Храм поезії (🖤)

Тікати від реальності у твої обійми, це єдине, що залишилось в мене. Пропадати крізь пальці квітами, в серці посилитись паростками безсмертними. Буденність вириває мене кігтями, Дивиться на мене очима химерними. Лиш твій голос тримає невидимими нитями, Тягне мене теплими спогадами Невидимий міст зі сипучого скла. Врізаються в пам’ять секунди, проведені поруч, Зшивають розірване тіло — Шматочками Спогадів Спільних Безмежне тяжіння лікує двоє пропащих сердець, Як чумний лікар вирізає бубони смутку. Замість крові — бруньки кохання, Замість ран — безмежне щастя. Але шрами вʼїлись уламками минулого. Силует у тумані, що намагається повернути тебе назад М О Т У З К О Ю І я боюся що вузол затягнеться. Нитка Аріадни рветься і веде до мене, Мов компас, що замість півночі вказує на моє ім'я. @poetry_penguin_manuscript

побічна дія психічний стан — нестабільний. прогноз — невизначений. у картці навпроти мого імені черговий запис: стан пригнічений. мені призначили відпочинок, режим, терапію, таблетки. та як пояснити лікарю, що я втомилась бути собою до решти? у голові — нескінченна нарада, де кожна думка виносить вирок. я втомлена бути собі перешкодою, яка щодня перекриває вихід. суїцидальні думки — не завжди про смерть. іноді це бажання припинити цю внутрішню круговерть. коли свідомість стає катівнею, а тіло — єдиним доказом, що ти ще перебуваєш у межах власного існування. я вивчила напам’ять усі симптоми свого розпаду, та жоден протокол не пояснює, чому я сама собі не рада. і найстрашніше навіть не те, що іноді не бачу причини вставати. а те, як швидко навчаєшся своє страждання приховувати. тому, якщо запитають, чи все зі мною гаразд, я відповім: «ремісія». і знову відкладу себе на потім.

Моє пташа, розхристане і босе, Зневірилось. Розстебнуте нутро. Злетів з віконниці міцний прогонич, Пташа осердя вигризло й втекло. Нездужало. Склювало сірий камінь, Що замість хліба груди підпирав. Зреклося всіх знайомих і незнаних – І густиною плавиться діра. Пташа зцілиться силою тяжіння І чорне око віями до хмар Приліпиться, а там панує тиждень І день, і ніч, і зоряний нектар. Сполохано пораниться об зірку І гойдалки влаштує навесні Пташа. Воно з любові і повірʼїв. Дитя примхливе. Тільки не спини. Оксана Мовчан @sarahwatsonrhymes #оксана_мовчан

на річищах губ осілий попіл хижею істотою стікає до підніжжя, як Ґолум, що забув своє ім'я, впивається прогнилими зубами в незаймане гілля. і вже тече живиця з краплями отрути – скоріше б затвердіти не проронити жодної зернини не вимовити жодної хвали безпам’ятство... мерщій-но огорни / прогірклі пластівці оголені вогнем – наш хліб на язиках, псалом розкреслений – знамено ХХІ сторіччя, як зупинити все? як напоїти всіх із чаші забуття? і вирвати, і вирватись... причастям сиплються із дзьобів побічні сповіді у пащі ненажерливих потвор // підхоплені вітрами смолисті крила ллються проливним дощем у човен із потрісканим правилом по óсі вверх на протилежний полюс – хтось вимовить "як цього літа стелиться жасмин". @black_white_house_poetry #зламані_квіти

Швидка лотерейка Розігрується прикраса з коробки скарбів Аліни Залізінської (Аліночка сама зробила цю красу) Умови: - всього 50 номерів. 1 номер=40 грн - пишете в коменти до цього допису номери, які забираєте, я підтверджую і після цього робите донат - розіграш проведу, коли розберуть всі номери - всі кошти підуть на поточний збір https://send.monobank.ua/jar/96NvEGnnpX 1 Джессі 3 Лисичка 5 Оксана Лихогляд 13 Оксана Лихогляд 27 Лисичка

