Храм поезії (🖤)

Падає ніч крилами птаха. Кожному, хто загубився у хвилях чорнильної тиші, — дзвоник коліс та реактивний автобус, щоб завезти від біди якомога далі, за горизонт. Кожному, хто захоче піти у сутінки вічності, — легкої дороги, м'якої трави, запаху йоду та солі, морського прибою та дещицю Бога. Кожному селищу, де попіл, вугілля, слюда, де будинки, немов та солома, падали долу, хрещені вогнем, — через роки повстати чимось новим та величним. Кожному — правда: чорна, гірка, але правда. Не більше й не менше. Кожній Голгофі — свій Браян. Кожному — ношу на плечі таку, щоб можна було її понести, не зламавши хребта, та щоб плечі й спину гордо рівняла. Кожному — чаша й міра, повна по вінця. Кожному щось своє: біс у ребро, ананаси в піцу, кров та любов. І зорі, і сонце, і вітер каскадом волосся. Тепло переплетених рук, трохи шляху та надії, щоб дорога котилась за обрій — усе далі та далі, від себе до себе. Джессі Галлівелл #Джессі_Галлівелл

Закриємо баночку?🌹 https://send.monobank.ua/jar/96NvEGnnpX

Заходять у бар ель Падре, ель Кравчук і ель Ніньо. Ель Падре виглядає так, ніби його нині висмикнули з екзорцизму десь між третьою чаркою і киплячою слиною, з жінки, що стверджувала, що в неї вселився шансон. Під рясою в нього пахне ладаном, айкосом і справжньою м'ятою, тими барами, де ікони висять над гральними автоматами, а за стійками пишуться найновіші заповіді. Ель Ніньо заходить слідом, і все переходить в режим осоння. Лід у відрі пітніє, пивні крани починають набухати, як сонні артерії. Через попільнички проходить екватор, заявляючи на бар право першості, на сцені співачка розливає по стопкам солодкий тембр, і її не бентежать погляди, що кидає крізь дзеркало ель Кравчук. Той поводиться так, ніби ще нівроку, ніби двері бару це завіса на фестиваль 98 року, і за нею чекають софіти, фанерна пальма, whiskey on the rocks, а ще спітніла диско-куля, що пам'ятає його краще ніж паства чудо. Ніби в дев'яностих йому замість ключиць вмонтували два сценічні прожектори, що спалахують кожен раз, коли в радіусі сотні метрів хтось каже “Любов” так, немовби це п'ятий вершник, і після цього навіть чорти стають задумливо-мовчазні. Священник сідає першим, хрестик на стійку для одягу вішає, виймає погляд, важчий за камені вічності, і починає розповідь поміж іншим про те, як він виганяв біса з діджея в Трускавці. Той крутив одну й ту саму пісню вздовж усієї діджейської зміни, серед трускавецького пекла казав, що йому трохи зимно, пітнів холодною миррою, на натовп зиркав і називав себе артистом міжнародного класу. Ель Ніньо перебиває: «То все дрібниці. Я запалюю так, що врожаї нищаться, течії нітяться, вітри переходять на милиці, не витримуючи мого натиску.» Ель Кравчук хмикає: «Обидва аматори. Я свого часу на сцені так запалював, Що полярникам на станції Вернадського доводилося мастити пінгвінів кремом від засмаги.» Ель Падре мовчить. Замовляє самбукового змія, дивиться на вогонь в чарці, ніби не розуміє, це він освячує напій, чи той проводить над ним літургію. Після третьої, його хрестик починає чекати звитяги. Пляшки за спиною бармена потроху стають вітражами, Зібраними з лікерів, пісень, і дахів, що від'їжджають, Принци потроху перетворюються на жаб, і розчиняються у повітрі, немов сир у баноші. Священник повчає ель Ніньо: «Хто риє яму чужому, собі її вириє» Ель Кравчук вчить співачку вимовляти «Любов» з правильним надривом. У барі робиться тепліше рівно на два приспіви, на один ґудзик розстібнутіше і на пів гріха танцювальніше. Ель Падре кричить бармену: «Усім по шоту!». Вечір переходить на тональність інтимного шепоту, ель Кравчук бере над співачкою шефство, а у вухах починає звучати The Ventures. Оливки в мартіні обертаються так карколомно, наче їх вигнали з монастиря чи зігнали з пілона, танці з повільних перетворюються на безсоромні, а Бог усе бачить, та вирішує не псувати вечір. І коли, під світанок, вони виходять з порожнього бару, священник залишає по собі напівпусту тару, ель Ніньо розчиняється у вогкому серпневому мариві, а ель Кравчук розпилює такий рівень романтичної феєрії, що вранці двірники згрібатимуть із тротуарів паєтки, зламані каблуки і серветки з телефонними номерами, над містом ще довго висітиме попередження про шквали, та надмірну концентрацію повільних танців у нижніх шарах атмосфери. @mekkamoloka #ГербарійМетафізичнихОсобистостей #ГМО

