Cinema Plug

​​Напевно, є якась вища кінематографічна правда в тому, як сюжет про Максін, варто було в нього лише влити достатню кількість зірок, грошей та персональних (мабуть, невиправдано роздутих) глядацьких очікувань, скотився в односкладову ностальгічну віньєтку. Виявляється, треба було лише додати до назви химерне XXX і зібрати на майданчику цілу плеяду по-справжньому великих професіоналів, щоб Тай Вест із блискучого стилізатора перетворився на зашуганого копіїста; це коли замість коментаря до епохи можна обмежитися незграбним плагіатом, ось уже вкотре за останні роки обравши як об'єкт поклоніння злощасні 80-ті. Ні, режисер, як і раніше, непогано працює з атмосферою, завзято перегортаючи картинки з улюблених ним Браяна Де Пальми та Пола Шредера, високолобого Гічкока та бульварного джалло, хрестоматійних цитат з Бетті Девіс і не настільки очевидних реверансів до молодшої Копполи; досліджуючи феномен фактору X, Весту навіть приходить парочка цікавих зіставлень з прикладу двох основних експлуатаційних жанрів через скандальні долі й кар'єри Елізабет Шорт та Брук Шилдс. Але в кінцевому рахунку вся сатира зводиться або до безпонтового каламбуру («Тепер у нас усіх руки в крові»), або до зовсім лобових наскоків на відповідні інститути (див. сцену з самовдоволеною Лілі Коллінз). Детективна лінія з убивцею прописана дуже погано навіть за мірками найгірших проектів Ардженто і Бави. Запрошені зірки або затиснуті в лещата гіпертрофованих кліше (Монаган та Каннавале, Бейкон та Еспозіто), або транслюють волю непомірного его самого Веста (Дебікі). Деякі шанувальники трилогії порівнюють цю частину з «Одного разу… в Голлівуді», проте Квентін, змінюючи чужу історію, ніколи не забував творити власну; У Веста ж у фіналі – лише два холостих постріли, в які не зуміла вдихнути пороху ні раптом оніміла королева крику Міа Ґот, ні той факт, що її кульмінаційний спіч, схоже, претендував на серйозний антиклерикальний маніфест. І якщо та ж «Перл» була страшною казкою про дівчинку, яка так і не дісталася смарагдового міста, то «МаXXXін» – швидше, бородатий анекдот про хижачку, що влаштувала зі свого обезголовлення голлівудський аукціон. #MaXXXine

Впевнений, що для переважної більшості сьогодні головне враження від х/ф «Смерч» полягає в тому, що Коннор Рой, виявляється, ще в 90-ті ганявся за смерчами, сподіваючись захистити свій дорогоцінний електорат від зазіхань буйної стихії.

Ще один метавсесвіт 2024-го року, що цього разу виступає оберегом від телефонних шахраїв (відчайдушно рекомендую до перегляду дуплетом).

Зараз чомусь ще більше здалося, що другий «Джокер» може бути частково й варіацією на класичний сюжет про Пігмаліона і Галатею – ось уже втретє для Леді Ґаґи після «Народження зірки» та (а він легко прочитується і так) «Дому Gucci».

Вміє, звісно, ​​людина продавати свої режисерські версії.

Як же я скучив за найвиразнішим крахтінням у кінематографі нового тисячоліття:

Перегляд фінального епізоду, звичайно, пролітає приблизно з таким обличчям та під згадану в субтитрах музику. Відчуття, начебто всім диванним промоутерам сюжету нарешті опустили на голову парочку літаючих овець.

Ще спало на думку, що після новин про винахід препарату, що стовідсотково страхує від ВІЛ-інфекції, наші далекі предки дещо по-іншому ставитимуться до заходу сексуальної революції та всього пов'язаного з ним культурного зрізу (дуже хочеться переглянути «Двійку», так):

Тим часом каст того самого (абсолютно величного) епізоду з другого сезону «Ведмедя», номінованого за НАЙКРАЩУ КОМЕДІЮ:

У зв'язку з двадцятьма п'ятьма номінаціями «Сьоґуна» не можу не згадати абсолютно розривне (проект з нами надовго, згадайте моє слово):

З огляду на всі вступні, нас чекає видатний зразок mindfuck-movie. У Себастіана Стена якийсь надврожайний рік, звісно; якщо за це йому вручили приз на Берлінале, то за Трампа (тепер є непогані шанси) можуть пригостити «Оскаром». https://www.youtube.com/watch?v=_9CmC5Rmsdw&ab_channel=A24

Відберіть хтось у Тая Веста гроші, статус гуру та всіх зірок, товариш раптом якось різко став нестерпним. Усім (і йому в тому числі) подобається думати, що його автопортрет тут персонаж Дебікі, а він з'являється у фіналі та виголошує велемудру промову про те, що ми не повинні отримувати більше, ніж заслужили. І справді.

