tainka

Вчора в найменшої донечки Червінського був День народження... Вже другий без тата... Оля (дружина) моталась і намагалась створити дівчинці свято. Всі діти також дружно старались щоб це свято було схожим на ті... Що були колись... Коли всі були разом... Намагались не плакати... Тепер в їх сім'ї всі такі сильні, що плачуть кожен окремо, щоб інші не бачили.. Бо коли при своїх.. то здається не можливо спинитися.. І сльози невпинно течуть і течуть, роблячи світ чорно-білим і не обіцяючи радості в майбутньому... Кожен береже інших.. Тільки подушки викладають на сонце перед величезними вікнами - просушитись... І намагаються жити, не розуміючи чому найрідніша людина терпить тортури за подвиги... Вчора був день св.Миколи і в цей день народилась найменша донечка Червінських дійсно дивом. І її життя врятував батько. Пологи почались миттєво і він кликав на допомогу, кричав на всю лікарню, викликаючи лікарів, а коли вони прибігли, в його руках вже була голова доні... І вона б захлинулась, якби не ці найрідніші батьківські руки... Знаєте як їй важливо було вчора відчути їх тепло?? Та й не лише вчора звісно! Щодня! Але саме в День Народження діти найбільше вірять у дива! Ми збираємось на Кропивницький в п'ятницю. Машин мало, бажаючих багато. Вчора постійно пропадав інет, а я намагалась укомплектувати машини людьми. Так, без комфорту, але так і трішки веселіше (бо разом) і значно дешевше ніж на маршрутках. А питання грошей стоїть гостро. На цю поїздку нам вистачає - якщо не прийдеться лишатись ночувати. Але засідання призначили досить рано, то сподіваємось (як завжди), що швиденько заберемо Романа і помчимо на Київ святкувати і обніматись. Адвокати не так райдужно налаштовані. І їх виступи надто сильно змінились. Якщо раніше на наші сподівання, вони відповідали безкомпромісно: "Я його витягну!!!" То зараз... Ні, це не зневіра і не слабкість. Просто важко виборювати справедливість і правду у суддів, яким плювати на закон. Бачити задоволено-злякане обличчя прокурора, що підробляє документи і навіть лист від Залужного (вони його нікому не показують і я підозрюю, що там факсиміле, а не справжній підпис, тому цей лист дають прочитати лише в копії, лише судді і не дають в руки адвокатів). Я дуже переживаю, щоб всі адвокати, що захищають Червінського тримались і не йшли з цієї справи. В єдиної дівчини-адвоката по справі ЄДИНИЙ доступ до найважливіших і таємних документів. Доступ, який виборювали рік. А в інших адвокатів його нема... І варто берегти пані Людмилу - надто багато стоїть на кону. Нещодавно виклала відео з камери в центральному парку Харкова, де літні люди танцюють і прилітає рашистська ракета, саме в цей парк. Там нема де сховатись і ракети прилітають завжди швидше ніж починає волати сирена. І от ці люди розуміють всі наслідки свого вибору ЖИТИ і інколи танцювати в парку. Вони вирішили так. Це їх життя і вони мають право. Під тим відео, як завжди, було багато хейту ЦИХ людей. Совок навчив нас хейтити... Я пам'ятаю, як наш дід-сусід вирішив, що померти краще за все в ліжку з коханкою (ну да, для мене тоді всі були дідами, кому було більше 50 років). Озвучив це всім. І жив в своє задоволення останні... років 8 мабуть... І його теж і засуджували, і пишались, і заздрили... Але це його життя і його вибір. Він собі це дозволив. По моєму - круть! А потім він не помер - ні. Він з коханою поїхав жити на острів. Бо в неї була така мрія. А в нього були для цього ресурси і бажання. І я не знаю чи він живий. Мені приємно уявляти, що живий, веселий, купається в прозорій воді, ловить рибу, рве чи садить квіти, кохається, ЖИВЕ!

