Cinema Plug

Вальц, безумовно, прекрасний, але про Брандо ляпнув жахливу вульгарність та нісенітницю. https://www.indiewire.com/news/general-news/christoph-waltz-marlon-brando-mythology-annoying-1234978902/

Постер фільму, прем'єрою якого можна було б без проблем окупити прийдешній Каннський фестиваль.

Постер фільму, прем'єрою якого можна було б без проблем окупити прийдешній Каннський фестиваль.

Короткий зміст х/ф «Каскадер»:

Коли збираєшся вийти на роботу у понеділок:

Тим, хто киватиме на бюджет «Ґодзілли», раджу згадати «Монстрів» того ж Гарета Едвардса, яких він зняв, на секундочку, за $500 тис. І цей фільм у кожному своєму кадрі виглядає і звучить дорожче, більш витонченим, пропрацьованим, чуттєвим та концептуально винахідливим. Минуло, на секундочку, вже 14 років, і з урахуванням інфляції та розвитку технологій зрозуміло, де справжнє кіно, а де ерзац, який тільки дивом припав до двору голлівудського гегемона.

​​Х/ф «Ґодзілла: Мінус один» так і не зумів зібратися для мене хоча б в один значний плюс. Весь перегляд трошки був у шоці від якості цього «шедевра» – акторів, які переграють на зразок корейських дорам, невиразної режисури, що наслідує Захід та убогого, клішованого, зухвало алогічного сценарію. В даному випадку Ґодзілла виступає кимось на кшталт луни війни, персоніфікації найбільшої катастрофи в історії людства, але прямолінійний мілітаристський пафос картини явно антагоністичний до ідеології жителя Сходу (де індивідуальна жертва завжди лягає в фундамент колективного благополуччя). Спочатку здається, що лінією головного героя проходить гуманістичний пацифістський меседж, але страх камікадзе перед безглуздою смертю пізніше перетворюється на емоційний важіль з подолання болісного комплексу провини. Причому я б зрозумів, виріши його японці з властивим собі радикалізмом – але навіть суворий знак оклику вони змащують солодким – явно запозиченим з Голлівуду – хепі-ендом. Та й «Оскар» за спецефекти – вочевидь репутаційний тейк, щедрий жест з боку Академії, яка взяла курс на міжнародне розширення горизонтів. У жодній сцені екшен-сегменту не відчувається робота із внутрішньою текстурою фізичних об'єктів – починаючи самою Ґодзіллою та закінчуючи деталями міського ландшафту; для прикладу – я не дуже люблю фільм Гарета Едвардса, але ви подивіться, наскільки майстерно він там нарощував саспенс, замість появи того чи іншого монстра постійно підключаючи уяву глядача. А тут – якийсь суцільний хоровод із архаїчних прийомів та технік кайдзю-школи, хіба що з глибоким ухилом у мелодраматичні сентименти. Але ж прорив? Нова класика? Повноцінна відповідь фабриці мрій? Краще б до них мігрував хтось на зразок Роланда Еммеріха. #Gojira10

Дивився цей трейлер з виразом обличчя Бутчера, який дізнався про винищуючий суперів вірус. Amazon, живи та процвітай. https://www.youtube.com/watch?v=EzFXDvC-EwM&embeds_referring_euri=https%3A%2F%2Fwww.soyuz.ru%2F&source_ve_path=Mjg2NjY&feature=emb_logo

Ну і раз пішла така п'янка – як тут не написати про запуск у роботу вампірського трилера за сценарієм Ендрю Кевіна Вокера («Сім») та за режисурою Паноса Косматоса («Менді»). У головних ролях – Крістен Стюарт та Оскар Айзек; враховуючи, що Косматос особисто приклав до сюжету руку, можна готуватися до найрадикальнішого виступу в жанрі з часів… Феррари? Джармуша? Клер Дені? Вже принаймні ще одного виходу вампірш-гуманісток чекати точно не варто. Майбутнє кіно вийде під заголовком «Плоть богів» – і я вже зараз готовий розпрощатися з фунтом своєї, щоб негайно його подивитися.

