Cinema Plug

Якщо хтось вам розповідатиме про градації поганого кіно, не бачачи сцени з другого «Бунтівного Місяця», де головні герої, розсівшись у гурток, по черзі розповідають про своє трагічне минуле, можете сміливо запустити в нього каменем. Ну і найвлучніше відсилання у нового Снайдера – до тих незворушних музикантів з Титаніка; ці, затиснувши скрипочки, спостерігають, як йде на дно корабель творчих амбіцій нашого геніального візіонера.

У якомусь сенсі Дауні має рацію – The Sympathizer у першому епізоді встає не просто врівень з «Сьоґуном», але місцями примудрюється підстрибувати й вище.

​​Чому, як мені здається, Civil War найкраще, що Алекс Гарленд зняв на даному етапі? Тому що думка нарешті повною мірою поєдналася зі способом викладу: можна собі уявити обличчя попкорноїдів, які купують квиток на військовий блокбастер у форматі IMAX та потрапляють на похмуру репортерську драму, яка не стільки обслуговує жанр, скільки відкрито себе протиставляє йому. Здається, що на початку Гарленд відкрито виступає за п'яту колону – тих фотокорів, що несуть у маси образи розлюдненої цивілізації, – але насправді він усувається від будь-якої зі сторін: лівих та правих, вашингтонців та каліфорнійців, відкритого сепаратистського руху та умовно легітимної влади Білого дому, тих, хто тисне на курок і тих, хто продовжує холоднокровно клацати затвором. Йому відчутно огидна естетика війни як така – і з цього переконання поступово виростає художній наратив з напористим аудіовізуальним контрапунктом, карбованою, немов призначеною для комп'ютерного симулятора фабулою (герої через наростаючу смугу перешкод намагаються дістатися з точки А до точки Б) та вицвілою, ніби пропахлою трупами й розпушеним асфальтом картинкою. Навіть у наймасштабніші сцени красу заземлює жах війни – усвідомлення тієї самої банальності зла, про яку зовсім нещодавно знімав Джонатан Ґлейзер. Тому ключовий конфлікт – не між сторонами, що воюють, а тими, хто тримає нейтралітет, кодуючи біти апокаліпсису в матрицю того, з чого проростає мистецтво. Чи може вплинути на натовп знімок солдата, що корчиться в агонії? Безперечно. А на самого автора знімку? Ця нехитра моральна дилема простежується через долі трьох головних героїв, де найдохідливішу трансформацію демонструє персонаж юної Кейлі Спейні, яка примудрилася переграти бувалих Моуру та Данст, висловивши трагедію невинності, що зіткнулася з досвідом, передавши сп'яніння тією владою, що в прикордонну ситуацію здатна дарувати камера. Пекло – воно не тільки у самій війні, а в тому, як і якою ціною ми її фіксуємо, відтворюємо, зображуємо; зовнішні імперії, як не крути, завжди починають валитися з внутрішніх (p.s. на русні фільм переклали як «Падіння імперії»). #CivilWar

До речі, перед «Ґ/К» та третім «Дедпулом» вирішив освіжити в пам’яті всі фільми цих франшиз. І якщо з першими «Іксами» та «Конгом» Джексона все зрозуміло – тепла ностальгія по дитячим рокам, то у випадку конкретно цих двох стрічок – це ще й частина шляху становлення мене як великого поціновувача сьомого мистецтва. Приємно було повернутися, 2017.