Я от теж пішла на танці. Правда не встигаю завжди - хоча вони починаються пізно, а закінчуються майже вночі. Але замість 2х разів на тиждень я встигаю прибігти раз на місяць. І все одно кайфую! І радію, коли вирвалась (інколи я просто забуваю який день тижня, але частіше за все працюю чи поїхала на суди, які непередбачувані по часу..) Вчора була. Стоїмо перед огроменним дзеркалом, робимо рухи "Швидше! Пристрасніше!" - командує тренер. Бачу в люстрі як я посміхаюсь. Не думала, що після сліз на кладовищі в мене вийде посміхатись... - Ще швидше! Різкіше! Амплітуда!! Танцюю, дивлюсь на себе і на інших. Всі зконцентровані - щоб вийшло. Я ні. Я для себе. Мені в кайф. Просто вирватись на півтори години і бути в русі, танці, музиці. Які круті мелодії... Якщо я помру хай такі будуть лунати, тоді ніхто не втримається від танку! Ні.. я не хочу знову про смерть... Говоримо з тренером Ларисою після закінчення уроку - проводжаю її трішки до дому. Вона розповідає про екскурсійний тур, в який я ж сама її і відправила після першого уроку (да-да, я таке вмію). Про гідів в кожній країні. Про людей в групі "Ти не уявляєш яка група класна була! Які всі офігенні зібрались!" Я тепер часто чую це. Саме про екскурсійні тури. Туди не їде бидл0. Їдуть ті, з ким цікаво. Справді. Розповідаю, що чуть не спізнилась, через повітряну тривогу і загрозу балістики (я й досі боюсь балістики). Вона каже, що мабуть звикла вже до всього... Тільки за дітей завжди переживає - бо їм страшно. Я не хочу звикати. Бігла на зустріч, чую звуть мене: - ТАНЯ!! Обертаюсь. Військовий, що колись робив мені меблі в малого на квартирі, з букетом квітів: - Це тобі! - Дякую, але я не можу, я на зустріч спізнююсь. І потім в мене плани до ночі. - Ну вернись! Ти ж не далеко від дому відбігла )) Повертаюсь, ставлю в вазу, біжу швидше. Посміхаюсь. Дякую. І Воїну, і небу, що намагаються мене тримати і підбадьорювати от такими подарунками, увагою, квітами... Читаю о 5 ранку мою подругу-волонтера (не знаю коли вона спить). Прохання з нуля.. не про гроші.. про молитву.. Про молитву про загиблого Миколу... Вчора був день святого Миколи.. А він загинув. І вони зараз в тому місці, де в більшості лишились ждуни окупантів... І ждуни це не приховують... Уявіть як там нашим захисникам... А моє місто знову говорить російською... І ховає Героїв... І ховається від ТЦК.. І шалено донатить на Армію.. І байдуже дивиться в очі тим, хто ненадовго повернувся з ПЕКЛА... Я прикладаю руку до грудей і вклоняюся.. А Воїн каже, що за 10 днів його відпустки я перша, хто дякує... "Ми вас туда нє пасилалі" (с) Схаменіться!! Пишу, пишу щоденно коли суди над беркутнею, коли над Героями... Закликаю приходити, але.. Всім нема часу або "не хочуть світитись - там же всіх переписують" А рашисти стягують і стягують війська на кордони. Вони якісь нескінчені... І нам варто витягати наших бойових командирів. Це так важливо! Тому приєднуйтесь! І фізично, і репостами, і своїми словами. В Києві гримить грім і лиє злива. Але грім якийсь дивний - наче летить військовий літак, а потім бахкає взривом (добре що не таким голосним, як насправді), та все одно серце не витримує - бо якраз читаю новини про Харків і не можу дивитись відео... Пишу клієнтам і друзям - чи живі??!! (всіх не дьоргаю - лише в кого не горить вогник у мережі) І серце пропускає удари.. І коли нарешті дочекалась відповіді - розплакалась... Рашисти повинні зникнути... Нелюдам не місце на землі! А хороші люди не повинні гинути.. Все так не справедливо... Цьом #Дубровська 23.05.2024 Київ

