компот із метеликів 🦋

ЛІБЕР РАБИНОВИЧ * * * Блакить буруном котить повінь, Тону я цяткою у ній. Навколо зоряні вогні; Блакить буруном котить повінь. Пташині, гімни голосні Лунають десь у далині. Блакить буруном котить повінь. Тону я цяткою у ній.

ТАРАС РІЛЬ @saysayno * * * я не знаю твого імені питаюся хочеш чай із грибами і ти крізь натовп втікаєш згодом до мене і я обіцяю налити цього триклятого чаю беру твою згоду за шию за маленькі дитячі груди цілую й кусаю на цілий вечір на цілу ніч двома ось цими ривками зубами я тебе маю а потім майже не даю чаю бо ти лесбійка і в тебе є дівчина ось поряд підозріла а ти пахнеш ліпше за мухомор і кордицепс я тебе полюбив на кілька хвилин мені цього досить зникаю у танці танцюю з іншою дитиною справді дитиною що вона робить на рейві? але мені спокійно ти показала паспорт тобі вісімнадцять вдар мене ще раз по пиці і в кутку притисни я ж барига кажеш люблю хіба гроші а я заберу в тебе слину губи широкі зіниці нарешті не буду чоловіком хорошим і я навіть не знаю чому ти мене поцілувала це так добре й дивно наче вкрасти з магазину морозиво я можу тебе й далі любити хай це буде історія для хлопців позірно

О, димарі …і останнього дня Він піді́йме із пороху цю шкіру мою, яка розпадається, і з тіла свойого я Бога побачу О, димарі На вигадливій оселі смерті, Як тіло Ізраілеве зносилось димом До хмар — Стрічала його зоря, мов сажотрус Зчорніло воно Чи це промінь сонця? О, димарі! Шляхи на волю праху Єремії та Йова Хто вас надумав, хто камінь за каменем Вимостив шлях для втікачів із диму? О, смерті оселі, Гостинно облаштовані Господарю, що сам якось був гостем — О, ви, персти, Вляглися на порозі Як лезо поміж смертю і життям — О, ви, димарі, О, ви, персти, І тіло Ізраілеве — дим у повітрі! Неллі Закс

АРТЕМ КІТОВИЧ @digitalscriber_third * * * завмерли нестриножені волошки завмерли насторожені олені завмерли нетривожені струмки позавмирали ліси гомінливі трепетні омах огнистий понад полем майже торкнувся стерну позавмирали пошлі каламуті й змії потонули в ній, натомість по болотах поплазували кущі дурман-трава єдина не завмерла розправила плечі, встала і пішла і все за нею попростувало далі

Ось це воно? остопиздогидло словмбріон щипцягнули гаплоїтери яєшнебіжчика брудлогу вкрапльовували лезоточила зґвалтитулована марнадіями головішниця операцвинтарна захлибльовувалась павутравмами сподівбивств припечаль вугільйотиною ротроянду світабір позбаврізаний слухаменуття світабір позбаврізаний зородків аморфій

Твоє ім'я з трьох складів хуярить мені в серце. так куля знайшла Бога. і так пестила себе ножем якась дурепа як ми з тобою на кухні, у ліфті чи в ліжку були один для одного - весняними. відлигою, полум'ям нашого маленького квітня. ніби помер мій внутрішній Сталін і застрелився твій особистий Гітлер але ти все одно називаєш мене Піночетом чи Мусссоліні а я хотів би загинути з тобою, стоячи у краєвиді стіни, тримаючи тебе за руку як Чаушеску з дружиною на розстрілі я дивлюся на тебе. як жителі Нагасакі дивилися на виліт самотнього літака тоді, в сорок п'ятому, і думали: «блять, йобаний в рот» або як там у них говориться. не знаю. я не вчив японську. але ти признаєшся мені в коханні по-французьки, вологу мову з концтабору губ випускаючи, щоб уколоти мене своїм адреналіном, щоб вічна тундра моя розтанула. це проста інструкція: врубай дефібрилятори своїх стегон. роби розряд, і ще, і ще, врятуй мене з бананової республіки мертвих, там виють собаки, сирени мєнти і швидкі не затикаються, але твій напівшепіт «між тим» пробуджує від неспокійного п'яного сну. я лежу у своєму кислому ліжку останками всіх дочок жертв Аушвіцу не знаючи, як прожити цей день, якщо тебе не роздягнути. як заварювати каву, не відчуваючи твого запаху? як пускати собі кров, не ловлячи божевільного погляду? та й нахуй не здався мені сон, якщо ти не лежиш зі мною поряд, але я приповзу до тебе, навіть якщо мої нутрощі розкидає по гілках фугасним снарядом. Je t'aime або як там у них говориться. не знаю, я не вчив французьку. Культура не втішає.

ЮРІЙ КЛЕН СОФІЯ Нехай твій дзвін заглушать літаки. Нехай тебе знесуть і хай на місці, Що освятили літа і віки, Поставлять памʼятник добі нечистій. Нехай змурують чорний хмарочос Там, де стоїш ти, біла й золотава, О ліліє струнка в намисті рос, Яку плекала мудрість Ярослава! Нехай здере новітній печеніг Смугляве злото з бань на кінську збрую І скрізь полишить слід блюзнірських ніг: Це лиш мара нам видива гаптує, Які триватимуть недовгий вік. Коли спорудять зал з бетону й скла І електричний вихор зашаліє Там, де священна сутінь залягла Й в дрімотнім сні спочила Візантія — То знай: це все пройде без вороття. Так само снились нам колись татари. То ж знов чаклун якийсь навіяв чари, І бачиш ти примари небуття. Правдивий світ — не той, для ока зримий, — Крилами розтинаючи вогонь, Гойдають тихо грізні серафими На терезах своїх долонь. Він, наче плід, важніє й дозріває, Наллятий плином невідомих лон, І темний сік, буруючи, співає, Немов вино господніх грон. Колись усім обʼявиться, як чудо, Істота з кожної з земних речей. Настане день... світ спалахне, й полуда Тобі спаде з засліплених очей. В священнім жасі, дивно скамʼянілий — Немов хто в вічність відчинив вікно, — Побачиш ти у млі нестерпно білій Все, все таким, як справдіє воно: Хрестом прорізавши завісу диму, В красі, яку ніщо не сокрушить, Свята Софія, ясна й незрушима. Росте легендою в блакить.

КОСТЯНТИН КОВЕРЗНЄВ * * * а люди якi користуються газовими плитами так само матимуть задоволення вiд того що пiвгектара народжується з болем що ми всi як державнi службовцi володiємо правом паркувати авта перед сiрими будинками кволости перед їхнiми сiрими будинками розпусти перед озвученими гризотами землi перед цилiндром найкращого капелюха всi безсумнiвно радiснi теплi i тремтливi колiнами стиснутими разом i нiяк інакше поруч стоятимемо у присмерку стертих плечей екзотичних татуювань вiдчуваючи присмак у ротi вiд гнiву газових плит якими користуються люди що замученi своїм задоволенням

ОСТАП СЛИВИНСЬКИЙ * * * Вона їде на рамі, як пташка, що ненадовго присіла на гілку, роздмухана і оперена, з двома стуленими колінцями, що шлють солодкі позивні водіям зустрічних вантажівок. Його бачимо невиразно, зате чути, як фляга його постукує об сідло з кожним натисканням педалей. Мугикає мелодійку, з якого фронту він її привіз? Тут такої не знають. Вона тримає у жмені лісові горіхи, частує його, не обертаючись — точніше, підносить їх навмання, а він ловить горіхи вустами, що нагадують брунатну поторочену латку. Назад, зі станції, вона вертатиметься сама, більше схожа на фігурку з паперу, суха, рівна, двовимірна, звикла вправлятися в цій любові, як у добуванні обіду з нічого — жменьки чаю і двох картоплин. Буде їхати крізь перші удари дощу, перемотуючи ногами засвічену плівку, безкінечний порожній кадр, у якому він колись забігав до вітальні і крутив її довго в обіймах. От, пуста мова любові, що торгується із надією, як одноногий стілець із пічкою: ще хоч до полудня не чіпай, якщо вже не дано мені пережити ніч.

КАТЕРИНА ЧАЙКА @lit_spalah ДОСТА! Я ніколи не бачив Серпокрильця Тільки свист неподалік Крилатою ракетою Цяпнув Та й зник собі Медитацією Сирену осідлати неможливо Вона як теорія змови Виникає несподівано Але завжди має передумови Іноді навіть спонсора Зіщулений щур Хвостиком прошмигнув А може то глевке небо Створює міражі На опорному пункті Птахи не мають ваги Літають над набережною До середини Дніпра Скоро настануть тропіки Завершиться війна Ніхто не їстиме Їлкі плоди кокосів Хіба жирафи Залізними ногами Витанцьовуватимуть Спека завоювало місто Соломон надсилає пуер Гуманітаркою Перетнулися навпроти Імпровізованої чайної Раптово розлетілись Наче серпокрильці Різними сторонами ріки Справи не чекають Поезія тим паче Створюємо супротив Повітрю