Чергове побачення зі стародавніми титанами пройшло більш ніж успішно: Godzilla x Kong, на мою думку, найзавзятіший блокбастер сезону. «Дюна» в цьому ряду стоїть окремо, і навіть зараз вона навряд чи у кого-небудь асоціюється з безневинною голлівудською розвагою без претензій – тобто рівно з тим, що вийшло у Вінгарда, що примудрився зняти ще більш тупе, смішне, динамічне та масштабне кіно, ніж три роки тому. У перші півгодини, коли в кадрі перебувають переважно люди, які промовляють діалоги, написані у творчому діапазоні між «Тут щось не так!» та «А це ще що?», стає важкувато; до того ж ніхто не додумався вилучити з сюжету дивовижно дратівливу дівчинку, а двигуном інтриги виступають такі грандіозні події, як хворий зуб Кінг-Конга та переривчастий сон Ґодзілли посеред арени багатостраждального Колізею. Зате потім з'являється Браян Тайрі Генрі з ахінеєю про первісних прибульців та Ден Стівенс (зірка «Гостя» – досі кращого фільму режисера) в образі просвітленого Ейса Вентури – і починається такий дурдом на виїзді, що творцям негайно хочеться віддати усі гроші світу. Враховуючи, що приблизно третина фільму (чи не найкраща його частина) займає з'ясування відносин між Гігантською Доброю Мавпою, Гігантською Злою Мавпою та Середніх Розмірів Мавпою, що перевиховується, а одне з найбільш вражаючих чудовиськ намальоване під великим впливом Гільєрмо дель Торо, можна сказати, що це гібрид останніх «Планет мавп» та «Тихоокеанського рубіжу», для повноти картини накачаний стероїдами специфічного підліткового жанру кайдзю. Власне, й кульмінація фільму, що змішує можливості передових комп'ютерних технологій з картинкою та саундтреком, що так і не виріс з 80-х, в черговий раз підтверджує, що мало що може зрівнятися з видовищем неприборканого підлітка, азартно спускаючого нечувані студійні мільйони на фантазії, ненадовго перетворюючі аудиторію в примата, що захлинається слиною. #GodzillaxKongtheNewEmpire

Чергове побачення зі стародавніми титанами пройшло більш ніж успішно: Godzilla x Kong, на мою думку, найзавзятіший блокбастер сезону. «Дюна» в цьому ряду стоїть окремо, і навіть зараз вона навряд чи у кого-небудь асоціюється з безневинною голлівудською розвагою без претензій – тобто рівно з тим, що вийшло у Вінгарда, що примудрився зняти ще більш тупе, смішне, динамічне та масштабне кіно, ніж три роки тому. У перші півгодини, коли в кадрі перебувають переважно люди, які промовляють діалоги, написані у творчому діапазоні між «Тут щось не так!» та «А це ще що?», стає важкувато; до того ж ніхто не потрудився вилучити з сюжету дивовижно дратівливу дівчинку, а двигуном інтриги виступають такі грандіозні події, як хворий зуб Кінг-Конга та переривчастий сон Ґодзілли посеред арени багатостраждального Колізею. Зате потім з'являється Браян Тайрі Генрі з ахінеєю про первісних прибульців та Ден Стівенс (зірка «Гостя» – досі кращого фільму режисера) в образі просвітленого Ейса Вентури – і починається такий дурдом на виїзді, що творцям негайно хочеться віддати усі гроші світу. Враховуючи, що приблизно третина фільму (чи не найкраща його частина) займає з'ясування відносин між Гігантською Доброю Мавпою, Гігантською Злою Мавпою та Середніх Розмірів Мавпою, що перевиховується, а одне з найбільш вражаючих чудовиськ намальоване під великим впливом Гільєрмо дель Торо, можна сказати, що це гібрид останніх «Планет мавп» та «Тихоокеанського рубіжу», для повноти картини накачаний стероїдами специфічного підліткового жанру кайдзю. Власне, й кульмінація фільму, що змішує можливості передових комп'ютерних технологій з картинкою та саундтреком, що так і не виріс з 80-х, в черговий раз підтверджує, що мало що може зрівнятися з видовищем неприборканого підлітка, азартно спускаючого нечувані студійні мільйони на фантазії, ненадовго перетворюючі аудиторію в примата, що захлинається слиною. #GodzillaxKong

У мене не найпростіші стосунки з Гарлендом-режисером, але цього разу він ідеально потрапив у нерв часу. Війна сьогоднішнього дня завжди була і є страшнішою за будь-які похмурі фантасмагорії. Йдіть та дивіться, як заповів головний ідейний натхненник стурбованого художника. #CivilWar

