Cinema Plug

​​20 років «В'язню Азкабану». Тій самій частині, що перетворила просто відмінну дитячу казку на незвичайне диво – плід кохання найкращих робіт (що лобіювали проект Куарону) Стівена Спілберга та Гільєрмо дель Торо. Тій самій частині, дивлячись яку, весь світ згадував, що Роулінг – не про дидактичні метафори на предмет загальної рівності, а історія про Патронусове світло, що спалахнуло в товщі пекучо льодяної темряви. Тій самій частині, що закохала весь пубертат в Емму Вотсон, мало не довела дорослих до інфаркту епізодом з пророцтвом професора Трелоні та подарувала нам по-британськи найелегантнішого (Рікман завжди був про інше) викладача захисту від темних мистецтв. Тій, зрештою, частині, що змусила весь світ зважати на «Поттеріану» не менше, ніж на «Володаря перснів» – її кінематографічні переваги недарма продовжують обговорювати досі. Враховуючи, наскільки ганебно зараз лажають у Голлівуді хлопці, які прийшли на багатомільйонні тентполи з інді та його околиць, тоді на майданчику зібралися вочевидь не лише маґли.

Минуло 30 років, а ніхто так досі й не зумів перевершити танець Квентіна на сцені світової поп-культури. Продовжуємо ворушити стегнами у такт його грайливому темпу.

Новий фільм Кроненберга в основному змушує критиків розчаровуючи розводити руками, що у випадку з майстром інтелектуальної провокації поки що говорить лише на його користь. Для прикладу, автор The Telegraph, з урахуванням нещодавньої смерті режисера та сюжету, в якому фігурує технологія з фіксацією розкладання тіл наших близьких, зупинився за один крок від того, щоб оголосити майстра некрофілом. Здається, витівка вдалася.

Ще один тренд сезону – провальні проекти мрії від ветеранів, що самостійно розщедрилися. У випадку з Костнером (він виклав тільки $25 млн. – що теж, м'яко кажучи, чимало) є підозра, що вестерн, розпиляний на чотири немаленькі фільми, ріднить його швидше з пізнім Снайдером, а не умовним Чіміно, але подивитися все одно хочеться.

Дай Бог кожному горору таку рекламну кампанію, як у Longlegs. На тлі того, що Канни зараз ґрунтовно лихоманить від фільмів суміжного напряму (як мінімум Лантімос, «Дівчина з голкою» та «Субстанція» – адже попереду ще Кроненберг!), то можна підсумувати, що жанр переживає цікаві часи; не інакше почалася якась наднова хвиля.

Дай Бог кожному горору таку рекламну кампанію, як у Longlegs. На тлі того, що Канни зараз ґрунтовно лихоманить від фільмів суміжного напряму (як мінімум Лантімос, «Дівчина з голкою» та «Субстанція» – адже попереду ще Кроненберг!), то можна підсумувати, що жанр переживає цікаві часи; не інакше почалася якась наднова хвиля.

Ще наздогнав Drive-Away Dolls, з давньої любові до братів Коен. Це, якщо коротко, такий недоумкуватий брат Love Lies Bleeding – лесбійський експлуатейшен, в який вмонтована усічена коенівська гумористична фонограма з досить заїждженою платівкою про дивовижний світ ідіотів. У програмі – Педро Паскаль, що відіграв більшу частину головою (кхм), парочка дегенератів, нахабно списаних з «Фарго», Марґо Кволлі з чорним поясом по кунілінгусу, в якийсь момент сюжет просуває гумовий зліпок з прутня сенатора (цього грає, зрозуміло, Метт Деймон). Кіно трохи пересварили, звичайно – все-таки не кожен день чуєш діалоги рівня «Ви бували в Таллахассі? – Ні, у мене глузд є». До того ж це шарж на старі бешки з налітом кон'юнктури, по-хуліганськи нашпигований трохи менш витонченими, ніж зазвичай, сінефільськими відсиланнями. Але дует розбивати все одно не варто було – нехай вже будуть, як тут, удвох проти всього світу й назавжди.

