Cinema Plug

​​Традиційний топ найкращих фільмів року за версією мене: «Субстанція». Грандіозний атракціон на тему того, що ми всі потай мріємо про те, щоб форма нарешті поглинула зміст. «Передчуття». Начебто Кроненберга одружили з Аленом Рене; пророча антиутопія про загибель почуттів, що пригнічує людство сильніше за будь-які техногенні катастрофи. «Насіння священного інжиру». Антидержавний памфлет, віртуозно розказаний мовою класичного іранського кінематографу; найрадикальніший та вистражданий авторський жест року. «Новий рік, що так і не настав». Румуни знову закріплюють за собою статус однієї з найсильніших кінематографічних шкіл зараз, але це не новина; ймовірно, найвишуканіша з усіх доступних страв на вашому святковому столі прямо зараз. «Фуріоза». Блокбастер року, який успішно поєднує фаталістську поезію з агресивним напруженням абсурдистської комедії. «Найманий убивця». Типова для Лінклейтера онтологічна головоломка , бездоганно запакована у фабулу трагікомічного трилера; Пауелл та Архона – найгарячіша екранна пара року. «Потік. Останній кіт на Землі». З великим відривом найкраща анімація року – коли будь-які слова, як нам нагадує формат, будуть зайвими. «Байкери». Злочинно недооцінений фільм про той вітер змін, що трагічно вибив з сідла останніх безтурботних їздців. «Емілія Перес». У рік повального захоплення мюзиклами цей – найкращий. Ще одна історія про пошуки внутрішньої свободи через зовнішні метаморфози: якщо у світі є справедливість, Салдана отримає за свою роль «Оскар». «Я бачив світло телевізора». Вкрай дивний, специфічний і багато в чому недооцінений горор. Самотність, фрустрація та невизначеність зумерів перед чарівною магією екрану, що всмоктує, нейтралізує особистість й залишає по собі пустоту, що зяє. Всіх з Новим роком, і дивіться лише гарне кіно!

​​Традиційний топ найкращих фільмів року за версією мене: «Субстанція». Грандіозний атракціон на тему того, що ми всі потай мріємо про те, щоб форма нарешті поглинула зміст. «Передчуття». Начебто Кроненберга одружили з Аленом Рене; пророча антиутопія про загибель почуттів, що пригнічує людство сильніше за будь-які техногенні катастрофи. «Насіння священного інжиру». Антидержавний памфлет, віртуозно розказаний мовою класичного іранського кінематографу; найрадикальніший та вистражданий авторський жест року. «Новий рік, що так і не настав». Румуни знову закріплюють за собою статус однієї з найсильніших кінематографічних шкіл зараз, але це не новина; ймовірно, найвишуканіша з усіх доступних страв на вашому святковому столі прямо зараз. «Фуріоза». Блокбастер року, який успішно поєднує фаталістську поезію з агресивним напруженням абсурдистської комедії. «Найманий убивця». Типова для Лінклейтера онтологічна головоломка , бездоганно запакована у фабулу трагікомічного трилера; Пауелл та Архона – найгарячіша екранна пара року. «Потік. Останній кіт на Землі». З великим відривом найкраща анімація року – коли будь-які слова, як нам нагадує формат, будуть зайвими. «Байкери». Злочинно недооцінений фільм про той вітер змін, що трагічно вибив з сідла останніх безтурботних їздців. «Емілія Перес». У рік повального захоплення мюзиклами цей – найкращий. Ще одна історія про пошуки внутрішньої свободи через зовнішні метаморфози: якщо у світі є справедливість, Салдана отримає за свою роль «Оскар». «Я бачив світло телевізора». Вкрай дивний, специфічний і багато в чому недооцінений горор. Самотність, фрустрація та невизначеність зумерів перед чарівною магією екрану, що всмоктує, нейтралізує особистість й залишає по собі пустоту, що зяє.

Коли намагаєшся підбити якісь персональні підсумки року, не подивившись Еґґерса, Корбета, Кроненберга та Альмодовара.

Песик та Рейчел Броснаген прикольні, але сам Коренсвет все ще виглядає зниженим у ціні Генрі Кавіллом – на це, вже вибачте, грає їх очевидна зовнішня подібність. Але в різноманітності візуального стилю Ґанна, судячи з трейлеру, сумніватися не доводиться, і круто, що він не став змагатися зі Снайдером, який колись мудро заземлив екшен-хореографію у бік брутального реалізму. Є шанс, що в цьому «Супермені» буде стільки гумору та романтики, скільки не було з часів Річарда Доннера.

Про «Час жити», що претендував на головні романтичні соплі поточного сезону, навіть сказати нічого. Він настільки в нерві часу, настільки очевидно перенасичений надійними мелодраматичними кліше, що замість feel good ми отримали якесь суцільне safe bet movie. Про любов сильної й незалежної ракової хворої Флоренс П'ю та знов експлуатуючого образ інтелігентного безхребетного слинька і роззяви Ендрю Гарфілда. Не хочу вживати на адресу останнього негативні конотації – все-таки суто акторськи людина на раз-два переграла Тобі Магвайра в найзворушливішому романтичному дуеті сучасної супергероїки – але без усмішки на цю злободенну спекуляцію, на жаль, не поглянеш. За весь фільм запам'ятовується рівно одна сцена з несподіваними пологами в суспільному сортирі – а так, після духопідйомної історії про те, як важливо жити, а не існувати, залишається лише сторонній присмак нудотного дидактизму. Зумерський «Солодкий листопад», на жаль, виявився надто солодким.