багряне мерехтіння осіннього джазу🎹🍂 #творити

весни стікають по склу незабудковоцвітно. мертво лежать по кутках перетинчастокрилі. у розчепірених іклах потрощених вікон бачу своє відображення: я постаріла.  дім видихає золу і пливе проти вітру. лиш конверсійні сліди майоріють маркітно, наздоганяючи спогади: як це – горіти,  бути дурними і майже дорослими дітьми? тут, між засохлих алое, цвіло непомітно наше наївно-інтимне / віктимне паяцтво, тануло потайки разом зі снігом у квітні терпкістю подихів, ніжною хтивістю пальців. поки крізь пилявий килим не слухали стіни сповіді / стогони / п’яні «люблю» / перепалки, плюшеві свідки мовчали про нашу постій/льність і тамували жахи, що мені перепали. довго горіли синці, позамазані масно – доки обом не набридло душевно хворіти.   записи юності – чорні сітківки-пластмаски – повипадали з очниць, закотились за плінтус. є серед них і мої – з чотирма дірочками.  в череп, як чіпи, з дитинства охайно зашиті. вирвані з нервами. сенсу немає шукати. морок навчив мене заново бачити / жити.  тільки частина мене проросла у підлогу. я маю звичку вертатися і уявляти, як ти сочишся крізь час гутаперчевим богом.   як я кохаю тебе в цій пекельній кімнаті.  як із маленького принца стають арлекіном? як із насіння троянди росте доппельгангер? інша моя половина давно сполотніла в жерлі чистилища, лезо лишивши на згадку.   *** весни стікають по склу незабудковоцвітно. дерму зрізаю ножем, як мозаїку майя.  знов дев’ятнадцять. і душі потрощених вікон сонно шепочуть:  «цього не було.  і немає». 29.04.2026 @alefandco #алеф

Падає ніч крилами птаха. Кожному, хто загубився у хвилях чорнильної тиші, — дзвоник коліс та реактивний автобус, щоб завезти від біди якомога далі, за горизонт. Кожному, хто захоче піти у сутінки вічності, — легкої дороги, м'якої трави, запаху йоду та солі, морського прибою та дещицю Бога. Кожному селищу, де попіл, вугілля, слюда, де будинки, немов та солома, падали долу, хрещені вогнем, — через роки повстати чимось новим та величним. Кожному — правда: чорна, гірка, але правда. Не більше й не менше. Кожній Голгофі — свій Браян. Кожному — ношу на плечі таку, щоб можна було її понести, не зламавши хребта, та щоб плечі й спину гордо рівняла. Кожному — чаша й міра, повна по вінця. Кожному щось своє: біс у ребро, ананаси в піцу, кров та любов. І зорі, і сонце, і вітер каскадом волосся. Тепло переплетених рук, трохи шляху та надії, щоб дорога котилась за обрій — усе далі та далі, від себе до себе. Джессі Галлівелл #Джессі_Галлівелл

