут кораблю. Ти так давно не голився — давай тебе поголю». І ведеш холодну сталь уздовж судин, уздовж потоків крові, уздовж нічних годин, ведеш, ведеш уздовж подихів і зітхань, ведеш без подиву, ведеш без нарікань, поміж люті й ніжності, поміж втіхи й біди, поміж небес і пісків, поміж суші й води, поміж голосу і мовчання, ведеш углиб. Головне не схиб, чуєш, головне — не схиб. Ніхто не знає, як працює любов, з яких рухів вона народжується, з яких розмов, з якої виймається радості, з якої вини. Але вона працює, спробуй її зупини. Тонко-тонко проходячи поміж вен, ледь торкаючись лезом імен, виснучи в порожнечі, не маючи опертя, за крок від смерті, за крок від життя. Сергій Жадан #СергійЖадан

Рухаємося до мети в 25 к Ще трішки https://send.monobank.ua/jar/7iFs6f8u2Z 4441111125234736 🙌

Кубики льоду повільно танцюють на вигинах спраглого тіла, Я плавлюся воском від хтивого руху і краплями падаю в ліжко; Пекуча вологість залишить на шкірі свій доторк, а пальці нишком Дозволять зробити мені усе, чого я давно хотіла. Шибарі стискає мене в обіймах і ти мій одвічний ідол, Котрому я буду старанно молитись під звуки своїх оргазмів; Від лоскоту ніжно-болючого струму забуду про все одразу, І пошепки буду благати тебе, аби ти продовжив діло. Шаную моральні закони здебільшого через оральні ласки, Суспільство плюється, бо як так можна? Від лукавого це, мабу‌ть; Та я до тремтіння знаю, якими ласкавими ці табу Бувають, якщо ти порушила їх, бо спокуса є надто ласа. @sadlovawrites #садлова

де віднайти розлогі лінії його ходи де витоки скучань по запаху ув виямці плеча тугі й гарячі гаплички‌ стрічань розщеплює рука так вміло вивільняючи любов і захмелівши вщент стою під брамою червневої стіни забарвленої в вохру і гонитву вражень — щоб сколихнутися об землю ковилою вчепившись за ліпнину часу лезоподібним спротивом /і брами засув співгуде мені навзаєм/ @nlitvinovapoetry #літвінова

montag. монпасьє вистрибують на долівці марними краплями сміху. монстри вдома – сенс іти туди? склади крильця – потім літатимеш, стиха. мене було знайдено у країні іграшок маленьким єврейським хлопчиком. тоді мене наче наново винайшли: він полагодив кожне колесо. його рисочка рота, окривавлена грубим словом, тоді гнулась в усі боки. ми росли за колючим дротом: я слухняно борознила підлогу, поки він споглядав небосхил. місяць змінявся червивим сонцем. кожного ранку летів новий хробак із гучним пострілом. біляві постаті бились із черню за соціум їхніх мрій в нашій грі. dienstag. хай так, бо я досі борознила підлогу, поки хлопчик дивився в паркан. скількох сьогодні покарано? таємний молебень. ..avinu malkeinu... mittwoch. за кроком крок.. я лиш поруч борознила підлогу, поки хлопчик дивився під ноги. йому ще довго чимчикувати, хвостом за гарячим пилом. що світляки, що малі потерчата знаходять свої могили. хлопчик розтанув, мов привид, десь за рудим видноколом. я не зазнала там кривди, та не берусь борознити підлогу. маленька кривава риска майорить у брудному повітрі. насуплений вітер свиснув, і залишив хлопчачий витвір. разом із юнаком тим він полетів за край лишивши по сóбі питоме arbeit macht frei. #вірші

180 Зелено-тьмяне сонце Буває чи все ж – ні? Або зелений колір Згорає у вогні? Небесний чистий комір, На шиї небокраю — Стискає і стискає. Чи пустять жар до Раю? Бо пекло то безкрайнє – Вергілій десь блукає. Тепер всі знають: сонце Зеленим все ж буває. Опісля навіть смерті! І після воскресіння, Зелене сонце буде! А жар – його спасіння. @cakedepress #рефлексійний_пиріжок

Дрібні невдачі потрібні. Дрібні невдачі поблажливі до сліз і люті. Гірко жити всією країною у свинцевому однострої. Дарма, що його власноруч розкроєно і зістрочено, щоб не змішувати різні відтінки болю і смаків особистих трагедій. Новини продряпують дірки до м'якого і чутливого. Шпарко ставимо латки і затуляємо рота, щоб запобігти вибуху відчаю, бо здається що й так забагато. Вся країна горефікована. Гореактивні ми. Фонимо нещастям, нерадістю, несміхом. Але кожен тліє всередині свого саркофага, не випускаючи рвучкий розпач назовні. Бо не знає чи зможе спинитися. Гарячий клекіт ранкового гніву закипає у горлі. Після обвалу новин. Дрібні невдачі потрібні, щоб стравити надмір безнадії. Кава втекла. Зараз можна. Кричи! @lysychkazlisu #лисичка

Сідай під замерзлим деревом, Амазонко, Відпускай коня, вішай на гілку свій лук і щит Ти полювала довго, але не вполювала нічого Крім місячного сяйва над змерзлою землею Здичавілої зорі, що пʼє з брудних калюж На околицях зруйнованого міста, Тремтіння гілок у відлунні весняної лихоманки. Тепер ти бачила, Амазонко, Атлант допалив цигарку, закинув тримати небо і стрій Його підхопив хтось інший, бо завжди є хтось інший, не ти Тож для тебе нічого не змінилось. Тепер ти знаєш, Амазонко, Те, що живить артерії цієї планети Не має витоку, джерела і гирла І точно ніяк не поєднане з ритмом твого серця Попри те, що ви з рікою маєте одне імʼя на двох. Ти не виборола це знання мечем на краю світу Не спускалась у пекло, велетень не забрав за це твого ока Ніхто не вимагав у жертву твого первістка. Тому про тебе не буде жодної згадки в легендах. Хай це зробить тебе прозорою, Амазонко, Як колишня шибка в чиємусь колишньому домі Як ранкове повітря перед ракетним обстрілом. Хай це зробить тебе тихою, Амазонко, Як вулиця тилового міста о другій ночі Як відсутність відповіді «я тебе теж» на східному кінці слухавки. Хай твоїми обладунками граються діти у лицарів Поки їх не покликали батьки вечеряти І коли вітер розвіє тебе на частинки, не впаде жодна краплина крові, не виросте жодна квітка І по тобі не лишиться нічого. Ні памʼяті Ні імені Ні гордості Ні безіменного прапорця на центральній площі. @Ma_ri_ua #марися