Про «Фуріосу» (Овації? Скільки можна кивати на овації?) все було зрозуміло заздалегідь, тому зроблю собі тут позначку про фільм «Дівчина з голкою». Пишуть, що цей радикальний психологічний трилер у ч/б, який відстоює права жінок на аборти, цікаво полемізує з феміністичним дискурсом, фокусуючись на тому, щоб передати дискомфорт ситуації виключно кінематографічними засобами. Причому режисер Магнус фон Горн пішов набагато далі за національну школу – зазначають, що він посилається не тільки на Дреєра, а й на експресіонізм, Чапліна, Люм'єрів (!) та багато-багато німих шедеврів, чиї відсилки упаковані у фабулу герметичного горору з випалюючим перетинки старим-добрим ультранасильством у кадрі. Канни вміють дивувати; чекаємо якщо не в прокаті, то хоча б у мережі.

Про «Фуріосу» (Овації? Скільки можна кивати на овації?) все було зрозуміло заздалегідь, тому зроблю собі тут позначку про фільм «Дівчина з голкою». Пишуть, що цей радикальний психологічний трилер у ч/б, який відстоює права жінок на аборти, цікаво полемізує з феміністичним дискурсом, фокусуючись на тому, щоб передати дискомфорт ситуації виключно кінематографічними засобами. Причому режисер Магнус фон Горн пішов набагато далі за національну школу – зазначають, що він посилається не тільки на Дреєра, а й на експресіонізм, Чапліна, Люм'єрів (!) та багато-багато німих шедеврів, чиї відсилки упаковані у фабулу герметичного горору з випалюючим перетинки старим-добрим ультранасильством у кадрі. Канни вміють дивувати; чекаємо якщо не в прокаті, то хоча б у мережі.

Забризкане кров'ю лице Самари Вівінг на зйомках Borderline як символ нашого кіноманського світлого майбутнього.

Серед іншого про «Мегалополіс» Копполи пишуть, що режисер порушує більшість найважливіших правил кінематографу. Цікава заява на адресу людини, що більшість цих правил для серйозного американського масового кіно й закріпила. Інтрига стає все нестерпнішою.

Смішно, як перед самою каннською прем'єрою про зйомки «Мегалополісу» почали спливати різні погані чутки. Коппола годинами довбав марихуану у себе в трейлері, Коппола наполягав на використанні практичних спецефектів там, де справлялася лише графіка, Коппола цілував та садив до себе на коліна оголених статисток. Ф. Ф., звичайно, завжди був зайво ексцентричний на зйомках, і в частину з цього (Але статистки?) цілком можна повірити, проте з боку здається, що норовливого дідуся, який ще й самостійно профінансував фільм, потихеньку топлять. Власне, один із продюсерів уже заявив, що справа пахне змовою, і студії ніколи не вибачать метру стіл вільної поведінки та відкритого протиставлення усталеним регламентам та бізнес-моделям. Враховуючи синопсис, здається, що реальність знову красномовно доповнює мистецтво. Скоріше б настало 17 травня й на нас ринув потік викриваючих гнівних рецензій.

А це товариш інтернет намагається розглянути роботу над помилками в тизері другого сезону «Перстнів влади». Ну, хочаб додали в розмаху.

А спонсором вашого гарного настрою сьогодні нехай побуде Єва на тлі весняних та гіллястих green.

Не очікував, що остання авангардна витівка великого художника виглядатиме настільки грандіозно.

Якщо судити з першого тизеру, Кроненберг вирішив попрацювати у техніці мінімалізму. Чим він старший, тим помітніше думка відокремлюється від тіла – для останнього у нас залишилися (талановиті) послідовники на кшталт Дюкорно.