П'ять різдвяних листівок на персонажних постерах «Носферату». Дуже сподіваюся, що Еґґерс як слід підірве новорічний бокс-офіс.

Скільки ж кемпової макабричної іронії у синопсисі «автомобіль із Дженною Ортеґою збиває єдинорога у новому фільмі від студії А24». У трейлері багато блазнюють, і шкода, що біля керма не якийсь Арі Астер – але нудно точно не буде.

Шпигунський трилер з Фассбендером та Бланшетт від одного з найрезультативніших перфекціоністів в історії новітнього кінематографа виглядає і звучить як більш ніж переконлива заявка на п'єдестал жанру, що переживає друге дихання. Дуже сподіваюся здобути не менш віртуозну інтелектуальну гру з глядачем, ніж у фінчерівському «Вбивці» з тим самим Фассбендером.

Свіжий монохромний фотосет Стейсі Мартін як вичерпна ілюстрація до словникового визначення «високого стилю».

​​А от «Потік» поки мій головний претендент на звання мультфільму року. Там, на відміну від «Дикого робота», немає жодного рядка діалогу, при цьому режисер Зільбалодіс говорить приблизно про ті ж речі – зіштовхуючи полярні індивідуальності всередині ланок харчового ланцюга, – але робить це з такою ніжністю, тактом, розумом та професіоналізмом, що залишається, подібно до головного героя, всі півтори години нявкати і жмуритися від захоплення. При цьому на рівні атмосфери «Потік» насичений меланхолійною, підкреслено елегічною інтонацією; тут і про Ноїв ковчег, і про вічну подорож (ну так, потік!) змінними струмами життя, і про єднання перед обличчям апокаліпсису, позбавлене типових для Голлівуду боягузливих еківоків. На сцені з відображенням у фіналі одразу розумієш, що це один із найсильніших кінодослідів сезону – без жодних знижок на формат чи дитячість фабули; ось кому в кращому зі світів варто було б вручити «Оскар». #Flow

Зайве нагадування про те, що Демі Мур у свої 62 виглядає як чийсь відретушований двійник.

Цікаво, наскільки серйозно сьогоднішні геополітичні розломи спонукали гарлендівський інтерес до жанрової специфіки, де практично неможливо обійтися без кон'юнктурних еківоків. Тим більш хвилюючим виглядає для нього (та й глядача) новий художній виклик; вболіваю за чоловіка обома руками.

Якби п'ятниця 13-го була дівчиною.

Дізнався тут, що, виявляється, Грегг Аракі нещодавно закінчив зйомки нового фільму I Want Your Sex. Там, згідно з синопсисом, Олівія Вайлд грає ексцентричну художницю провокаційних поглядів, яка використовує юного Купера Гоффмана як для творчого натхнення, так і, відповідно, сексуальних втіх; першому начебто спочатку все подобається – але це, як ми пам'ятаємо, новий фільм Грегга Аракі, тому нескладно здогадатися, що ні до чого хорошого героїв подібні експерименти не приведуть. Крім того примітного факту, що Греггу ще хтось дає гроші на нове кіно і в нього продовжують зніматися талановиті молоді артисти, наважуюся припустити, що зараз чи не йому одному під силу реанімувати багатостраждальний жанр еротичного трилера; старий Верговен, який паралельно працює у суміжній сфері, здається, таки вирішив зробити ґрунтовний крен у бік політичної сатири. От би ще потім привезли готовий результат до Канн.

Рідкісний приклад трейлеру, що виправдовує очікування, болісно розтягнутого на багато (дякую, що не 28) років. Вважаю, що ми всі заслужили щонайменше ще одну видатну зомбі-трилогію. https://youtu.be/mcvLKldPM08?si=5BG25mXovTBT2C9T

Це Адам Драйвер дізнається про вибір Паапи Ессієду на роль Северуса Снейпа:

От ким треба бути, щоб зуміти зробити хороше кіно про болісний вибір між егоїзмом та ідеалізмом на тендітних терезах правосуддя, символічно перетворивши у відкриваючому кадрі Зої Дойч на Немезиду? Іствуд, як і раніше, такий один, а вибір, який зробили Warner Bros., фактично вимкнувши «Присяжного №2» з нагородного сезону – привід для якогось окремого страшного суду; хай тепер дідусеві розчищають дорогу до наступного (обов'язкового) проекту.

От ким треба бути, щоб зуміти зробити хороше кіно про болісний вибір між егоїзмом та ідеалізмом на тендітних терезах правосуддя, символічно перетворивши у відкриваючому кадрі Зої Дойч на Немезиду? Іствуд, як і раніше, такий один, а вибір, який зробили Warner Bros., фактично вимкнувши «Присяжного» з нагородного сезону – привід для якогось окремого страшного суду; хай тепер дідусеві розчищають дорогу до наступного (обов'язкового) проекту.

От ким треба бути, щоб зуміти зробити хороше кіно про болісний вибір між егоїзмом та ідеалізмом на тендітних терезах правосуддя, символічно перетворивши у відкриваючому кадрі Зої Дойч на Немезиду? Іствуд, як і раніше, такий один, а вибір, який зробили Warner Bros., фактично вимкнувши «Присяжного» з нагородного сезону – привід для якогось окремого страшного суду; хай тепер дідусеві розчищають дорогу до наступного (обов'язкового) проекту.