Кажуть це підпис найвеличнішого. Переверніть картинку на 180°

Нещодавно зустріла хлопця, що має неймовірну зовнішність, отримав в 30 років звання полковника, офігенний льотчик на любих військових і цивільних літаках, спортсмен, меценат, публічна особа, яка й досі почуває себе ображеним хлопчиком, якого кинув батько, а мама любила дуже, та намагалась владнати своє життя. Він і досі не може пробачити їх. Змиритися з тим, що в нього так все склалося в житті. Не розуміє, що завдяки цим випробуванням став сильним і крутим. І постійно намагається урвати собі крихти кохання. Багато він не може прийняти - організм не звик. А крихт йому мало і завжди боляче. Він міг би бути шановним і коханим. Але він самотній і душний. Його розмови настільки депресивні, що його не витримують ні друзі, ні повії, ні дівчата, що планували бути з ним. Лише мама, якій він не дав створити нові відносини і сім"ю завжди поряд і наче спокутує провину. Лише з мамою може планувати він своє подальше життя. Ні, він не хоче до психологів - в нього ж все нормально. А те, що він сам з собою не може бути більше 30 хвилин - це вирішується в любому барі чи кафе, де можна пригостити когось, чи підвезти і купити його увагу на якийсь час.. Періодично їх відправляють на якісь військові завдання і він єдиний, хто не чіпляється за життя, завжди виходить живим з полю бою. І ховає-ховає-ховає побратимів... Він хоче кохання і не вміє в нього ні вірити, ні грати, ні жити. Планує купити с@ксі-ляльку-робота, що буде чекати його вдома, коли натиснеш кнопочку в телефоні і говоритиме фрази, ті що він так і не почув у своєму житті. Він пише книги і складає їх томами на полицю, бо по суті ніхто не гідний читати його думки. Він мріє стати президентом чи міністром і має для того всі зв"язки, та не розуміє, що ті зв"язки не дадуть йому самостійно приймати рішення, а зроблять лялькою на нитках. Він привозить мені шалений букет квітів і заходить в мою квартиру як мачо, але швидко стає ображеним хлопчиком (і так завжди). Злиться на себе і не може нічого змінити. Образи ллються і ллються щедрим дощем... А я кажу, що для цього є оплачені професіонали, що не лише вислухають, але й зможуть йому допомогти. Він ображається і каже, що я йому рідна... Що я повинна. Що він вірив, що я зрозумію і слухатиму його... А я кажу, що я не мама йому, не його дівчина, і не психолог і не вивожу його депресій і образ, та й не хочу... Злий він зривається і каже, що нап"ється і зникне, але я все це чула раніш... І знаю, що він зникне на тривалий час, щоб знову прийти як мачо, з квітами і вином, вихвалятися новими досягненнями і звершеннями, а потім перетворитись на ображеного недолюбленого хлопчика, який сам не розуміє чого він хоче і від всього намагається відсторонитися, якому постійно мало екстріму, кохання, досягнень. Який цим всім намагається купити віру в себе і кохання. Але й досі не вірить, що гідний його... І так по колу. Безліч років. Як на арені цирку... Це сумно. Але людина не чує нікого крім себе. Закривається в своїй мушлі, що обросла бронею. Гарний, сильний, молодий і пустий, бо сам собі не дозволяє наповнюватись нічим крім образ. Тошка ДікОбраз - підписала я його в телефоні. І він знає чому... Тетяна Дубровська 23.05.2023 Київ Tetiana Dubrovska

#ТУристи #Павучок Коли вона була маленькою, бабуня, побачивши павучка на стелі, сміялася: - Павучок у кутку - чоловік в хаті! В селах вважалося, що павучків не треба вбивати, бо вони асоціювалися з хазяїном, чоловіком і жили собі мирно поряд з людиною. Але Аля боялася павучків і тихенько, щоб бабуня не бачила вбивала їх. Виросла. В домі в неї ідеальна, навіть стерильна чистота. Білі стіни, білі меблі, білі вази з білими квітами, білі штори, білі світильники. І ніяких павучків і чоловіків. Хоча кохання хотілося до нестями. Але... Не складалося в Алі... Можливо і правда не потрібно було вбивати тих нещасних павуків. Тепер вона їх не боялася, але й не мріяла про таке сусідство. Я того всього не знала і чуть не впала з крісла, коли Аля, як завжди рішуче прийшла до мене і вимагаючим тоном не допускаючи заперечень відчеканила: - Відправ мене до павуків!!! - Може швидку допомогу тобі вікликати?? - Таня, не біси! Я чітко кажу куди мене відправити! Я розумію, якщо вона зійшла з розуму краще не робити різких рухів, але Аля не схожа на придурошну, може якісь таблетки діють...?? Пішла зробила нам чай - я завжди роблю чай, якщо не знаю, що робити ))) Відкрила цукерки: "Розповідай!" А 2 дні назад моя Іра відкрила в нашому офісі вікно і зняла сітку від комарів, щоб її собачка могла вистрибувати гуляти під вікнами. І от слухаю я цю історію про павучків і бачу як огроменна чорна зараза залазить через вікно і чорні волохаті ніжки пруться до Аліного волосся. - ТІКАААААЙЙЙ!!!!! - ору я, дьоргаю Алю, бо вона ж спиною не бачить, розплескуємо чай і біжимо до дверей. У вікні з"являється обличчя хлопця і питає: - Ви Кузю не бачили? Павучка-тарантула! Спочатку ми дочекалися і впустили хлопця, потім зловив він Кузю, а потім я знепритомніла... А вони познайомилися і почали зустрічатися. І от шо я собі думаю. Захотіла людина павучка і хлопця і отримала павучка і хлопця. А могла ж захотіти просто парубка )) Чи це так не працює? ))) #Дубровська 2019