Храм поезії (🖤)

все писатиму про сходини на найвищу з людських вершин, де над гривою полудня викочує дим пурпурову монету, й висипає у пригоршню ніжністю мерехтливоосяйних світлин - найдорожчі для серця моменти все про них, в завитку виноградного пасма лози, заглядаючи нишком крізь віконну щілину цупкої фіранки, я збираю фрагменти любови - сонцецяточки на материнській щоці, і цілую у кожну веснянку скрипнуть петлі дверні інтервалами чистих квінт, так звучить нездоланна фортеця дитинства мого, і знову, я ступаю в тенета найміцніших батьківських обіймів - і завжди повертаюсь додому *найрідніших зі святом Матері🫂 @nlitvinovapoetry #літвінова

До літа так легко звикнути Наче до рецептурних стрьомних ліків Трамваї з відкритими вікнами Пахнуть вітром і базиліком Обійматися в жовто-рожевому вечорі Бути знеболюючим. Сміятися ридма І мовчати про те, чого І не вимовити. І не витримать Перекидатися на джмеля Снитися ніжнорожевим айстрам Красти зірки із Чумацького Шляху Навчиш мене? Ти ж майстер Серпень терпкий і нестерпний Своєю скінченністю. В тебе можна лишитися? Подряпиною у пам'яті? Не завіятися. І не затертися З літо-літопису. З літо-пергаменту . Старий вірш :) більше віршів можна почути на моїй виставі уже завтра. #марина_пономаренко

Літні руді жінки вертають з базару маківки з прозорим покульбабілим волоссям – світяться наче тонзури якщо дивитись згори – але я їм цього не скажу. Довга, довга дорога додому. Як пережити це літо? з його гострими графітовими тінями з його білими списами світла що пробивають райдужку як тонкостінний келих навіть через повіки – плюскочеться біль темним густим вином ковток, ще ковток... Трояндовий дім розквітає і колеться ламаними кутами відвертого встояного сонця (айсберг сусіднього дому тане і тоне коричневі пенсіонери курять у синій тіні) крильця дитячих шкарпеток ковзають у промінні – собачки і сови, єноти і ведмежата, всякої тварі по парі. Не хочеш а усміхнешся високий ковчег – серпокрильці майже черкають крильми такими чорними що аж срібляться такими гострими аж кров із-під вій. Лети, шматяна лялько плануй нижче – повз м’ячик абрикоси що закотився у двір туди де шипшиновий кущ виблискує новорічними гірляндами попроси у ягід аби швидше достигли – хай нарешті вернеться осінь з базару я нікому не розкажу про перші заморозки на її маківці обіцяю Олена Степаненко

🍀 «Легіт» – у ПОЕТИЧНОМУ КЛЕШі Цієї суботи, 12 липня о 17:00 в Льох пабі (м. Київ) відбудеться велика літературна подія – поетичний клеш від PLAIDPOETRY. На заході талановиті поет(к)и змагатимуться за ваші симпатії та грошовий приз. На вас чекає: • 16 яскравих і талановитих авторів(ок) із різних куточків України; • досвідчені та круті судді, серед яких редакторка «Леготу»; • аукціон та лотерея в підтримку ЗСУ; • натхненна творча атмосфера. Тож приходьте, чого зволікати? Щоб зареєструватися на подію, потрібно написати сюди: @plaidpoetrik. Ціна за вхідий квиток – 400 грн. Зберімо разом велику й круту компанію! #партнерство

поетичний конкурс Цвіт бузка вітаю, наші переможці: 1 місце — Олеся Репа 1 місце — Ольга Ритик 2 місце — Раміна Солнцева 2 місце — Олександра Дорога результати вірші судив Mitchy та Олександр Вишня #конкурс #поезія #вірші #храм https://t.me/deadpoetr https://t.me/jessi_halliwell

Всім щиро вдячна за підтримку допоміжної баночки для збору Вероніки🙌 Зібрали хорошу суму🔥 НІШТЯЧКИ розіграні – перевіряйте сповіщення! Всіх цілую і обіймаю 😘 Розіграш для активних донатерів буде попередньо на вихідних #збір

