Cinema Plug

The Boys цього тижня, до речі, теж вийшов трохи думками навиворіт.

«Думками навиворіт 2», якби їх знімали у мене в голові.

Головний претендент на найкраще супергеройське камео року, звичайно (Дедпул, кріпись).

​​Не стало Роберта Тауна – ще одного закулісного генія. Дитя Нового Голлівуду, він був першокласним драматургом, але не гидував шліфуванням талантів калібром поменше, розвиваючи професіоналізм на першокласному телебаченні («Агенти А.Н.К.Л.» – лише один із прикладів) та дипломних роботах учнів Роджера Кормана (та й самого Кормана). На його рахунку – сценарії (нехай часто у співавторстві), які можна включити до вищих досягнень американського кінематографа: «Бонні і Клайд», «Маккейб і місіс Міллер», «Китайський квартал», «Хрещений батько» та «Останній наряд». Таун також перезапустив кар'єру Круза, адаптувавши інтелектуальну напругу «Місії: Нездійсненної» до блокбастерного сегменту й трохи менш вдало присів на краєчок режисерського крісла, подарувавши одну яскраву роль талановитій онучці Хемінгуея і знявши дурний, але все одно дико привабливий «П'яний світанок». Неймовірна кар'єра – і довге, славне життя; людина працювала та жила без межі, прямо як у назві одного з його останніх фільмів. Світла пам'ять.

Дивлюся, другий сезон «Дому Дракона» настільки розігнався, що все активніше посилається на перший.

Сподіваюся, старий жест здатний подарувати нові емоції. Всім серцем уболіваю за сера діда, але настільки високо він ставки ще не задирав.

​​Про «Хлопчика і чаплю» сьогодні важко щось написати, не продублювавши реакцію від звично салютуючої віртуозу публіці – хоча б тому, що, поклавши руку на серце, жоден із шанувальників Міядзакі не зуміє виявити тут жодного відступу від традицій образотворчої або оповідальної мови. Більшість його мультфільмів – про пору дитинства, що перетворюються для героїв у двері в дивовижні ескапістські світи: лише там трагічне врівноважується оптимістичним, а наївні поняття про добро та зло розмиваються у складній тканині гіпертрофованих образів – так маленька, зламана людинка перетворюється на людину; ще не дорослішання, але по-справжньому важливий життєвий урок. І його нова робота, яку Міядзакі робив довгих вісім років і вже традиційно називав «останньою», про це ж – діти можуть її дивитися як історію про хлопчика, який втратив маму, але знайшов нові втіху, дружбу та кохання в найнесподіванішому зі світів, а їхні батьки (та й будь-яка осудна доросла людина) – як притчу про підлітка, який переживає нестерпну гіркоту втрати, намацуючи рівновагу в фундаментальних поняттях про життя та смерть, бажання та призначення. Але контекст ставить його у певні рамки – і ми поступово починаємо помічати, що це ще й своєчасний антимілітарний вислів; війна душевно (частково і фізично) калічить головного героя, а зброя деформує, знищує цілі екосистеми – і в кульмінації тільки сліпий не розгляне сатиру на збожеволілого монарха та його псевдоімперські амбіції. Сам ж Міядзакі вгадується в персонажі втомленого та мудрого чаклуна, що підтримує рівновагу подібних систем – старця, який не зумів відшукати нікого молодшого, щоб нарешті передати чарівну естафетну паличку; пропоную тепер разом сподіватися, що він ще неодноразово нею ефектно змахне. #KimitachiwaDouIkiruka

​​У результаті переглядів усіх «Максів» переконався в тому, що: Це, як і раніше, найкраща антиутопія, що існує в рамках комерційного кінематографа. Це унікальний випадок рекурсивної драматургії, що переставляє монолітний сюжетний концепт на масштабніші рейки. Це прецедент однаково геніального касту – про Гібсона та інших австралійців списані сотні сторінок, але ви тільки вдумайтеся, що троє з п'яти дружин Несмертана Джо, що втекли, потім зуміли підкорити якщо не Голлівуд, то преміальний інді-сегмент, а для Терон роль Фуріози й взагалі стала піком фізичних та драматичних кондицій (практично Young Adult та Atomic Blonde в одному флаконі). Це рідкісний зразок того, як художник, перебудовуючись під епоху та технології, жодного разу не спотворив внутрішньої логіки кінематографічного всесвіту, що пестується, і зумів – нехай і з деякими компромісами – відстояти своє панківське, анархістське бачення матеріалу. У трьох з п'яти фільмів цієї франшизи знято три найкращі погоні за всю історію рухомих картинок. Чи зуміє Міллер ще колись повторити щось подібне? Чи зможе хтось крім нього? У будь-якому випадку все це й так надто добре, щоб бути правдою. Вічні двигуни можуть дратувати багатьох, але ніколи не затихнуть.

В оригіналі «Хлопчик і чапля» називається «Kimitachi wa Dou Ikiru ka», тобто «Як поживаєте?». Одразу після закінчення перегляду Міядзакі хочеться відповісти – чудово поживаємо, але рівно доти, доки ти остаточно не вирішиш піти з кіно. Мало хто з ветеранів сьогодні дарує глядачеві егоїстичне бажання не дозволити художнику скласти крила.

В оригіналі «Хлопчик і чапля» називається «Kimitachi wa Dou Ikiru ka», тобто «Як поживаєте?». Одразу після закінчення перегляду Міядзакі хочеться відповісти – чудово поживаємо, але рівно доти, доки ти остаточно не вирішиш піти з кіно. Мало хто з ветеранів сьогодні дарує глядачеві егоїстичне бажання не дозволити художнику скласти крила.

​​Закономірно повернувся (вкотре?) до перших двох «Максів» і помітив ось яку штуку. Якщо перший фільм – про розлюднення у жанрі дизельпанківської трагедії, то другий – вже про пошуки спокути у жанрі епосу, антиутопії. Спочатку Макс біжить від громади – його не зупиняють ні вмовляння жінок та дітей, ні потенційна героїзація свого іміджу. Але потім, у точці максимального дотику персонального божевілля з божевіллям навколишнього світу, Макс повертається. Ми думали, що в його цистерні – пальне, яке спалить усе довкола, а звідти раптово висипалися піски часу, які, як відомо, непогано лікують глибокі екзистенційні рани. І Міллер геніально грає з цією стежкою на прикладі з Фуріозою. «Дорога гніву» – це її «Воїн дороги»: вона також шукає спокути, причому паралелі між персонажами проводяться навіть візуально (набрякле око); ну а «Фуріоза» – відповідно, перший «Макс»: агресивна історія про помсту, що штовхає протагоніста в обійми морального божевілля. Це я навіть не про те, що більшість видатних режисерів всю кар'єру знімають один й той самий фільм, а до поширеної помилки про те, що, мовляв, Міллер втратив хватку як драматург і тому зараз кіно провалилося. Насправді – і історія, і акценти тут більш-менш одні й самі. Змінилося лише уявлення глядача про те, хто та як його зараз має розважати.

Певно Еґґерс переосмислив класичний вже для горору сюжет у рамках брутального вікторіанського епосу. Про розмах постановки кричить буквально кожен кадр – а з урахуванням того, що режисер у своєму перфекціонізмі може позмагатися з Фінчером, він легко може закрити тему Носферату ще на кілька десятиліть вперед. Головний фільм року? Цілком можливо. https://www.youtube.com/watch?v=b59rxDB_JRg&ab_channel=FocusFeatures #Nosferatu

​​Вперше за багато років переглянув «Під куполом грому». Це, звичайно, найслабша частина оригінальної трилогії, але зараз і в ній можна знайти свою чарівність. Перша половина фільму – рівно та ж дотепна, фактурна та агресивна постапокаліптика, за яку ми цінуємо «Шаленого Макса»; стало більше спокійного, переривчастого дихання, але це не ознаменувало собою відход в статику, і все, що було показано до вигнання головного героя з Батертауна, зроблено чудово. Потім, щоправда, починається невиразна та метушлива підліткова фантастика (найсолодше трактування «Володаря мух»), але навіть із сюжету про (і для?) дітей Міллер знаходить гарну історію про пошуки надії на руїнах випаленої цивілізації. У цьому сенсі кіно серйозно просідає по динаміці та драматургії, але лише у зв'язку з недосяжно високим рівнем перших двох частин – те саме було, наприклад, і з триквелом «Назад у майбутньому». Фінал вийшов найжиттєстверджуючим за всю історію франшизи, проте чудово вписується в психологію головного героя, який надає перевагу самотності божевіллю навколишнього світу. Дуже прикро, якщо «Фуріоза», яка зараз без шансів потонула у прокаті, буде нашою останньою зустріччю як з персонажем, так і з кінематографічним всесвітом. #MadMaxBeyondThunderdome

Тизер «Пінгвіна» більше нагадує канонічний гангстерський епос, ніж якийсь спін-офф «Бетмена». Зважаючи на все, HBO Max настільки вірить у художній потенціал другорядних сюжетів, що щосили намагається розсунути локальний масштаб своїх кінематографічних всесвітів – нещодавній ролик приквелу «Дюни», наприклад, виглядав анітрохи не гірше. Прем'єра – у вересні. https://youtu.be/D2uSwItbBAg?si=JOIIjnw9klM-LocY

Власне, що по «Дому Дракона». Я розумію, що це лише перший епізод, і експозиція, якщо судити за попереднім сезоном – вузьке місце серіалу, але цю годину особисто я пережив не без труднощів. Начебто вузол сімейних та політичних інтриг справно затягується, але перегляд закінчуєш у становищі Олівії Кук (божественної, без сумнівів) у відповідній еротичній сцені – злегка витраханим, але незадоволеним. Цікаво, скільки глядачів від них відвалиться в очікуванні першої якісної батальної сцени – два роки тому ми нічого так й не дочекалися. #HouseoftheDragon

Не думав, що The Boys колись виступить на території специфічно-садистського слоубернера. Коли замість сюжету творці вирішили просунути і без того хитку глядацьку кукуху. Куди там HBO з його шапіто вбитих драконів та сонних придворних інтриг. #TheBoys

Страшенно прикро, що перериваю мовчання з такого приводу, але не проговорити про велич Дональда просто не можна. На екрані він умів зіграти будь-кого – трагіка та комедіанта, пролетарія та аристократа, вразливе добро та абсолютне зло. Мої улюблені ролі, які розкривають у Сазерленді справжнє покликання – «А тепер не дивися», «Двадцяте століття» та «Звичайні люди». Світла пам'ять.

​​Ще у «Фуріозі» дуже круто прописані персонажі (у тому числі й другого плану). Преторіанець Джек – головне відкриття фільму: мовчазний воїн дороги, який завжди діє від становища, але зумівший зберегти людяність – без нього трагедія головної героїні не відчувалася б нами так гостро. Про те, що її викрали із Зелених земель, ми знали і раніше, а ось спільна втеча – нова, і набагато сильніша мотивація. Але й Дементус – не шаблонне карикатурне зло, як здається на перший погляд. Їм рухає рівно та ж ненависть, що сформувала характери Фуріози та Макса – цим Міллер ніби підкреслює, що моральне божевілля завжди йде пліч-о-пліч з жагою катарсису, спокути. Просто Дементус гасить внутрішній біль через інфантильний потяг до влади, реалізуючи комплекс бога, що прокинувся в ньому – тому й настільки пронизливо звучить його фінальний діалог з Фуріозою: «Я не можу тобі їх повернути!». Бог помер, від нього залишився лише нещасний плюшевий ведмедик. Макс з Фуріозою знаходили зцілення в порятунку інших, Дементус ж, мріючи поневолити Пустош, лише ще сильніше себе покалічив. #FuriosaAMadMaxSaga

Варто також наголосити на технічному нововведенні Міллера – у його екшен-хореографії з'явилися складно організовані довгі кадри. При перегляді зверніть увагу на камеру, що хвацько облітає бензовоз у гонитві, або згадайте ключову в драматургічному сенсі подію фільму з Фуріозою та преторіанцем Джеком – «Дорога гніву» була змонтована зовсім інакше. Це додатково підкреслює різницю між адреналіновим атракціоном та набагато величнішим, спокійнішим епіком. Один кінематографічний всесвіт – але різні жанри, прийоми, і методи впливу на аудиторію. #FuriosaAMadMaxSaga

​​З легким шоком спостерігаю за реакцією поважної громадськості на «Фуріозу» – зараз її провал списують на відразу кілька сміховинних факторів, починаючи з накладного носа гемсвортовського Дементуса та закінчуючи горезвісним феміністичним дискурсом. Так, робота з VFX у фільмі проведена набагато грубіше, ніж у «Дорозі гніву» дев'ятирічної давнини, що лише підкреслює гнітючу тенденцію сучасного Голлівуду; самій історії подекуди відчутно не вистачає лаконізму в деталях, а художні умовності на кшталт фіктивної зміни гендера головної героїні запам'ятовуються в якості вже зовсім сміховинних припущень; ну і так, це кіно не про Макса Рокатанскі, а формат розповіді, на несподіванку багатьох, що не вкладається в одну грандіозну двогодинну погоню. Але якщо «Дорога» була бойовиком прямого, блискавичного імпульсу, то «Фуріоза» – епос, що мчить по сердитій драматургічній груді крізь десятиліття. Епос, в якому не більше (здорового) фемінізму, ніж в історії про втечу п'ятьох відважних жінок від збентеженого кровожерного патріарха – не кажучи вже про те, що гротеск завжди був невід'ємною частиною світу «Шаленого Макса», будь то лорд Гомунгус з «Воїна дороги» або Майстер з вже відверто фентезійного світу «Купола грому». Іншими словами, той самий Гемсворт не демонструє тут чогось неймовірного – але це, безумовно, влучне кастингове рішення і чи не найяскравіший виступ у кар'єрі односкладного характерного артиста, десь на одному рівні з перформансом Аліли Браун та Ані Тейлор-Джой. До того ж при всіх виробничих обмеженнях тільки сліпий не побачить, наскільки приголомшливо Міллер працює з образом та текстурою антиутопії: скажімо, розрекламована погоня, що різко збуджує темп десь у середині сюжету – той атракціон, що з перших секунд відрощує за глядацькими спинами крила; але є ще й масштабний набіг на Свинцеву ферму, і штурм Цитаделі, за доброю міллерівською трагедією поєднуючи химерну фаталістську поезію та агресивне напруження абсурдистської комедії. Зрештою, історія Фуріози в багатьох сенсах віддзеркалює страшну метаморфозу Макса з класичного оригіналу – коли смерть близької людини підштовхує в обійми шаленості, винесеної в заголовок франшизи: так вибагливий плід зі світу достатку, опинившись у пустелі, проти всіх законів природи проростає в могутній та неприступний стовбур – ту дубину, за допомогою якої великий режисер написав цю шалену трагедійну елегію про крихту надії, що відмовляється розчинятися в масивних дюнах розпачу. І якщо це шлях в один кінець – то з таким фінішом дідуся, глянувши на спідометр, можна лише привітати. #FuriosaAMadMaxSaga