en
Feedback

Don't get caught by a cheater! Telemetrio finds and tags such channels 👉 If you want to see the tag, subscribe

Храм поезії (🖤)

Храм поезії (🖤)

Open in Telegram

зв'язок: @jessihalliwell прикраси t.me/inspiration_style_ua радіо t.me/virshoplitkarka поетка t.me/in_vino_vino поетка t.me/buryanpoetry колонія t.me/uapoets2 радіо t.me/uapoets_music творчість t.me/jessi_halliwell на каву: 4441 11103 966 1313

Show more
1 414
Subscribers
-124 hours
+27 days
+1230 days
Posts Archive
життя в стилі урбан велика подорож маленької людини сповнена подарунків під ялинкою в торговому центрі — таких же блискучих і привабливих але наповнених порожнечею тримай мене за руку, крихітко як завжди мій Цахес росте вдвічі швидше за неперевершений досвід і я росту разом з ним — сніговик під вікном дитинства, тану разом із танками /так, Матісс але/ червоний в них не тримається за руки, а скрапує з гусениць липко повільно невідворотно наступає на п'яти фарбуючи рожевим ранок не лагідне сонце, а сніг, змішаний з кров'ю let it snow летить знову навалою бліх сніг із перцем та сіллю сніг перетрушений холодом сніг чорний від горя сніг       сніг              сніг                     сніг.... місто ще спало, коли я пересипав у торбу міста розтрощену урбаністику і попрямував за скур(вл)еною травою на захід @maLvaaaaaaaaa #мальва

Repost from N/a
Різдвяний Кралі смарагдові Праги та Кракова — Віти в коралях, осяяні простори. Тріскіт петард — озираєшся злякано, Надто кинджалами думи загострені. Спокій різдвяний нарешті примоститься? Пáра глінтвейнова, пахощі пряників І теревені всіма, наче, мовами — Збурює ярмарок вир порцеляновий, Стіни кав'ярень утому приховують. Тішуся тими, хто святом наповнений. Вкотре додому, до рідних вертаюся, Хоч камертонів не слухають настрої, Та ідемо лиш у планах до сталості, Зіркою знову, іскристо-шпилястою, Буде ялинка-сосна хизуватися. Плетивом віри оселя прикраситься, Хай буревії тримаються осторонь. Темрява хоч і проникне терасою, Швидко розчиниться між світлогостями — Духів Різдва до застілля запросимо. З ними родинні скрижалі проглянемо. Хтось залишúвся навіки у пам'яті, Не дочекавшись куті та колядників. При мерехтливо-гірляндових спалахах Будуть загадані мрії. Хай справдяться! Вірш за завданням Віршопліткарки https://t.me/virshoplitkarka

вітаю, наші переможці: 1 місце - @sun_with_saturn 1 місце - Таня Удод 1 місце - Олеся Репа 1 місце - Саша Хопта 1 місце - Маш
вітаю, наші переможці: 1 місце - @sun_with_saturn 1 місце - Таня Удод 1 місце - Олеся Репа 1 місце - Саша Хопта 1 місце - Маша Чекарьова 1 місце - Олександра Дорога 1 місце - Оля Ритик результати вірші судив Джессі Галлівелл

Repost from Ola_poetry_ua
місто-привид йти поночі маршрутом Чужий будинок – Рідний Дім до мого міста-привида йти крізь темряву й страх, тримаючи факел
місто-привид йти поночі маршрутом Чужий будинок – Рідний Дім до мого міста-привида йти крізь темряву й страх, тримаючи факел надії і віри, який гасне із кожним кроком, бо памʼять про минуле щодня стає більш пекучою, а годинник плавиться, від того вогню, як на картині Далі я теж стаю пекучою – вигоряю, як моє місто треба сховати своє палаюче тіло в градирні, щоби охолонути, схаменутися і не зникнути, як моє місто щомиті розум сіє зерня смутку і зневіри загрузити б його у вантажний вагон і відправити тим, хто не пересвідчився не проникся не відчув… тримаюсь і тримаю цей вогонь, він ще тліє і не дає збитись зі шляху, а з ним тримається і моє місто ….. примарна станція мого міста-привида мріє знову зустріти свого друга – потяг Київ – Луганськ, який вже завантажує свої зледащілі вагони сльозами радості і тим самим смутком, зерня якого залишили собі в памʼять за втраченим життям… © ольга ритик за завданням https://t.me/virshoplitkarka 💔 *на фото я з землячкою на фоні вокзалу мого міста 2020 р #вірш