​​З 4 квітня в нашому прокаті можна знайти «Полум‘яне небо» Крістіана Петцольда – і я дуже раджу звернути на нього увагу. Там режисер видає автопортрет, яких сучасний європейський кінематограф ще не бачив – радикально відштовхуючий (навіть за мірками нової німецької школи) головний герой, по-ромеровськи затьмарене завислою в повітрі напругою останнє літо кохання, лайновий роман як двигун основного сюжету та повітряна Паула Бер у ролі музи. Очевидно, що схожий на одутлу дитину, примхливий фрустрований нарцис, пишучий (лайновий!) роман – це навіть не сам Петцольд, скільки ілюстрація його відносин зі світом у момент глибокої кризи; не зовсім шарж, але спроба ретранслювати свій перцептивний апарат на екран у найвразливіший момент життя. Це задає тому, що відбувається, неймовірний саспенс – з моменту, коли ми приймаємося гадати, наскільки у світу вистачить терпіння: він його настільки часто відштовхує, що в якийсь момент навколо все починає спалахувати (буквальна метафора – бурхливі лісні пожежі як розжарена до межі атмосфера), але порятунок лежить не в близькості, недоступної художнику, а натхненні, що він вичерпує з її відсутності, негайно сублімуючи травмуючий досвід у творчість. По правді характерів, як і завжди у Петцольда, є питання – Що могло подружити Фелікса та Леона? Чи не було відвертим нахабством зводити в одному випадковому будинку письменника та літературознавця, що полонив його серце? – але він настільки віртуозно пов'язує між собою систему високих образів із психологією інтуїтивно відомих типажів, що йому миттєво пробачаєш якщо не все, то дуже багато. Як мінімум варто визнати, що мало хто вмів передати процес внутрішнього вигоряння, не ідеалізуючи власне відображення у дзеркалі; такий підхід навіть зараз дуже чіпає, якщо не сказати дивує. #RoterHimmel

Поза конкурсом – або в ньому, заслужені метри – або нові класики, але коли програму Канн складають фільми Копполи, Кроненберга, Лантімоса, Одіара, Чжанке, Міллера, Шредера та Андреа Арнольд, можна говорити про те, що серце міжнародного кінематографа, як і раніше, б'ється в сильному та рвучкому темпі. Ну й Каракс, схоже, повернувся до улюблених персонажів і обсесій. Я сумував.

А уявляєте, якщо Філліпс і компанія загорнуть фінальний твіст у дусі «Острова проклятих», в якому раптом виявляється, що Гарлі Квінн з самого початку була лікарем, що йому підігрує (вона начебто і є лікар за каноном), а його плекане глядачами «я більше не один» – лише чергова непідконтрольна романтична фантазія на ґрунті відвідування відповідних музичних гуртів. Серця розбивалися б не гірше, ніж на сеансі «Ла-Ла Ленда».

Поки всі чекають на трейлер другого «Джокера», хочу сказати, що трейлер MaXXXine обіцяє нам якщо не новий культ, то як мінімум по-справжньому грандіозне завершення однієї з найкращих горор-трилогій нового тисячоліття. Дует Тая Веста та Мії Ґот у зв'язку з цим проектом згадуватимуть ще дуже довго. https://www.youtube.com/watch?v=y0uS3t6nFgY&ab_channel=A24

Поки всі чекають на трейлер другого «Джокера», хочу сказати, що трейлер MaXXXine обіцяє нам якщо не новий культ, то як мінімум по-справжньому грандіозне завершення однієї з найкращих горор-трилогій нового тисячоліття. Дует Тая Веста та Мії Ґот у зв'язку з цим проектом згадуватимуть ще дуже довго. https://www.youtube.com/watch?v=y0uS3t6nFgY&ab_channel=A24

Поки всі чекають на трейлер другого «Джокера», хочу сказати, що трейлер MaXXXine обіцяє нам якщо не новий культ, то як мінімум по-справжньому грандіозне завершення однієї з найкращих горор-трилогій нового тисячоліття. Дует Тая Веста та Мії Ґот у зв'язку з цим проектом згадуватимуть ще дуже довго. https://www.youtube.com/watch?v=y0uS3t6nFgY&ab_channel=A24