=+= цього червня ночі приходять грозами дням залишають свіжого а із боліт рогозами мокро зростає виждане буря ламає, скорює все, що в землі вріднилося нас від ракет виморює затхлим російським силосом в пальцях полин роздушую десь між полів із соєю: ми — покоління змушених але — і удостоєних ноги тут босо дихають травами й духом пращурів корені — ті, що виховали — сили дають, оснащують міццю, знанням і вірою: цей ураган вже бачений нині і нами зміряне зло виняткового значення ...сонце ковтають сутінки дрони — приходять грозами а на світанку йдуть таки: повітряними загрозами більше ніколи не стануть @revanta_notenough #revantapoetry

поетичний конкурс Цвіт бузка вітаю, наші переможці: 1 місце — Олеся Репа 1 місце — Ольга Ритик 2 місце — Раміна Солнцева 2 місце — Олександра Дорога результати вірші судив Mitchy та Олександр Вишня #конкурс #поезія #вірші #храм

червнева злива замість сонячних променів надиктовує ритм з яким ти відчуває безвихідь мої білі кросівки вже сірі це іронічно що саме сьогодні їх наздогнала злива я зупиняюсь кашлем серед хайвеїв серед столичних набридлих мені провулків що таке дім коли тут немає любові хто така я тут самотня без твоєї долоні хто такий ти десь далеко від шпалер з флізеліну їх замінивши на землю зболілим тілом мій голос сьогодні кричить на наші шпалери а руки збиті від ударів у стіни бо власноруч ногами летіла в пекло власних роздумів і павутинь з жування я сьогодні зжувала себе до останньої крихти не лишивши нічого завтра на ранок я так просила ніколи знову тягти цигарку та що мені обернулась нервовим зривом та що збила й на лопатки коли у лихоманці кликала твого імені та що в одну з самотніх ночей побажала смерті ударом в легені тим самим кашлем дихала в спину так і добивши ще в ціль ні разу переламавши її у зубах без жалю викину мрію про безжалісну долю ці думки можна лишити десь в Нью Йорку біля хайвею я - живу в Україні й чекаю свого героя @poetrypozharska #роніка

Найкращі моменти мого життя Я вже в ліжку, але можу поки не вимикати світло Дивлюся відоси про Тома Йорка Як йому в ліниве око вставляли нерв з дупи Як він любив і співав про це пісні Хоча вважав себе гидкою залупою Я дивлюсь відео далі І мені так добре Приходить сповіщення, що тривога закінчилась Корові з копита дістали гвіздок Гной сквіртонув Дезінфекція і пов’язочка Тепер її буде легше І мені легше Красиві червоні балетки Які реклять в усіх інстаграмах Стоять у мене під ліжком Я просто довбана японка Японкіша за всіх японок Та байдуже, я просто так почуваюся Хтось скаже: «Це культурна експропріація» А я б у вишиванку вдягла весь світ Бо це — красиво Балетки зроблено в Україні Продаються на ринку Троєщина Заходиш там у магаз І замовляєш потрібну модель Зразки шкіри і підошви на вибір Які скажеш такі й зварганять Своїми українськими руками, а не іншими в піднебесній І шопер у мене українській І сумка дерев’яна бренду «Гонта» Шарите, як це ахуєнно? І декрет у нас три роки А не пів, як в інших розвинутих країнах Правда, я в ньому теж працювала Бо хто, що б про мене не думав Та я роботяща Україна найкраща країна у світі! І ми створили її з нашими батьками й прабатьками Дивлюся відоси із захватом і упоїнням Як наші люди смажать качок, карасів Відкривають закруточки Роблять крафтові сири Стейки Нью-Йорк І чізкейк Нью-Йорк Тут у нас Смачні і натуральні Світло блимає та похір У мене двоє вихідних Я відлежуватимусь і робитиму, що хочу Це найдобріший мій верлібр А інді-музика, яка у нас позамежна Нойз і різне електро Господи, як я це люблю все Найкраще і найрідніше Мене плавить У мене попереду ще півтори години Я переходжу до роману, який написала моя подруга Вражаюся з її з майстерності Діти вже сплять День позаду А півтори години ще попереду Коли б не лягла прокидаюсь о 6:30 Штирить кортизол І я встаю Думаю, що буду їсти І дякую Богові, що мені все те послав І я щаслива попри всі негативні думки Хоча мені дуже страшно Іноді уявляю себе військовою І той жах, який мене може очікувати Але я в Києві з дітьми А зранку сідаю за комп Вмикаю лекцію Роблю рутинну роботу Дія — воля Воля — дія Як добре, що я більше не п’ю. @ankolesan #анґа_зелена