Мамо, що там, за полем - інша земля, планета? Люди воюють з болем, падають після злету? Місяць блідий і прісний їх накриває, зрілий? Котру із добрих вістей перш за усе б хотіли? Мамо, що там, за морем - інша вода стікає, іншого інші хором там нарікають: "Каїн!"? Тисняви інші роблять, носять криві підбори? Мамо, я тут, в утробі. Мамо, ти бачиш море - Сонні порожні пляжі в катерах, наче в перснях. Мамо, що там, за кряжем? Довші, напевно, версти, глибші, напевно, ріки, вищі, мабуть, споруди, з яких безперервно падають, падають люди. Там і асфальт глевкіший, як болота, багнюка; але ж стоять міцніше, міцніше стискають руки, за душу тримають наче, підходять настільки близько, що сходяться, а це значить... Мамо, я тут, в колисці. Мамо, пісні - це ноги, на них і тепер спираюсь. Якщо є бог, то богу хвала, що нема їм краю. Мамо, що там, за лісом, тугіша на запах хвоя, прозоріший висить бісер із вишень над головою? Хто тобі вірші слав ці, є там - одною з таїн? Той, що заснув на лавці, теж помирає? Мамо, я в інституті, з глузду зійти - все колом, Мамо, таке забути - я ще прибіг зі школи, Дим відчинили двері, відрами витікав же, І на плиті вечеря вже мутувала в сажу. В бронхах гримлять салюти, свист, наче вітер в гротах, Ні, вже не так відчутно, лікар сказав, що пройде. Мамо, я тут, далеко, висіявся в камінні, Виліз фіскальним чеком, в когось з каси терпіння, В когось з очей стікаю на паперове листя, Й все ж роз'їдаю камінь. Мамо, що там, де близько? Не переносять тиші, та проклинають нишком? Стіл так як і раніше кривий на обидві ніжки? Мамо, мої дотичні - спраглі і злі - дешевші, Двадцять сирого січня зрадили мене вперше. Мамо, що там, за смутком? Прийде новий чи вічний - Прийде, як пес до будки, як двадцять сірий січень. Згадки лиш там чи пам'ять? Правда своя чи з тверджень? Вдумливо чи гортають?.. Мамо, я тут, ніде вже. Голоси

ма, мене просто прокля‌ли чи ребро попалось дефектне і я чесно намагалася зняти кайдани тільки от молитви‌ та пігулки не дали ні краплі ефекту біль різко ножем у сплетіння, і це ніяк не минає і тягнуться тижні, секунди, ночі і дні та ніхто достовірно так і не знає скільки разів ти вже помирав у своїй голові бо щоразу ребро наче поперек горла а хребет прогинає під тоннами марних рефлексій я знов розкладаю себе на частини, як воргол лише не на фарби, а суфікси, корені й префікс я досі гадаю, куди мене тягне цей човен та поки селена люб’язно тримає покров я знаю - стакан за‌вжди до половини повен і байдуже, що у стакані кров @crescent_poetry #онофріюк

Repost from N/a
моя маленька дівчинка моя люба дівчинка виросла. стала такою, як ти й хотіла: руденькою, високою, фігурною, мов та дужка. і має довжелезне, омріяне тобою волосся, і вдягається, як ті приголомшливі жінки з глянцю, і навіть має друзів, яких ти, сонечко, ніколи не мала. тепер, щоправда, доводиться читати не казки (пам'ятаєш ту саму, про Русалоньку?), а якого-небудь там Кундеру чи то Камю. хоча чим не казка про нестерпну легкість буття? иноді я йду на гойдалки, катаюсь на них, задираючи голову до неба; вгадую у хмарах тіні химерних диплодоків чи то тритонів, — таки тритонів, — дую мильні бульбашки і дриґаю ногами, доки діти збоку заздрісно дивляться. тоді вчусь кататись ще на ровері (хай і на 10 років пізніш від інших), маленька дівчинка показує мені майстер-клас, а потім заспокоює, коли я падаю і ранюсь. а ще потім я купую той молочний м'ятний шоколад, що раніш був забороненим плодом у мо'му едемі, вдягаю кольоровий светрик, що був лише на вихід, і біле взуття, яке вже можна сміливо мастити, бо сама митимеш його, як прийдеш додому. додому: себто у порожню кімнатку. там, де тебе чекатиме немитий посуд і викручена лампа, і усі горілі реченці, і одяг, що треба закинути в машинку, і той, той підламаний краник... підламаний, як твоя внутрішня опора. але я встаю. вдягаю бордові колготки дитячої мрії, і також ботфорти на каблуку – ті самі! –, а під низ — помережану білизну з портупеєю, (це уже доросла мрія) і — йду у світ. такий непевний світ. 27.11.2022 присвячено диплодокам та тритонам