Поки всі чекають на трейлер другого «Джокера», хочу сказати, що трейлер MaXXXine обіцяє нам якщо не новий культ, то як мінімум по-справжньому грандіозне завершення однієї з найкращих горор-трилогій нового тисячоліття. Дует Тая Веста та Мії Ґот у зв'язку з цим проектом згадуватимуть ще дуже довго. https://www.youtube.com/watch?v=y0uS3t6nFgY&ab_channel=A24

Поки всі чекають на трейлер другого «Джокера», хочу сказати, що трейлер MaXXXine обіцяє нам якщо не новий культ, то як мінімум по-справжньому грандіозне завершення однієї з найкращих горор-трилогій нового тисячоліття. Дует Тая Веста та Мії Ґот у зв'язку з цим проектом згадуватимуть ще дуже довго. https://www.youtube.com/watch?v=y0uS3t6nFgY&ab_channel=A24

​​Ну а взагалі, найкраща «Дюна» – це проект мрії Ходоровського, що так і не відбувся. Якщо ще не бачили, то негайно подивіться документалку «Дюна Ходоровського». Звідти ви дізнаєтеся, що ми могли отримати екранізацію Герберта з Орсоном Веллсом у ролі барона Харконнена, Сальвадором Далі в образі Імператора та Міком Джаггером, що перевтілився на Фейд Рауту; що за художнє бачення відповідав би ще дуже далекий від кінематографа Ганс Ґіґер; що спеціально для проекту Pink Floyd записали б новий альбом. І це не просто хроніка подій, які могли б повністю перевернути історію сьомого мистецтва («Дюна» мала вийти раніше за «Зоряні війни»), це дуже велике, глибоко особисте висловлювання про Автора, який відмовляється визнавати будь-які межі. Естетичні, культурні, грошові, тимчасові – про ставлення Ходоровського до свого ненародженого дітища найкраще говорить фраза «Якби заради зйомок мені знадобилося відрубати собі обидві руки, я б це зробив». Наступного моменту Ходоровський із посмішкою заглядає у камеру. І ти йому беззастережно віриш. Без підготовки до зйомок «Дюни» Ґіґер не розробив би дизайн Чужого. А Рідлі Скотт, мабуть, не зняв «Того, хто біжить по лезу». І світ цілком імовірно не побачив «Матрицю». Величезний пласт світової культури виріс не з події навіть, а грандіозної репетиції, з руїн мрії людини, яка зуміла заразити своїм ентузіазмом десятки та сотні людей по всьому світу. Як там каже Макмерфі? «Я хоча б спробував». І це було страшенно гарною спробою. #JodorowskysDune

​​Переглянув ще «Дюну» Лінча. Зрозуміло, це на диво неосудне та невиразне кіно. Розібратися в хитросплетіннях міфології людині, що не читала книгу, буде неймовірно складно, спецефекти навіть для 1984 року віддають бутафорією (нічний напад Харконненів і сардаукарів на Дім Атрідів – це одна з найогидніших батальних сцен, що мені доводилося бачити в кінематографі), а гра МакЛаклена настільки розходиться з образом герцога-месії Пола, що залишається тільки дивуватися, чому його кар'єра не закінчилася на цьому фільмі (насправді тому, що Лінч через два роки віддасть йому головну роль у «Синьому оксамиті»). Але незважаючи на все сказане вище, це дуже цікавий художній прецедент. Зрозуміло, що стрічку від переляку порізали продюсери (спочатку Лінч видав чотиригодинний космічний епік), але навіть у такому вигляді в ній відчувається велике постановочне чуття, міць художнього таланту людини, поряд з яким формене надування вільневських щік виглядає відверто безглуздо. Наприклад, Лінч, бадьоро нашаткувавши книжкову цеглу Герберта, зумів зберегти нерв першоджерела, змінивши деталі, але не перекрутивши його філософію. Так, учениці ордена Бене Ґессерит чомусь голять голови та вбивають ультразвуком. Так, немає відчуття обплутаючих долі героїв ниток всесвітнього детермінізму, яке було так добре передано в книзі. Але Лінч зумів зберегти і гуманістичний (у лінії з фрименами), і екологічний (фінал з дощем був введений рівно для цього) меседж, ввів фентезійний, палко улюблений ним казковий мотив (вступ принцеси Ірулан у виконанні приголомшливо красивої тут Вірджинії Медсен). І потім, за рахунок підвищеної ексцентричності зовнішнього наповнення та постійних інтонаційних перепадів, у «Дюні» підтримується шалений ритм. Ти начебто заново читаєш дещо переінакшений та скорочений роман у прискореній перемотці, причому стиль часто наповнює сюжет погано контрольованою енергією шизофренічного експериментального відеокліпу (почуття, багаторазово посилене участю в картині зовсім неадекватного Стінга). Це найслабший фільм Лінча – але, на мою думку, і він не позбавлений живої, специфічної чарівності. #Dune