…продовжувати у дусі попереднього епізоду. Почав заздрити Деймону, який єдиний у серіалі в буквальному значенні спить та бачить підозріло непристойні картинки на кшталт оригінальної «Гри престолів».

Світлої пам'яті однієї з головних акторок дитинства, в яку підлітком було просто неможливо не закохатися.

А ось вам приклад трейлера, який тепер всі носитимуть на руках. Та й як не носити? І чому не на всіх частинах тіла водночас? Таке враження, що Перкінс, Еґґерс та Коралі Фаржа втрьох могли б окупити поточний рік. Дякую за черговий приплив наднової горор-хвилі. P. S. Не забуваємо, що ми зможемо подивитися кіно на великих екранах вже у вересні. https://www.youtube.com/watch?v=B1B3HZRHpEw&ab_channel=MUBI

Ось усі скаржаться на трейлер, а мені все-таки радісно за дідуся, який через чверть століття виконав свою давню мрію про носорогів на гладіаторській арені. Каньє Веста, до речі, у фільмі не буде, якщо хтось раптом сумнівався.

Чому сиквел Inside Out гребе зараз абсолютно божевільні гроші? Та тому що це найчистіша піксарівська ескапістська фантазія, яка в кожному дорослому апелює до давно зачахлого, а то й смертельно позеленілого малюка. Гасло «дорослішання – це помилка» удвічі хороше, коли продає глядачам ідею вічного дитинства, те, що міняти друзів, переглядати ідеали та йти до успіху по чужих головах – тобто змінюватися – недобре, неправильно та негідно. Хоча будь-яка нормальна людина в період пубертату ламає стільки дров, що нерідко потім підсмажується на багатті сорому кілька років до того, як зважиться на сеанс рятівної психотерапії. А тут гормональний шторм – не демаркація між двома станами Райлі, а миттєва перешкода, яку можна благополучно подолати і залишитися щасливою (вибачте – Радісною!) дорослою дитиною. Катарсис. Завіса. І один мільярд касових зборів! #InsideOut2

​​На прикладах доньок Кроненберга та Ш’ямалана вкотре переконався, що непотизм – це дуже, дуже недобре. Від «Наглядачів» можна було очікувати мімікрії під талановитого предка, тим більше що М. Найт і сам досить давно здав позиції, але вийшла якась зовсім жахлива розмазня. Характери схематичні («Мій батько алкоголік. Ось так!», – розкриває свою драматичну долю один з персонажів), твісти хаотично насмикнуті з літературного першоджерела, атмосфера перейшла у спадок від «Таємничого лісу», а семантичний фундамент притчі підпирають настільки важкі багатослівні цегли, що до фіналу не залишається не розжованим ні єдиний натяк, ні єдина пауза. Причому я впевнений, що татко у свої найкращі роки вичавив би з історії програму максимум – про людей та їхнє вічне бажання прикидатися кимось іншим, про ксенофобію як найбільш стійкий патерн нас як біологічного виду, про безглузде сентиментальне реаліті-шоу, з яким часом так легко виявити подібність із власним життям. Втім, одна з центральних метафор про потворні копії та що саме їх відрізняє від оригіналу, тут також є – якщо ризикнете, раджу придивитися якомога уважніше. #TheWatchers

Чому сиквел Inside Out гребе зараз абсолютно божевільні гроші? Та тому що це найчистіша піксарівська ескапістська фантазія, яка в кожному дорослому апелює до давно зачахлого, а то й смертельно позеленілого малюка. Гасло «дорослішання – це помилка» удвічі добре, коли продає глядачам ідею вічного дитинства, те, що міняти друзів, переглядати ідеали та йти до успіху по чужих головах – тобто змінюватися – недобре, неправильно та негідно. Хоча будь-яка нормальна людина в період пубертату ламає стільки дров, що нерідко потім підсмажується на багатті сорому кілька років до того, як зважиться на сеанс рятівної психотерапії. А тут гормональний шторм – не демаркація між двома станами Райлі, а миттєва перешкода, яку можна благополучно подолати і залишитися щасливою (вибачте – Радісною!) дорослою дитиною. Катарсис. Завіса. І один мільярд касових зборів! #InsideOut2

Окрема мука – бачити, як діти Девіда Кроненберга зливають перспективні сюжетні концепти, а ти в процесі перегляду уявляєш, як би круто вийшло, візьмись за хоча б один із них талановитий батько. Кейтлін у цьому сенсі виступила на всі гроші, взявши за основу Humane антиутопію про державну програму, яка з практичних заходів примушує своїх громадян до евтаназії, та зламавши захований усередині антисистемний маніфест у всіх можливих місцях. Кумедний хіба що фінальний висновок про сім'ю, в яку вдихає життя вимушена жертва – від такої мутації посміхнувся б і сам Девід; відкладіть ножі, діти, найболючіше ріже намір. #Humane