Закриємо баночку?🌹 https://send.monobank.ua/jar/96NvEGnnpX

Заходять у бар ель Падре, ель Кравчук і ель Ніньо. Ель Падре виглядає так, ніби його нині висмикнули з екзорцизму десь між третьою чаркою і киплячою слиною, з жінки, що стверджувала, що в неї вселився шансон. Під рясою в нього пахне ладаном, айкосом і справжньою м'ятою, тими барами, де ікони висять над гральними автоматами, а за стійками пишуться найновіші заповіді. Ель Ніньо заходить слідом, і все переходить в режим осоння. Лід у відрі пітніє, пивні крани починають набухати, як сонні артерії. Через попільнички проходить екватор, заявляючи на бар право першості, на сцені співачка розливає по стопкам солодкий тембр, і її не бентежать погляди, що кидає крізь дзеркало ель Кравчук. Той поводиться так, ніби ще нівроку, ніби двері бару це завіса на фестиваль 98 року, і за нею чекають софіти, фанерна пальма, whiskey on the rocks, а ще спітніла диско-куля, що пам'ятає його краще ніж паства чудо. Ніби в дев'яностих йому замість ключиць вмонтували два сценічні прожектори, що спалахують кожен раз, коли в радіусі сотні метрів хтось каже “Любов” так, немовби це п'ятий вершник, і після цього навіть чорти стають задумливо-мовчазні. Священник сідає першим, хрестик на стійку для одягу вішає, виймає погляд, важчий за камені вічності, і починає розповідь поміж іншим про те, як він виганяв біса з діджея в Трускавці. Той крутив одну й ту саму пісню вздовж усієї діджейської зміни, серед трускавецького пекла казав, що йому трохи зимно, пітнів холодною миррою, на натовп зиркав і називав себе артистом міжнародного класу. Ель Ніньо перебиває: «То все дрібниці. Я запалюю так, що врожаї нищаться, течії нітяться, вітри переходять на милиці, не витримуючи мого натиску.» Ель Кравчук хмикає: «Обидва аматори. Я свого часу на сцені так запалював, Що полярникам на станції Вернадського доводилося мастити пінгвінів кремом від засмаги.» Ель Падре мовчить. Замовляє самбукового змія, дивиться на вогонь в чарці, ніби не розуміє, це він освячує напій, чи той проводить над ним літургію. Після третьої, його хрестик починає чекати звитяги. Пляшки за спиною бармена потроху стають вітражами, Зібраними з лікерів, пісень, і дахів, що від'їжджають, Принци потроху перетворюються на жаб, і розчиняються у повітрі, немов сир у баноші. Священник повчає ель Ніньо: «Хто риє яму чужому, собі її вириє» Ель Кравчук вчить співачку вимовляти «Любов» з правильним надривом. У барі робиться тепліше рівно на два приспіви, на один ґудзик розстібнутіше і на пів гріха танцювальніше. Ель Падре кричить бармену: «Усім по шоту!». Вечір переходить на тональність інтимного шепоту, ель Кравчук бере над співачкою шефство, а у вухах починає звучати The Ventures. Оливки в мартіні обертаються так карколомно, наче їх вигнали з монастиря чи зігнали з пілона, танці з повільних перетворюються на безсоромні, а Бог усе бачить, та вирішує не псувати вечір. І коли, під світанок, вони виходять з порожнього бару, священник залишає по собі напівпусту тару, ель Ніньо розчиняється у вогкому серпневому мариві, а ель Кравчук розпилює такий рівень романтичної феєрії, що вранці двірники згрібатимуть із тротуарів паєтки, зламані каблуки і серветки з телефонними номерами, над містом ще довго висітиме попередження про шквали, та надмірну концентрацію повільних танців у нижніх шарах атмосфери. @mekkamoloka #ГербарійМетафізичнихОсобистостей #ГМО

Пожовклий лист горює, що не встиг До ста дійти, рахуючи веселки. А вже вітри руді дороги стелять. Ми ж у майбутнє творимо мости Зі сподівань та із бажань численних. Передчуття незвіданих висот Підштовхує пройти складні маршрути. І як би не було на серці скрушно, Лікую те, що можна, довгим сном, Щоб далі, що є сили, вгору пнутись. А мрії-камінці ведуть вперед. Коли вдалося стільки їх розкласти? Та в час думок тривожно-попелястих Візьму зігрітись невагомий плед, Що сплетений з ниток надій на щастя. Ракетами зриваються шари, Вигадливо розстелені минулим. Як рідні землі нечисть огорнула, Зі степом і всередині горить. І спокій безперервно попід дулом. І як знайти той рівноважний стан, Як сповиває серце дим ристалищ? Беру на поміч дощовий кришталик. Рахунок райдуг доведу до ста, Та вірю, що ця сотня не остання. P. S. Вірш написаний на дуель від ГО "Поезія незламних". Дякую Оксані Мовчан за запрошення. Юрія Іванова ще раз вітаю з перемогою! @literospletinnia

Трошки "пошматувала" вечір на смачні нарізки виступів учасників, хев е лук 👀 пе.ес. Міжнародний день слему, вважаю, відзначили дуже круто 🎉 пе.пе.ес. не зазняла Кайзер А, бо він був переді мною і я судомно намагалася не забути свій вірш 🙃 ну і на правах реклами, шукайте більше подібних подій тут, зокрема в спільноті Мозаїка 😜

