Русалка літературна | Читацький щоденник Росави

Каталог книжкових клубів Megogo запустили проєкт з каталогізації українських книжкових клубів. 👉 https://mbooks.com.ua/booksclub-hub/ Тут можна знайти книжковий клуб у своєму місті, відфільтрувати за платно/безплатно та онлайн/офлайн. Єдиний нюанс, голови клубів мають додати туди свої клуби самостійно, тому каталог іще не зовсім повний. Якщо ви ведете книжковий клуб, то неодмінно додайте.

Книжкові клуби в Чернігові на другу половину літа 🔷️ 24 липня: «Лімб» Кирила Половінка 🔶️ 8 серпня: «Чорти» Джо Аберкромбі 🔷️ 5 і 9 серпня: «Цирцея» Медлін Міллер

Заздрість

А от із творчістю точно треба щось робити. Видавчиня недвозначно натякнула, що сподівається на те, що Беккі вже працює над новою книгою.

З якою божевільною швидкістю пише книжки ця героїня? За 70 сторінок сюжету вона вже написала дві, і тепер з неї хочуть третю. Заздрість 👀 #літературна_кав_ярня

Нічогенькі в цьому світі хулігани: таємно засовують ганчірки в духову шафу і підпалюють їх. А потім вся кухня ледь не згорає. Мммм.... #літературна_кав_ярня

Ображати читачів романів, а надто читачок — давня традиція 🤌 Класно, що про це записали відео українською. Можливо, іще одне, але, як на мене, про це досить рідко говорять. https://youtu.be/PDKFLhH2LQs?si=UTG2bvkt1Qyurs3P

Це той випадок, коли я була певна, що далі цікавіше не стане, але книжка змогла здивувати. 👆

Видання Українською книжка вийшла у видавництві "Lobster". Це перша моя книжка від них, і я, перш за все, потішена крупним розміром шрифта — для моїх -5 це ідеально. Переклад Юлії Герус легкий і приємний. Але найбільше тут я залипала на ілюстрації Кіта Томпсона — кожна з них передає динаміку й епічність подій. Читати чи не читати "Левіафан" — це неспішний розгін, який у фіналі приємно дивує. Якщо ви шукаєте добре спроєктований стимпанк, але без перенасичення деталями, то це воно. Якщо ви людина, якщо хочете покопирсатися в нутрощах, аби зрозуміти, як же воно таки працює, то, можливо, відповідей "Левіафана" буде вам недостатньо. Що безперечно цікаво, то це як повернеться хід війни в ці альтернативні часи Перші світової, і вже наступна зупинка героїв — Османська імперія. Тиць на початок відгуку

Вижити, коли повсюди хаос І Дерін, і Алеку, яким по 15 і 16 років відповідно, доводиться швидко дорослішати. Скінчилися безтурботні часи простого дослідження світу та навчання, тепер доводиться пильнувати, аби не збутися життя. Особливо, коли на тебе полюють зграї бойових крокоходів. Особливо, коли на тебе налітають ворожі дирижаблі з гаслом "полонених не беремо". Тут кожна хвилина може стати останньою. Коли світ кидає в хаос, в якому ще неясно, хто кому друг, хто кому ворог, Дерін та Алек намагаються допомогти одне одному, хоч їхні світи й чужі. Пригоди та підлітки Перша половина книжки схожа на етап навчання на початку відеогри: так, Алеку треба тікати вночі, так, Дерін треба не видати себе на іспиті, але водночас ставки поки невеликі, а вороги — безликі. Герої відчуваються ще досить наївними і дитинними, років на два молодшими, ніж вони є. Висловлюючись поняттями Сандерсона, авторська обіцянка поки незрозуміла. Тому на початку пригодницька складова з емоційною віддачею слабенька, а оскільки це янг-едалт, фізика й біологія світу розкривається без закопування у фантастичну науку, і місцями трохи піднудьговуєш: коли ж почнеться обіцяна дія? А вона починається з класичним ходом для стимпанку — падінням дирижабля, чи то пак біоапарату "Левіафан". От тоді вже треба робити все і зразу: підняти судно, відбитися від німців, не видати своїх секретів і спланувати, що ж робити далі. Це ходіння по тонкій кризі — при чому буквально. 200 останніх сторінок читаються на одному подиху і саме вони переконали мене, що варто читати далі.

Концепція світу Навіщо один варіант розвитку технологій, якщо їх може бути два? Країни світу Вестерфелда поділилися на непримиренних антагоністів. З одного боку, австрійські й німецькі машини, які працюють на паровому двигуні, дозволяють переносити на собі цілі гармати та нагадують величезних роботів чи павуків. Пілотувати такими машинами треба вміти, от Алеку й доводиться швидко відточувати свої навички на "Громоході". З іншого боку, тварини-мутанти, розроблені британськими вченими, всередині яких навіть можна літати. "Левіафан" — це не просто тварина, а ціла повітряна екосистема з кита-каркаса та сотень дрібніших тварин, які здатні підживлювати основне тіло, знаходити витоки та за потреби захищати від ворогів. Дерін щастить потрапити на палубу саме цього величного творіння. Звісно, залізяки й дарвіністи, як вони себе називають, терпіти одне одного не можуть. Звісно, вони вважають свої технології кращими, ніж у іншого. Ну ще б побилися, їй-бо! 🔪 А, ну до цього все і йде...

"Левіафан", або в кожному поважному стимпанку дирижабль мусить упасти Я вже думала, продовження точно читати не буду, але друга половина роману змусила мене передумати. 🤔 "Левіафан" — перша частина стимпанкової/біопанкової трилогії американського фантаста Скотта Вестерфелда — розгортається на самому початку Першої світової війни. Вбивство ерцгерцога у Сараєво, великі бойові меха-машини і живі дирижаблі, сплетені з біоматеріалу кита. Чим не матеріал для аніме? (До речі, у 2024 році Нетфлікс справді зробив за цими романами аніме). Але є один нюанс — це роман про підлітків, а саме Алека, сина ерцгерцога, якого тепер всі хочуть вколошкати, та Дерін, дівчини, яка прикидається хлопцем, аби служити мічманом на повітряному кораблі. "Що не так з підлітками?" — спитаєте ви, ставши руки в боки. Та все так, але про це згодом, адже ми тут передовсім заради пригод та епічних протистоянь технологій.

Це той випадок, коли я була певна, що далі цікавіше не стане, але книжка змогла здивувати.

Дивний чувак Значить, наша героїня пише секретно романи під псевдонімом і живе собі, горя не згаючи, з прибутків власного кафе. Аж тут приходить детектив і починає погрожувати: — Я знаю, що пишете під тим псевдо! І якщо не явитесь у мій офіс впродовж години, то бубубу. Окей, героїня приходить в офіс. Там поважна клієнтка, графиня, розказує їй дивовижну історію життя зі зрадами й убивствами і просить написати книжку. Героїня пише книжку, а тим часом графиню вбивають. Книжка виходить друком. Детектив знову заявляється до героїні в кафе і каже, щоб вона була обережною, бо тепер, схоже, вбили служницю графині. І героїня може попасти під гарячу руку. Героїня в а***ї. Тобто спершу він її втягнув у це погрозами, а тепер "ойойой, стережись, акуратно,"? Чувак, ти взагалі нормальний?!?!

Я інколи не розумію: це помилка на серйозі чи текст із мене стібається? #літературна_кав_ярня

Зустріч авторів і бет Тредсом принесло український сервіс DraftSync для зручнішого бетування рукописів — автор подає рукопис, зацікавлена бета бере його на читання. І це навіть з грошовими ставками. Також в останньому оновленні для авторів додали каталог українських видавництв, який допоможе підібрати автору саме ті видавництва, в які варто надсилати свій текст. https://draftsync.app/sign-in

Жити треба інтєрєсно: читати книжки, бути шпіоном, дресирувати любіму обізьяну👌 #літературна_кав_ярня

Тема п'яних поетів нерозкрита 😁 #літературна_кав_ярня

Нічого собі, вибір епіграфу жл затишного (?) стімпанку! #літературна_кав_ярня

АСМР із кузні Хочете побачити, як роблять шрапнель? Тримайте! Принагідно нагадую за свій збір для металу на шрапнель, за який ви ще можете виграти манґу.

Ґеорґі Ґосподінов «Часосховище» ✅Цікава ідея, ❌абсолютно невдала форма. 🔸«Часосховище» — роман болгарського письменника, нагороджений Букерівською премією. Тому мої очікування були завищеними, зокрема, враховуючи те, що тема часу й повернення в минуле мені надзвичайно цікава. 🔸Я не читаю прицільно Букера, але чомусь все, що мені потрапляло до рук з номінантів чи переможців, залишило по собі непевні враження. Можливо, це просто випадкова повторювана невдача, можливо, слід уже ставитися до Букера як до антирекомендації. 🔸Але до роману. У ньому є дві лінії, які намагаються переплітатися. Перша — про людей, які з віком втрачають пам'ять, тому у клініці загадкового Ґаустіна вони мають змогу потрапити до кімнати, обставлену предметами їхньої молодості з певних років, 70-х чи 60-х, аби відчути трохи щастя та, можливо, повернути крихту спогадів. Друга — політична, про те, як країни обирають період із минулого, в якому хочуть застигнути, такий собі експеримент із клініки Ґаустіна, перенесений на цілу країну. 🔸Усе це щедро вкрите авторськими рефлексіями та особистими переживаннями. 🔸 Досліджувати, чому люди так прагнуть повернутися в минуле, чому за ним сумують, безперечно, заслуговує уваги. І те, що це бажання використовують в політичних цілях, актуально в наш час як ніколи. Пам'ятаєте марші побєдобєсія і колорадскі стрічки? А чули про людей, які вважають, що досі живуть в СРСР і носяться зі старими паспортами? Отож-бо. 🔸Впродовж читання я позакладала собі багато цитаток, і більшість із них досить вдалі, за винятком тих, які сумнівні. Мені подобалися міркування автора, але весь час відчувалося, що весь цей текст із категорії "недо". 🔸Недостатньо повний у своїй темі. Можна було сказати набагато більше і розкрити питання з кількох сторін, якби роман будувався на дослідженні, а не на рефлексії. Наприклад, для мене досить дивно бачити повне ігнорування теми реваншизму. Чи того, чому молодь косплеїть комуністів. Чи страху перед майбутнім і decision fatigue. Чи однобоке пояснення явища перевдягання в історичні костюми, зокрема національні — цьому надається негативне забарвлення в принципі, і, якщо вже заходити в цей аспект, то закриті села із гаслом "традиційне життя без технологій" (не плутати з екопоселеннями) були б яскравішим прикладом, аніж марш в національному вбранні. 🔸Недостатньо новий у міркуваннях. Нічого нового я не почула. Абсолютно. 🔸Недостатньо зібраний для роману. Обрана форма — це те, що звужує самого автора. Це міг би бути натомість хороший цикл художніх есе, які, з одного боку, дозволяють розповідати про особисте, а з іншого — міркувати глобально. Або ж замість гри в якусь німецькомовну високу полицю — яскравий науково-фантастичний роман чи антиутопія, усі задатки для цього є. Вийшло ж щось ні риба ні м'ясо, заледве якось закінчене. 🔸Недостатньо цікавий. Настільки текст тягнеться безпричинно, що це місцями неможливо. І я кажу не про те, що тут має бути сюжет, боже збав. Але текст флегматичний і засинальний. У проміжних враженнях зазначала, що автор не писав репортажистику — це було навіяно тим, що цьогоріч я прочитала "Там, де заходить сонце" Олени Пшеничної, роман, який перегукується з тутешньою темою про старість. У першій частині "Часосховища" є кілька історій пацієнтів клініки, і якщо ви зіставите їх із персонажами Пшеничної, то програш перших буде очевидним. Річ у тім, що люди з досвідом у репортажистиці, коли пишуть романи, створюють надзвичайно яскраві портрети людей, руку репортера завжди видно. 👉Попри те, що я всі ці думки вже десь чула чи читала, добре, що є книжка, яка принаймні спробувала зібрати це все докупи, і, гадаю, саме тому їй дали премію. Питання, хоч і невиразно, поставлене, і є, про що поговорити після прочитання. Але набагато більше мені зайшов художній нонфік "Я змішаю твою кров з вугіллям" Олександра Михеда, який, до речі, теж вийшов у 2020 році. Про те, чому люди прагнуть повернутися в "золоту добу", яка вже минула, там теж детально говориться. P.S. Містифікація Ґаустіна — таке. P.S.S. Романи-цитатники — не моє.