Tempus Fugit

Опять загремела вода, колыхнулась шляпа с перьями, потом появилась лысая, как тарелка, голова и обняла Филиппа Филипповича. Пес дремал, тошнота прошла, пес наслаждался утихшим боком и теплом, даже всхрапнул и успел увидеть кусочек приятного сна: будто бы он вырвал у совы целый пук перьев из хвоста... Потом взволнованный голос тявкнул над головой. — Я слишком известен в Москве, профессор. Что же мне делать? — Господа, — возмущенно кричал Филипп Филиппович, — нельзя же так. Нужно сдерживать себя. Сколько ей лет? — Четырнадцать, профессор... Вы понимаете, огласка погубит меня. На днях я должен получить заграничную командировку. — Да ведь я же не юрист, голубчик... Ну, подождите два года и женитесь на ней. — Женат я, профессор. — Ах, господа, господа! Двери открывались, сменялись лица, гремели инструменты в шкафе, и Филипп Филиппович работал, не покладая рук. «Похабная квартирка», — думал пес, — «но до чего хорошо!..»

Булгаков. "Собачье сердце".

Нещодавно я завершив остаточну редакцію своєї Елегії для ф-но соло. Цю п'єсу я написав 2005 р., працював над нею тоді майже півроку, і цю роботу я й досі вважаю своїм кращим фортепіанним твором, а разом із цим це моя найбільш послідовна та строга додекафонна композиція. Елегію я чув часто й у різних виконаннях, в т.ч. у дуже хороших (як от її грала Діна Писаренко на якомусь із "Гоголь-фестів", мужньо витримуючи шумову завісу на тлі). Але кожного разу мене не полишало відчуття, що звучить не те, що я хотів би почути, адже — mea culpa! — нотний запис недосконалий. Другу редакцію п'єси я зробив 2009 р., а потім кілька разів коригував її (в одному з проміжних варіантів Елегія вийшла друком). І от лише зараз, тобто більш ніж через 20 років після написання, я нарешті збагнув, чого саме бракувало цьому тексту та оформив ноти так, аби заспокоїти свого "внутрішнього критика". Spoiler: справа була не лише в способі запису метроритміки, але й насамперед у тому, аби прояснити в тексті формотворення на всіх його рівнях.

Дома холодно, и невозможно предугадать, когда появятся или исчезнут вода, свет и отопление. Уровень комфорта занижен, привычные дела часто требуют ухищрений (тоже уже привычных), и я в связи с этим вспоминаю Стивена Кинга. У него есть множество сюжетов, посвященных проблематике художественного творчества, и главным героем таких историй как правило является некий трагически-надломленный писатель, обостренно переживающий творческий кризис. Два известнейших кинговских писателя — Джек Торранс (“Сияние”) и Пол Шелдон (“Мизери”), и я только недавно сообразил, что они, в сущности, антагонисты, если рассмотреть их образы с точки зрения творческой самодисциплины. [ NB. Разумеется, я пишу именно о романах Кинга, а не об их экранизациях. При всём моём уважении к фильмам Кубрика и Райнера (и, чего уж там, давней любви к ним), глубинные аспекты кинговских текстов отражены в них очень слабо. ] Джек Торранс оказался в роскошных условиях, где у него всего в достатке и где он может неспешно решать свои творческие проблемы, работая над давно задуманной пьесой. Тем не менее он потворствует своим “тараканам”, постепенно теряет рассудок и с определенного момента уже несёт угрозу для своей семьи — т.е. он деградирует и как личность, и как художник. Короче говоря, Джек уходит “в минус”. Пол Шелдон оказался в условиях, которые иначе чем сущим адом и не назовешь, и при этом он под страхом смерти вынужден написать роман на тему, которую ненавидит всей душой. Но вопреки всему Пол дисциплинирует себя, мобилизует все свои внутренние ресурсы и в итоге вырастает над самим собой, сумев уцелеть в тяжёлом испытании — т.е. идёт “в плюс”. Конечно же, в обоих случаях есть и противодействующие начала: Джеку противостоит нечто сверхъестественное и деперсонализированное, Полу – нечто вполне приземлённое и персонифицированное. И оба они активно коммуницируют с этим враждебным началом: Джек – как его жертва, ведомая словно ослик, которого манят морковкой, Пол – не только как его жертва, но и как его соперник, и, что особенно важно, как его ученик, глубоко изучивший натуру своего врага и осмысливший секреты его силы, а потому и вышедший из этого поединка безусловным победителем. Таким образом, вспоминая сейчас два своих любимейших и неоднократно читанных романа Стивена Кинга, лично я думаю о том, что даже в условиях сильно пониженного комфорта и неопределенных перспектив остаются многие степени свободы для, как минимум, привычных дел; что даже такие обстоятельства следует ценить и поменьше роптать по их поводу, ведь всё могло бы быть да и вполне может быть значительно хуже; что мои старые друзья Пол Шелдон и Джек Торранс сидят у меня, соответственно, на правом плече и на левом, показывая перспективные направления для повышения личной эффективности или же для ее понижения. Да и чего уж там, эта парочка персонажей актуализирует такое множество смыслов, что в нём можно рассмотреть сами сущностные основания творческой психологии, ведь таковы уж герои Кинга: всматриваешся в них, словно в ницшеанскую бездну, — и эта бездна также всматривается и в тебя самого (кстати, это известнейшее высказывание Ницше — эпиграф к роману “Мизери”). For those who concern. Интересно, а как бы себя развлекал Пол Шелдон, получи он должность зимнего смотрителя в отеле “Оверлук”? А как сложилась бы творческая судьба Джека Торранса, попади он с переломанными ногами на койку к Энни Уилкз? А ведь эти воображаемые ветви развития кинговской мега-вселенной не так уж и невозможны, ведь в “Мизери” чётко сказано, что от “Оверлука” до домика Энни не так уж далеко.