​​Подивився Love Lies Bleeding, скепсис по ходу перегляду якого не втомлювався розвіюватися до самих титрів. Багатьом історія про двох закоханих маргіналок, що відбиваються від ворожого світу, може здатися дешевим експлуатейшеном, професійною кон'юнктурою в упаковці стандартної для сьогоднішнього тренду ретро-стилізації; саме таким консервативні сінефіли могли собі уявити сучасне переосмислення «Тельми і Луїзи». Однак фільм не про злочинний зв'язок, що об'єднав героїнь проти всього світу – а про небезпеку подібних зв'язків. Для Лу та Джекі їхня зустріч символізує порочне коло аб'юзивних та адиктивних відносин, що регулярно підкреслюється через паралельні сюжети. З батьком Лу, який намагається до певного часу приховувати свої почуття за маскою байдужого ентомолога (блискучий Ед Гарріс, що поєднує в собі одночасно загрозу та карикатуру на клішований типаж), або її сестрою, яка смиренно терпить побої від капосного чоловіка, або її колишньою коханкою-наркоманкою, що намагається відродити інтерес до себе через згубну прихильність партнера до речовини. Цією речовиною, здавалося б, густо насичене й саме кіно – і подібно до Джекі, що напихала себе стероїдами заради утопічної мрії про перемогу у вегасівському конкурсі з бодібілдингу, в якийсь момент починає розходитись по шву і сама матерія екрану. Ближче до фіналу «Любов» з погляду роботи з жанровим, аудіовізуальним та акторським регістром нагадує розгойданого голема, що буквально кидає тебе до ніг акторського дуету Крістен Стюарт та Кеті М. О’Браян. Згаданим големом – з погляду сили та повноти втілення свого художнього бачення – для нас стала Роуз Глас, яка зняла кіно про те, що кохання – це коли від внутрішньої напруги на тобі лопається плоть; коли пристрасть, що раптово спалахнула, штовхає всіх нас у глибоку яму співзалежності; коли, нарешті, відчуваєш щось, лише раптово почавши стікати кров'ю. Саме подібне щось ви можете випробувати під час перегляду цього божевільного кіно. #LoveLiesBleeding

​​Добрався до «Довотріпу». Це другий повний метр Шона Прайса Вільямса, відомого в основному в якості оператора найбільш радикальних інді-режисерів сучасності – зокрема, саме завдяки йому набули свого неповторного візуального стилю «Гарні часи», «Різдво, знову» та «Нулі та одиниці»; «Дивотріп» знімав теж він, негайно втопивши картинку в плівкових артефактах та жовтуватій сюрреалістичній пасторалі. Кіно ж, що спочатку прикидається селінджерівським романом виховання, швидко мутує в сатиру на американське культурне поле, яким подорожує Ліліан – практично керролівська Аліса з нігілістичним шлейфом набоківської Лоліти. Недарма першою її великою жертвою стає викладач ультраправих поглядів, начисто списаний з Гумберта Гумберта – тільки замість того, щоб «покохати» об'єкт свого бажання, він її платонічно ідеалізує. Власне, і кіно про непереборне прагнення середньостатистичного американця взяти свого ближнього за руку та стягнути його в кролячу нору пестуючих фриковатих ідеологічних фантазій – причому однаково безглуздо виглядає як антифашист з пірсованим прутнем, так і автори незалежного кон'юнктурного кіно, покликаного чергово відрефлексувати колоніальне питання; навіть фундаменталісти при зіткненні з Ліліан виявляються наймилішими хлопцями, чий лідер потай мріє про таких молоденьких сексуальних фанаток музичної «творчості» власного виробництва. При цьому ми залишаємося як би на боці головної героїні, дарма що вона грає ходяче вмістилище для наративів, принцесу, що пливе за течією й тільки вчиться спрямовувати цей потік – тому що кожен із супутників бачить в ній то об'єкт поклоніння, то геніальну актрису, а то й майбутню наречену, сподіваючись без особливих втрат укласти прекрасну супутницю на прокрустове ложе огульних світоглядів; у цьому сенсі дуже точний вибір на роль Талії Райдер з її одночасно зухвалою та м'якою тілесною органікою та вмінням жбурнути з екранів дратівливо-байдужий погляд розсіяного підлітка. Виявляється, що іноді лише через подібну неординарну оптику можна поглянути на Америку трошки під іншим кутом. #TheSweetEast