Амоніти Ми так звикли ховатися в затінку власної втоми, прикриваючи ніжні місця недоступні сонцю, у припливах очей, у живильній волозі дому заколисані вітром слів і наявністю лоцій. Ми на смак ще солоні глибоко, у надрах зовсім. Ми так звикли тримати свою ембріонну позу – бо комфортно і зручно, цього ніхто не порушить. Відростивши хребет – розігнемось – пряма загроза: не потрібні віки і шторми, щоб вийти на сушу. Краще м'яко у дно, щоб не трісла від тиску мушля. 21 @snih_n_g #тата_пі #сніг_на_голову

Відмінник Як важко всякчас відчувати відмінність, коли не влізаєш у жоден відмінок, коли у системі ти — збій та відміна. Кульгаєш від давніх поранень від міни, бо жити в суспільстві — це гра у сапера, у шафах скелети у бронежилетах: не ранять, не змінять думки, що заперті. Сліпий, безʼязикий та ніби желейний, стікаєш на стільчик у центрі звіринцю: у тебе немає ні кігтів, ні шерсті, вони б за секунду могли тебе зжерти. Сидиш у калюжі, а кажеш «в криниці», і сьорбаєш чужість, а вимовиш «схожість», й гадаєш, що спільне у ворона й парти, втискаєшся в стіни, щоб бути як кожен. Життя — це гонитва і ловля симпатій, у новім обличчі ти бачиш Пілата, щоранку малюєш обличчя, як в міма. Викреслює вчитель у зошиті владне «відмінно» за те, як вдаєш невідмінність! @nnaste4kaa_lyrics #синьоока

ПОЕТИКА. Авторська поезія в авторському виконанні. Олена Павлова. Поетвечір 09 липня (ср) 20:00 Київ, Поділ, КМЦ НаУКМА (Іллінська 9) Цей поетвечір - частина фестивалю ПОЕТИКА (7-13 липня) театрально-поетичний фестиваль єднаємо Поезію та Театр вхід на усі події ПОЕТИКИ - вільний донат на підтримку Сил Оборони України та оргпотреби фестивалю Запрошую і чекаю на вас!

Боготворити людей за вроджену недосконалість, Любити за руки і рухи, часом невтішні Безумовно приймати, але ніколи – як даність Всі майбутні коханці, - завжди потенційні колишні.   Напиватись до скону. Воскресати в чужих деталях. Проростати фразами в ще невідомому ритмі, Любити, як вперше, прощатись, наче востаннє Шукати тілами дороги святі і грішні.   Малювати обриси, образи, - не образи Цілувати таємно крізь відстань глибокі скроні, І знати напевно: почались, а отже - закінчимось разом Сміятися всупереч хитким коливанням долі.   Боготворити людей, в яких превалює раціо, Необачно емоціям дати себе підкорити, У танці кохання завжди обирати грацію, щоб там, де був ти, там люди могли любити. @bloooming_ua

Ще 1тис до мети🔥 https://send.monobank.ua/jar/7iFs6f8u2Z 4441111125234736

ЧаSOSховище Сум за втратами не розчиняється, а капсулюється і обростає радістю та часом. Та часом голка гостро знайомого запаху знічев'я проколює пласт радості, який став костуром у мінорні днини. Вістря проткне щільну поволоку нервово і різко. І сум потече цівкою, яка не розірве капсуль і не перетвориться на паводок, позаяк суміш червоного і чорного вже не розхристує наголо, як чисте концентроване горе. І тому, що маленькі дірочки мають вміння швидко затягуватися. Струмінці скорботи знову згорнуться до випадкового зіткнення, яке понесе за точними координатами у середину минувщини, де запах і спогад грубо пришиті шовковими нитками. Скільки літ не пройде, а ніяк не витравити запахи, що гравійовані у гіпокампі. Запах смаженої риби досі вібрує присутністю живого батька. @lysychkazlisu #лисичка