Знайшов розлогий матеріал про свого двоюрідного пра-прадіда Миколу Васильовича Сімашкевича (1975—1938) і дізнався багато нового, а зокрема побачив його фото. LINK Родинний зв'язок такий: мій батько, його батько, його мати, її мати — і її рідним братом був М. Сімашкевич. З фактів про нього: педагог, вчився у С.-Петербурзі, серед його учнів Максим Рильський (у якого є вірш про М.Сімашкевича), був директором школи в Баришівці і влаштував туди викладачами Миколу Зерова та Юрія Клена, член Центральної Ради. Його донька — художниця театру та кіно Милиця Сімашкевич (1900-1976), яка в т.ч. працювала у Л.Курбаса в театрі "Березіль"; його сина розстріляли 1921 року, а сам він був тричі заарештований (1930, 1932 та 1938), і 31.08.1938 був розстріляний "трійкою" (посмертно реабілітовано у 1988 р.) Поховання, імовірно, на території Биківнянського лісу — і в т.ч. у цій публікації можна почитати матеріали слідства включно з протоколом допиту. [Сімашкевич у wiki]

Кажуть, що 9.05.2026 в м. Торонто гратимуть моє "Lento" для ф-но та струнних. Це буде прем'єра 2-ї ред., адаптованої для цього концерту.

In Terra Pax May 9, 2026 7:30 pm Jane Mallett Theatre In Terra Pax (On Earth, Peace), closes Soundstreams’ season with a powerful reflection on war, loss, and resilience. Curated by Anna Pidgorna — winner of our New Voices Curator Mentorship Program — the concert features Pidgorna as composer and vocalist, displaced Ukrainian pianist Anna Sagalova now based in Vancouver, and violist Steven Dann. At the heart of this program is Black Crow, a new commission by Pidgorna for voice, piano, and string orchestra, inspired by the poetry of the late Victoria Amelina, rooted in the Ukrainian tradition of female lamentation. Benjamin Britten’s iconic Lachrymae for solo viola and string orchestra, along with works by Tõnu Kõrvits and Oleksiy Voytenko to round out the program. The concert features projections of haunting Ukrainian landscapes by acclaimed photographer Yevhen Samuchenko.