​​Зимові перегляди: * – все, що після неї, це повторні перегляди 2 «Ехо» (серіал, 2024) «Мадам Павутина» (2024) 4 «Як займатися сексом» (2023) «Бунтівний місяць» (2023) «Прісцилла» (2023) «Солтберн» (2023) 5 «Фаворитка Міллера» (2024) «Люблю тебе ненавидіти» (2023) «День Подяки» (2023) «Вонка» (2023) «Аквамен і загублене королівство» (2023) «Снігова спільнота» (2023) «Велика іронія» (2023) «Старий дуб» (2023) «Маестро» (2023) «Пригоди Паддінгтона» (2014) «Божественність» (2023) «Палац» (2023) 6 «Американський кошмар» (міні-серіал, 2023) «Бджоляр» (2024) «Айлін» (2023) «Вампірша-гуманістка шукає добровольця-суїцидника» (2023) «Голодні ігри: Балада про співочих пташок і змій» (2023) «Догмен» (2023) «Залізний кіготь» (2023) «Сікаріо» (2015) «Феррарі» (2023) «Ілюзія безпеки» (2023) «Американське чтиво» (2023) 6,5 «Опале листя» (2023) «Мій злочин» (2023) «Залишені» (2023) «Ідеальні дні» (2023) 7 «Різдво, знову» (2014) «Вітер дужчає» (м/ф, 2013) «Прокляття» (серіал, 2023) «Травень, грудень» (2023) «Яннік» (2023) «Зона інтересу» (2023) «Бідолашні створіння» (2023) «Сім‘янин» (2000) «Примара» (2009) «Затьмарення» (2006) «Мене там немає» (2007) «Сценарій мрії» (2023) 8 «Не чекайте надто багато від кінця світу» (2023) «Принцеса Мононоке» (м/ф, 1997) * 5 «Люди-X: Росомаха» (2009) «Різдвяна історія» (м/ф, 2009) 6 «Патруль» (2012) «Люди Ікс: Остання битва» (2006) «Луна 2112» (2009) «Люди Ікс: Перший Клас» (2011) «Дедпул» (2016) «Люди Ікс» (2000) «Між небом і землею» (2005) «Надприродне» (2 сезон, 2006) 6,5 «1+1» (2011) «Поки ти спав» (1995) 7 «Люди Ікс 2» (2003) «Надприродне» (1 сезон, 2005) «Про Шмідта» (2002) «Люди в чорному 3» (2012) «Юність» (2014) «Хранитель часу» (2011) «Остання спокуса Христа» (1988) 7,5 «Лобстер» (2015) «Впіймай мене, якщо зможеш» (2002) 8 «Справжній детектив» (1 сезон, 2014) «Ходячий замок» (м/ф, 2004) «Сексуальна бестія» (2000) «Гаррі Поттер і в‘язень Азкабану» (2004) «Олдбой» (2003) 8,5 «Сам удома» (1990) «Одного разу в… Голлівуді» (2019) «Віднесені привидами» (м/ф, 2001) 9 «Ґрайндгауз» (2007) «Мовчання ягнят» (1991) «Голова-гумка» (1977) «Синій оксамит» (1986) #НотаткиНаПолях

Тільки в кадрі у Джорджа Міллера можна дійти (зліва направо) від «Піратів Карибського моря» до «28 днів по тому».

Обличчя Дензела = наші обличчя під час перегляду майбутнього ремейку класичного шедевра Куросави. Спайк, навіщо?

Вважаю, що коли вже почалася нова неконтрольована хвиля фільмів про екзорцизм, то нехай у кожному другому з них знімається Рассел Кроу. https://www.youtube.com/watch?v=wCe2QqMNexM&ab_channel=MovieTrailersSource

Вважаю, що коли вже почалася нова неконтрольована хвиля фільмів про екзорцизм, то нехай у кожному другому з них знімається Рассел Кроу. https://www.youtube.com/watch?v=wCe2QqMNexM&ab_channel=MovieTrailersSource