|отруєні пейзажі| ХХІ століття. Дорожній ландшафт цієї країни складається із цвинтарів, розділених позолоченими банями церков. Між ними — шорстка поверхня поля, старі похилені хáти, що тонуть у цвітові яблунь. Дивишся крізь плацкартне вікно на чорну голизну заслаблих гілок, уявляєш, як їхніми жилами стікали соки у пошуках раннього плоду. Хочеться навчитися малювати настільки добре, щоб змогти передати момент відмирання кожного яблука, їх відпадання від тіла дерева. І — наче в слоумоʼ — зобразити зародження перших шрамів на шкірці незгрублій. Хотіла би вміти малювати зʼяву нудкого запаху, що вʼїдається метастазами аж до серцевини опалого плоду. А також — чорні цятки личинок: хочу малювати їх своїм рентгенівським пензлем — але око моє не здатне зануритись настільки глибоко, тож поки — пишу про силу вільного падіння про смерть, що супроводжує народження, про цвинтарі, що поглинають життєвий простір цієї країни, про церкви з мʼякими хрестами, що погойдуються від вітру про чорні холодні поля — вони лякають найбільше, бо ж за сотні кілометрів звідси — на цих географічних широтах — поля виблискують матовими вирвами. Чиєсь око так само намагається вхопити нічний ландшафт, щоб запамʼятати його перед сном недовгим. Але завтра зранку я прокинуся вдома. А де прокинеться людина з очима, повними пилу? Де? 11–13.12.24 @reflexref

я молюся сьогодні крізь дощ і відлуння грому до богів, що мистецтво тримають на плечах і долонях знання всіх поколінь про смертність тримають у скронях та між книжок і мовчать до останньої миті не говорять і не кричать, і не пишуть мені прокльонів лише топлять старі кораблі у водах середземного моря боги розкладають мене на елементи в історіях розкладають до молекул та одиниць аби не відчувати жалю чи прощення до ницих розкладають мене до крові та до води вогнем перетворюють в пару й вітри Еола і ведуть Одіссеєвим шляхом - зрада до зради складає дорогу додому мов камінці узбережжя складають основу Лети і я молюсь на колінах аби відшукати де ти і доки хвилі втікають перетворюються на водоверті або цунамі лиш Посейдон сміється і пише на океані промінням сонця - все що із моря повернеться в море але смертність твоя давно не вартує солі 21.05.25 #вірші

200 грн до закриття збору https://send.monobank.ua/jar/96NvEGnnpX

я несу тобі серце у теплій крові дивись, тече ти мені кажеш прикольно, звичайно, а є щось ще? я несу тобі серце, і кров аж струменем бʼє ти мені кажеш прикольно, звичайно, а це чиє? я несу тобі серце гаряче – торкнись – окріп, залишає на пальцях опіки й пухирі ти мені кажеш прикольно, звичайно, та прибери. @anna_navol

Віршопліткарка знову десь лазить і нагадує: слухайте українські пісні 🫰😌

Місячне зілля Велетень Місяць наповну розплющив повіку. Мірно помішує зілля барвистості снів. В ньому кармінний пилок, що зі степу приніс, Ледве помітні іскринки, і час, майже лікар. І нудьгувати не будеш, не бійся заснути. Під вайлуватими хмарами шлях прокладеш. Через блаватки просотиться сонячний день, Серед левади осяде на кущику рути. Хочеш, підсипле супутників зоряним пилом? Чи для всесильності краплі джерельні додасть? Серед косиць, що сховала висока гряда, Буде насичена дивом, що зірка впустила. Зможеш зірвати чи потім постійно вертатись. Врешті, строкате видовище сну лиш твоє. Ранок дверцята туди обережно проб'є. Та не віддятими з пам'яті будуть Карпати. Легко над ними літати у миті дрімотні, Зором орлиним чіплятися голок смерек. А коли зливами осінь каміння пере, Варто заглибитись там, де Сірет хвилі котить. Велетню складно, усім догодив би охоче. Тільки би злагода світ огорнула крилом. Сліз би, з уламками суму, поменше лилось. Певно, над плаєм дрозди теж про це нам торочать. @literospletinnia #оксана_приходченко

Привіт, друзі!🤗 Вирішила і я долучитися до збору, адже серце крається після влучань та жахливих наслідків, скоріш би закінчилася війна! На відкриття цієї маленької допоміжної баночки мене надихнула Вероніка Мовчан, яка 24/7 займається волонтерством🤍 🌞Тож збираю кошти на авто для 54ої артилерійської бригади, Запорізький напрямок!!! 🛞 Автомобіль потрібен для підвозу бк, спорядження, провізії та перевезення особового складу. ⬇️Донатити сюди: https://send.monobank.ua/jar/96NvEGnnpX Сподіваюся на вашу підтримку і обіймаю!🫂