НА СЛАВУ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ. ЧОМУ Б УКРАЇНІ НЕ АНЕКСУВАТИ МАСИВИ "РОСІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ"? Колись я вже публікував на каналі це інтерв'ю британського письменника Джонатана Літтела (УП, травень 2024), присвячене проблемам інтеграції українською літературою її російського спадку. Його варто перечитати. https://www.pravda.com.ua/columns/2024/05/3/7453619/

<...> Питання, кого розглядати як українських письменників, постало переді мною за кілька місяців до початку війни, коли я дивився на полиці з "російською" літературою і думав, а чи не варто мені виокремити звідти українців. <...> Самої лише мови буде недостатньо, як і чистої географії, і навіть, у деяких випадках, власної думки письменника. Вивчаючи різні біографії, я зрозумів, що відокремлення українців від росіян може виявитися не лише досить складним процесом, але й суто політичним. <...> Життя і долі українськомовних письменників XX століття тісно пов'язані з історією радянської влади. Багато з них належали до епохи, відомої як "Розстріляне відродження". Цей великий розквіт українськомовної прози, поезії та драматургії припав на 1920-ті роки, коли Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР) на певний час отримала широку політичну та мовну автономію, перш ніж пережити жорстокі репресії сталінського режиму. <...> Нам на Заході ще треба відкрити для себе ці скарби. Можливо, війна та увага, яку вона привернула до України, сприятиме їхньому поширенню. Однак, переглядаючи свої полиці, для мене стає очевидним те, що українська література в цілому не може бути зведена до літератури, написаної українською мовою. Україна зараз, як і протягом століть монгольського, російського, польсько-литовського та австро-угорського панування, є багатонаціональною та багатомовною країною. Такою ж є її література. <...> Що робити з такими авторами? Місця їхнього життя на той час не належали Україні. Але до певної міри їх теж варто вважати частиною української літературної історії. Крим належить Україні, а значить, і література кримських татар турецькою мовою належить їй. <...> Однак Гоголь незабаром перетворився на затятого слов'янофіла, одержимого божественною місією царя і Російської православної церкви; а Росія, своєю чергою, прийняла його як свого. Однак це не привід відносити письменника до російської літератури, і українці повинні заявити про нього як про українця. <...> Хоча Паустовський і народився в Москві, де в той час працював його батько, інженер-залізничник, він виріс у Києві та однаково вільно розмовляв російською, українською та польською мовами. Коли цар Микола II відвідав першу Київську гімназію (ту саму, де вчився Булгаков) у вересні 1911 року, через два дні після вбивства прем'єр-міністра Петра Столипіна в Київській опері (свідком якого був і яке описує Паустовський), у нього відбувся наступний короткий діалог з майбутнім автором: "Ви малорос?". "Так, ваша величносте", – відповів юний Костянтин. На моїх полицях, незалежно від того, ким би він вважав себе пізніше, Паустовський також перейшов би в українську секцію. <...> Після обіду, який я описав на початку цього есе, я обговорив (російською мовою) питання про музей Булгакова з Мирославом Лаюком, молодим українським письменником, який вже опублікував кілька романів і збірок віршів. Він теж вважав, що треба закрити музей. "Булгаков був російським імперіалістом", – стверджував він. "Його роботи сповнені презирства до українців, до малоросів". "Неважливо, що він думав, – відповів я, – неважливо, чи був він імперіалістичним виродком. Він твій. У Франції в нашій літературі теж багато виродків, імперіалістів-расистів, антисемітів, нацистських колаборантів. Селін був повним покидьком, але ніхто не сперечатиметься, що він французький письменник". <...> Росія стверджує, що анексувала значні ділянки української території, і ми всі сподіваємося, що ці твердження не справдяться. Чому б Україні, своєю чергою, не анексувати масиви "російської літератури"?

ПРО АВТОРА

Несколько дней тому назад я сымпровизировал рассуждение на тему понятий о вине и ответственности, которые, если не вполне осознавать их специфику, могут обуславливать аутоагрессию — гадское, предельно бестолковое и разрушительное состояние психики. Это был мой комментарий к посту на одном Telegram-канале.

Все ответственны, но виновны лишь некоторые. Виновен тот, кто прохлебал миллиарды и не обеспечил защиту ТЭЦ. Ответственен тот, кто может сделать хотя бы минимум пользы в своих условиях (например, вовремя поставить павербанк на зарядку). Вина — это о прошлом и о тех действиях, которые не были сделаны вовремя и которые привели к утрате чего-то. Ответственность — это о будущем, и о действиях, которые могут быть сделаны, пока есть возможность, и которые могут хоть минимально улучшить ситуацию. Вина — о намерениях, реализованных в прошлом в результате чего стало плохо. Ответственность — о намерениях, которые могут быть реализованы в будущем, в результате чего может стать хорошо. Ненависть — понимаю, почему она возникает, но не разделяю, т.к. это состояние сильно сбивает "прицел" (хотя если захлёстывает, то это состояние нужно честно прожить). Но вот что наименее продуктивно — так это ненавидеть самого себя. Лучше оставить нереализованные возможности в прошлом и посмотреть, можно ли что-то сделать в данный момент — и найти хотя бы наименьший повод, чтобы прекратить самообвинение.

