Cinema Plug

​​До виходу четвертого сезону The Boys інтернет баражували чутки про те, що Кріпке з компанією видихнулися, але, на превелике щастя, це писали дуже дивні люди. Якщо судити з перших трьох епізодів, серіал, як і раніше, практично ніде не просідає (окрім хіба що Г‘юї?), знову сконцентрувавшись на килимових бомбардуваннях із сатиричних скетчів на адресу американського культурного та політичного бекграундів. Якщо комусь карикатура на ультраправих, що будують теорії змови навколо педофілії Тома Генкса та Стівена Спілберга, здасться, кхм, перебором, раджу зробити кілька дивовижних відкриттів у гуглі. Тут сценаристи явно розуміють, що криве дзеркало ріже ще гостріше, коли збираєш його з осколків дійсності, підглянутої з власного вікна. При цьому й поза пародійним сегментом The Boys залишається найсмішнішим та розпуснішим видовищем сучасного телебачення; тут вам і камео Вілла Феррелла, і секспросвіт для Французика від п'яної Кіміко, і Глибина з дедалі більше пригнічуваним розумом акваріумної рибки (або восьминога?). Навіть із старої ворожнечі Хоумлендера з Бутчером примудрилися вичавити не найочевидніший мотив вимушеного приборкання его – через усвідомлення вразливості всіх своїх колишніх поведінкових тригерів та установок. За бажанням можна зав'язати настільки тугий драматичний вузол, що його не розплутає навіть найрозумніша жінка (вибачте, людина) на планеті (відмінний новий персонаж!). Не знаю, як у решти, а в мені до проекту вже давно прокинулася не менша пристрасть, ніж у Хоумлендера – до молока. #TheBoys

Усіх ідеологічних супротивників нового сезону зустрічаємо бутчерівським

Ось такий кадр з Марґарет Кволлі з підірвавшої Канни «Субстанції». Десь у світі схопився за серце один Кліфф Бут.

ТАК!

Свіжий фотосет Ребекки зігріває не гірше, ніж спека перших днів літнього сезону.

​​Тут днями Метью Вон обурювався на поганих людей, які розкритикували х/ф «Арґайл», тому я зважився заповнити цю прогалину. Зрозуміло, на найближчі дві з половиною години я перетворився на його найрадикальнішого критика – таких мук цього року мені, здається, приймати ще не доводилося; уявіть собі мікс із «Романа з каменем», «Лицаря дня» та «Загубленого міста», з яких викачали всю романтику, теплу іронію, креативний екшен та кінематографічний стиль. При цьому фільм виглядає в чотири рази дешевше за заявлений бюджет (навіть з урахуванням запрошених зірок рівня Л. Джексона з Софією Бутеллою), у сюжеті ще більше абсурдних твістів, ніж зайвих кілограмів на Брайс Даллас Говард, і загалом з перших хвилин складається відчуття, ніби режисера Kingsman та «Листкового пирога» підмінив Уве Болл з метою провести шпигунському жанру повномасштабну лоботомію. У фільмі був потенціал для жвавої пародії – типу справжні шпигунські організації недалеко пішли від їх сучасних описів у дешевому белетристичному чтиві – але він мало того, що розучився працювати руками, так ще втратив колись відмінне чуття спритного комедіографа, примушуючи однаково непереконливо виглядати що природного харизмата Сема Роквелла, що капловухого комп’ютерного кота. Пощастило дивним чином одній Дуа Ліпі – у перші сім хвилин дівчина не без видимої насолоди приголубила язиком палець з отрутою. #Argylle

З такими апетитами Джонсона на зірок до набору в «Ножі наголо» йому скоро доведеться заходити на друге коло. Відмінний вийшов би метаприкол (у Netfix до того часу якраз може утворитися дірка у фінансовому бублику).