​​Late Night with the Devil справді дуже крутий горор-атракціон – братському тандему режисерів Кернсів вдалося піддати саспенсу, в той же час обережно зачесавши матеріал під епоху 70-х, коли занепокоєній нації пропонувалася втіха у вигляді невеликої ескапістської лазівки у світ телебачення. У тому світі місцеві ведучі могли виявитися підступнішими за самого диявола, рутинно викликаючи останнього на розмову в прямому ефірі (впевнена, не стану сперечатися, партія у Дастмалчяна); у тому світі рейтинги завжди ставилися вище за істину, а наївність глядача конвертувалася на прибуток для вимогливих спонсорів; у тому світі було часто не розібрати, де трагедія, а де фальсифікація, де справжнє диво, а де – містифікація. Все це, зрозуміло, одкровення позавчорашнього дня, і у фіналі кіно очікувано котиться у прямолінійне моралізаторство – при тому що тут вочевидь напрошувався сатиричний знак оклику в дусі видатного х/ф «Телемережа». Але як вправа в ремеслі Late Night with the Devil виглядає чудово – на стику дивовижного сплаву мок'юментарі, класичного жанру extreme exorcism та стилізації комерційного підприємства під телехроніку п'ятдесятирічної давнини; ракурси, монтаж та загальний наголос на цифрову естетику, звичайно, здають творців з головою, але на авангардну витівку в дусі алленівського «Зеліґа» сьогодні навряд чи хтось погодився б – про що додатково й свідчать саркастичні оповідальні вставки в ч/б. У якийсь момент тут посилаються на сімейне подружжя Ворренів, чиї множинні фальсифікації лягли в основу франшизи «Закляття» – так ось Late Night як би вивертає його фабулу всіма вразливими місцями назовні, примудрившись не втратити ні у динаміці, ні у видовищності, ні у постановочному класі; грандіозний лікнеп для кінематографістів по тому, як сьогодні утримати опівнічників у великих та малих екранів. #LateNightwiththeDevil

​​Не міг, зрозуміло, пропустити і «Манкімена» – дійсно непогану спробу вписатися в нову надбрутальну хвилю бойовиків. Зрозуміло, що Дев Патель – не Кіану Рівз та Стагелські й Літч в одному флаконі: він не настільки харизматичний як актор і не здатен вчасно стиснути пружину кінетичної дії залізною режисерською рукою. Скажімо, пересічна історія тут продається через нав'язливі мелодраматичні флешбеки рівня недавнього пенсіонерського нападу Джона Ву, а хвалена етнічна самобутність полягає в незграбному бичуванні корумпованої прогнилої системи та паразитуванні на індійському фольклорі, найнеочікуванішим моментом якого стане (та чи стане?) хіба що загін ґендерно-розкріпачених бійців. Зрештою, екшен видає відсутність сильних хореографів на майданчику, тому більшість рукопашних знято та змонтовано на великих епілептичних планах – навіть коли справа доходить до обов'язкової ілюзії довгого кадру: частково це компенсується лютою енергетикою відкушених носів та нанизаних на численні ножі м’яких тканин, але у прямому відсиланні до «Джона Уіка», що продає «Манкімена» як його дешевого китайського аналога, для автора звучить поблажлива самоіронія, а для самої аудиторії – констатація очевидного факту. Єдине, у чому не відмовиш дебютанту – це наполегливість. Подібно до власного персонажа, Патель кидається в бій окресливши в голову, на одній впевненості, без належної фізичної та інтелектуальної підготовки – і місцями досягає бажаного результату: це, наприклад, довга гонитва по звивистих мумбайських вуличках, або один могутній удар на рингу, вочевидь запланований поважний реверанс «Онг-Баку», або гумор (стрибок у вікно!, презентація Нікі Мінаж!), або естетика кадру, починаючи з роботи із кольором і закінчуючи слабо мотивованим виходом місцевої артистки в ролі ескортниці нелюдської краси. Однак новий «Джон Уік»? Майбутня класика жанру? Дуже не хочеться зараз блазнювати, але цій мавпочці сильно не вистачало внутрішнього дресирувальника. #MonkeyMan

У 300-річчя від дня народження Канта раджу переглянути недооцінене трактування Вуді Аллена про те, що важливе лише зоряне небо над головою та моральний закон у собі. Хай живе категоричний імператив!

Не знав, що у «Дедпулі з Росомахою» відкриється портал до Джорджа Міллера. Досить лаяти метавсесвіти.