синьоока

Чи всі винуваті? Чи всі винуваті чи лиш я сама, Що серце смакує, як чорний туман? Вдягаю веселку, взуваю желе І вперто шукаю в собі щось живе. Дитячими травмами стелена постіль, Під ранок вбачаю завершення посту, Аскези від мізкорозкопок, синдромів, Їх синтез — це мій особистий феномен. Так хочу кричати: я тут, подиви! (Мене тут немає, я порох, я цвіль — Дитина облізлих від втоми шпалер). Звертаюсь до Бога, та кажуть: він вмер. Міняю рожевість на захист від сонця, Та сонце, напевно, ненависний соціум. Дитина в їдальні питає за бублик. «Скінчилися. Може, бажаєте булінг?» Облизують душу облізлі коти. Скребстися стомились, а я — від отих, Для кого я засіб, підстилка, чернетка, Зішкрябую з серця приписку «you’re welcome». Червиві. Чи люди, чи, може, черешні? Внесіть-но заставу! Добро під арештом. Як завжди, не може пролізти крізь ґрати, У нього між ребер видніється кратер. Поповню добірку із префіксів «не», Без зброї воюючи з каторжним днем. У мене в цій грі незліченні ходи. І всі винуваті, й водночас — лиш ти.

Нічне соц.опитування😇 Який мій вірш подобається вам найбільше?

опа. дивіця. #вголос

тю. забула. пишу-пишу і забуваю вам показувати. 28.03.

Л. сизойка сьогодні співає на диво гучно із піснею вилітає з потемок самотності в ранок любові вічно схвильоване море сьогодні на диво спокійне Вілю, рушаймо у плавання бурі залишились в осені штилями бавиться літо перший стрибок з парашутом у небо з насиченістю на максимум спочатку боїшся ступити крок а потім тебе огортає вітер щастя дивись — ми летимо над містом і на цій шаленій висоті сьогодні на диво анітрохи не холодно бо я нарешті зовсім не боюся впасти моє море сьогодні на диво спокійне моє нічне натхнення на варті твого безсоння сизойка виспівує «наново» а я наново закохуюсь у тебе бо слово любов починається з літери «л»

можна було і краще коли обдарована дитина вступає в університет, її мрії горобцями бʼються об вікна і падають. кожна пара — параноя. слухаєш смертний вирок. суддя каже: «чотири». кожна пара — пара Ноя. посеред повені сліз ти у ковчезі своєї четвірки, та місця замало, як і докладених зусиль. потім червоний диплом — у колір очей після кожного побачення з безсонням. тремор сьогодні у тренді серед відмінників. диплом змащений кровʼю, а під підписом ректора ледь помітним шрифтом «цього все одно недостатньо». кущі творчості стогнуть від вогню «твоя стеля чиясь підлога». квітнуть «твоя стеля чиясь підлога». кричать «твоя стеля чиясь підлога». палають «твоя стеля чиясь підлога» та чомусь ніяк не згорять. ти — одвічна триєдність: критик, поет, людина. людина спостерігає, як критик знову душить поета. спостерігає і плаче. а коли ти нарешті отримаєш не шоколадний Оскар, розгублено йтимеш на сцену, мокріючи під софітами, з обличчям в колір доріжки, стара плівка знову заїдатиме на фразі «мені всього-навсього пощастило». а коли я нарешті достраждаю цей вірш і, запинаючись, читатиму його на літературнику, бар вибухне оплесками. я скажу «дякую», а подумаю: «можна було і краще».

18… 🕯️ Ну все, відтепер лише дорослі вірші.

Латина Поет-першокурсник шукає ідеї для віршів. За перший семестр присвят одногрупницям з вишу Мотиви кохання незле остогидли хлопчині: Два — Настічці, бо пригостила лапшею в чін-чіні, Три збірки — Марусі-відмінниці (дяк за конспекти), Чотири — для Віки (у неї бабуся — проректор), З десяток верлібрів — для старости (знищити н-ки), І навіть один для Артема (ну дуже гарненький). Свіжіших думок вимагають сонети і хайку. Кому ж присвятити шедеври, якщо не коханкам? Щось тьохнуло раптом, цій влучності заздрить і тіндер: За розкладом далі нова дисципліна — латина! Тож вірші течуть, торжествує душа графомана, Слова чужоземні блукають у пристрасних мандрах. Записує: карпе і дієм, моменто і морі, А думає: нащо тих карпів дістали із моря? Уперто у кожен катрен додає щось крилате І пошепки дякує рідній своїй альмаматер, За те, що відкрила майбутньому генію лінгву, Цим творам позаздрять і Стус, і Франко, і Теліга. Матуся сказала, що син — обдарований, майстер, Що час вже на сцені серця всіх фанаток украсти. Готується рвати літвечір квадратною римою. Хтось скаже нещасному? Я ж бо, напевно, утримаюсь…

коли повернешся коли Вергілій виведе тебе за руку з пекла ти забереш увесь холод додому тоді сніг випаде в травні і моє ісусове серце розлетиться кульбабовим цвітом по зовсім чужому місту. коли майорітимеш переді мною світанковим місяцем і воскреснеш у моїх снах я знову зможу бачити світ не чорно-білим я полюблю їсти цибулю і буду плакати лише від неї. коли повернешся з вирію із червоною трояндою біля серця посеред зелені тіла мені досі буде сімнадцять хоча зморшки казатимуть інше. ні — коли не повернешся я піду по тебе туди де небо цілує море ні-коли не повернешся я все рівно піду по тебе.