​​Хочеться відзначити, що в цілому симпатичне «Міністерство неджентльменської війни» губить один фундаментальний недолік. Ви, звичайно, можете, як Ґай Річі, протягом двох годин утримувати філігранний ритм в історії з нульовою внутрішньою напругою; можете зібрати в одному кадрі харизматів рівня Кавілла та Рітчсона та змусити їх утилізувати цілі батальйони нацистів; можете навіть перетворити мексиканку Ейсу Гонсалес на одну з найгарячіших британських шпигунок в історії найновішого кінематографа. Але важливо пам'ятати, що для (хорошого!) кіно, що розпинає нацизм, потрібна готовність подивитися на речі неупереджено. Адже практично всі найкращі фільми на цю тему показували фріців чесно – а саме розумними, небезпечними та незмінно спритними дияволами; кульмінацією стали тарантінівські «Безславні виродки», де у двох найкращих сценах (пролог і підземний бар) фактично виконували соло німці, які геніально зіграли Зло, що моментально розкусили самовпевнену ковбойську браваду американського Добра. Навіть війна закінчувалася лише з легкої руки Ганса Ланди. У цьому сенсі «Міністерство» – пряма антитеза «Виродкам», сильний провал саме по лінії драматургії. Кіно, в якому нам з перших секунд не дають засумніватися в тому, що німецька армія складалася з жалюгідних та недисциплінованих садистів та дегенератів, утрамбованих в екшен-епізодах до однотипних мішеней у тирі; подвійно кумедно, що Тіль Швайґер грає в обох випадках з одним і тим самим виразом обличчя, ось тільки у Тарантіно це карикатура, а у Річі – центральний антагоніст. За подібним рівнем умовності не рятують ні вражаючі дизайнерські рішення (один пролог виглядає більш стильно, ніж ціла «Операція «Фортуна»), ні сінефільські відсилання до Бондіани та «Касабланки», ні холостий (вже третій для автора!) доробок на славну франшизу; шкода, що Ґай не врахував постулат із власного кіно про те, що єдиний шанс стати розумнішим – це грати з сильнішим противником. #TheMinistryofUngentlemanlyWarfare

Твоє обличчя, коли збив режим перед понеділком.

8 травня, в День пам’яті та перемоги над нацизмом, не міг не згадати «Попіл і алмаз» Анджея Вайди. Страшний та сумний шедевр про те, що війна незмінно стирає межі того, де закінчується правда та починається брехня. Що праведність іноді залишається лише у намірах, але майже завжди обертається агонією провини на полі бою. Важливо пам'ятати, і переглядати, і знову рекомендувати.

​​«Ебіґейл» поки що головне розчарування року. Хто дивився Ready or Not, той розуміє, на що був здатний тандем Беттінеллі та Джиллетта, але, мабуть, попрацювавши на великій франшизі, хлопці, як це часто буває, зледащіли та скисли, чергово спробувавши провернути той ж фокус, що і в дебюті. Ставка була на концепт а-ля «Не дихай», де замість сліпого старого – малолітня балерина-вампірка, але на цьому (балетна?) витонченість задуму й вичерпується: вже з перших хвилин фабула з сюжетом, у якому жоден із найманців не здогадався прогуглити, у чий саме будинок вони забираються, почала занурюватися в трясовину безпросвітного ідіотизму. Мелісса Баррера, як це було видно ще по «Крику», елементарно не тягне головні ролі, тому сцени з тривалою рефлексією виглядають подвійно безглуздо; внутрішня логіка постійно ламається на догоду боягузливим драматичним еківокам (див. кульмінаційний виплеск одразу трьох роялів з гіллястих кущів); навіть екшен поставлений метушливо та безглуздо – а фінальна бійка б'є по очах не гірше, ніж сонячне світло по вампірах. Сама дівчинка молодець і місцями матюкається не гірше за Ріган з «Екзорциста», плюс десь там дрімав потенціал потужної історії, в якій потойбічне творіння під личиною дитини поступово пробуджує у героїні пригнічену любов до власної, але це мотивування заявляється практично відразу й до третього акту ти емоційно від неї відключаєшся. Єдине, за що кіно не можна не похвалити – тут зібрано абсолютно розкішний акторський склад із характерних артистів, і якщо той же Стівенс тримається виключно на професіоналізмі, то Кевін Дюран у ролі двометрового дегенерата та Кетрін Ньютан у татуюваннях та з усмішкою школярки, що провинилася, відпалюють по повній. А так – повне відчуття, що перспективний тандем стиснув собі зубки; розносити голови у них все-таки виходило набагато ефектніше. #Abigail