у місті, де сніг не лягає на землю, а зависає в повітрі, як не виговорені вибачення, я шукаю місця, де нічого не болить. реклама «завтра» на білбордах — уже з відтінком плісняви. вітрини світяться порожнім, наче вивіски магазинів, що давно закриті, але світло ще не вимкнули. тільки іноді здається, що мене можна прочитати, як стару газету: жовта, зморщена, але дата на ній — точна. і тому хтось зупиняється, щоб поглянути. моє море — це калюжа після бурі. в ньому не втопишся, але можна застудити пам’ять. ти на старті. а я — в лавці запасних. не з тих, хто пробігає. з тих, хто переглядає трансляцію і вимикає перед розв’язкою. але якщо побачиш мій тіньовий контур на узбіччі — не зупиняйся. я не той, хто чекає. я той, хто залишив знаки для когось іншого.

​ТЕНДЕР НА ПОСМЕРТНУ СЛАВУ (або як стати класиком при житті, не проливши ані краплі крові) Колись жив Зенко. Поет. З маленьким портфоліо й великою тугою. Він мріяв про лаври, статті й статуї, але був живий, а це, як відомо, не дуже комільфо для літературного канону. — Треба щось робити, — сказав він собі, жуючи сирник із невизнаним присмаком (і невизначеним післясмаком). — Справжній класик мусить або померти, або хоча б натякнути на це переконливо. Так і народилась ідея: Тендер на посмертну славу. Бюджет обмежений, результат — вічний. Зенко склав ТЗ: ✔️ смерть героїчна, але не болюча; ✔️ можна з криками, але не гучно; ✔️ бажано — з відео, хештегами й і дріп-кавою в спонсорах. І почав пошук. 📌 Перший претендент — арт-група "Пекельні Раклі" запропонувала сцену, де його поглинає дракон зі старих матраців і диму від кальяну. Він мав кричати “Поезія — це смерть!”, а потім зникнути під пледом. 📌 Другий — режисер експериментального театру — порадив втопитись у варениках на фестивалі "Смак Сковороди": — Це символізм! Українська душа задихається в тісті! 📌 Третій — TikTok-спеціаліст — порекомендував зробити фейковий “останній вірш” і завести меморіальну сторінку: — Через добу — перформативне воскресіння. І ти — легенда. — А якщо не вистрілить? — Чоловіче, ти на дуелі чи в метамодерні?. Зенко погодився на мікс: Кунг-фу бійка з голубами, падіння з парапету, рятування поезії від дракона, фоновий супровід — «Натаха» Жадана на скрипці і бутафорська ампутація лівої кисті, ніби втрата хисту, ще й політичний маніфест. Але щось пішло не так. Під час "смертельного" виступу він забув вимкнути мікрофон і всі почули: — Та що це за дим? Чим ви дракона начиняли — пінопластом?! — А де моє лате з вівсяним молоком? — Ой, скрипка вийшла з ладу. Може, просто поставимо біт з безкоштовної теки Ютуба? Після “воскресіння” ніхто не аплодував. Бабця з другого ряду кинула у нього калачем. SMM-менеджер видалив сторінку. Тільки голуб, той самий, що махався з ним перед “падінням”, подивився на нього співчутливо й прошепотів: — Може, просто пиши далі. І помреш, як усі — несподівано й не в тренді. Зате щиро. І Зенко сів. Заварив чай. І вперше написав щось без сподівання, що це прочитають після смерті. І, кажуть, це був найкращий його вірш. Кудлатий #кудлатий

Пливи, рибо, пливи – ось твої острови, ось твоя трава, ось твоя стернова: править твій маршрут, шиє тобі парашут, пасе тебе в глибині при своєму стерні. Коли зелені зірки падають в гирло ріки, тоді твоя стернова промовляє слова: це ось – мої сни, це – рибальські човни, це – ніч, це – течія, це – смерть, певно, моя. Життя – це тиша й сміх. Його стане на всіх. Його вистачить всім – всім коханням моїм. Тому лети, рибо, лети – я знаю всі мости, знаю всі маяки, роблю все навпаки. Лише твої слова, лише таємниці й дива, лише сповідь і піст в одному з портових міст. Кохай, рибо, кохай, хай безнадійно, хай, хай без жодних надій – радій, рибо, радій. Любов варта всього – варта болю твого, варта твоїх розлук, варта відрази й мук, псячого злого виття, шаленства та милосердь. Варта навіть життя. Не кажучи вже про смерть. Сергій Жадан #жадан