Cinema Plug

​​Кілька слів про «Дедпула і Росомаху». Я подивився його кілька тижнів тому, але не поспішав висловлюватися через абсолютне небажання стрясати повітря: всім більш-менш зрозуміло, що це не зовсім кіно, а видатний корпоративний проспект – «Барбенгеймер» цього року, від якого залишилися тільки рожеві шмарклі та ядерний вибух у серцях і розумах стрімко розрослого фандому. Сюжет, всупереч запевненням окремих поціновувачів, тут все-таки є, але це досить лінива компіляція з оповідальної арки серіалу «Локі» (де Макфедьєн всуху програє Оуенові Вілсону) та драматичного бекграунду Логана, з якого за двадцять з чимось років вичавили, здається, все, що можна (як з'ясувалося, не у фінансовому плані). Єдине, що до якогось моменту працює, як годинник – це броманс Рейнольдса та Джекмана, що включає в себе великий медіаконтекст і плеяду хуліганських постмодерністських приколів. Незважаючи навіть на той факт, що на кожен вдалий жарт («Пол Радд нарешті постарів!») припадає кілька креативних рішень зі стійким відбитком недоумства (песик!). Є кілька вивірених екшен-номерів – типу вступних титрів або довгого кадру з армією Дедпулів, що відсилає до «Олдбоя» – але більшість довгоочікуваних камео розчаровано мляво інтегровані в умовність мультивсесвіту; можна згадати, наскільки винахідливіше викрутився Реймі в другому «Докторі Стренджі», де кожен гостьовий вихід прошивала проста і виразна нитка цілісного наративу. Наприклад, з Емми Коррін вийшла першокласна лиходійка за темпераментом, але не мотивацією – й всі зусилля актриси у фінальному акті обнулюються під акомпанемент класичного хіта Мадонни. Це прикол над творчою кризою студії MCU, яка лише коментує, але не пропонує повноцінну рефлексію – замість неї з усією очевидністю спрацювала ставка на умовний рефлекс ностальгуючих мас. #DeadpoolAndWolverine

​​Пішов Ален Делон. Через чутки про евтаназію це не стало великою несподіванкою, але дійсність все одно моментально забарвилася в попелясті відтінки: повне враження, ніби закотилося не просто життя чи кар'єра, а величне небесне тіло. З ким його можна порівняти з великих? Ньюманом, Брандо чи Богардом? Я все-таки схильний вірити, що ні з ким. Він міг бути обпікаюче живим, а міг – апатично-безпристрасним. Міг витягнути будь-який комерційний хіт, а міг і одним поглядом пробурити у шедеврі Клемана, Вісконті чи Антоніоні глибоку екзистенційну западину. Скандальний секс-символ, людина, яка до самого кінця нехтує повісткою та правилами гарного тону – зараз, ймовірно, мало хто знає, що він кував характер на війні в Індокитаї, а освіту в кіношколі замінив потрібними зв'язками у французькому борделі. Ймовірно, Делон не зміг би вписатися до нашої епохи. Пристрасний шанувальник політики генерала де Ґолля відкрито мізантропічних поглядів і з як мінімум одним звинуваченням у вбивстві (власного охоронця!) – він був надто сліпучий, надто талановитий, надто гарний, надто нетерпимий та непримиренний. Але такого «надто» світ – у тому числі й світ кіно – вже більше ніколи не зможе собі дозволити.

Нові кадри з «Субстанції», звичайно, бадьорять не гірше за міцну ранкову каву.

На честь 125-річчя старого Гіча – моя десятка його улюблених фільмів у хронологічному порядку. Без кожного з них світовий кінематограф – меншою чи більшою мірою – осиротів би.

Чистий секс у новому фотосеті Адрії Архони для WhoWhatWear, або ще кілька причин полюбити лінклейтерівський Hit Man (зізнавався йому у великому коханні ось тут ).

Також Альмодовар, Свінтон та Мур вирішили розіграти чергову варіацію на «Персону». Думаю, що ніхто у Венеції не буде проти.

Тизер нового Куарона, який вже на рівні творчої команди виглядає потужною заявкою на головну телевізійну подію цього року. Гарна нагода, щоб перервати мовчання.