Звикаємо до нової реальності, в якій екшен-франшиза Міллера ґрунтовно недобирає у прокаті, а калічний generic-блокбастер про Венома без проблем отримує дорогий триквел і готується зірвати черговий банк. Це до старого питання про мух та котлети й хто і як серед масового глядача їх для себе відокремлює. https://www.youtube.com/watch?v=__2bjWbetsA&ab_channel=SonyPicturesEntertainment

Не чекаю від Альвареса нічого хорошого надприродного, але при погляді на цей постер забуваю, як дихати.

Не чекаю від Альвареса нічого хорошого надприродного, але при погляді на цей постер забуваю, як дихати.

Усі (цілком заслужено) носять на руках Ґлена Пауелла, але чимала частка успіху фільму залежала і від Адрії Архони. Їй протягом усієї партії вдавалося поєднувати пекучу сексуальність, моральну амбівалентність фатальної жінки та теплу чарівність класичної дівчини у біді. Шкода, Адрії не щастить на великі чи хоча б по-справжньому самобутні проекти – внутрішнього темпераменту вистачить на весь жіночий каст «Ейфорії» (який нині стирчить із кожної праски).

​​І ще – до речі про матрицю часу. Вона так химерно розпорядилася, що на торішньому венеціанському фестивалі брали участь два однаково хороших фільми із сюжетами про найманих вбивць, яким подобається уявляти себе кимось іншим. Різниця в тому, що у Фінчера, незважаючи на іронічний підтекст, це матеріал для трагедії егоцентричного одинака, драми того самого міфічного кілера – про якого у Лінклейтера міркує Пауелл – що раптово усвідомив себе лише одним із безлічі. А в Hit Man герой знаходить баланс між класичним «бути» та «здаватися». Фінчер, як старий нігіліст, заперечує саму можливість перемоги людини у протистоянні з собою, а Лінклейтер бачить у розщепленні (часто болючому) особистості якийсь ескапістський тунель до життєвого благополуччя. Ще смішно, що персонаж Фассбендера уявляє, що розумний, і тому без кінця сипле трюїзмами, а персонаж Пауелла насправді розумний, і, будучи викладачем філософії, знаходить вихід із онтологічного глухого кута. Ніколи б не подумав, що ці автори будуть органічно один одного доповнювати на багато в чому ідентичному матеріалі. #HitMan

​​Hit Man – ймовірно, найкраще, що ви зараз можете подивитися в мережі. Взявши за основу сенсаційну журналістську статтю свого друга – там розповідалося про вчителя історії та філософії, який підробляє для ФБР фейковим кілером, – Лінклейтер, пригорнувши все найцікавіше, вивернув навиворіт одразу кілька жанрів, залишившись при цьому тим самим химерним мислителем і дотепником. З самого початку своєї кар'єри він любив зіштовхувати час та людину, висмикуючи з його каламутного потоку ті потаємні моменти, що формують із нас особистість; так було і у знаменитій трилогії про кохання, і в «Юності» – ну, а тепер тут. Просто в даному випадку формалістський виклик для режисера полягає в тому, що фільм вже на рівні сюжетної колізії про закоханого ботаніка, що переживає шокуюче онтологічне одкровення, тримається з глядачем рівно так само, як цей ботанік; тобто постійно видає себе за когось іншого. Це поліцейський трилер, що обійшовся без жодного пострілу, ромком, що вчасно струсив усю пафосну сентиментальну нісенітницю, нуар, де не знайшлося місця для стандартного набору нігілістичних кліше. Зрозуміло, що Лінклейтер як мало хто інший вміє уникати загальних місць та помічати неочевидне – й тому Пауелл у його руках перетворюється на чи не найкращого голлівудського комедійного артиста прямо зараз, а лауреат «Золотої малини» Адріа Архона здається найпрекраснішою дівчиною на планеті. Але головний секрет автора – у тій безпосередності, з якою він жонглює особистостями, стежками, станами як у межах, так і поза самою фабулою. Вчителю подобається думати, що він найманець, фатальний жінці – що вона жертва, поганому копу – що він добрий; Лінклейтер ж впевнений, що маски, завдяки яким ми дозволяємо оточуючим так чи інакше інтерпретувати себе – не більше, ніж пікселі в хаотичній матриці часу. Ми – у тому числі ті, ким нам подобається прикидатися, і в реальному житті кожен з нас вільний прокинутися героєм не тільки похмурої «Подвійної страховки», а й якоїсь із варіацій «Містера і місіс Сміт»; це так банально – але щоб навчитися влучно стріляти, потрібно хоча б раз замріятися й гарно прицілитися. #HitMan

При всіх порівняннях (що сіють окремі незручні питання) з «Дорогою гніву» після закінчення сеансу не втомлюєшся захоплюватися внутрішньому стрижню кінематографіста Міллера. Тому не знаю, як ви, а мені після новин про касовий провал у Дементуса хочеться перейменувати вже сучасного глядача.

​​До речі, наздогнав «День Подяки» Елая Рота, на адресу якого тоді пролунало забагато зневажливого пирхання. Кіно, звісно ж, сильно відрізняється від трейлера фейкового шедевру, який крутили перед «Ґрайндгаузом», але хто б зараз на таке став виділяти гроші? А так Рот зняв ще одну сатиру, й не менш смішну, ніж його ж «Зелене пекло». Замість похабних інфлюенсерів та канібалів, що налопалися ТГК – консюмеристський прошарок соціуму США, який задерикувато і не без іронії шаткує вбивця в масці одного з відомих консервативних політиків країни; лопаються перетинки, відрізаються голови, запікаються тіла… Грубо кажучи, це ремікс «Я знаю, що ви зробили минулого літа» з поправкою на свіжу етичну парадигму нових горорів на зразок останніх «Криків» та «Хелловінів» (на лобах контентмейкерів та підлітків, які не чули про Black Sabbath, не вистачає лише відповідних мішеней). До «Хостелу», звичайно, як і раніше не дотягує, але рука відчувається; за слешер з мізками завжди було прийнято дякувати. #Thanksgiving

Судячи з трейлера нового фільму-есе Леоса Каракса, він встиг змотатися на небеса та укласти духовний союз зі своїм незмінним наставником Годаром. Кажуть, у Каннах о нього зламалося безліч кінокритичних копій; що називається, встаємо напоготові.

Судячи з трейлера нового фільму-есе Леоса Каракса, він встиг змотатися на небеса та укласти духовний союз зі своїм незмінним наставником Годаром. Кажуть, у Каннах о нього зламалося безліч кінокритичних копій; що називається, встаємо напоготові.

Нещодавно оцифрували та виклали режисерську версію, мабуть, головного фільму Грегга Аракі – The Doom Generation. Під час перегляду ще раз переконався, що це один із найвиразніших символів маргінальної контркультури в Америці 90-х. Ви можете покадрово вивчати Коенів, Тарантіно та Лінча, які проклали дорогу з кривавої цегли прямо в замок постмодерністського смарагдового міста, проте ви так і не зумієте до кінця пізнати дух того часу без зустрічі з Бастіндою в особі радіоактивного генія Аракі. За годину з невеликим йому вдалося витягнути всі страхи й сумніви втраченого покоління, що неслося, як тоді багатьом здавалося, прямо в пекло. Це і фільм про втрату залишків невинності, і гранжовий ляпас «хорошому» смаку, і апокаліптичний горор про дорослішання як кінець світу. До того ж TDG – одна з найбільш диких, сексуальних та сміливих робіт не лише в історії 90-х, а й усього американського незалежного кінематографа. Вибирай я фільм, з яким можна переспати, він би безперечно стояв одним з перших у черзі.

Моє обличчя під час перегляду цієї краси.

Іронічна екшен-мовка з Піттом та Клуні на першому плані все ще виглядає як без п'яти хвилин проект мрії. Тепер зрозуміло, чому на стадії запуску за нього розгорталася боротьба гостріше, ніж у поданому сюжеті. https://www.youtube.com/watch?v=Y6sGIOY8TBs&ab_channel=SonyPicturesEntertainment