іноді думаю Господи що я можу про красу дитинство у хрущовці я і сервант разом підпираємо побілені стіни, коли мене ставлять у куток з красивого там була липа під вікном і любов між моїми батьками лікарні з довгими сварливими чергами всюди плитка, крижана, як руки медсестри запах маніпуляційної вічнозлюща тітка на флюорографії шипить роздратовано: «Я сказала не дихати!» тремчу від холоду, притискаючи голі груди до екрану розпластана й бездиханна, як мертвий метелик за склом дитячі табори, схожі на казарми «кто шаґаєт дружно в ряд» на п‘ятнадцятому році незалежності? майже-не-піонерський наш загін я тону в продавленому до підлоги пружинному ліжку, наче в сірувато-слизькій каші з їдальні «доросла-я» сховалась у скляну снігову кульку з гарними декораціями але тепер, коли бачу міста, що пливуть на золотих хмарах туризму, я думаю про Бахмут і краса міських веж здається мені лицемірною, як дрібний пінопластовий сніг Господи, мої очі зламалися наче дивлюсь на світ крізь брудне вікно електрички Київ-Гречани навіть липу під вікном хрущовки зрубали що ж мені залишилось Бог вмикає дерев‘яну лампу в ошатній капличці шурхотить сторінками і показує мені: у тебе залишилась любов ось, я казав тобі липу можуть зрубати, а любов ніколи не перестає але ж, відповідаю, я вже й любити розучилася я вже наче злюща тітка на флюорографії, яка забороняла всім дихати, і сама забула, як і тоді Бог плаче від його сліз вікно електрички Київ-Гречани стає зовсім прозорим @buryanpoetry #хопта

Брунатний — не колір поетів. Хто й коли зображав шоколадне? Ти знаєш, поняття “мистецтво” До землі переважно не тягне. Пришпилює до піднебесся Кришталевими зорями муза, І поки рука не здригнеться — Каламар пульсувати ще мусить Чорнильною кров'ю людини, Що з брунатного мед добуває У вересні майже щоднини, І у жовтні малиновим чаєм Лікує нестачу любові, Бурштиновим закрапує вечір, Щоб сон аж до ранку знеболив, Щоб з собою велося безпечно. Ще з місяць окриленим будеш — В листопаді затягнуться зливи, Розмиють вірші та маршрути, І опустять з небес недбайливо. Брунатний — не колір поетів. Відтепер і тобі це відомо. Та іноді справжнє мистецтво — Це творити життя з цинамону. ЗаВІРшована

Харків прокинувся рано-вранці й більше не спав. Шукав плитоноски, розвозив їжу. Зривався на крики, клеїв вікна скотчем, мов пластир на кульове поранення, знаючи, що це не допоможе, розуміючи, що хоч щось краще, ніж нічого. Двоє сиділи в тамбурі. Хто вони тепер? Дівчина, що вже втрачала дім у Донецьку. Вона відчувала сірість кожною ниткою светра, кожною судинною сіточкою на ногах, А потім вибухала так, що заливала чорно-жовтими язиками шпилі кремля. Сірість переростала у хвилю імені Дейнерис Таргарієн щодня. А потім затухала, тліла й знову вибухала. Знову і знову дівчина будила драконів. І вони слухняно вилітали, щоб сірість її не вбила. Хлопець ніколи не бачив Ай-Петрі, але вірив, що гора дивиться на нього, снує поглядом над золотими полями, над полум’яними вкрапленнями квітів, а потім спотикається об його посічене обличчя та плаче камінними сльозами-зсувами. Він подумки вмивається чорноморською водою, уявляє, як вона обпікає рани... Але це не так боляче, як втратити дівчину, яка непорушно сидить навпроти та щодня спалює державу, що вкотре забирає її дім. Хто вони тепер одне одному? Харків їх поєднав, але не знав, чи надовго, і просто вірив, що дівчина знайде дім та більше ніколи не покидатиме його, що хлопець зустрінеться з Ай-Петрі на святій українській землі. А поки мрії, мов невидимий пластир, затуляли травми, Харків обіймав їх, наче своїх дітей. Олена Галунець (@virshoplitkarka) #олена_галунець

Repost from N/a
бери мене жменями читай мене стосами всі зими і осені цілуй мене босою ковтай мене хвилями куштуй мене поспіхом всі зими і ос
бери мене жменями читай мене стосами всі зими і осені цілуй мене босою ковтай мене хвилями куштуй мене поспіхом всі зими і осені святкуй мене з розмахом всі літа і весни танцюй мене зливами розніжуй собою, щоб стала лінивою шукай мою крихкість відлиту в прозорості осяяну в золоті губи в невідомості

Двадцять другий, стривай-но! Куди ти тікаєш, мов марево? Звісно ж, легше втекти, коли стільки накоїв вже зла. Тільки хто ж відповість, хто поверне все те, що ми мáли, знов? Віру в щастя скресить, що торік у душі ще жила? Двадцять другий, послухай, що серце моє говоритиме. Ти, треклятий, скажи, уявляв хоч на мить, бодай раз, Що було б, якби ти не займався лихими гонитвами, А спинився й завмер, щоб вцілів на Великдень "Тірас"? Що було б, якби раптом узяв та й сховав свої жáла ти, Став могутнім, мов цар, відібравши у смерті ключі, Застогнав, хоч крізь зуби, побачивши горе, від жалості, Чи хоч раз закричав, так, як звір недобитий кричить? Двадцять другий, скажи, як це серце у тебе не йокало? Ми ховали дітей, то невже тебе ком не душив? Ти все знав, чув наш плач, втім не стигла у тебе від зóйків кров, Бо не рік ти й не звір, а граніт – ні тепла, ні душі. Ти зухвало вважав: смерть – це просто, мов лезом щось чиркнути. Ти підносив як факт низку втрат і огидних замін. Певно, бачив і як замінили наш стяг на ганчі‌рку, ти, Як стирали міста, втім казав: "Розберуться самі". Двадцять другий, давай наостанок побудьмо відвертими. Стільки ран наболіло, що з вуст виривається крик. Найріднішу мою не схотів врятувати від смéрті ти. А вона ж на Землі ще хотіла пожити хоч рік. Двадцять другий, тікаєш? Гадаєш гріхи свої втóпиш всі У водоймах часів? Втім не вийде: ти весь у крові. Йди вже геть! Тільки знай: світ був краще, коли б у літописі Не було сторінок, де сліди твої є, взагалі. Двадцять третій, привіт. Ти ще чистий, мов аркуш не списаний. Будь ласкавим до нас, грій серця, наче сонце руде. Кожен вірить у тебе, втім душі вже ранені списами: Ми повернем міста, втім не можна скресити людей... Марія Чекарьова (@virshimashi) #чекарьова

співчуваю, ab imo pectore. хвору правду ховають підпилені сходи. конкуренція недалеко втекла від конкуру, адже замість роботи тут біг з перешкодами, де замість жердин — кістки неузгоджених, бо краще бути мавкою, щоб зі спини виглядали нутрощі, ніж забруднити одяг перед виступом нáживо на вулиці. я казав: «мовчіть, мої любі, мені треба лише ваш голос, бо моє слово — наша спільна воля». мені повірили, нагорода отримана, своїми силами створив із себе идола, і взявши своє — забажав тепла, але не помічав, як кúдалася тінь. стільки можливостей, стільки опцій. i не збагнув, що відділив сонях від сонця. суспільна свідомість швидко зробила з моєї ляльки вуду їжачка. сталеві гумки вже не в силах бути запобіжниками несанкціонованого цвяхострúбання. в бандикоти нині під чорним костюмом сорочка з коштовним ґудзиком... за дверима гучнішими стали звуки, бо рано чи пізно мали зламатися зуби, що гризли граніт цієї науки. @kildun4ikchanel #ставицький

сивий мольфар слухає світ, слухає землю, ходять за ним лицарі дня, вісники ранку, тихо пливуть сили землі – світлі і темні, щось шурхотить, чуєш чи ні, тонко і щемко в серці земнім квилить консервна банка. чуєш чи ні, скиглять пляшки, зжаті корінням, сивий мольфар вловлює суть, але не каже ні чабану, ані жінкам добрим і вірним, добрі самі чують з землі, але не вірять, сивий мольфар губить слова, душиться кашлем. бачить старий, тіні дерев схудли і впали, виросли з пнів, вилізли з гір давні фантоми, ріки землі плачуть з ікон дизельним паливом, каже вода: «будеш, старий, кволий і спраглий! рибу чи рак, рибу чи рак несеш додому?» риба чи рак? знаки чи так – мари старого? дим чи туман? кашляє дід, дихає часто. «випий води, випий до дна — правда чи здогад завжди на дні, вісім ковтків, пий на здоров’я». там у воді сили землі і мікропластик. сивий мольфар слухає світ, слухає землю, голос із трав лізе до рук, шкірою в’ється. каже земля: «моя любов в тілі твоєму, скривдиш мене, станеш і сам хворий і темний». сивий мольфар вловлює суть ясно і певно: на глибині, в центрі Землі стукає серце. Герда Соняш #химерна_лірика

