Храм поезії (🖤)

чат шибарі t.me/+R1_uk9CKAMOTln3A

Головне – дожити до вересня, дотягнути, Не розучитися дихати, не збожеволіти. Ходити нічними містами, наче заблукані душі, переходити З однієї порожньої вулиці на іншу – це наче розглядати Старі фотографії, де поруч тебе померлі друзі, Кидати недопалки у воду, раптом змерзнути, підняти голову й Зрозуміти, що насправді дивишся вниз, що там так само Ходять ті, кого ти колись втратив, так само мерзнуть, так само Нервово курять, і така порожнеча між вами, і таке холодне повітря; Головне – дожити до осені, дихати, Іноді плакати, бути як завжди сильним, бути душею компаній, приязно всім вітатися, лише іноді плакати, кусаючи губи, головне – дожити до осені, не пов’язати мотузку в самотній кімнаті, не збожеволіти, дихати, головне - не піти під воду, не відчути, як тепла омана крові стікає шкірою; Головне – пережити ці ночі, можна: Курити, читати, розбивати щось, різати, кричати, іноді Плакати, лежати у теплому ліжку й знову плакати, Знаєш, без тебе: вони приходять вночі, говорять зі мною, Сміються, я їх не бачу, знаєш, я чую музику, стогони, Знаєш, без тебе все навколо – фільм, і він чорно-білий; Головне – дожити до осені, чимось займатися, Читати хороші вірші, кохатися з кимось, крім тебе – Це лише втомлюватися, головне – дочекатися осені, Жовтого листя, спокою, щоб можна було знаходити на землі Яблука, теплі і втомлені, як улюблена жінка, Кохатися з кимось, швидко дихати, уявляючи постійно тебе – Це найкраще, що в мене є. Андрій Любка #любка

Можливо ще є одна талановита людина як була б не проти оцінити трохи віршів

• БІЛІ КИТИ • Автор: Олександра Дорога Декламує: Олександра Хопта

Білі кити Білий кит – моє марення змалку, здобуду, нівроку, Цього покидька дикого, хай начувається риба, Чиї очі прозорі та чорні, а спина широка  Променистої повні відтінку, холодна та біла, Я відріжу від неї гарячу скривавлену скибу Та на небо закину, мисливцем вродився жорстоким. «Не ходи, не ходи» – говорила портова коханка, Антрацитові очі, біляве волосся, красуня. Я не слухав. Хвилини тинялися безперестанку. Що та жінка – мені би здобути мою перемогу, Я ж найкращий мисливець, з дороги своєї посуну Всі посудини менші – хай качка корму мою дзьобне!  «Не шукай, не шукай» – промовляв продавець осетрини, Загортаючи в білий папір ароматні шматочки. «Ти хвалився – не треба, той демон тебе не покине, Переможе, погубить, утопить на дні океану!» Його погляд з агату най спину мені полоскоче, Я піду собі в море. Для ворога днина настане. «Я з тобою» – сказав мені брат мій не рідний, молочний, Славнозвісний пірат, я не бачив його стільки часу, Та зайшов він на палубу тої бездонної ночі, На якій ми спливали у темінь у пошуку звіра. «Не полюй на кита» – очі чорні, а шкіра атласна Ніби місячний промінь, – «На тебе чекає зневіра» Я не чув ані жінку чи брата, ані ошуканця, Що мене намагались спинити, я вийшов у море, В ланцюгах Оріона був місяць ображеним бранцем, У долонях гарпун – гостродзьобо блищала примара,  У хвилястім сильці було серце мисливське суворе. Ось я бачу кита. Він хвостом велетенським ударив. Корабель розлітається – мертві загострені друзки, Дерев'яні уламки, хижаче ощирені щогли. Я тону. Підхопили плавці трьох стривожених друзів, І у дзеркалі хвиль мій агатовий зляканий погляд. Це зі мною було? Не завадить на берег ніщо нам До людей підійматись. Та зрештою ось моя воля. @alldoroga #alldoroga #ігри_несписаних

*** небо не впаде гори не зрушать з місця тільки дерева виймуть коріння з землі і підуть так ніби їм усі камені зі всіх гробниць світу відкочено дерева кажу вам встаньте зодягніться і йдіть дерева кажу вам встаньте випрямте спини і йдіть дерева кажу вам встаньте і йдіть до людей говоріть до людей стукайте – і вас почують мандруйте пасіть своїх людей під сонцем і зорями пийте їхнє дихання ховайте їх у затінку ваших крон дерева кажу вам вийміть коріння з землі і йдіть кричіть шепочіть моліться пам’ятайте кланятись коли вітаєтесь проходьте до свого місця завжди обличчям до тих хто вже сидить стукайте завжди у двері перш ніж їх відчинити *ще один вірш-візитка #les_le_poetry @dushavtili

Ти ще знаходиш моє волосся кольору липня у спальні? десь у складках шовкових сорочок чи на полицях дальніх? ти вже відтер всю мою помаду із чашок, футболок і шиї із простирадл, кінчиків пальців та із сидіння машини? Ти допалив останню у пачці  забуту на підвіконні? а після опівночі , ще відкриваєш бляшки із  zero-Cola? Ти вже навчився кидати у Бренді кілька кубиків льоду? Щоби на ранок не так боліло, в ті дні як я не приходила. Чи вже забув запах парфумів, що розлітався повсюди? І ніжно-солодку по тілу втому, яка накривала і нудила. Милуєшся Вегою, Оріоном, знаходиш Полярну без мене? А я і досі ночами чую, як кров рухається по твоїх венах. Катря Цимбал

Червоні черевички виблискують на сонці, як надкрила сонечок. Здається, взуй їх і сам полетиш, нестримно кружляючи до самих зірок... Або ж з'являться пружинки у ногах і будеш ходити, злегка підскакуючи, наче з гелієвою кулькою всередині, а відблиски від лакованої поверхні черевичків бризкатимуть навколо вогниками і промінчиками сміху. Червоні черевички виблискують на сонці. Гладенькі з округлими носами — ну, чисто льодяники! Зі смаком малини, ванілі, цукрової пудри, меренг, м'яких подушок, чистих вікон, захисту міцних стін, немовлят, що мають рожеві щоки і пахнуть молочком, та нових білих фіранок на додачу. І аромат цей здається таким приємнозатишним... Підбори червоних черевичків вибивають стакато усталених па. Старанне стандартне стакато вбиває у свідомість догми і правила. Тверді підбори вибивають «дурні» мрії з голови, вбивають надію на відпочинок і можливість вибору. Правильно? Оцей рух правильно станцювала? Авжеж! Не хвилюйся, черевички все зроблять за тебе. Вони допоможуть не помилитися і далі крокувати коліями рутини. Рівномірний стукіт забере можливість чути скрекіт коників, співи щигликів і власні прагнення. Червоний засліплює і робить тьмяними всі інші фарби. І лишиться тільки постійне нездорове бажання встигнути за червоними черевичками. Усталеність рухів, шаблонність всіх па пульсує під повіками. Втомилася-втомилася-втомилася! Як м'ячик пінг-понгу б'ється думка: Не можу! Не можу! Не можу! Не мо... Німа паморозь підіймається від грудей до скронь і спускається холодним слимаком по спині. Сонячне сплетіння стискає, як лимон, з якого вичавлюють сік і життя... Сліпить здогадка, що це на-зав-жди! Жди! Жди! Жди! І помри! Помри у тих клятих черевичках. Ніхто ж не змушував одягати! *** Стягнути й відкинути! Якомога далі! Не вийде! Твої судини проросли у червоні черевички, твої жили приклеїлися до устілок. Зняти без втрат не вдасться. А ви помічали, що русалоньки завжди платять непомірну ціну? Віддають голос і радість безболісного вільного пересування. Надягають свої червоні черевички, інколи навіть помирають в них від знемрієння і зневолі... Чи завжди повернення можливості обирати забирає частину тебе? Чи кожного разу треба приносити жертвоприношення — ще один шматочок себе? Біль вискоблювання очищує, ампутація вивільнює, а свобода інколи приходить тільки через спустошення і втрати. Тільки на місці кукс можуть вирости плавці. І тільки так — позбавившись червоних черевичків та відрубавши уражену частину, можна співати і плавати зі своїм білим китом! *** Кукси видовжуються і сплощуються, перетворюються на ласти. Стрімко збираюся до купи і розсипаюся бісером іскор планктону, розлітаюся іскристими бульбашками навсібіч! Доторки струменів пестять, веселки вистрибують між пасм! Летіти! Плисти! Стрімко! Поруч із білим китом! Якого неможливо побачити й відчути на дотик його гладеньку гумову шкіру, почути його спів, залишившись на березі і механічно витанцьовуючи у прекрасних червоних черевичках... @lysychkazlisu #ігри_несписаних 🐋

Ну шо там? Давайте ще якщо хто хоче, кілька розберу. Буду радий, якщо репостнете мене за такий ніштяк, але це не обов'язково.

Кажуть, дочки України синьокосі і золотоокі; кажуть, вони вмиваються снігом уранці і до нестерпності щирі. Кажуть, сини України народжуються у вишиванці; кажуть, у них й під сорочкою візерунки на шкірі. Кажуть, синів і дочок України ніхто не приймає, і ті ховають волосся кольору неба і очі кольору пшениці, здирають візерунки зі шкіри і не співають. Тільки говорять. Тільки мовами чужинців. Що би не говорили, але де б ти не був, всюди будеш чужим, крім землі, що живила корені; крім тієї землі, де під ноги Ісусу стелять вербу замість пальмових гілок; де всі вільні і зморені. Неважливо, як далеко тебе зане‌сло на цей раз. Всі шукають, де глибше, а тобі уже дуже глибо‌ко. Попливем проти течії, туди, до витоків і подивимось, скільки нас, синьокосих, золотооких. @buryanpoetry

цок-цок- цокольна підлога жорстока до спогадів. на розбитому екрані і найяскравіші фото виглядають, мов стокові. і старі рецепти втрачають чинність: балувані новим рецептори не обдурити. від синдрому до жертви на дотичних одна пересадка: *вуд-сток* *сток-гольм* забуваю багаж. взагалі, збуваю. закреслюю дім на карті. памʼять — мій професор Моріарті: вирізає незручні кадри із марафону спогадів чи блюрить. *IOU* *i owe you* ріже по живому на яблуку, на адамовому, для надійності, аби слова трималися захованими в горлі. мовчання не золото, мовчання — здоровʼя. новий рецепт позбавить від незручних запитань, інакше можна повернешся додому, а там… * — хто віддав на заклання священного агнця? —  хто знає… чекай! йтимеш з роботи, купи приправу, замаринуємо його на шашлики. *минає котрий травень* @poetkapilotka

Привіт! триває набір на поетичний конкурс Білий кролик тут умови конкурсу

Вулиці мертвого міста Очі - бузкова блакить. Тиждень зумів не бухати. Серце - в огні не кипи, Йду заплатити за хату. Жонглують фресками гризайлю мертві вулиці, Містечко вдягнене у траурний нуар. Де бракне світла - там і задуми не збудуться, Людей немає тут - це прихисток почвар. Крокую друзками вітрин, сердець розтрощених, До Бога мòлюся - він вже не Діоніс. Нащадки пекла теж ходили цими площами, Разючий сморід їх присутності тут скрізь. Очі, мов крицевий дим, Плечі схилились під небом. Боже, крізь жах проведи Диском пресвітлого Феба. В болоті тоне херувим, та місту байдуже, Воно напилося коктейлями гріхів. Теж дещо спраглий, та змію в руках тримаю ще, Її спокусам прокричати "ні" зумій. І кров судинами не мчить, а зупиняється, Хоча й артерії сім днів не із лозин. Крокую парком, та не бачу більше Раю я, Бо землетрусами війни хтось парк змінив. Дерева в розпачі, листки журливо котяться, Атракціонами не мчить дитячий сміх. Життя не хочеться, бринить сльоза у оці. Я Чомусь надіявся на мир напровесні... Очі - беззоряна ніч. В склянці - цитрин "Адвоката". Серце кричить у вогні, Не заплатив я за хату... © @real_dobrutskiy