А этот пост я написал в начале марта 2022 года, когда Киев ещё был осаждён войсками РФ. По всей видимости, это был не такой уж и бестолковый эскиз, поскольку иногда я получаю обратную связь от тех, кому он оказался полезен. Потому я время от времени обновляю этот пост у себя на канале.

Предлагаю 5 правил организации жизни в наших интересных условиях. Если точнее, это 5 последовательных уровней личной ответственности: каждый следующий уровень старше, и он суммирует все предыдущие. Последний пятый уровень -- итоговый, и он едва ли не самый важный в этой конструкции. 1. Сперва убедись, что в порядке ты сам. Будет ли с твоих действий толк, если у тебя помрачён рассудок и ты не в форме? Как там было в самолёте? -- "сперва маску надеваем на себя, а затем... 2. ...на ближнего". Убедись что также в порядке и твои ближние. Какой сейчас смысл в деятельности, если она идёт вразрез с потребностями твоего ближнего, который зависит от тебя и от которого тем самым зависишь и ты? 3. Когда и ты, и твои ближние в порядке, делай то, что можешь. И пока не ставь себе задачи, превышающие твои возможности, а не то снова окажешься на 1-м уровне. 4. И не ранее чем осознав свои возможности, позволь себе делать то, что хочешь, не забывая при этом про все 3 предыдущих уровня. Не удивляйся, если при этом твои возможности вырастут. 5-й итоговый пункт, который касается всего целого. Не забывай о том, что реальность может внести свои коррективы на любом из этапов, и тогда в определённый момент тебе придётся принимать трудное решение. Что бы ни произошло, уважай реальность и никогда не погрешай против неё. То же кратко: 1. Держи в порядке себя. 2. Помогай ближнему держаться в порядке. 3. Делай то, что можешь,... 4. ...и зная свои возможности позволь себе делать то, что хочешь. 5. Уважай реальность и будь готов, что на любом из этапов что-то пойдёт не так, как ты задумал или как тебе хотелось бы.

Зиму начала 2026 года мы будем помнить долго. И потому уже сейчас давайте чаще думать о сознании, о бытии и о соотношении между ними, а также о том, что в этой тесно взаимосвязанной понятийной паре именно сознание первично — но не наоборот, как утверждают классики этого самого марксизма-ленинизма, которым и шах от нас и мат.

От що мене дратує в нашій т.зв. деколонізаційній культурній політиці, то це її непослідовність і безпринципність. Булгаков?? Фу-фу-фу! Бяка-бяка! Зрада-зрада! Сікорський?? Цяця. Давайте відкриємо музей. А ось документ, що демонструє відношення Ігоря Сікорського до України та Росії.

Моя родина має суто українське походження з села в Київській губернії, де мій дід і прадід були священиками. Однак, ми вважаємо себе росіянами за походженням з певної частини Росії, вважаючи український народ невід'ємною частиною Росії, так само, як Техас чи Луїзіана є невід'ємною частиною Сполучених Штатів.

Ні, я не маю нічого проти Сікорського і я навіть хотів би, аби у нас був такий музей. Але коли так, то треба залишити в спокої Булгакова з його пам'ятником і музеєм (і не лише його), а також навчитися говорити про український культурний спадок чесно, тверезо та без подвійних стандартів. Або... треба все кидати та бігти деколонізувати КПІ і Жуляни, тавровані іменем імперця-українофоба 🪆

Несколько дней назад умер дирижер Игорь Блажков (1936—2026), чья деятельность оказала огромное влияние на украинскую музыку 2-й половины ХХ века. А вчера я узнал, что из жизни ушла Лидия Стовбун (1943—2026), вокалистка и виолончелистка, которая многие годы была участницей Киевского Камерного оркестра, который основал Блажков. С обоими я общался совсем немного и лишь в переписке. С Блажковым я обсуждал публикацию адресованных ему писем композитора Владимира Загорцева, и в итоге он сопроводил эти письма комментариями, с которыми я их и издал. Лидии Михайловне я предлагал написать воспоминания о Загорцеве: она исполняла его "Приказки" и, кстати, вспоминала о нём как об одном из лучших композиторов, с кем ей приходилось работать. Песня Валентина Сильвестрова "Последняя любовь" на слова Ф.Тютчева вошла в его вокальный цикл "Ступени" (1980-82), а также она была использована в фильме "Не было бы счастья" (1983) в оркестровой редакции под управлением Игоря Блажкова и в исполнении Лидии Стовбун. R.I.P.