Repost from N/a
А ще До закриття збору лишається 60к Я щиро вірю, що збір можна і треба закривати не лише донатами моєї аудиторії, а й допоміжними баночками. Тому я шукаю тих, хто візьме допоміжні банки. Якщо ви досі цього не робили, то я вам все розповім. Можете взяти баночку на 1к, 2к – невелику комфортну суму. Або, якщо ви досвічений банкодопомагач, можна брати на більше грошів. Як би там не було, значна частина з зібраних коштів, а саме майже 40К надійшло саме з допоміжних банок. Тож не бійтеся! Разом – це цілком посильно. До речі, візуал, текст та інструкції я надам!!! Пишіть мені, пліз. Давайте добивати. Трошки лишилось. пі.ес. репосттт❤️

Жінка в човні своєму дев’ять місяців носила Мойсея. Народила — і всі надії залишила поруч. Виріс звичайний чоловік. Жінка в човні своєму носила звичайного чоловіка. Народила — і кожного дня віддавала дрібку віри. Виріс Поводир. Жінка в човні принесла дитину. Народила — і загорнула в клаптик любові. Кожного дня зшивала ті клаптики, щоб любові ставало все більше. Виріс Месія. (З книги «Риби і птахи») Оля Новак (@novakain_poetry) #новакаїн

Repost from N/a
сестро сестро ось твій саван обійму тебе міцно і поцілую і триматиму за руку як ти мене дитиною вела до школи вперше і коли ми спали в одному ліжку і говорили про смішне чи страшне сестро сестро ось твій саван а спогади про тебе у серці грітимуть у холоди і миті суму а твій голос у моїй голові як і рухи усмішка і той погляд і всі несказані слова між нами сестро сестро ось твій саван і неба блакить і хмари перини це все твоє тепер навік як і мої спогади і фото з тобою 19.10.2023

благодійна лотерейка від Олі Ритик Розігрується набір прикрас: оксамитовий чокер та дворядне намисто з металевими лунницями,
благодійна лотерейка від Олі Ритик Розігрується набір прикрас: оксамитовий чокер та дворядне намисто з металевими лунницями, які можна носити окремо. Склад: вінтажні намистини, намистини імітація котячого ока, акрилові намистини. Фурнітура – метал, нержавіюча сталь(повтору не підлягає).

Знову купую квіти осінні й свічý ароматну. Гуркіт важкий у скронях вистукує злу канонаду. Мряка в очах, мряка в повітрі. Тіні ламкі пруть непривітні. Пальці старі ховаю в кишені пальта від Версаче. Знаю напам'ять звуки провулків і вулиць незрячих. Всі почуття сліпо-кульгаві. Мряка пройшла, сонце куняє. — Любий, вітаю, — тéпло нашіптуєш голосом рідним. Холод-скорбота миттю стирається так непомітно. Руки м'які, погляд — у душу. Не відпущý, тільки не змушуй. Жадно з'їдає свічка безжальна секунди єднання. Пам'ять вбирає кожну клітину твою, як востаннє. Посмішка, зморшки, кутики губ — найрідніші на світі. — Лиш не забути б, лиш не забути б, — благаю навзрид і Марно кричу: — Дай ще хвилину!.. Твій силует в небо полинув. Квіти надгробні, свічка дотліла, погода пом'якла. Вийшов із трансу. Десь недалеко пухнастик занявкав. Проблиски сонця гріють надхненно стареньку могилу. Стрінемся, любий, знову за тиждень чи другий, можливо. Вірю: відчую швидше, ніж мрію, гарячу долоню. Тільки з тобою буду довіку, до смерті, до скону. @sashkonehrych #негрич

Repost from Ola_poetry_ua
О 12 стартуватиме лотерейка https://www.instagram.com/inspiration_style_ua?igsh=cTVwc2kzNmpqYW8w ⏳ Сума номерочка дуже посильна, тому прошу всіх долучитися 🤗