​​Переглянув ще «Дюну» Лінча. Зрозуміло, це на диво неосудне та невиразне кіно. Розібратися в хитросплетіннях міфології людині, що не читала книгу, буде неймовірно складно, спецефекти навіть для 1984 року віддають бутафорією (нічний напад Харконненів і сардаукарів на Дім Атрідів – це одна з найогидніших батальних сцен, що мені доводилося бачити в кінематографі), а гра МакЛаклена настільки розходиться з образом герцога-месії Пола, що залишається тільки дивуватися, чому його кар'єра не закінчилася на цьому фільмі (насправді тому, що Лінч через два роки віддасть йому головну роль у «Синьому оксамиті»). Але незважаючи на все сказане вище, це дуже цікавий художній прецедент. Зрозуміло, що стрічку від переляку порізали продюсери (спочатку Лінч видав чотиригодинний космічний епік), але навіть у такому вигляді в ній відчувається велике постановочне чуття, міць художнього таланту людини, поряд з яким формене надування вільневських щік виглядає відверто безглуздо. Наприклад, Лінч, бадьоро нашаткувавши книжкову цеглу Герберта, зумів зберегти нерв першоджерела, змінивши деталі, але не перекрутивши його філософію. Так, учениці ордена Бене Ґессерит чомусь голять голови та вбивають ультразвуком. Так, немає відчуття обплутаючих долі героїв ниток всесвітнього детермінізму, яке було так добре передано в книзі. Але Лінч зумів зберегти і гуманістичний (у лінії з фрименами), і екологічний (фінал з дощем був введений рівно для цього) меседж, ввів фентезійний, палко улюблений ним казковий мотив (вступ принцеси Ірулан у виконанні приголомшливо красивої тут Вірджинії Медсен). І потім, за рахунок підвищеної ексцентричності зовнішнього наповнення та постійних інтонаційних перепадів, у «Дюні» підтримується шалений ритм. Ти начебто заново читаєш дещо переінакшений та скорочений роман у прискореній перемотці, причому стиль часто наповнює сюжет погано контрольованою енергією шизофренічного експериментального відеокліпу (почуття, багаторазово посилене участю в картині зовсім неадекватного Стінга). Це найслабший фільм Лінча – але, на мою думку, і він не позбавлений живої, специфічної чарівності. #Dune

​​На перегляді «Міледі» зазначив, що повторно стикаюся з найнереалістичнішою сценою за участю фатальної жінки – коли Єва Ґрін спокушає головного позитивного персонажа, а він знаходить у собі сили їй чинити опір. Перший раз було у сиквелі «300 спартанців», і ось знову. Те саме й про фільм загалом – неправдоподібно, пихато, безглуздо, але дуже-дуже красиво: ох вже цей сповнений бездонного смутку погляд Венсана Касселя, ці придворні інтриги, які до кінця другого фільму знецінюють ключові мотивування з першого, ці батальні сцени, по-позерськи вирішені не інакше як довгим кадром. Європеєць, що прикидається американцем – це, можливо, не найвитонченіший пірует, але вимагає від виконавця чимало відваги: чого вартий несподіваний трагічний кульбіт у фіналі, хоч і залишивший від Дюма ріжки та ніжки, зате наповнивший це легковажне безладдя подобою драматичного об‘єму. І – Єва Ґрін! Заради неї, звичайно, варто було б зняти ще одну провальну частину, де актрису зовсім перестали б випускати з кадру; враховуючи, наскільки кислий репертуар зараз постачають із Голлівуду, раджу звернути увагу на мушкетерів. #LestroismousquetairesMilady