Давно на каналі не було лонгрідів. Кілька днів тому я опублікував пост, у якому оформив деякі свої думки щодо нещодавнього перейменування НМАУ, яка тепер вже не "ім. П.І. Чайковського". Один з коментарів до цього посту написав Золтан Алмаші, мій колега по композиторському цеху та багаторічний виконавець моєї музики. Міркувань виявилося багато, тож я винес свою відповідь у окремий пост. "ПРО ІЛЛІЧА ТА СИМВОЛІЧНИЙ АКТ (ВІДПОВІДЬ ЗОЛТАНУ АЛМАШІ)" https://telegra.ph/PRO-ІLLІCHA-TA-SIMVOLІCHNIJ-AKT-VІDPOVІD-ZOLTANU-ALMASHІ-01-10 [fb]

Був "гордіїв вузол" — і немає: консу перейменовують після майже чотирьох років полеміки. Хтось вважав, що "ім. П.І. Чайковського" треба зберегти, хтось — що треба позбутися. Але питання не в цьому. Питання в тому, що принципово зміниться після перейменування НМАУ? — суттєво зростуть викладацькі оклади; — з'являться робочі місця для молодих фахівців; — молоді фахівці після отримання диплому залишатимуться в Україні, а не їхатимуть здобувати освіту за кордон; — молоді фахівці не кидатимуть свій фах задля більш оплачуваної діяльності та задля реальних кар'єрних перспектив; — відкриється низка музичних агентств, які забезпечуватимуть діяльність вихованих у НМАУ українських композиторів та сприятимуть зростанню конкурентного середовища у сфері сучасної музики; — відкриються музичні видавництва, конкурентні із західними видавництвами та порівнюваними за потужністю хоча б із "Музичною Україною", якою вона було років 50-60 тому; — зросте пріоритет музичної науки, а в суспільстві виникне попит на розробку принципово нових, сучасних методик викладання; — регулярно виходитимуть друком фахові монографії українські музикознавців, переклади зарубіжних видань та науково-популярні музикознавчі розвідки; — до України повертатимуться ті, хто виїхав з неї раніше, адже тут будуть перспективи зростання й розвитку, привабливіші за ті, що за кордоном; Що? Перейменування консерваторії на це не вплине? А який принциповий сенс воно тоді має? Так, розумію: будуть ендорфіни від почуття перемоги і радість, що консу нарешті "деколонізовано" та позбавлено "маркерів рускаго міра"? Але це ненадовго, бо емоції швидко минають. А якщо частіше згадувати про знамениту "двушечку на Москву", то вони минуться швидше, і буде легше фокусувати увагу на справжніх проблемах нашої держави, про які можна забути, відволікаючись на пафосно-потужну шумову завісу. Так, хтось вважає, що замість "ім. П.І. Чайковського" на вивісці має бути ім'я якогось видатного українського музиканта. Я можу погодитись із цим за однієї умови: таке перейменування буде символічним доповненням до предметного плану реформ музичної освіти у межах НМАУ із бодай частковим вирішенням проблем, про які я написав вище (от саме тоді "ім. Б. Лятошинського" цьому закладу дуже пасуватиме). Але я не маю ілюзій і розумію, що до цього ще дуже далеко, і тому я вважаю, що в середньостроковій історичній перспективі НМАУ має побути без "ім. N". Будь-яка шанована постать, чиє ім'я зараз опиниться на вивісці, буде неминуче перетворена на офіціозно-ідеологічний жупел, який маскуватиме пострадянську змістовну порожнечу — бо ми досі вміємо або про "культ особистості", або ніяк. І знаєте, рано чи пізно настане мить, коли і про період панування М. Тимошенка забудуть так само швидко, як і забули про сонцесяйного В.І. Рожка (а правда ж, колись здавалося, що Рожок правитиме вічно?) Забудуть (стоп: треба ж віддати належне і за щось хороше, наприклад за ремонт!) — а проблеми залишаться навіть попри те, що вивіска на НМАУ буде вже "деколонізована". Це спільні проблеми, і вони стосуються всієї української музичної освіти в її 35-річному пострадянському підсумку, коли ці проблеми або ігнорувалися, або забовтувалися, або маскувалися "вєсьолєнькім" фасадом у fb з екзальтованими криками про "неймовірні" та "фантастичні" перемоги з обов'язковим "Крокуємо вперед!" та сотнями вподобайок. Перечитав написане і зрозумів, що я не написав нічого принципово нового порівняно з тим, що я писав кілька років тому, допоки мене ще не "пішли" з конси. Тож наостанок повеселю читачів анекдотом, який пам'ятаю ще зі школи. Це в певному розумінні історичний анекдот. После ХХ съезда КПСС реорганизуется колхоз, и трудовая общественность решает, как его переназвать. Доярка: «Давайте назовём наш колхоз “Путь коммунизма”!» Вялые аплодисменты. Тракторист: «Давайте назовём наш колхоз “Ленинские заветы”!» Вялые аплодисменты. Конюх: «А давайте назовём колхоз “Рабиндранат Тагор”!» Гробовая тишина. Председатель (осторожно): «А почему именно “Рабиндранат Тагор”?» Конюх: «А не знаю, больно уж на “едрить твою мать” похоже». Доповідь завершено.