XIX сильно хочеться сховатись у тобі, під шкірою, під ніжними словами, лишити власне тіло, заклякле у вогні, десь поруч зі страшними снами. ти маєш смак ранньої мрійливої весни, ти зроблений з уламків молодого сонця; крізь вранішній туман пливуть човни — в твоїх очах пливуть човни-зіниці, вони шукають крізь пітьму, почерез таємниці, на зламах страху, на березі ріки, на обріях тихої, ледь ясної розмови мої важкі думки і моє найперше слово. @maidenspoetry

Оля Новак Чому 100% жінок рекомендують тренінг WenDo для інших жінок? В дитинстві мені говорили, що дівчатка повинні бути слухняними і поступливими. І не можуть битися, бо вони слабші. До цього додалась моя конституція (я завжди була худенькою), любов до читання і не любов до спорту та пізніше хвороба. Відтак я ніколи не мала переконання, що можу постояти за себе, проте часто потрапляла в ситуації, коли потрібно. І це не тільки про ситуації небезпеки, а й про банальні побутові обставини, коли я не говорила іншим про свої бажання та потреби і обирала бути зручною для когось, а не чути себе. Але два роки тому зі мною стався тренінг WenDo та прекрасні тренерки, що показали мені інструменти самооборони та допомогли віднайти свою внутрішню силу. І я памʼятаю як плакала від щастя. Це відчуття сили зі мною досі. Сила є в кожній з нас. За девʼять місяців після того я стала тренеркою WenDo. Це унікальний метод, який враховує жіночу соціалізацію і передається від жінки до жінки. Тут не потрібно великої фізичної підготовки, а заняття призначені для дівчаток від 7 років і жінок будь-якого віку в тому числі з інвалідностями. І я мрію, щоб кожна жінка побувала на тренінгу WenDo та відчула себе сильнішою і впевненішою. На WenDo ми вчимось розпізнавати насилля і тренуємо як фізичні, так і психологічні методи самозахисту. Це — 12 годин (два дні по 6 годин) проведених у безпечному колі, де жінки відчувають підсилення та empowerment. І досі я не робила відкритих тренінгів, ми з колежанками проводили WenDo на замовлення жіночих організацій. Але сьогодні ми з @weasel2505 відкриваємо реєстрацію не просто на WenDo. Ми запрошуємо вас 4-6 жовтня на [Не] ретрит в горах, основою якого буде тренінг WenDo. Але не тільки — прогулянки по осінніх Карпатах, смачна їжа, жіноче коло і вечір феміністичної поезії! Якщо зацікавило, став + і я надішлю лінк з деталями нашої події. Або шукай посилання в сторіз 👆🏻 Фото: @sophia_sirenko

якщо раптом хтось не встиг долучитись, сьогодні останній день

мокра шовковице, світишся. вогка кора — чéрвінь і бронза у вíдтіні денної зливи. дерéва промзони танцюють у душному випарі, і ми разом з ними. мій друже, тобі я зізнався б, та губ не розтисну — і де та сміливість: ти скоро їдеш — і я сумуватиму. смужка до смужки — ллє дощ, мов з твоїх сорочок зелені й лілові довкіл розтеклися узори. і сонце на заспіви сходить із жовтої цегли подолу. вийми із ліктя півмісяць, мов срібний гачок, — і я зачеплюся за нього холодним мізинцем, висяйну вгору і стану на рівні брови: ти скоро їдеш — і хочеться наговоритись, і поїзд, в який ти увійдеш з листівкою в книзі, — не відпустити. знайоме-знайоме у бісиках темне намисто: кивнула верхів'ям шовковиця — тінь кучерява. гляну на неї — і з ока твій голос камінчиком вислизне, і я сумуватиму.

на планеті не знайдеться місця для мікро людини ба більше — вже третій рік поспіль воюю з собою та якось тримаюсь чужий, хоч і поруч свої всі та тягнеться лихо одне за одним до космосу душу та тіло своє я горнутиму, знайте! залишу свій супермобіль під горою в Непалі і рушу свідомо уверх – все до біса полишу і піку дістанусь самотньо, зітру всі долоні до кро́ві тягнутиму вгору їх, тільки мене заберіть вже скоріше! без триллерів сон подаруйте й куточок для мене теж мікро в своєму єдиному роді лишаю все з Богом наза́вжди! бо там лише зможу почати вдихати на повну та жити © ольга ритик #вірш