​​Чим, на мій погляд, цікавий Longlegs? Зрозуміло, що маркетинг цього фільму продавав аудиторії щось протилежне; що детективна інтрига за великим рахунком не варта й дірки з бублика, а основні характери та мотивування шиті білими нитками (як, наприклад, Гаркер взагалі взяли у ФБР з таким бекграундом?); що, напевно, славетний жанр дефективного детективу не дуже гладко лягає на всю цю екстрасенсорику та містицизм. Але це кіно, як уже багато хто підкреслив, про відчуття – переживання заляканої, зламаної, маленької людинки у великому холодному та відкрито ворожому світі. Цією людинкою є ​​персонаж Лі – спецагент не від світу цього, вічно напружена, розгублена дівчина, що сумнівається: тут дуже знадобилася дещо неземна, майже лялькова краса Майки Монро. Цією людинкою є ​​і її мати – до пори замість земної тверді, що відторгає її, шукаюча розради в небесах. Цим чоловічком є ​​Довгоніг – фактично зламана іграшка в руках темних сил: і потворний грим Кейджа – безсумнівно, перш за все про внутрішню, а не зовнішню деформацію. Цією людинкою, зрештою, є і сам Осгуд Перкінс – дитина, від якої мати, «дозволивши рости», приховувала «брудний», як було прийнято тоді вважати, батьківський секрет; зрештою, Ентоні, багатьма публічно засуджений, загинув від СНІДу, а мати одного разу сіла на один із літаків, спрямований до Веж-близнюків – і не повернулася. Так Осгуд залишився зовсім один. Але якщо герої зведених ним екранних світів намагаються зігрітися в язиках пекельного полум'я, то режисер може дозволити собі публічну рефлексію – творчість, хоч і спрямована цього разу в широкі маси, але, як і раніше, впускає всередину розбитого серця крізь непомірно завищений поріг: це може здатися претензійним актом самозакоханості (й частину з цих звинувачень легко зрозуміти та обґрунтувати), але люди з довгими ногами можуть отримати від цієї історії навіть більше, ніж розраховували. Плюсом йде іронічний контекст, коли окремі діалоги та ситуації вочевидь навмисно вибиваються з очікувань – тобто людина навіть у дуже особистому для себе кіно про мовчання бога, що неминуче провокує на діалог з дияволом, знаходить сили якщо не для сміху, то для теплої усмішки, що вселяє оптимізм. Давайте ж усміхнемося й всі ми на подяку за те, що нам не підсунули ще одну відрубану голову в коробці. #Longlegs

Під час перегляду Longlegs краєчком ока поглядав на витягнуті обличчя глядачів, що звично затарилися пивом та попкорном, і ледве стримувався, щоб не верескнути від захоплення. Крутіше могло бути, якби студія Neon розкручувала, не знаю, фон трієрівського «Антихриста», але й на тому велике дякую. Ну а саме кіно – ні, не з однієї полиці з «Мовчанням ягнят» та «Зодіаком», але й режисера Перкінса, як ми пам'ятаємо за попередніми фільмами, цікавлять зовсім інші методи та теми.

​​Нарешті подивився Aggro Dr1ft – не можу не визнати, що експеримент цікавий, але і, як часто буває з цим автором, досить стомлюючий. Це якби один з епігонів Маліка раптом відкотився в пубертат й зняв півторагодинний кліп про непросту пацанську місію з очищення земної благодаті від пекельних нечистот – причому дія, переведена в інфрачервоний спектр, явно символізує одягнений на картинку специфічний мефістофельський фільтр. Головний герой здебільшого не вимовляє, а зачитує свій пишномовний внутрішній діалог («Я найкрутіший вбивця!», «Мені потрібні тільки гроші!»), є кумедний персонаж Тревіса Скотта зі зміїним язиком, центральний конфлікт включає в себе потішно відмальований демонічний бестіарій та антагоніста з пропорціями бодібілдера та звичкою злягатись зі своєю катаною. Для Гармоні Коріна це, зрозуміло, черговий формалістський виклик, спроба знайти ще через одну радикальну витівку другу молодість – навіть фінал проти всіх очікувань проповідує світло («Бог є любов!») і надію на передачу творчої естафети новому, ще сміливішому (або божевільнішому?), поколінню. Але проблема фільму, як, вибачте, висловлювання – у тому, що шукана друга молодість знову перетворює Гармоні на підлітка, якому щосили хочеться перекричати дорослих: так було і з «Ґуммо», і з Julien Donkey-Boy, і з «Трахальниками сміттєвих бачків». Але підліток нещодавно розміняв шостий десяток, і його найкращі роботи – саме ті, де було намацано компроміс між безпосередністю мислення та зрілістю викладу: тому з «Містера Самотності», або тих же «Відв'язних канікул», вийшло по-справжньому ульотне, що багаторазово посилює фірмову корінівську дурницю, кіно. А так це не більше, ніж позерство, жест, чия краса зберігається виключно на папері – і на довгій дистанції стає не так вже й важливо, злягаєшся ти з бачком для сміття або самурайською катаною. #AggroDrift