Три публікації щодо спадку М. Булгакова та його історичної оцінки. ЯРОСЛАВ ТИНЧЕНКО. «Страшна країна Україна»: як Булґаков створив міф про брутальних петлюрівців. (4.02.2025) Мирон ПЕТРОВСКИЙ: Украинофобство Булгакова — это очень недобрый миф. (16.02.2011) Позиція літературно-меморіального музею М. Булгакова стосовно «Фахового висновку щодо належності об’єктів (географічних об’єктів, назв юридичних осіб, пам’ятників та пам’ятних знаків), присвячених російському письменнику М. А. Булгакову (1891-1940) до символіки російської імперської політики». (8.04.2024)

К теме о мобилизации студентов в США во время Вьетнамской войны. Штрих к биографии Стивена Кинга.

Благодаря еженедельным зажигательным выступлениям на страницах университетской газеты отношение к Стиву поменялось: теперь он не просто вел колонку, а стал одним из лидеров студенческого движения. «Если речь заходила о политике, его было не удержать, — вспоминает Маклауд. — Он мог шумно протестовать против Вьетнама, и это выглядело странным: удивительно, что, несмотря на природную застенчивость, он стал публичным человеком и громко заявлял о своих взглядах». «Стив запрыгнул на волну антивоенного движения и тут же его возглавил, — рассказывает Рик Хотала. — На любом студенческом митинге он не тушевался, а просто хватал микрофон и толкал речь». В то время в армии США служили по призыву, и многие студенты, несмотря на то что они, пусть и временно, были освобождены от воинской обязанности (студенты и аспиранты высших учебных заведений автоматически получали отсрочку), решительно выступали против войны. Впрочем, учитывалась и успеваемость студента: военные грозились, что отправят служить всех троечников. В 1969 году отсрочку отменили, и по стране тут же прокатилась волна бурных протестов, с середины шестидесятых охвативших кампусы колледжей. Инвалидам и людям, страдающим от неизлечимых физических недостатков, таких как близорукость или плоскостопие, присваивалась категория «4F» — в отличие от «1А», означавшей отменное здоровье, — что автоматически вычеркивало кандидата из списка призывников. Позднее, году в семьдесят первом, с целью сделать отбор более справедливым и единым для всех, ввели лотерею по дате рождения. Датам рождения в случайном порядке присваивали номера от единицы до трехсот шестидесяти пяти. Чем меньше был номер, тем выше шанс, что его обладателя отправят служить. Некоторые студенты избегали участвовать в акциях протеста, рассудив, что, если не высовываться и иметь приличный средний балл, это позволит им остаться незамеченными и избежать призыва; другие же, такие как Стив, не боялись ничего и вовсю мутили воду. Вероятно, он и сам уже догадался, что из-за слабого зрения подпадает под категорию «4F» и призыв ему не грозит, потому-то и бунтовал так яростно и открыто. Кинг не только вел колонку в газете, 17 января 1970 года он появился на первой полосе «Мэн кампус» с нацеленной на читателя двустволкой, длинными растрепанными волосами и диким блеском в глазах — многие студенты заметили сходство с Чарлзом Мэнсоном. Подпись под фотографией гласила: «Учись, блин!» Лайза Роугек. «Сердце, в котором живет страх. Стивен Кинг. Жизнь и творчество».

Останній акорд до релізу гри "Daymare Town" Матеуша Скутника (PL): відсьогодні на Steam доступний DLC. Там міститься мій саундтрек (19 треків ~ 30 хв. + ремастер давнього саундтреку до "Daymare Town 3" [2010] ~ 9 хв.) Додатком іде .pdf — нотна збірка "Daymare Town Piano Album" (19 п'єс для ф-но соло, а іноді не лише соло) із розлогою вступною статтею двома мовами (UA, EN). "Daymare Town Piano Album" я виношував щонайменше 15 років (від 2010, року публікації DMT3), а якщо врахувати, що тематизм деяких п'єс датується ще 2004 роком, то вимальовується часова дистанція у 21 рік. Маю подякувати друзям і колегам за їх допомогу: Наталії Вишинській та Ользі Михейшиній за редакцію англійского перекладу вступу до збірки, Марку Канарському за її дизайн, Андрію Березці за мастеринг аудіо. Гра "Daymare Town": Steam GOG itch

"ПЕРШЕ СЛОВО МОГО КОТА — КАЦАПСЬКЕ" Львовом їздять трамваї з рекламою такого змісту: «Перше слово мого кота – Мяу!». Навіть нецікаво, що саме таким чином там рекламують, найцікавіше те, що українські коти, на відміну від кацапських, ніколи не кажуть: «Мяу», лише «Няв», тобто не мяукають, а нявкають. Утім це для виробників згаданої реклами занадто високі матерії, до яких треба ще дорости і набути відповідний IQ. Бо відмовитися від звичного, рідного, зрозумілого кацапського «Мяу» на користь незрозумілого, чудернацького, екзотичного українського «Няв» – неабияка важка інтелектуальна праця.

https://zaxid.net/pershe_slovo_mogo_kota_katsapske_n1623272 **** — Всего минуту вашего бесценного внимания, Мессир! — Бегемот просеменил к трону, на котором, закинув ногу на ногу, свободно развалился Воланд, угодливо склонился над самым его ухом и заговорил. — Понимаете, Мессир! Как я ни пытался объяснить этим странным людям, что я не шалил и никого не трогал, а также что коты испокон веков были неприкосновенными созданиями... Но, Мессир, то, к чему они меня принудили впоследствии, — это же, поистине, непостижимо! Тут голос у Бегемота задрожал, и он привёл себя в чувства большим глотком бензина из примуса, который всё это время сжимал подмышкой. — Мессир, вдумайтесь! — продолжал Кот. — Они пригрозили мне револьвером, скрутили лапы за спиной и заставили мяукать, записали это на фонограф Эдисона, дальше вычисляли что-то и вовсе неподвластное моему уму, а потом заявили, — следующие слова Бегемот медленно зачитал по слогам, подсматривая в бумажку с большой круглой печатью, — что синусоидальный бета-импеданс нечётных унтертонов звучания моего голоса обличает во мне генокод представителя некой иной, не титульной нации, — тут его речь стала ускоряться, и дальше он уже тараторил на высоких тонах,— и потому я теперь буду вынужден оплатить неустойку, а затем покинуть черту этого города и не селиться ближе чем в пределах ста километров от него! Мессир, я отказываюсь понимать, что происходит, и лишь вашей мудростью, Мессир, мой рассудок может быть удержан от неизбежного помешательства! Как такое может быть?! — он уже почти кричал. — Все разговоры этих людей о каких-то национальных чертах кошачего мяуканья, осмыслить которые, похоже, могут только лишь они, — это же курам на смех! Я настаиваю, что в любой точке земного шара всякий кот поймёт другого кота лишь в силу того, что их голоса будут звучать столь родственно, что их будет не отличить друг от друга! НЕ ОТ-ЛИ-ЧИТЬ!! Завершив свою тираду, Кот шмыргнул носом, утёр его кончиком хвоста и часто-часто заморгал. Крупная слеза выкатилась из его зелёного глаза, скользнула усом и потерялась где-то в густой шерсти. Воланд молчал, однако было хорошо видно, что рассказ оскорблённого Кота не оставил его равнодушным: он уже сменил прежнюю позу и сидел, напряженно сдвинув колени и так охватив правой ладонью висок, как будто у него теперь сильно болело полголовы. И только потому, что Бегемот придвинулся чутким кошачьим ухом почти к самым устам застывшего на троне Мессира, ему удалось уловить всего лишь три слова, которые, впрочем, сильно встревожили его и которые он точно слышал где-то много веков назад, хоть отнюдь и не сразу смог вспомнить, где именно и когда это было. — Яду мне, яду... — шептал Воланд, хмурясь и напряженно всматриваясь куда-то вдаль. — Яду мне... — шептал он чуть слышно и при этом стараясь не шевелить головой...

Коли я цими днями читаю українські новини, з пам'яті виринає невмируща класика українського телебачення 90-х.

Шерлок Холмс: Какой у нас в Англии государственный строй? Доктор Ватсон: Монархия! Шерлок Холмс: Бардак, Ватсон! Шоу довгоносиків. Серія 15. "Євроремонт"

Вчора за допомогою GPT-чату я перекладав список своїх творів з англійської на українську. А далі попросив його прокоментувати цей список в цілому. Зрештою, тут вийшло багато загальних фраз , які пасуватимуть чи не кожному сучасному композитору, але деякі узагальнення цілком вдалі.

🎼 1. Твій каталог має логіку розвитку і внутрішню драматургію Видно безперервність процесу: від ранніх п’єс для фортепіано й камерних складів (2001–2005) до більш масштабних форм — симфонії, концертів, творів для великого складу. Це свідчить про органічне розширення твого музичного мислення — не стрибками, а послідовно, із збереженням особистого тематизму. 🧩 2. Твоя музика будується на ідеях пам’яті, перегуку, цитати Майже всі пізні твори мають позначку revised / recomposed / after… — ти живеш у діалозі з власною історією, а також з історією музики взагалі. Тематичні згадки про Мясковського, Вагнера, Джона Лорда, Загорцева — це не випадкові присвяти, а музична генеалогія. Ти мислиш себе у континуумі традиції, але не як «продовжувач», а як інтерпретатор і співрозмовник минулого. 🎭 3. Центральна лінія — “The Music of Erich Zann” Цей цикл (у численних версіях: від соло до ансамблевих) — справжня музична міфологема. Він нагадує про фіксацію образу митця, який творить на межі безумства і натхнення — і водночас про метафору самої музики як сили, що виводить за межі реальності. Ти створив навколо цього образу власний музичний всесвіт, подібно до того, як Ходоровський мав свої аркани Таро. 🔬 4. Тебе цікавить форма як процес, а не структура Багато назв (“Tempus fugit”, “Homo Fugens”, “Flashbacks”, “Eternal recurrence”) пов’язані з рухом часу, пам’яттю, повтором, варіативністю. Схоже, що для тебе форма — це рух і трансформація, а не сувора архітектура. Твори виглядають як музичні лабораторії часу. 🔔 5. Відчутний “культурний полілог” У тебе співіснують: європейська модерністська лінія (Мясковський, Лігеті, Шнітке), постмодерні цитати (“Smoke on the Water”), філософські алюзії (“Eternal recurrence”, “Possibility of an Island”), міфологічні та грецькі назви (“Παράβασις”, “Nóμoς”). Це говорить про мислення в категоріях культури, а не лише музики. 💡 6. Музика як рефлексія про саму себе Твій каталог виглядає як метакоментар до музики: ти ніби досліджуєш, що означає компонувати, переосмислювати, цитувати. Багато назв вказують на самоспоглядання музичного процесу — музика про музику, про її пам’ять і межі. 📖 Якщо стисло Твої твори — це філософська партитура пам’яті, де кожен новий твір віддзеркалює попередній. Каталог виглядає як єдиний великий метацикл, який розгортається через варіації, повернення, присвяти, рекомпозиції.

Перше фото — скільки зароблятимуть викладачі ВНЗ після давно обіцяного підвищення зарплат. Друге фото — перелік вакансій у ресторані Musafir (реклама з Facebook).