Пожовклий лист горює, що не встиг До ста дійти, рахуючи веселки. А вже вітри руді дороги стелять. Ми ж у майбутнє творимо мости Зі сподівань та із бажань численних. Передчуття незвіданих висот Підштовхує пройти складні маршрути. І як би не було на серці скрушно, Лікую те, що можна, довгим сном, Щоб далі, що є сили, вгору пнутись. А мрії-камінці ведуть вперед. Коли вдалося стільки їх розкласти? Та в час думок тривожно-попелястих Візьму зігрітись невагомий плед, Що сплетений з ниток надій на щастя. Ракетами зриваються шари, Вигадливо розстелені минулим. Як рідні землі нечисть огорнула, Зі степом і всередині горить. І спокій безперервно попід дулом. І як знайти той рівноважний стан, Як сповиває серце дим ристалищ? Беру на поміч дощовий кришталик. Рахунок райдуг доведу до ста, Та вірю, що ця сотня не остання. P. S. Вірш написаний на дуель від ГО "Поезія незламних". Дякую Оксані Мовчан за запрошення. Юрія Іванова ще раз вітаю з перемогою! @literospletinnia

Трошки "пошматувала" вечір на смачні нарізки виступів учасників, хев е лук 👀 пе.ес. Міжнародний день слему, вважаю, відзначили дуже круто 🎉 пе.пе.ес. не зазняла Кайзер А, бо він був переді мною і я судомно намагалася не забути свій вірш 🙃 ну і на правах реклами, шукайте більше подібних подій тут, зокрема в спільноті Мозаїка 😜

|отруєні пейзажі| ХХІ століття. Дорожній ландшафт цієї країни складається із цвинтарів, розділених позолоченими банями церков. Між ними — шорстка поверхня поля, старі похилені хáти, що тонуть у цвітові яблунь. Дивишся крізь плацкартне вікно на чорну голизну заслаблих гілок, уявляєш, як їхніми жилами стікали соки у пошуках раннього плоду. Хочеться навчитися малювати настільки добре, щоб змогти передати момент відмирання кожного яблука, їх відпадання від тіла дерева. І — наче в слоумоʼ — зобразити зародження перших шрамів на шкірці незгрублій. Хотіла би вміти малювати зʼяву нудкого запаху, що вʼїдається метастазами аж до серцевини опалого плоду. А також — чорні цятки личинок: хочу малювати їх своїм рентгенівським пензлем — але око моє не здатне зануритись настільки глибоко, тож поки — пишу про силу вільного падіння про смерть, що супроводжує народження, про цвинтарі, що поглинають життєвий простір цієї країни, про церкви з мʼякими хрестами, що погойдуються від вітру про чорні холодні поля — вони лякають найбільше, бо ж за сотні кілометрів звідси — на цих географічних широтах — поля виблискують матовими вирвами. Чиєсь око так само намагається вхопити нічний ландшафт, щоб запамʼятати його перед сном недовгим. Але завтра зранку я прокинуся вдома. А де прокинеться людина з очима, повними пилу? Де? 11–13.12.24 @reflexref

я молюся сьогодні крізь дощ і відлуння грому до богів, що мистецтво тримають на плечах і долонях знання всіх поколінь про смертність тримають у скронях та між книжок і мовчать до останньої миті не говорять і не кричать, і не пишуть мені прокльонів лише топлять старі кораблі у водах середземного моря боги розкладають мене на елементи в історіях розкладають до молекул та одиниць аби не відчувати жалю чи прощення до ницих розкладають мене до крові та до води вогнем перетворюють в пару й вітри Еола і ведуть Одіссеєвим шляхом - зрада до зради складає дорогу додому мов камінці узбережжя складають основу Лети і я молюсь на колінах аби відшукати де ти і доки хвилі втікають перетворюються на водоверті або цунамі лиш Посейдон сміється і пише на океані промінням сонця - все що із моря повернеться в море але смертність твоя давно не вартує солі 21.05.25 #вірші

200 грн до закриття збору https://send.monobank.ua/jar/96NvEGnnpX

я несу тобі серце у теплій крові дивись, тече ти мені кажеш прикольно, звичайно, а є щось ще? я несу тобі серце, і кров аж струменем бʼє ти мені кажеш прикольно, звичайно, а це чиє? я несу тобі серце гаряче – торкнись – окріп, залишає на пальцях опіки й пухирі ти мені кажеш прикольно, звичайно, та прибери. @anna_navol

Віршопліткарка знову десь лазить і нагадує: слухайте українські пісні 🫰😌

Місячне зілля Велетень Місяць наповну розплющив повіку. Мірно помішує зілля барвистості снів. В ньому кармінний пилок, що зі степу приніс, Ледве помітні іскринки, і час, майже лікар. І нудьгувати не будеш, не бійся заснути. Під вайлуватими хмарами шлях прокладеш. Через блаватки просотиться сонячний день, Серед левади осяде на кущику рути. Хочеш, підсипле супутників зоряним пилом? Чи для всесильності краплі джерельні додасть? Серед косиць, що сховала висока гряда, Буде насичена дивом, що зірка впустила. Зможеш зірвати чи потім постійно вертатись. Врешті, строкате видовище сну лиш твоє. Ранок дверцята туди обережно проб'є. Та не віддятими з пам'яті будуть Карпати. Легко над ними літати у миті дрімотні, Зором орлиним чіплятися голок смерек. А коли зливами осінь каміння пере, Варто заглибитись там, де Сірет хвилі котить. Велетню складно, усім догодив би охоче. Тільки би злагода світ огорнула крилом. Сліз би, з уламками суму, поменше лилось. Певно, над плаєм дрозди теж про це нам торочать. @literospletinnia #оксана_приходченко

Привіт, друзі!🤗 Вирішила і я долучитися до збору, адже серце крається після влучань та жахливих наслідків, скоріш би закінчилася війна! На відкриття цієї маленької допоміжної баночки мене надихнула Вероніка Мовчан, яка 24/7 займається волонтерством🤍 🌞Тож збираю кошти на авто для 54ої артилерійської бригади, Запорізький напрямок!!! 🛞 Автомобіль потрібен для підвозу бк, спорядження, провізії та перевезення особового складу. ⬇️Донатити сюди: https://send.monobank.ua/jar/96NvEGnnpX Сподіваюся на вашу підтримку і обіймаю!🫂

я не знаю що тобі сказати Я не знаю Я сиджу одна в триклятій хаті Розмовляю Захотілося раптово в фрістайл Так ніби поруч ти лежиш і слухаєш Нехай Слова лізуть в голову вилазять через рота Всеодно у них до твого вуха одна дорога Слухай Так ніби відстань не країни а район І ми побачимося завтра знов За вікном мерехтить зоря А тут висять ліхтарики Я знову загубилася В почуттях і мареннях Широкий дух не влазить в текст убогий я стану краще римою і словом Я собою Пишаюсь Подивись Не страждаю Я із серця Я знаю Ти мене Надихаєш На життя на вчинки на слова Ніби я нарешті я У власних руках Відпустив — я пішла Подивись Я змогла Сторінка 107 21 рядок Все ще сміюсь Як ми змогли Почати все знов Повірити, розбитися, і вирости над цим Так Знову розпрощатися як вогонь і дим І твоє ліжко з двох боків холодне і пусте не вистачає там тебе і мене І я не знаю що тобі сказати Я не знаю Я сиджу одна в триклятій хаті Розмовляю Захотілося раптово в фрістайл Так ніби поруч ти лежиш і слухаєш Нехай Слова лізуть в голову вилазять через рота Всеодно у них до твого вуха одна дорога Слухай Так ніби відстань не країни а район І ми побачимося завтра знов 8.1.25 @lustosophy

Можливо, я просто не вмію передати все це словами. Навіть не знаю, що це – образа чи радість. Я б хотів, озираючись, бачити ніч зі спалахами та дивами. Але див не буває, тому я просто не озираюсь. Просто потрібно бути терплячими і міцними. Все закінчилося. Ми лишилися в більшості. Просто цей світ не може в собі вмістити такої кількості болю й такої кількості ніжності. Виснажені надвечір’я, розламані ранки, приголосні твого шепоту, настояні на алкоголі. Умілий лікар вилікує будь-які рани. Час, який у нас є, зцілить будь-які болі. Скільки б могло по всьому лишитись повітря нічного, скільки тепла в траві й голосів на березі. Але чорта з два – я не виніс з собою нічого: все залишилося там, в безкінечному вересні. Збираю розкидані речі, вертаю позичені суми. З ким хотів – погодився, з ким устиг – попрощався. Порожні легені, як порожні трюми – стільки місця для радості, стільки місця для щастя. #жадан

Осінь цьогоріч наступає рано. Шрамами вкрився дитячий майданчик, на якому повільно тонуло твоє дитинство. Кислі вишні склювали ворони, і протести за колишнього міністра оборони не увінчалися успіхом. Лінія втечі від власних зречень так недоречно обірвалась на твоєму власному кладовищі домашніх тварин. Так боляче споглядати, як гасне ясність у погляді пса, що прожив опріч тебе половину твого ж життя. І ти бачиш нові хутряні тіла, які рано чи пізно будеш хоронити між суниці й малини, між горіха й ожини. І ти бачиш нові і нові тіла, які безупинно приносить війна — кожного вечора понеділка, кожне четвергове пообіддя, кожної недільної ночі. Потяги зі сходу везуть чергові історії спустошення простих людських життів, все нові і нові перебиті нерви, химерні дефекти тканин, які хєр зна як вдасться закрити. Свист над головою в госпітальному коридорі і чорний дим з вікна, що заливається містом. Що ти за собою залишиш, хлопче? Все що ти хочеш — таке брудне і мізерне. Ти ж як себе запустив? Як так можна себе не любити між панічних атак і суцільних жахіть? Чого ще боїшся? Кожної тривоги шанс перейти зі статусу невідомих у список недописаних все ще великий. Може, тоді станеш потрібним? Може, видадуть збірку, і у фейсбуці інтелігентні пані плакатимуть за ще одним непоміченим талантом і щовесни зриватимуть фіалки. ЗА Є БА ЛО. Лінії втечі намальовані Арпадом і Маннергеймом, я боюся спитати, де вже кінець — це вже овергеймінг? Поезія — це вогнепис-гемблінг чи інста-Лісіч-генг-бенгінг? Стільки простору для творчості — і ні крихти місця для себе. А ти склади себе шматочками, як мозаїку. Десь далеко за горизонтом майорить зарево — завжди посміхайся, дивлячись на своє відображення, за руку тримай до кінця тих, для кого гориш наживо і палаєш у вічній любові у тіні дерев кладовища власних ілюзій. © Кудлатий

Пиши вночі – усе, що серце просить, Але у новий день іди з надією. А ще – всміхайся, в краще вір І крила відшукай за спиною. ©@elyzaveta18_11 10.10.26 21:30 #катрен

Там, де біліє черемха За селом, де туман над водою, Де верба нахилилась до дна, Черемха цвіте над рікою — Біла-біла, неначе весна. Пахне ніч молоком і дощами, Тихо місяць торкає ставок. І старими, забутими снами Знов вертає дитинство з думок. Там стежки заростають травою, Там віконце світилось колись. Там матуся чекала з журбою, Там слова найдорожчі знайшлись. Скільки літ розметало по світу, Скільки стежок чужих перейшов… Та черемха, заквітчана цвітом, Береже те, що час не зборов. Я вернусь, коли змовкнуть тривоги, Коли спокій розбудить село. Покладу біля рідного порога Все, що серце крізь роки несло. Хай цвіте моя біла черемха, Хай над річкою стелиться цвіт. Є у світі і радість, і втіха, Та немає дорожчого — рід. Yegenii L

А може автобус втомитися везти моє сумне тіло? Встав на диби, не сміливо, хитаючись в такт мотиву скрипучому з радіо, він відкриє всі задні двері і, пристебнувши нормальних людей, виплюне мене та поїде геть. А що коли дзеркалу остогидне наслідувати мої дії, воно захоче стати сміливим і чесно сказати: «твоє обличчя кольору зливи занадто бруднить мою  особистість». Воно краще трісне, запітніє, замажиться, аніж ще раз покаже розмазану кашицю на яку я, кажуть, все більше схож. А що як квартира зрадить також? Її кухня заплакана заткне всі отвори раковин, і ванна моя водоспадом вимовить слово «розплата». Зал розвернеться задом, коли знов я з´явлюся убогий, він розірве на частини дім тільки б мої ноги не торкалися маминої підлоги, і взагалі я тут більш не з´являвся. А що коли станеться, що людина всередені мене не справжня? Може то ящик під плащиком  з м‘ячиком замість скроні, обмотаний тряпкою, з зубами червоними, іграшковими, з дитячої пачки жуйкових цигарок. І очі з пляшок. І руки з бляшок з ременя мого батька-лишенька. Що мені тоді залишиться? Я маю цю звичку - кожен день готуватися до майбутнього, і тому вирішив, що існуванню не бути А автобус все їде рівно. Втомлюйся вже та й забудемо. @levizkins

повітря тиняється біснувато-баске, від жінок пахне медом, тіла в них огрядні і дикі, я ішов сотні років, описував землю кільцем, присягаюсь, це коштує кожного мого наступного вдиху. в цих здичілих місцях на нечесність не вистачить мови, я бувалий боєць, тож ви бачите — я йду один, опускається небо, господь гне дерева в сувої, я стояв і молився, був каменем, я був німим. із пісків у струмках складаються знаки і літери, — це гори приймають до своїх безодніх ключиць. стою флюгером, ловлячи поштовхи вітряні: мене все упізнало, — я вже оживав тут колись: щоранку трусив вздовж дороги паруючу куряву, і пахнув гарячою піною і чебрецем, я безстрашний, я вибрав життя і люблю його, я ішов сотні років, я тут, я пробачив усе. @JPvTfFy7OMw4MDZi