Коли у «Дому дракона» раптово вийшов повноцінно хороший епізод:

Х/ф «Смерч», якби за його постановку взявся я:

Ремейк «Смерчу», який видають за його сиквел, симпатичний, але із синдромом інді-режисера на повідку у великої студії. Тобто замість романтики осоромлений гуманізм (Спілберг – сухар!), а замість революційного екшену (як було в 90-ті) маємо пару-трійку сцен, що не виправдовують цифр заявленого бюджету. Ну, хоч навалили крупняків Дейзі Едґар-Джонс! Знов-таки, не міг позбутися, яку мелодраматичну лінію з нею та Пауеллом міг би викрутити ну хоча б той самий Еммеріх у свої найкращі роки. #Twisters

Всесвіт MCU ще через п'ять років:

​​«Тихе місце: День перший», при всіх симпатіях до Сарноскі, на мою думку, не найвдаліша спроба всидіти на двох стільцях. Що відразу впадає у вічі – всерйоз понівечена екшен-складова: щодо саунд-дизайну, графіки та набору фірмових для франшизи концептуальних фішок кіно виглядає набагато бідніше, і це при бюджеті, що перекриває дві попередні частини. Сарноскі не цікаві ні монстри, ні тим більше мальовничо зруйнований Нью-Йорк – він знімає просту та зрозумілу історію про переосмислення цінності людського життя на порозі неминучої смерті. Ось тільки переїхавши до Голлівуду, йому довелося додатково нашпигувати її натужною мораллю та сентиментальними кліше. Тут і традиційні для сюжету про невиліковно хворих муки циніка, що перероджується, і рефлексія на тему того, як правильно жити, щоб дозволити собі померти без жалю. Хоча, здавалося б, що може бути людянішим, ніж бажання відзначити апокаліпсис піцею? При цьому Люпіта старається, котик, що легко переграє всіх комп'ютерних тварин останніх років – краса, й загалом у «Дні» проглядаються (чи прослуховуються?) ті вишукування, з яких могла б вирости по-справжньому сумна та красива антиутопія – але це було б вже зовсім інше кіно. Якщо перші дві частини можна цінувати за виплески чистої кінетичної енергії, то цього разу нам підклали якусь свиню. #AQuietPlaceDayOne

Варто, звичайно, подивитися х/ф «Материнський інстинкт» (оригіналу не бачив, каюся) тільки заради того, щоб переконатися – будь-хто може помістити в кадр двох однаково талановитих богинь сучасного Голлівуду, але далеко не кожен зважиться висунутися з-під їхніх височених підборів. Весь сюжет повинен будуватися на амбівалентності характерів і нашого з вами сприйняття того, що відбувається, а я до самого фіналу не міг позбутися думки, що дивлюсь повчальну п'єсу про те, як інтелігентну молоду жінку, що пережила страшний удар, зводить з розуму боягузлива лицемірна підозріла стерво. Якби Гетевей із Честейн знімав хтось хоча б з десятою часткою таланту Поланського чи Гічкока, світова кіногромадськість точно б збожеволіла.

Твоє обличчя, коли посеред сеансу в зал вламуються глядачі з підгрупи «жуйні» і починають закочувати нескінченні арії своїм ненажерливим їдалом на фільмі, який називається, бляха, «ТИХЕ місце». Третя частина, а я все ніяк не звикну до цієї феєрії.

Коли ти серйозна драматична актриса (див. трейлер ), а більшість глядачів досі кличе тебе Багряною Відьмою:

Досі не віриться, що у нової «Фантастичної четвірки» (при тому, що обидві старі були втоплені в помиях) буде каст, за який віддав би руку будь-який американський auteur, що поважає себе.

Єдине здорове бажання після чергового епізоду «Дому дракона», що підтримує ниткоподібний пульс: